Етика психіатрії

Психіатрія як галузь медицини

Лекція 1

Психіатрія галузь медицини, що досліджує розлади, які впливають на мислення, емоції, а відповідно і на поведінку людини.

Психіатрія тісно пов’язана з клінічною психологією. Остання займається не тільки психічними порушеннями, але і порушеннями, що не є рівноцінними хворобі (проблеми подружнього життя, партнерства), а також психічними аспектами соматичних розладів (психологічними аспектами).

Перре і Бауман вважають, що у цьому відношенні клінічна психологія і психіатрія є дуже близькими, оскільки всезагальне розуміння психічних розладів можливе за наявності комплексних біопсихосоціальних моделей.

Об’єктом психіатричного дослідження є широкий діапазон психічних порушень невротичного і психотичного харарактеру.

Сучасна медицина доводить, що психіатричний аналіз виявляється плідним, необхідним в багатьох випадках, особливо у випадках соматичних захворювань.

Мова йде про такі тяжкі захварювання, як цукровий діабет, виразкова хвороба шлунка, бронхіальна астма, гіпертонічне захворювання, ішемічна хвороба серця, та інші так звані психосоматичні захворювання.

За В. Н. Мясищевим – психіатрія – це наука не тільки про психічні захворювання, але і про хвороби людини взагалі у їх нервово-психічній обумовленості.

Займатись психіатрією може лише той, хто розвиває в собі дві особливі якості. Перша – здатність скрупульозно накопичувати об’єктивні клінічні дані за допомогою сбору анамнезу та обстежування психічного стану пацієнта, потім їх систематизувати та робити адекватні висновки. Друга – здатність інтуїтивного розуміння кожного хворого як особистості.

Отже, психіатр – лікар, що спеціалізується на хворобах, що впливають на мислення, емоції, поведінку людини. В гулу зі психіатрії можлива також співпраця з психологом-консультантом (має немедичну освіту; досліджує механізми мислення пацієнтів за допомогою психологічних тестів з метою виявлення розладів інтелекту чи особистості та працює з методиками поведінкової терапії) та психоаналітиком.

Існує питання контролю психіатрії ззовні, що охоплюється поняттям "етики психіатрії".

Серед самих ранніх – клятва Гіппократа, яка першу чергу має відношення до лікарської таємниці та главенства здоров’я пацієнта. Душевні захворювання в клятві не розглядаються. Римське право містило ряд положень, відповідно до яких передбачалась опіка над майном недієздатних та інші обмеження в правилах. Психічні захворювання вважались як і стан оп’яніння пом’якшувальними обставинами, однак судді не консультувалися при винесенні вироку із лікарями з цих обставин.

Методи лікування душевно хворих у західному світі в античну епоху варіювались від таких жорстоких, описаних Цельсом (1 ст.н.е.), як очищення кишечнику розслаблюючими засобами, кровопускання, побої, холодні ванни, до більш людяних, на яких наполягав Соранус (1-2 ст.) и які нагадують проголошену, хоч мало застосовану на початку 19 ст. моральну терапію, яка передбачала повагу у відношенні до пацієнта, відносну свободу у його пересуванні. Однак, питання лікування вирішував виключно сам лікар, пацієнт і його родина в тому не мали вирішального голосу.

Лікування носило хаотичний характер протягом багатьох століть. Ознаки розладів були простими: дивна, буйна поведінка, спроби самогубства, котрі ще не мали очевидного пояснення з огляду того, хто ставив діагноз. Лікування могло нести хворобливий і шкідливий характер, але лікар застосовував його з чистою совістю, оскільки його уявлення про медицину приписували здійснення певних дій.

Середньовічна епоха не виробила медичного підходу до психічно хворих. Основний вплив на цей процес здійснювала релігія. Пророк Магомет стверджував, що душевнохворі є улюбленцями Бога, спеціально вибраними для того, щоби проголошувати правду. Таке відношення, поряд з відкриттям лікарень у мусульманському світі і створенням медичної професії, свідчить про те, що іслам був налаштований до гуманних методів взаємодії з хворими. Завдяки ствердженню пророка статус пацієнта був піднятий до рівня не нижчого ніж сам лікар, що було рідкісним явищем в історії психіатрії.

Іудейська традиція, як сказано в Талмуді, представляє душевнохворих як жертв хвороб, а не як таких, що мають особливий дар.

Християнські релігійні ордени проявляли гуманне ставлення, хоч і обмежене, до позбавлених розуму. Однак, поза монастирями європейці розраховували на досить невеликі ресурси для догляду за хворими, оскільки Римська імперія поступово розпадалась. Після розпаду анархія сприяла тому, що хворих розміщували в тюрмах. Розкол християн призвів до того, що розповсюдилась ідея інакомислення, що була віднесена до сатанинських якостей та єресі. На закаті середньовіччя з’явились перші лікарні для душевнохворих, тоді ж з’явились гуманні лікарі та наглядачі, але їх кількість стала зростати в 16 та 17 ст.

Наприкінці 18 ст. в Європі, особливо у Франції, психічні захворювання стала відносити до наслідків невірної організації суспільства: стверджувалась думка про те, що хворий є жертвою експлуатуючого його соціального оточення. Филип Піннель зняв зі своїх пацієнтів кайдани. Він був достатньо жорстким лікарем, однак вважав, що у випадку прояви поваги до особистості та до достоїнства хворих не потрібно буде значного обмеження їх свободи.

Разом з тим, короля Британії Георга ІІІ, у якого в 1788 р. проявився рецидив психічного захворювання, лікували в традиційно грубій манері, з жорсткими обмеженнями його свободи.

Бенджамін Раш, батько американської психіатрії, чий син також страждав на психічну хворобу, увів у практику таке обмеження для гіперактивних пацієнтів із загрозливою поведінкою, як "заспокійливий стул", що запобігав нанесенню пацієнтами самим собі тяжких ушкоджень і в той же час обмежував притік крові до мозку, що відповідало його уявленням про природу психічних захворювань.

В 19 столітті були сформульовані принципи медичної етики. В 1803 р. доктор Томас Персиваль опублікував заяву про медичну етику. Головною метою його було співвіднести і упорядкувати кодекс етики та етикету для лікарні Манчестера, що дозволило б усунути протиріччя в поглядах лікарів.

"Певні випадки манії вимагають застосування таких жорстоких методів, котрі молодий лікар може відмовитись виконувати" – зазначав він. Однак, зазначав, що краще помилитися в бік послаблення, ніж жорстокості.

У 1847 році Американська медична асоціація прийняла правила етики, що ґрунтувалися на роботах Пресиваля.

20 століття стало свідком розквіту клінічної психіатрії. Факти трагічних зловживань у медицині в період другої світової війни стали важливим фактором, що відродив професійний інтерес до питань етики та до прийняття Нюрбергського кодексу (правил медичних досліджень), котрий в подальшому був включений в Хельсінську декларацію. Всесвітня медична асоціація прийняла в 1948 році Женевську декларацію, а через рік – Міжнародний кодекс медичної етики, сформульований таким чином, щоб стати основою національних медичних кодексів. Обидва тексти є сучасною версією Клятви Гіппократа. Прийнята в 1977 році Всесвітньою психіатричною асоціацією Гавайська декларація – перший етичний кодекс, розроблений для психіатрії. Декларація була реакцією на зловживання психіатричними діагнозами із утриманням в психіатричних клініках СРСР дисидентів з метою придушувати їх діяльність, так і не менш драматичну, але зростаючу на Заході роль психіатрії з її агресивними проявами у сфері охорони здоров’я.

Зміст статей Декларації полягає в тому, що вона приписує необхідність розкрити пацієнту суть діагнозу і обговорювати з ним альтернативні методи лікування. Вона вимагає, щоб пацієнти, що розміщені у психіатричних клініках, мали можливість оскаржити ті чи ті дії у відношенні до себе, щоб будь-яке лікування здійснювалось за їхньої згоди, із залученням у випадку їх недієздатності третьої сторони для прийняття таких рішень.

Дата добавления: 2014-01-15