Нові концепції регіонального розвитку

Теорії розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів.

План викладення і засвоєння матеріалу

ТЕМА: ТЕОРІЇ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКНОМІКИ

Контрольні питання

1. Що є об'єктом і предметом регіональної економіки?

2. Визначте місце і роль регіональної економіки в системі наук.

3. Розкрийте методологічні принципи" і наукові методи дослі­дження в регіональній економіці.

4. Які проблеми досліджує регіональна економіка?

Для самостійного вивчення:

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1.Алаев Э. Б. Социально-экономическая география. Понятийно - терминоло­гический словарь.- М.: Мысль, 1983.

2.Голиков А.П. Математические модели в географии. - Харьков: Высшая школа, 1986. - 197 с.

3.Голиков А. П. Размещение производительных сил и регионалистика. - Харьков: Олант, 2002. - С.8-10.

4.Дорогунцов С. I., Пiтюренко Ю. I., Олійник С.Я. та iн. Розміщення продуктивних сил України та регіональна економіка. - К.: КНЕУ, 2005. - С.23-36.

5.Дорогунцов С.І. и др. Теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки: Навч.посібник/НАН України; Рада по вивченню продуктивних сил; Київський національний економічний ун-т ім. Тараса Шевченка.-К.; СТАФЕД, 2001.- 143 с.

6.Заблоцький Б.Ф.Регіональна економіка.-Львів:«Новий світ-2000», 2007.-С.81-94.

7.Зинь Є.А. Регіональна економіка.-К.:”ВД „Професіонал”.2007.-С.22-27.

8.Липец Ю.Г. География мирового хозяйства.-М.: Владос,1999.- с.18-90.

9.Манів З. О. Луцький І.М., Манів С.З. Регіональна економіка.-Львів: «Магнолія -2006»,2007.-С.19-23.

10.Олійник Я.Б. Регіональна економіка. - К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2007. – С.30-42.

11.Родионова И.А. Макрогеография промышленности мира.- М.: Московский Лицей, 2000.- с.46-58.

12.Регіональна економіка та природокористування/за ред. А.П.Голікова: Навч. посіб.-К.: Центр учбової літератури.-2009.-С. 60-68.

13.Розміщення продуктивних сил України/ за ред. В.В. Ковалевського.-К.: Т-во „Знання”, КОО,2006.-С.16-18.

14.Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика. - К.: Вікар, 2001.- С.64-76.

15. Сонько С. П. Ринок і регіоналістика. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2002. - С.14-53.

1. Теорії розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів

Пріоритетним напрямом соціально-економічного розвитку України є регіональна стратегія розвитку, в основу якої покладені сучасні теорії регіоналізму, що функціонують в умовах постіндустріального суспільства.

Розробкою регіональних теорій займалися як економгеографи, так і економісти. Класиками регіональної науки є: німецькі вчені Іоганн Тюнен, Альфред Вебер, Вільгельм Кристаллер, Аугуст Льош; російські вчені Н.Н. Баранський, Н.Н. Колосовський та інші. Найсильніші наукові школи склалися в Німеччині, Швеції, Великобританії, США, Франції.

Виділяють такі напрями і теорії розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів:

• географічний детермінізм;

• енвайронменталізм;

• штандортні теорії розміщення;

• регіональна наука;

• теорія ринків збуту;

• геополітика.

Географічний детермінізм — форма натуралістичних учень, де провідна роль у розвитку суспільства та нації відводиться географічному положенню та природним ресурсам (Монтеск'є, Е. Реклю).

Енвайронменталізм — наукове вчення, що пояснює міжнародний поділ праці різницею у природному середовищі (Сміт, Е. Хентингтон). Е. Хентингтон розробив теорію „кліматичних оптимумів", згідно з якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані у помірному поясі.

Штандортні теорії розміщення виникли у XIX ст. і зв'язані з іменами І.Г. фон Тюнена, В. Лаунхардта, А. Вебера. Основними особливостями цих теорій є: розгляд одного, окремо взятого сільськогосподарського чи промислового підприємства; припущення, що дані за всіма факторами розміщення можна зібрати, узагальнити й отримати точну відповідь про оптимальне місце будівництва підприємства (розміщення виробництва).

І. Тюнен вперше обґрунтував наявність об'єктивних закономірностей розміщення товарного виробництва. Перша його праця „Ізольована держава в її ставленні до сільського господарства і національної економіки" з'явилась у 1826р. Вчений відкрив вплив фактора простору на затрати та прибуток сільськогосподарських підприємств і встановив, що таким чином простір впливає на спеціалізацію підприємств. Тюнен запропонував модель розподілу в просторі спеціалізації та способів ведення сільського господарства залежно від відстані до міста, яке водночас є ринком збуту сільськогосподарської продукції і постачальником промислових товарів. Як основний фактор розміщення в моделі є транспортні витрати.

В. Лаунхардт також вважав транспортний фактор вирішальним для розміщення промислових підприємств. Він обґрунтовував мінімізацію транспортних витрат на сировину, допоміжні матеріали і готові вироби правильним вибором місця для їх розміщення.

А. Вебер у праці „Теорія штандорта промисловості" (1909 р.) визначив і проаналізував основні фактори, які впливають на розміщення окремо взятого промислового підприємства та запропонував основний критерій оптимальності розміщення — мінімізацію сумарних витрат виробництва і збуту. Вебер увів поняття „стандартного фактора" або фактора розміщення і визначив його як чітко виражену перевагу, що виникає в процесі економічної діяльності, коли така діяльність здійснюється в даній місцевості чи у певному типі місцевості". На думку Вебера, на місцезнаходження підприємства найбільший вплив чинять такі фактори: транспортні витрати (основний), витрати на робочу силу, агломерації. Останній визначається технічною і просторовою концентрацією виробництва, можливістю використання спеціалізованої ремонтної бази, інфраструктури.

Регіональна наука - це напрям зарубіжної теорії розміщення продуктивних сил, що виник у першій половині 50-х років і є синтезом багатьох традиційних наук. Термін „регіональна наука" ввів американський економіст Уолтер Айзард, який вважав, що це поняття є ширшим за регіональну економіку. Регіональна наука має вивчати простір, регіони (райони), локації (місце розташування) та їх системи. Найвидатнішими представниками регіональної науки є: П. Хаггет (Англія), У. Айзард (США), В. Леонтьєв (США), які видали низьку праць із регіонального планування й економічного прогнозування.

П. Хаггетом у працях „Просторовий аналіз" (1965р.), „Моделі в географії" (1971 р.) розроблена теорія просторової організації суспільства, моделювання процесів на основі мінімізації витрат сил і часу під час переміщення на найкоротші відстані. В. Леонтьєв розробив методи вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалузевого балансу за схемою „витрати - випуск" і є автором „Дослідження структури американської економіки" (1958 р.). Основним недоліком моделей типу „затрати - випуск" для пояснення регіонального росту є відсутність можливості повною мірою враховувати господарську динаміку.

У. Айзард та В. Леонтьєв на початку 50-х років розробили перші багатогалузеві моделі міжрайонних зв'язків.

Теорія ринків збуту пов'язана з працями таких видатних вчених, як: Август Льош та Вільгельм Кристаллер. А. Льош розглядав теоретичні проблеми розміщення господарства в цілому, в масштабі всієї країни, а тому багато уваги приділяв економічним районам. Вирішуючи проблеми розміщення виробництва, він сконцентровував увагу на ринках збуту готової продукції. Основними факторами розвитку він вважав: ринок збуту товарів; інтереси національного господарства; максимальний прибуток; транспортний; сировинний. В. Кристаллер створив і обґрунтував теорію „центральних міст", тобто міст, які забезпечують навколишній простір товарами та послугами; визначив роль міст і агломерацій у формуванні ієрархічної територіальної структури країни.

Геополітика - це напрямок, який досліджує політику держави щодо довкілля та розглядає проблеми, які виникають внаслідок просторових відносин. Вперше цей термін увів Р.Челлен (наукова праця „Великі держави" (1910р.), а розвинув Ф.Ратцель (наукові праці „Антропогеографія" у 2т., „Політична географія" (1987р.)).

В останні десятиліття розвивалися концепції територіально-виробничого комплексоутворення і „полюсів зростання". В основу теорії територіально-виробничих комплексів, розроблену в працях Н.Н. Колосовського (1969р.), покладено технологію енерговиробничих циклів. Згідно з його визначенням, ТВК - це економічна комбінація підприємств в одній точці або районі, за допомогою чого досягається певний економічний ефект завдяки вдалому добору підприємств відповідно до природних і економіч­них умов району, його транспорту й економіко-географічному по­ложенню.

В основу виділення ТВК М. М. Колосовський поклав метод енерговиробничих циклів (ЕВЦ). За його допомоги визначаєть­ся технологічна послідовність відтворювальних процесів у регіоні, починаючи з сировини та енергії й закінчуючи (на верхніх «повер­хах» ЕВЦ) готовою продукцією. Спираючись на типові властивості, М. М. Колосовський виділив генералізований ЕВЦ. Під цим термі­ном він розумів структуру, що включає найбільш важливі, сутнісні риси всіх реальних циклів даного виду. Очевидно, він це зробив заради досягнення двох цілей: типології ТВК і обґрунтування на­явності в структурі ТВК стійких підсистем - своєрідних великих блоків, модулів. Обидві мети взаємозалежні, виступають як альтер­натива галузевій структурі.

За виробничою спеціалізацією прийнято виділяти ТВК мета­лургійні, машинобудівні, паливно-енергетичні, нафтогазохімічні, лісопромислові, агропромислові та інших галузей спеціалізації (від­повідно до ЕПЦ, що перебувають у їхній основі). За характером тери­торіальної структури ТВК підрозділяють на моноцентричні, що ма­ють у якості ядра один потужний економічний вузол, поліцентричні, які мають два або декілька ядер, та децентричні, що формуються, у яких потужні економічні вузли поки ще відсутні.

В Україні серед робіт з теорії ТВК слід відзначити монографію львівського економіко-географа Ф. Д. Заставного.

До теорії ТВК є близькою теорія промислових кластерів, що виникла в західній економічній науці. Промисловий кластер - це група взаємозалежних географічно наближених компаній (постачальники, виробники, посередники) і пов'язаних з ними організацій (освітні заклади, органи державного управління, інфраструктурні компанії), що діють у певній сфері й взаємодо­повнюють одна одну. Таким чином, під кластером розуміється мережа незалежних виробничих та (або) сервісних фірм, вклю­чаючи їх постачальників, творців технологій і ноу-хау (універ­ситети, науково-дослідні інститути, інжинірингові компанії), сполучаючих ринкових інститутів (брокери, консультанти) і споживачів, що взаємодіють між собою у рамках єдиного лан­цюжка створення вартості.

В економічну науку термін уведений американським економіс­том Майклом Портером, на думку якого конкурентоспроможність країни в умовах ринкової економіки слід розглядати через призму міжнародної конкурентоспроможності кластерів - об'єднань фірм різних галузей, причому принципове значення має здатність цих кластерів ефективно використовувати внутрішні ресурси.

Проаналізувавши конкурентні можливості понад 100 галузей у десяти країнах, М. Портер дійшов висновку, що найбільш конкурентоспроможні транснаціональні компанії звичайно не розкидані безсистемно по різних країнах, а мають тенденцію концентруватися в одній країні, а іноді навіть в одному регіоні країни. Пояснюється це тим, що одна або декілька фірм, досяга­ючи конкурентоспроможності на світовому ринку, поширюють свій позитивний вплив на найближче оточення: постачальників, споживачів і конкурентів. А успіхи оточення, у свою чергу, впли­вають на подальше зростання конкурентоспроможності даних компаній. Як результат такого взаємовигідного співробітництва формується кластер - співдружність фірм тісно пов'язаних галу­зей, що взаємно сприяють зростанню конкурентоспроможності одна одної.

Розрізняють три види кластерів:

1) регіональні (регіонально обмежені об'єднання навколо наукового або промислового цен­тру);

2) вертикальні (об'єднання всередині одного виробничого процесу, наприклад, ланцюжок «постачальник - виробник - збутовик - клієнт»);

3) горизонтальні (об'єднання споріднених га­лузей промисловості в один мегакластер, наприклад, «хімічний кластер» або на ще більш високому рівні агрегації - «агропромис­ловий кластер»).

Головна особливість кластера - його іннова­ційна орієнтованість. Досвід США (підтримка й стимулювання створення інноваційних кластерів - феномен Силіконової доли­ни) показує, що інноваційні промислові кластери можуть форму­ватися на рівні регіону, де є висока концентрація взаємозалежних галузей.

На початку 50-х років минулого століття на Заході набула розвитку ідея створення „полюсів зростання", що базувалася на теорії інновацій Йозефа Шумпетера. Ця теорія була обґрунтована французьким вче­ним Ф.Перру. В основі ідеї полюсів зростання лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки і насамперед галузей, що лідирують, створюють нові товари та послуги. Ті центри й ареали економічного простору, де розташовуються підприємства галузей, що лідирують, стають полюсами тяжіння факторів виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефек­тивне їх використання. Це призводить до концентрації підприємств і формування полюсів економічного зростання.

Сучасна теорія міжрегіональних економічних взаємодій включає в себе та інтегрує окремі теорії розміщення виробництва і виробничих факторів, міжрегіональних економічних зв'язків, розподільчих відносин. Вона використовує результати теорії за­гальної економічної рівноваги і міжнародної економічної інтег­рації.

У системному аналізі міжрегіональних взаємодій важливу роль відіграють три фундаментальних поняття: оптимум Парето, ядро, економічна рівновага.

Оптимум Парето — це велика кількість варіантів розвитку економіки, які не можна покращити для одних регіонів, не погіршуючи стану інших. Але різні оптимальні, за Парето, варіанти неоднаково вигідні для окремих регіонів. Існує також можливість, що якісь регіони, діючи самостійно чи в коаліції з іншими регіонами, можуть досягти більш вигідного для себе ста­ну. Більш сильною вимогою до вибору взаємовигідних варіантів для регіонів є умова належності до ядра.

Ядро багаторегіональної системи — це множина таких варіантів розвитку, у здійсненні яких зацікавлені усі регіони, у тому розумінні, що їм невигідно виділятися із системи, утворю­ючи коаліції. Ядро, якщо воно існує, складається лише з опти­мальних, за Парето, варіантів.

Отже, теорії регіональної економіки є тією основою, що дозво­ляє оптимізувати структуру господарства регіону, визначити шляхи розвитку економіки, соціальної сфери.

„Точки економічного зростання" здебільшого створюються на обмежених територіях з метою підтримки малого та середнього бізнесу. При цьому підвищення ділової активності та рівня зайнятості призводить водночас до скорочення витрат на соціальні програми для жителів підприємницької зони й до збільшення бюджетних надходжень за рахунок податків з доходів підприємств та громадян. Але для країн перехідної економіки, де слабо розвинута соціально-виробнича інфраструктура, ця концепція має обмежене застосування.

Вагомий внесок у розробку теоретичних і прикладних проблем регіональної економіки зробили відомі українські вчені-економісти Б.М. Данилишин, М.І. Долішній, С.І. Дорогунцов, І.І. Лукінов, Я.Б. Олійник, В.І. Пав-лов, В.М. Трегобчук, М.І. Фащевський, М.А. Хвесик, Л.Г. Чернюк, Н.Г. Чумаченко та інші, праці яких є основою для обґрунтування регіональної стратегії розвитку.

2. Нові концепції регіонального розвитку

У працях основоположників регіональної економіки регіон виступав тільки як зосередження природних ресурсів і населення, виробництва і споживання товарів, сфери обслуговування. Регіон не розглядався як суб'єкт економічних відносин, носій особливих економічних інтересів. Навпаки, у сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна і багатоаспектна система. Найбільше поширення одержали чотири парадигми регіону.

Регіон як квазідержава являє собою відносно відокремлену підсистему держави і національної економіки. У багатьох країнах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, які раніше належали «центру» (процеси децентралізації і федералізації). Одна з головних функцій регіональної влади – регулювання економіки регіону.

Регіон як квазікорпорація являє собою великий суб'єкт власності регіональної, муніципальної і економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладами можуть служити захист «торгової марки» місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг і т.п.). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє з національними і транснаціональними корпораціями.

Підхід до регіону як ринку, що має визначені межі (ареал), акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) і особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань і т.д. Дослідження в рамках даного підходу іноді виділяють в особливу дисципліну регіональне ринкознавство.

Три зазначені парадигми в теорії регіону включають проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання і соціального контролю. Серед вчених-регіоналістів рідко зустрічаються прихильники крайніх позицій: або цілком ринкова економіка (радикальний лібералізм) або економіка, яка є управляється централізовано. Безліч теоретичних відтінків уміщається в платформі «соціальне ринкове господарство».

Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, які проживають на визначеній території) висуває на перший план відтворення соціального життя (населення і трудових ресурсів, освіти, охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища і т.д.) і розвиток системи розселення. Вивчення ведеться в розрізі соціальних груп з їхніми особливими функціями та інтересами.

Даний підхід ширший за економічний. Він включає культурні, освітні, медичні, соціально-психологічні, політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла велику увагу.

Подібність регіону і національної економіки визначає можливості застосування для регіону макроекономічних теорій (неокласичних, неокейнсіанських та ін.), особливо тих, які ставлять в основу виробничі фактори, виробництво, зайнятість, доходи. Теорії регіональної макроекономіки відповідають парадигмі «регіон як квазідержава». Таке застосування більш адекватне для однорідних (гомогенних) регіонів.

Дата добавления: 2014-01-11