Основна філософська проблематика та структура філософського знання

Філософ не задовольняється об'єктивною картиною світу. Він обов'язково вписує у неї людину. Слід розуміти, що філософія має свій особливий відмінний від традиційних форм пізнання (технічних наук, природних, конкретних і прикладних дисциплін), погляд на предмет, аспект його осмислення. Передусім, філософія прагне до цілісного сприймання світу[P.V.1]. Згідно з І. Кантом, філософія служить тому, «яким слід бути, аби бути людиною».

Основними філософськими проблемами є проблема існування та неіснування предмету, проблема створення та зникнення світу, проблема першооснов природи та свідомості, проблема пізнання людиною світу, суспільства та самої себе, проблема свободи людини у світі, проблема смислу життя. Відповідно до цих проблем формується структура філософського знання.

По мірі того, як філософія в історичному розвитку розуміла свій зміст, визначала коло фундаментальних проблем, розробляла методи та засоби осмислення, ставила мету і завдання, складалася дисциплінарна структура філософського знання. Вже антична філософія, перетворюючись на самостійну систему знань, набувала своєї внутрішньої композиції, своєї структури. Аристотелем були узагальнені і згруповані розділи філософії таким чином:

1) теоретична філософія, її мета - знання заради знання;

2) практична філософія, її мета - знання заради діяльності;

3) творча (патетична) філософія, її мета - знання заради творчості.

Теоретичні науки Аристотель ставив вище практичних та патетичних.

У стоїків (IV ст. до. н. е.) філософія починалася з логіки. Але, вона не мала статусу самостійної науки, а була вступом до всього комплексу наук. Після логіки ішла фізика (вчення про природу), а після фізики - етика (вчення про людину, про шляхи його до мудрого осмисленого життя). Для стоїків першорядне значення мала етика, оскільки і логіка (вчення про пізнання), і фізика (вчення про природу) лише підготовлювали основні засадні положення і висновки філософії про призначення та долю людини, про відношення її до вічного і нескінченного світу. Те, що античні філософи називали фізикою, у філософії наступних століть отримало назву онтології (вчення про буття, або про першооснову усього сущого).

Спробу переосмислення структури філософського знання зробив І. Кант. [P.V.2] В «Логіці» (1800 р.) Кант, визначає предметне поле філософії як науки про відношення всякого знання і всякого застосування розуму до кінцевої мети людського розуму: «Сфера філософії в цьому всесвітньо-громадянському значенні охоплюється такими питаннями:

1. Що я можу знати?

2. Що я повинен знати?

3. На що я смію сподіватися?

4. Що таке людина?

На перше запитання відповідає метафізика, на друге - мораль, на третє - релігія, на четверте - антропологія». Кант, таким чином, підкреслює і задає перспективу осмислення антропологічної проблематики як найважливішої для філософії.

Онтологія (від грецьк. Оntos - сутність і logos - вчення) вчення про буття як таке, про фундаментальні принципи і форми буття, його найзагальнішу сутність та визначення. Людина живе у реальному світі, що наповнений численними та різноманітними речами (більшими і маленькими, тривалими та одноденними, живими та неживими). Вони народжуються і зникають, руйнуються й відновлюються. Тому люди здавна ставлять питання: чи є світ випадковим миготінням окремих речей, чи існує єдина основа, якийсь незримий фундамент, що дозволяє їм взаємодіяти та з'єднуватися. Для визначення джерела життя, того початку, що дасть якийсь речі можливість Бути, існувати як множинність, з'являтися, саме і виникло поняття Буття.

Онтологічні проблеми - це проблеми об'єктивного буття дійсності, того непорушного фундаменту, над яким вибудовується повсякденна реальність, що дана нам через органи почуттів.

Для ранніх грецьких філософів пошуки буття – це пошуки першоречовини, з якої начебто зроблені всі без винятку речі (вода Фалеса, повітря Анаксимена, апейрон Анаксимандра, стихії Емпедокла, вогонь Гераклита, атоми Демокрита, «насінння речей» Анаксагора.

Для середньовіччя буття рівно Богу, тому, що саме Бог згідно з релігійним уявленням, все творить і в усіх вдихає життя. Починаючи з XVI-XVII ст., проблема буття розглядалася як проблема матерії з такими її найважливішими атрибутами як простір, час, рух, причинність. У ХХ сторіччі виникає ідея про те, що буття світу може бути зрозуміле лише через Буття людини, і тому безглуздо його шукати у сфері природної науки. Глибокі тайники світу можуть бути освітлені лише через заглиблення в потік людського життя, де об'єктивне та суб'єктивне неподільні.

Другий розділ філософського знання - теорія свідомості і теорія пізнання (гносеологія). Теорія пізнання має свої витоки у стародавніх філософських вченнях. Вже у античних мислителів ми знаходимо складні міркування про те, яким же чином людина отримує враження про навколишній світ, правдиві вони чи не можна взагалі пізнати істину.

Гносеологія тісно пов'язана з онтологією. Так, наприклад, Г. Гегель (1770 – 1831 рр.) думав, що розум – це справжня суть буття. Всі речі всередині себе розумні, логіка - їхня істинна природа. І якщо ми будемо цілеспрямовано та наполегливо розвивати своє теоретичне мислення, оволодівати мовою понять, то обов'язково подружимося з істиною.

Теорія свідомості - більш пізня, ніж гносеологія, дисциплінарна галузь філософського знання. Вона розглядає свідомість як особливу дійсність, специфічний регіон буття, де закони інші, ніж природна реальність.

Третій розділ філософії - логіка, методологія, філософія науки та наукового пізнання. Якщо гносеологія займається тим, чи можна пізнати світ, логіка і методологія безпосередньо звернуті до того, що ж потрібно робити, аби пізнавати те, що є добре та правильне. Тобто вона розробляє найбільш ефективні засоби та правила мислення, аби учений впевнено ішов уперед, а не блукав у сутінках. Методологія формулює принципи, виявляє норми і ідеали, якими керується учений у пізнанні світу.

Можна перерахувати безліч методологій, що встановилися в ХХ сторіччі: позитивістська, діалектична, феноменологічна, герменевтична, синергетична. Кожна методологія - цілий континент ідей, книг, теоретичних суперечок. Будь-який серйозний дослідник неминуче зіштовхується з потребою у методологічних міркуваннях, у визначенні того, як краще підступитися до аналізу предмету. Звернення до філософії відкриває можливість поширити методологічний кругозір, формує культуру мислення, що відповідає сучасному рівню науки.

Філософія науки виробляється з традиційної методологічної проблематики, але коло її інтересів ширше. Вона розглядає місце і роль науки та учених у житті суспільства. Яким чином будується комунікація між ученими, які моделі світу вони визнають, а які відкидають, які взаємини природничонаукового і гуманітарного знання - всі ці питання є прерогативою філософії науки.

Четвертий розділ філософії, що сформувався в XVIII ст. і інтенсивно розвивається в ХХ ст., - це філософська антропологія і філософія культури. Філософська антропологія намагається з'ясувати місце людини у світі, встановити особливу якість, що відрізняє людину від тварин, виявити разову суть людини. Вона намагається виявити спільні моменти і закони біологічного, психічного, духовно-історичного і соціального розвитку людини. «Хто ми, куди ідемо, де наше місце і призначення у Всесвіті?» - от питання, що займають розум філософів - антропологів. І з цими запитаннями тісно пов'язана тема культури, що в першу чергу є "мірою розвитку самої людини". Філософія культури вивчає культуру (як другу природу людини, як світ людських смислів та цінностей) в усьому обсязі історичного становлення і в усій глибині її структурних специфікацій. Локальне і універсальне в культурах, природа та механіцизм культуротворчості, засоби трансляції соціокультурного досвіду, взаємини культури і цивілізації, культури і свободи – от коло проблем філософії культури.

Великим і традиційним розділом філософії виступають соціальна філософія і філософія історії. Соціальна філософія близька до теоретичної соціології, розглядає організацію суспільства, його взаємовідносини з природою, взаємовідносини, що існують між соціальними групами, роль та положення людини у системі соціальних зв'язків та відношень. Філософія історії звертає увагу дослідника на проблему рушійних сил історії, її джерел, мети, початку і кінця.

Наступний кут зору філософії на соціальний світу - філософія політики і філософія права. Класична політична філософія випливає з ідей Сократа і Платона. Ними чітко сформульовано головну мету політичної філософії: життя кожної людини протікає в суспільстві; жодна людина не може уникнути участі в політиці; і лише через цю участь лежить шлях до філософії, світогляду і способу життя, те є до певного ідеалу людини. Традиційна політична філософія здійснювала пошук оптимального політичного ладу і пропонувала рецепти виховання політиків, законодавців, що мають необхідні якості.

Сучасна філософія політики концентрує увагу на гносеологічних і методологічних аспектах пізнання реальних політичних процесів. Її головний предмет - політична влада, що реалізується у політичних системах та інших формах політичних взаємовідносин. З філософією політики тісно пов'язана філософія права, що вивчає найбільш загальні теоретико-світоглядні проблеми правознавства і держави (наприклад, взаємини права і влади, права і закону, права і справедливості, місце права в ієрархії соціальних цінностей і ін.).

Давньою і традиційною предметною ланкою філософії є філософія релігії. Сама релігія не теоретична, це різновид світогляду, що припускає наявність бога або богів як творців та впорядковувачів дійсності. Для релігії характерні культ та практичні дії задля встановлення контакту з вищими силами реальності. Але релігія не зводиться лише до культу та обрядовості. Вона має ідейну, власну світоглядну сторону, навколо якої саме тривають філософські і теологічні дебати. Філософія релігії в широкому розумінні є сукупність філософських установок по відношенню до релігії, концептуалізації її природи та функцій, а також філософських обґрунтувань існування божества, філософські міркування про його природу та відношення до світу і людини. Окрім релігійної філософії (християнської, мусульманської, буддійської) існує також езотерична філософія. Езотеричний - значить таємний, закритий для невтаємничених. Здавна в різних країнах виникали таємні товариства, де шукачі істини віддавалися складним духовним практикам, медитували, проходили іспити, щоб їм відкривалися таємниці світобудови. Набуті переживання оформлювалися у теорію, яку і називають езотеричною або окультною філософією.

Два останніх розділу у світі філософії - етика й естетика.

Етика - це філософська теорія моральності, що вивчає, що таке характер, натура людини і як вони співвідносяться з уявленням про належне. Етика цікавиться, звідки береться переконання, що ми повинні бути добрими, а не злими, що взагалі природа моралі, добра та зла, що таке будинок, совість, вина, чому відповідальність - невід'ємний супутник свободи.

І, нарешті, естетика - це теорія прекрасного. Естетика, як філософська дисципліна аналізує прекрасне і у житті, і у мистецтві, задається питанням, де перебуває краса, у світі самому по собі, який у нашій свідомості і уявленнях, намагається з'ясувати внутрішні закони естетичного.

Нарешті треба сказати, що численні гуманітарні науки тісно пов'язані з філософією і переплітаються з нею: гуманітарна психологія, історія, етнографія, літературознавство, філологія. Але цей зв'язок та переплетення мають місце лише там, де всі ці дисципліни піднімаються над конкретним матеріалом і роблять найбільші узагальнення, що охоплюють людину, світ у загальній взаємодії та взаємопроникненні.

Запитання

Творчі

1. Чому саме цивілізація в античні часи набула найбільшого розквіту у мідно-бронзовій смузі, а не на екваторі та не на півночі?

2. Дайте визначення поняття «знання», «знати».

3. Дайте визначення поняття «розуміння», «розуміти».

4. Що таке «бути вільною людиною»?

За текстом лекції

Що таке світогляд?

1. Які ви знаєте типи світогляду?

2. Переваги та обмеженість конкретних типів світогляду?

3. Що таке філософія, що є її предметом?

4. Назвати 5 передумов виникнення філософії

5. Чому філософія розвинулася саме у межах мідно-бронзовій смузі?

6. Особливості Західної та Східної філософської парадигм

7. Специфіка філософської проблематики

8. Сучасна структура філософського знання

[P.V.1]На відмінність від спеціальних наук в філософському знанні водночас уявлені як об'єктивний опис світу в цілому, так і суб'єктивна, особиста позиція філософа, що наділяє знання значенням культурної цінності. Об'єктивно-істинне значення переживається кожним філософом по-своєму в відповідності з життєвим особистим і моральним досвідом. Завдяки цьому філософська свідомість - це не лишеабстрактне поняття, абстрактно-умоглядні теорії, а глибоко особисте, імперативне (тобто таке, що спонукає до певного засобу життя і діяльності) знання - цінність, знання - переконання, знання - віра. Науково-теоретичне знання є тільки однією стороною ідейного змісту філософії. Іншу, домінуючу його сторону, створює зовсім інший компонент свідомості - духовно-практичний. Саме він висловлює світоглядний, тип філософської свідомості у цілому. В цій найголовнішій іпостасі філософія є засобом духовної орієнтації у світі, стратегією життя, визначенням людиною смислових опорних точок свого буття.

[P.V.2]В «Критиці здатності судження» він говорить про три частини філософії і співвідносить їх з трьома «здатностями душі». Під останніми він розуміє пізнавальну, практичну (бажання, воля) та естетичну здатності, притаманні людині від народження. Кант, таким чином, трактує філософію як вчення про єднання істини, добра та краси, що значно розширює її вузькораціональне розуміння, як лише теорії або методології наукового пізнання, що висловлювалися спочатку просвітниками, а потім позитивістами.

Дата добавления: 2014-01-11