Определение определенного интеграла

Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.

Критерії і методи оцінки ролі людини в політиці. Політична поведінка людини

Поняття “політична поведінка”, на наш погляд, є змістовно найбільш осяжною та лексично - родовою по відношенню до “політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній соціології політики і психології політики. Але в науковій та навчальній літературі з політології можна зустріти декілька позицій з цього приводу: 1) політичну поведінку ототожнюють з політичною дією та участю; 2) вважають поведінку лише зовнішнім виявом політичної діяльності; 3) представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентуючи їх відмінності та специфіку; 4) політичну участь, діяльність, функціонування розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації політичної поведінки.

Нам імпонує саме останній підхід, який не обмежує використання кожного з цих понять, і водночас, визначає певним чином їх підпорядкованість та взаємозалежність.

За допомогою поняття “політична поведінка” можливо поглиблено вивчати сутність явищ, пов’язаних із реагуванням (раціональним та ірраціональним) суб’єктів політики на вимоги, стимули чи зміну обставин, що заподіяні зовнішнім політичним середовищем. Аналіз політичної поведінки людей надає можливості зосередити увагу на найбільш рухомому, динамічному аспекті політики – різноманітних діях осіб, які спрямовані на реалізацію тієї чи іншої політичної мети. Вивчення цього боку політичного процесу виявляє пряму залежність об’єктивних подій чи обставин від стану думок і спрямованості дій тих людей, що безпосередньо конструюють політику чи просто залучені до неї, розкриває механізми і засоби досягнення цілей.

Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити наступні:

Ø реакція – це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами;

Ø політична участь, пов’язана з активними формами і методами впливу на політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована, конвенційна участь тощо);

Ø партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та рухів:

Ø політичний дискурс – інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики;

Ø пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг, демонстрація, страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори;

Ø абсентеїзм – політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в політичному житті;

Ø політичне функціонування - засіб політичної діяльності в інституціях, що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові структури); отже – це апаратна робота фахівців, що вважають політику за професію.

Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у підгрунті якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти (особи). Для того, щоб розуміння політичного інтересу переросло в усвідомлену потребу до дії, необхідна нова умова – психологічний імпульс готовності, бажання діяти та впевненість в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви політичної активізації – громадянський обов’язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни, прагнення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації.

В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком на певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як здійснення “місії” з відновлення, визволення, захвату тощо, або протікати як належне рутинне виконання обов’язків, що є необхідним додатком певного політичного стану.

Характер політичної поведінки обумовлюється, також досить стійкими (практично об’єктивними) зовнішніми регуляторами:

- належність до соціальної спільноти або групи політичних інтересів, які виникли через встановлення між членами певних відносин;

- членство в організації – формалізованій і структурованій групі, яку утворено для здійснення конкретних ролей у політиці;

- роль – це формальні рамки поведінки, яку бере на себе учасник політичної дії (або яка йому призначається зовні);

статус – ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю політично-владних можливостей, специфікою політичної поведінки, обсягом функцій, які належить реалізувати.

Сукупна оцінка статусу і ролі дозволяє політологам стверджувати, що в будь-якому політичному процесі його учасники найчастіше виступають як:

- лідери, що очолюють політичний рух (організацію) та своїм впливом сприяють її згуртуванню та досягненню спільних цілей;

- активісти – посередники між лідерами та послідовниками; вони мобілізують учасників руху, постачають лідерам необхідну інформацію, можуть внести корективи до стратегії й тактики мас;

- послідовники (підлеглі, рядові), що утворюють “політичну масу”, підтримують лідера і актив, тому що їм вони делегували представництво і захист своїх інтересів;

- “кумири думок” (інтелектуальні лідери), які не висувають політичних директив, але своєю інтелектуальною діяльністю (публіцистичною, науковою, агітаційною) утворюють акценти емоційної напруги навколо актуальних проблем, що ставить їх у центр громадської уваги.

І все ж, з нашої точки зору, поняттям політичної поведінки можна охопити будь-які види політичної активності – усвідомлену та неусвідомлену, організовану і спонтанну, постійну та епізодичну. Якщо поведінка має усвідомлений, цілеспрямований характер, то вона без сумніву може вважатися політичною дією. В інших випадках ми маємо справу з виявами неусвідомленого в політичній поведінці, що за своєю природою не може вважатися діяльністю. Американський політолог Г.Лассуел в роботі “Психопатологія і політика”, вперше застосувавши метод психоаналізу до вивчення політичних явищ, виявив далекі від racio, підсвідомі мотиви- імпульси такої поведінки (нахил до агресії, сексуальне самоствердження, почуття провини). Для Г.Ласуелла політичний інтерес – це продукт приватних мотивацій, які перенесені на публічний об’єкт та раціоналізовані у політичних категоріях.

Доцільно провести типологізацію різноманітних видів політичної поведінки, щоб систематизувати їх згідно певним критеріям:

І. Відповідно суб’єктів політичної поведінки виділяють – індивідуальну, групову, класову, національну, партійну, масову, у натовпі тощо.

ІІ. Згідно схильностей і психічного стану – поведінка імпульсивна, інстинктивна, емоційно-почуттєва, за настроєм, випадкова, закономірна, стихійна, неминуча, раптова.

ІІІ. Відповідно до ситуаційного контексту – стабільна, кризова, революційна, воєнна, конфліктна поведінка.

IV. За організаційними формами і нормами поведінки – інституціональна, організаційна, партиципаторна, статутна, апаратно-номенклатурна, субординаційна, легітимна (нелегітимна), неформальна.

V. Згідно тривалості поведінки – одинична акція, подія, феномен чи динамічний пролонгований процес.

VI. За гостротою проявів поведінки – незгода до боротьби, протест, гнів, ненависть, бунт, війна.

VII. За ступенем доцільності й успіху – функціональна та дисфункціональна, ефективна і низькоефективна, конструктивна і деструктивна, консолідуюча і дезінтегруюча поведінка тощо.

Пусть функция y=f(x) определена на отрезке [a,b]. Разобьем отрезок [a,b] на части точками a=x₀<x₁<x₂<…<x_n=b. Обозначим через Dx_i=x_i – x_i-1.

В каждом из отрезков возьмем точку с_iÎ[ x_{i -1}, x_i] и вычислим в ней значение функции f(с_i). Составим сумму S_n=, которую в дальнейшем будем называть интегральной суммой. Если, существует предел интегральных сумм, при max│Dx_i│®0, который не зависит ни от способов разбиения отрезка [a,b] на части, ни от способов выбора точек с _i, то он называется определенным интегралом от функции f(x) по промежутку.. Здесь a – нижний предел, b – верхний предел, f(x) – подынтегральная функция, f(x)dx – подынтегральное выражение.

Дата добавления: 2014-01-15