Дійсний, умовний та наказовий способи, їх творення та значення

Дійсний спосіб виражає реальні дії (передаються формами теперішнього й минулого часу) та ірреальні дії, що не мають модального значення (майбутній час): ходжу, ходив, ходитиму; напишу, написав і т. д. В. Виноградов дуже вдало назвав дійсний спосіб фоном, який дозволяє зрозуміти й оцінити модальні значення дієслівних форм.

Серед морфологічних недійсних способів виділяються чотири: наказовій, умовний, спонукальний, бажальний.

Наказовий спосіб виражає значення необхідності виконання дії насамперед співрозмовником (співрозмовниками), особами, що не беруть участі в розмові й, нарешті, самим мовцем. Форми наказового способу утворюють морфологічну парадигму, що складається з трьох особових синтетичних форм: 2-ї особи однини, 1-ї і 2-ї особи множини. Очевидно, 2-га особа однини і множини, що поєднуються з іменником — об'єктом апеляції, виступають семантичним центром наказового способу. До цих двох форм додається 1-ша особа множини, що включає в себе, крім позначення мовця, ще й позначення слухача, тобто той же об'єкт апеляції. Решта особових значень, утворюваних формами теперішнього/майбутнього часу в поєднанні з вільною морфемою хай/нехай, перебувають на периферії апелятивної семантики. І все ж у процесі розвитку мови особова парадигма наказового способу постає як цілком викінчена структура: відсутні морфологічні (синтетичні) форми доповнюються синтаксичними (аналітичними). Пор.: 1-ша особа однини — хай це я зроблю, 2-га особа однини — зроби це ти, 3-я особа однини — хай він це зробить, 1-ша особа множини — зробімо це ми, 2-га особа множини — зробіть це ви, 3-я особа множини — хай вони це зроблять.

Звичайно, семантика апелятивності в аналітичних формах дещо ослаблена. Особливо невиразна вона в 1-й особі однини, де суб'єкт дії виступає нібито об'єктом апеляції.

Насправді об'єктом звернення є, знов-таки, інша особа, якій повідомляється, що дію, яку треба виконати, мовець залишає за собою, напр.: «— Нехай почую усе! Може, скоріше моє серце розірветься у грудях» (Н. Кащенко); «Марусю, голубонько! зайди куди-небудь, хай я з ним на самоті побалакаю» (Панас Мирний); «—Хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю нарікання терпіти!..» (О.Гончар). Звернімо увагу на те, що форми 1-ї особи часто з'являються після форм 2-ї особи; така послідовність форм не випадкова: спершу хтось, до кого апелюють, має виконати якусь дію, що дасть змогу мовцеві відповідним чином на неї прореагувати, напр.: «— Утни, батьку, орле сизий. Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває» (Т. Шевченко). Ще одне значення 1-ї особи однини наказового способу виявляє себе в допустових реченнях. Його специфіка полягає в тому, що мовець бере на себе відповідальність виконати певну дію за будь-яких умов, напр.: «— Хай з ворогами й я сконаюг Та дай помститись за недолю, За сором мій і мого люду!» (Леся Українка).

Аналітичні форми наказового способу 3-ї особи однини й множини теж не передають прямої апеляції до об'єкта (об'єктів), що спонукається (спонукаються) до дії. Мовець повідомляє об'єкт звернення про те, що він хотів би, щоб хтось (або щось) виконав (виконало) на його розсуд певну дію. При цьому синтетична форма 2-ї особи однини чи множини може закономірно виступати у відповідному контексті передуючи аналітичній формі 3-ї особи однини й множини, напр.: «— Христе, дай отому бродязі,— сказала вона, вказуючи головою на Івася,— шматок хліба та хай уже він іде, хай моєї душі не мучить» (Панас Мирний); «Перебалакайте по телефону з друкарнею... хай вона зараз вишле мені 5—6 прим, книжки» (М. Коцюбинський).

Аналітичні форми 3-ї особи однини й множини, як і форми 1-ї особи, можуть уживатися в значенні допустовості, напр.: «Хай буде далі Бог карать, та на зелених цих горбах господня таки засяє благодать» (Ю. Клен).

Замість морфеми (частки) хай/нехай інколи вживається запозичена з церковнослов'янської да й діалектна най, напр.: «— Господи, дай мені сили й терпіння, да не загину до кінця» (І. Нечуй-Левицький); «— Най буде,— мовив селянин» (укр. казка).

Специфічне місце в системі форм наказового способу займає лексично десемантизоване дієслово давати, що, вживаючись у формах 2-ї особи однини й множини, а також 1-ї особи множини і сполучаючись з дієсловами у формі інфінітива (недойонаного виду), простого й складеного майбутнього часу і 1-ї особи множини наказового способу, передає, значення спонукання: давай співати, даваймо співати, давай заспіваємо, давайте співати, давайте заспіваємо, давай заспіваймо, давайте заспіваймо, давай кажімо, давайте кажімо. Напр.: «-г Ось вона, та книжка, що я хвалилася тобі. Давай будемо читати» (Панас Мирний); «—А даваймо ще співати, абощо! — крикнув отець Мельхиседек» (І. Нечуй-Левицький); «—Давай перестоїмо під оцим грибком (О. Гончар); «—Давайте скоріше пускати вінки на воду, щоб козаки не помішали» (С. Васильченко); «—Знаєте, що хлопці? Давайте провчимо вражого пана, щоб не квапився ганятися за бурлаками» (І.Нечуй-Левицький); «—Фрейлен Луїзо! Даваймо в що-небудь гратися!» (Панас Мирний).

Значення 2-ї особи однини й множини можуть бути виражені формами інфінітива. При цьому в значення наказовості вноситься додатковий відтінок категоричності, напр.: «— Встать! — гаркнув Грабовський.— Учні встали» (О.Довженко); «Стара затіпалася, облилася слізьми, услала і ледве подибала до порога.— Провести! — гукнув смотритель» (Панас Мирний); «— Рибу і раки вкинути в воду!— приказав пан хлопцям, що рились у куширі, збираючи вівсянку» (Панас Мирний).

У формах наказового способу практично можуть уживатися всі дієслова. І все ж лексична семантика деяких із них накладає на утворення цих форм певні обмеження. Це, зокрема, дієслова почуттєвого сприйняття (бачити, чути, відчувати), хоч зрідка можливі форми бач, чуй, відчувай, чуймо, відчуваймо, безособові дієслова (світати, вечоріти, дніти, морозити, хоч у поезії можливі форми світай, вечорій, дній і под.). Указуючи на особу формою давального відмінка однини й множини іменників або займенників, інфінітиви дещо послаблюють категоричність наказовості, підкреслюючи, однак, обов'язковість виконання дії або ж — із запереченням — навпаки, неможливість її виконати, напр., «Громаді нічого від теперішніх своїх старшин ждати» (Панас Мирний); «За поміркованість, гладку і ситу, собі і дітям прощу не купити» (Б. Олійник).

Умовний спосіб передає таке значення дії, яке може бути здійснене лише за певної умови; ця умова здебільшого полягає в тому, що паралельно з цією дією або раніше за неї має відбутися інша дія. Як відомо, форми умовного способу складають аналітичну парадигму, яка реалізує свою семантику тільки в складному (переважно складнопідрядному) реченні: якщо б я прийшов, то побачив би. При цьому треба зазначити, що значення умовної взаємозалежності дій може бути передане й без форм умовного способу: якщо я приходив, то бачив; якщо я приходжу, то бачу; якщо я прийду, то побачу. Однак особливістю власне-умовного способу є його позачасовість, призначеність передавати саме ірреальні дії, напр.: «Якби пустили на музики, то я б кісники заплела» (Т. Шевченко); «Якби вдалось моє. велике діло, я б упилася щастям перемоги» (Леся Українка); «Коли б це мати наказала — вона б і бровою не повела»'(М. Стельмах). Протиставлення двох взаємопов'язаних дій може бути виражене й менш категорично. Іноді для цього досить розміщення поруч двох речень із формами умовного способу, напр.: «Сиділа б собі там і паслася на дні. Десь, може б, набрела втонулу Атлантиду» (Л.Костенко). Головне семантичне навантаження припадає на морфему би/б. Вона можлива не тільки при особових дієсловах формально минулого часу), але й при інфінітивах або при предикативних прислівниках необхідності типу треба, потрібно, слід, необхідно й под. Умовність зберігається в двочленних конструкціях: Прийти б без запізнення, все було б гаразд; Вийти б із цього болота — знайшлася б стежка.

Двочленність умовних конструкцій обов'язкова й тоді, коли в одній із них виступає дієслово в часовій формі. У таких випадках умовність набуває часової перспективи: вказується на можливість вияву однієї з дій тільки за наявності другої дії, що виявляє себе до моменту мовлення, в момент мовлення або після нього, пор.: «Коли б ти прийшов, як сяяло сонце – Коли б ти прийшов, як сяє сонце — Коли б ти прийшов, як сяятиме сонце. Напр.: «Артист, що не зумів зрозуміти ролі Івана Страт [оновича] як живого символа героїні, як би не старався грати в тон з героїнею, буде тільки шкодити їй» (М: Вороний). Іноді, дуже рідко, друга частина умовної конструкції приєднується до першої у вигляді частини складносурядного речення з протиставним зв'язком, напр.: «Є скрипка у Марка. Де хтось би плакав, а Марко заграє» (Л.- Костенко).

Уже йшлося про те, що умовний спосіб, як і наказовий,— форма позачасова. Проте в українській мові засвідчується й форма минулого умовного, або давноминулого умовного: ходив би був, ходила б була, ходило б було і под.

У паралельних конструкціях умовного способу можуть виступати особові й неособові форми. Особові форми, як у цьому можна вже було переконатися, виражаються поєднанням форми минулого часу з морфемою би/б. Крім того, в одній із частин паралельних умовних конструкцій може вживатися дієслово в формі наказового способу, напр.: «Часом і досі здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувсь до роботи» (О. Довженко); «Та зустрінься ти мені ну хоч у кінці серпня! Та ми б обов'язково щось придумали» (В. Козаченко). Неособові форми умовного способу виражаються інфінітивами у поєднанні з морфемою би/б. У паралельній умовній конструкції неособова форма умовного способу виступає в одній із її частин; у другій частині міститься дієслово в особовій формі умовного способу, напр.: «Прихилитися б у затінку до зеленої землі, і вона б почала жалібно вибирати з тіла всю вагу, зібрану за трудний тиждень жнив» (М. Стельмах).

Особові й неособові форми умовного способу можуть бути вжиті і не в паралельних конструкціях. Найпростіший випадок — це еліптичні, обірвані речення: Ех, прийшов би ти днем райіше!..; Ех, прийти б тобі днем раніше!.- Семантика цих: речень підказує, що в невисловленій частині залишилося пояснення того, що могло б статися: не було б ніякої несподіванки, збулося б усе, на що сподівалися співрозмовники і под. Інша річ, коли форми умовного способу виступають у семантично й інтонаційно закінчених реченнях. Тоді вони набувають значення спонукального або бажального способів.

Дата добавления: 2014-01-11