Питання (розділ). Нація й націєтворення: ключові парадигми інтерпретації

Слово «нація» має латинське походження nation і означало плем’я, рід чи походження. В Давньому Римі воно позначало ім’я богині народження і походження Natio. В латинському перекладі Святого Письма (Вульгаті) термін «нація» позначав віддалені народи, тобто чужинців, тоді як слово «народ» є відповідним «богообраним» євреям. В ХІІ-ХІІІ ст. словом «нація» позначались великі замкнуті групи людей, наприклад студентські спільноти, об’єднання купців, церковна еліта тощо. У Новий час в англійській мові і в епоху Просвітництва у французькій мові слово «нація» стало синонімом слова «народ». Дені Дідро визначав націю як значну кількість людей, що живуть на певній території і управляються одним урядом. Після Великої Французької революції було проголошено суверенітет французького народу. В перебігу революції були знищені верстви і династична влада короля, була створена національна всепереможна армія, до якої виявився мобілізованим увесь французький народ, і внаслідок цього французи об’явили себе єдиною і неподільною нацією, французькою нацією лояльною до нової республіки. При такому розумінні «нація» – це сукупність громадян, чий колективний суверенітет утворює державу, яка є реалізацією їх політичної волі. Французька декларація прав людини і громадянина 1789 р. наголошує, що кожний народ, з якої б кількості членів він не складався і на якій би території не жив, є незалежним і суверенним. Як підкреслює англійський історик Е. Гобсбаум, якими б якостями не володіла ідея «нації», елемент громадянства, загального волевиявлення і масової участі в справах держави був приналежним її завжди. Ідея французької нації випливає із міщанських, бюргерських, буржуазних цінностей, які були пізніше сприйняті і іншими частинами населення.

Ні етнічні, ні мовні ознаки не були об’єднуючими для англійської і французької нації. Тільки після створення національної держави починається тривалий процес утвердження в суспільстві національної мови. Під національною мовою розуміється не етнічна мова французів, яку складала численна кількість діалектів, а літературна французька, вживання якої було привілеєм освіченої частини суспільства. В основу французької мови покладено діалект провінції Іль-де-Франс з центром в Парижі. Навіть в 1789 році французькою мовою розмовляло тільки п’ятдесят відсотків населення Франції. «Тільки дванадцять відсотків говорили правильно, а за межами паризького району він був засобом спілкування тільки в містах. В північній і південній Франції практично ніхто французькою не розмовляв». В 1794 році якобінці почали відкриту боротьбу з місцевими наріччями для уніформації французької мови по всій республіці. Падіння якобінської диктатури загальмувало мовну уніфікацію майже на століття. Спільна мова стала такою завдяки розвитку книгодрукування, загальної початкової освіти, які були результатами діяльності нової держави. Тобто французька мова виникла після появи французької нації. На думку Гобсбаума, національна мова з’являється разом з державою, а не навпаки, а це означає, що будь-яка із сучасних національних мов є штучноствореною. Незважаючи на лінгвістичну стандартизацію і сьогодні в країні існують лінгвістичні меншини – на півночі у Бретані, де більша частина населення говорить бретонською мовою, що належить до кельтської групи, на півдні говорять провансальською, ельзаська мова вживається на сході країни. У США, невдовзі по утворенню держави, однією із передумов громадянства стало знання англійської мови.

Тому в англійській і французькій соціальній філософії культивувався не етнолінгвістичний сенс розуміння нації, а політичне значення терміну «нація» і саме в ній це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави. Етнічні складники не відігравали значної ролі, оскільки до нації включалось все населення країни незалежно від етнічного походження. Формування французької нації відбувалось з появою держави: «держава – нація – народ». Однак такий підхід не знімає сутності мовного питання у національній політиці, але воно не є визначальним при рішенні проблем соціально-політичного характеру, у той час як невирішеність мовного питання означає переведення поставлених проблем в соціально-культурну площину. В німецькій мові, на відміну від англійської і французької, терміни «нація» (die Nation) і держава (Staat) не були тотожними. Слово «нація» було синонімом слова «народ». В епоху Просвітництва німецький філософ Й.Г.Гердер охарактеризував націю як культурно-мовну спільноту, висунувши ідею принципової рівності і рівнозначності цінностей культур усіх народів. Сутність його концепції передають наступні положення:

- визначальними характеристиками нації є мова, звичаї, культура;

- заперечення ідеї самодостатності і культурної автаркії нації;

- невизнання в якості природного панування однієї нації над іншою;

- розвиток певної культури залежить від політичного протекторату, і відповідно захистити цю культуру від іноземного панування можливо тільки за умови повної політичної незалежності.

У «Промовах до німецької нації» (нації – die Nation, а не народу – das Volk) представник німецької класичної філософії Й.Г. Фіхте виклав концептуальну програму творення німецької нації на основі етнічної спільноти. Національний принцип для цього філософа є духовним, а не природним, не біологічним, не вродженим. Він стверджує, що кожен, хто вірить у духовність та свободу цієї духовності і прагне вічного відтворення, вдосконалення цієї духовності через свободу, де б він не народився та якою б мовою не говорив, є нашої раси, нашого роду, нашої генеалогії, нашої настанови і ледве не статі, він – німець.

Ідея німецької державності ґрунтувалась на мовній, культурній подібності, і має історичну основу в середньовічній німецькій селянській громаді. До 1871 року Німеччини не існувало в політичному сенсі, вона усвідомлювалася як культурна спільність, що існує всупереч численним німецьким королівствам, князівствам, герцогствам, роздрібнених політичними інтересами і релігією. До об’єднання Німеччини не існувала і національна німецька мова. В основу німецької літературної мови була покладена канцелярська мова курфюршества Саксонії. Ця мова закріпилась в період Реформації завдяки діяльності Мартіна Лютера, який першим перекладає Біблію, використавши мову саксонської канцелярії. Це була мова еліти – духовенства, дворянства, саме до еліти і звертався реформатор. Норма національної літературної мови, закріплена Лютером, не відразу отримала визнання у всій країні. У той час як англійська і французька держава сформувалися в національно-територіальні одиниці упродовж XVII-XVIII століть, то Німеччина була позбавлена національних кордонів аж до Франко-прусської війни 1870-1871 років. Тільки після політичного об’єднання в одну державу, що сприяло економічному розвиткові, поступово відбувалось і мовне об’єднання, хоча продовжували існувати і мовні діалекти баварців, тюрингців тощо. Встановлення німецької нації відбувалось шляхом поглинання Пруссією карликових німецьких держав, правителі яких зрікалися своїх суверенних прав на користь прусського монарха. Німецька національна угода відбулась через частково добровільну, частково вимушену згоду суверенів на панування прусської монархії, разом з визнанням німецькими бюргерами та дворянством прусського можновладця своїм володарем. Формування німецької нації йшло від народу до держави: «народ – нація – держава».

Таким чином, в європейському культурному просторі виникли і існують дві моделі творення національного буття, кожна з яких відповідає досвіду створення політичних основ громадського суспільства: «держава – нація – народ» – її можна позначити, як державно-національну, та «народ – нація – держава» – її можна позначити як національно-державну. В першій ідея державної єдності передує закладенню конституційних основ національного буття народу, в другій конституційні основи національного буття вже виступають як даність навколо якої народ об’єднується в націю.

Ідея ототожнення національного буття з культурними і мовними характеристиками була сприйнята слов’янськими і центральноєвропейськими народами, що переживали у другій половині ХІХ ст. так звану «весну народів» – добу національного відродження. Отже, феномен нації – це результат політичної консолідації європейських культурних спільнот, в першу чергу – французької, англійської, німецької, італійської в суспільно-політичні громади. Процес політичного об’єднання європейських народів в європейські нації відбувався увесь період розвитку індустріального суспільства, тобто з XVI по XX століття. Політичне розуміння нації як союзу вільних громадян оформилось в добу Просвітництва. Криза просвітницької ідеології, що відбувалася під значним впливом романтизму призвела до ствердження двох концепцій суспільного розвитку в умовах панування суспільно-політичних інституцій в громадському житті: етатистської або англо-романської і етнічної або германської. Усвідомлення значущості культурної альтернативи суспільного розвитку перед розвитком політичних основ суспільства дозволило німецькому історикові Ф. Майнеке в 1907р. розвести поняття «політична нація» (Staatsnation) і «культурна нація» (Kulturnation). Політична нація має своє конкретне втілення у Франції, Англії та Сполучених Штатах. В цих державах нація виникла як політично свідоме об’єднання рівноправних громадян, незалежно від їхнього етнічного походження, релігійних переконань, соціального статусу. Принцип культурної нації з наголосом на походженні і мові переважає в утворенні націй у Центральній Європі, Італії та – з невеликими обмеженнями – у Східній Європі.

Національні визвольні рухи сприяли урізноманітненню змісту поняття «нація». Французький історик і філософ Е. Ренан у відомій доповіді, прочитаній у Сорбонні (1882), стверджує що «нація – це загальна угода; нація – це велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому; існування нації – це щоденний плебісцит, як – існування особи – вічне стверджування життя». Останній базується на єдиній історичній пам’яті, спільності багатої спадщини спогадів і на бажанні жити разом, на волі продовжувати та відновляти цей неподільний спадок. Нація – це результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Таким чином, для Ренана важливими є соціально-психологічні елементи: спільний досвід і спільна пам’ять. Його розуміння сутності нації є критикою німецького її трактування. Нації, на думку французького історика, не є чимось вічним, вони мали початок, повинні мати і кінець. В сучасну епоху існування націй є необхідним, оскільки вони сприяють загальному розвиткові цивілізації.

Г. Лебон, представник французької психологічної школи, наголошував на тому, що досліджуючи минуле нації, можна зрозуміти її дійсне значення. При цьому неможливо обмежуватись пошуками спільної мови, фольклору чи кровної спорідненості. Долею народу керують в більшій мірі померлі покоління, чим ті, що живуть. Вони створили непорушний запас ідей, традицій, почуттів, способи мислення, які склали несвідомий спадок, проти якого усякі аргументи безсильні. Життя народу, його настанови лише видимі продукти його невидимої душі. Щоб створити у такому народі, як французький ту спільність почуттів, що утворює його душу, потрібно було більше десяти століть. Отже, основою класифікації народів може бути тільки психологія, оскільки вона показує, що позаду настанов, мистецтв, вірувань, політичних переворотів кожного народу знаходяться відомі моральні і інтелектуальні особливості, з яких випливає його еволюція. Передаючись від покоління до покоління, певним чином змінюючись, культурно-психологічні особливості народу обумовлюють політичне життя суспільства.

Однією із найбільш впливових для минулого століття була марксистська парадигма, хоча її фундатори і не створили власної теорії нації. Марксизм наголошує на тому, що національне питання немає самостійного значення, оскільки вирішальним чинником історії є боротьба класів. Дещо пізніше було зроблено висновок про признання національних (антиколоніальних) рухів в якості союзника робітничого руху. Але К.Маркс і Ф.Енгельс розуміють нації як спільноти, засновані на мовній і природній спільності. Ф.Енгельс вказував на те, що великі чи «провідні» нації, які пішли по шляху капіталізму, протистоять малим, відсталим націям. Робітничий клас нічого не прив’язує до його вітчизни, тому він повинен спрямовувати свою боротьбу проти власної національної буржуазії. Саме Ф.Енгельс висловив думку про зникнення націй при комунізмі.

Основою соціального порядку і існування окремих соціальних груп, на думку основоположників марксизму, є примус. Він здійснюється у двох формах: відвертого насильства (Ф.Енгельс, В.Ленін) і прихованого примусу (А.Грамші, Л.Альтюссер, П.Бурдьє). Основою трансформації марксистського вчення є розбіжність в трактуванні основних понять політичної доктрини Маркса: диктатура пролетаріату, право націй на самовизначення і інтернаціоналізм. Урізноманітнення інтерпретацій марксизму відбувалось під впливом неокантіанства, феноменології, фрейдизму. Послідовники марксизму розглядають процес історичного поступу як спрямований від невизначеної гомогенності структур соціального буття до остаточної диференціації всієї сукупності суспільних зв’язків, і нарешті повернення до складної однорідної структури соціального буття внаслідок соціальної революції. Вся ця складна схема повторює ідею гегелівської філософії історії, згідно з якою весь процес історичного розвитку полягає у навернені Духу до власної сутності в системі понять. Формою історичного буття Духу послідовно виступають плем’я, народ, держава. Під таким кутом зору, етнічне виступає в марксистській теорії лише первісною формою існування людської спільноти («дитинство нації»). Виникнення державності фіксує перехід етносу з стадії племінного існування на новий рівень, коли основою соціального буття виступає народ («дорослість нації»). В результаті процесів релігійної, політичної емансипації відбувається народження нації. Основою національного життя є економічна єдність країни та суспільний розподіл праці на певній території. Однак нація є проміжним етапом розвитку людства, метою існування якого є соціальна емансипація. Останню, на думку Маркса, слід розглядати як «царину свободи», шлях до якої лежить через соціальну революцію. Соціальна революція означає звільнення суспільства від оберненої форми існування у вигляді держави, а в історії людства це означає прихід «братерської сім’ї вільних народів». Першим кроком до розбудови співдружності народів світу є визнання права окремих народів на самовизначення. Його К.Маркс розглядає через тенденції, які визначають сутність системи міжнародних відносин. Міжнародні відносини стають ареною боротьби пануючих класів. Але доля цієї боротьби залежить від рівня соціально-економічного розвитку. Інтернаціоналізм, який став лозунгом марксистських рухів і партій, уявлявся лише проектом майбутнього. Інтернаціоналізм, на думку автора концепції соціальної революції, є лише майбутньою формою міжнародних відносин, яка в сучасному світі, далекому від «царини свободи», існує лише в свідомості пролетаріату. Те, що сталося з марксистським вченням внаслідок його використання тоталітарними, авторитарними режимами, а також політичними рухами в їх боротьбі за володарювання, засновники передбачити не могли.

Наприкінці ХІХ ст. та на початку ХХ ст. відбулись значні зміни у соціально-філософській рефлексії. По-перше, відбувається підвищення авторитету «пророчої» соціології К.Маркса (О.Бауер, К.Каутський, К.Реннер). По-друге, зміни пов’язані з процесом виокремлення соціології з філософії в академічну науку. Вирішальна роль тут належить беззаперечно О.Конту та Е.Дюркгейму. По-третє, дійсно кардинальні зміни відбулися завдяки неокантіанству та феноменології, виникненню соціології «розуміння» (Ф.Майнеке, Т.Масарик, М.Вебер). На подальші наукові пошуки суттєво вплинули праці З.Фрейда і Л.Леві-Брюля.

В основу визначення нації австрійський марксист О. Бауер помістив поняття «національного характеру», під яким розумів комплекс фізичних і духовних якостей, що відрізняють одну націю від іншої. Відмінність національного характеру проявляється в тому, що люди, які належать до різних націй, по-різному думають, по-різному відчувають та реагують на одні і ті ж явища. Нація – це культурна спільнота і «спільнота долі», якій притаманні власний характер і вдача. Націю формували матеріальні чинники, але близькість і спілкування у спільній історії і культурі пов’язували людей навіть сильнішими зв’язками, ніж класовими.

К.Каутський також розглядає умови формування нації на засадах марксистської теорії. Він вважав основними ознаками націїспільність мови і території, а також спільність економічного життя. В ранніх роботах цей автор основну увагу приділяв тим економічним основам, які підготували виникнення нації і породили тенденцію до утворення національної держави. К.Каутський наголошує на тому, що нація – передусім мовна спільнота, а літературна мова є істотною ознакою сучасної нації.

К. Реннер визначив націю як культурну групу, спільноту, де найважливішими чинниками є спільність літературної мови, національної літератури і національно-духовної культури. Основною причиною утворення нації є етнічна самоідентифікація її членів. Основне місце в його концепції займає проблема національного інтересу і прагнення до державності. Нація має спільний інтерес, який усвідомлюється через потреби розвитку. Якщо нації ніщо не загрожує і вона має свою національну державу, цей інтерес відкрито не проявляється. В багатонаціональній державі ці приховані національні інтереси оживають і приводять до конфліктів.

Якщо узагальнити ідеї О.Бауера, К.Каутського та К.Реннера, то створюється певний «понятійний простір», у межах якого перебувають інші дослідники націй. Нація у їхньому розумінні була передусім культурною, мовною і соціально-економічною спільнотою.

В радянській науці визначення нації Й. Сталіним було визнано вершиною марксистської думки і стало догматичним. У статті «Марксизм і національне питання» автор визначив націю як стійку спільноту людей, що історично склалася і має чотири характерні ознаки: спільну мову, територію, економіку і спільність психічного складу, який проявляється у спільності культури. Якщо хоча однієї ознаки бракує, нація перестає бути нацією. Як зрозуміло, Сталін поєднав ознаки нації у К.Каутського з ознакою нації у О.Бауера. Це визначення, в дещо модифікованому вигляді, ще довго використовувалося у працях радянських вчених. Також було прийнято враховувати історико-стадіальні різновиди етносу (плем’я, народність, нація), що передбачає етнічне розуміння нації. Відповідно цьому підходу, нація є вищою формою етнічної спільноти, що склалась в період капіталізму на основі економічних зв’язків, спільності території, мови, особливостей психіки і культури. Таке розуміння збігається із вищенаведеним сталінським визначенням нації. Вбачати в нації етнічну спільноту було властиво і фундатору теорії етносу Ю.Бромлєю. Нація, як і плем’я, народність має етнічні властивості. Окрім етнічних, нація володіє територіальною і економічною спільністю, і що головне, «повною» соціально-класовою структурою, що служить основою її відмінності від етносу. І тому нація – це соціально-економічна цілісність, етносоціальне утворення. В словосполученні «етносоціальний», основою є друге слово (соціальний), а перше виступає як пояснювальне (етно).

У 1980-х в радянській науці з’являється точка зору, згідно з якою етнос не є тотожнім нації, а має свої власні механізми і чинники формування на відміну від нації. Але більшість радянських дослідників-суспільствознавців, заперечуючи об’єктивність і загальність законів етногенезу, продовжували наполягати на якихось суттєвих відмінностях «соціалістичних націй» від «націй капіталістичних». Поняття «нація» майже до кінця ХХ ст. вживалось і у вітчизняній літературі в етнічному сенсі, не пов’язаному з наявністю чи відсутністю державності. Автори «Філософського енциклопедичного словника» стверджують, що у 1960-1980-х був вироблений «етнологічний підхід» до сутності нації. Відповідно цьому підходу, нація являє собою етносоціальну спільноту, яка характеризується нерозривною єдністю (взаємодією) соціально-економічних і культурних властивостей.Визначення нації як соціально-історичної спільноти є недостатнім і до суттєвих ознак необхідно віднести спільність самосвідомості і соціальної структури. Тобто були об’єднані об’єктивні і суб’єктивні чинники для «злиття націй» в нову історичну спільноту – радянський народ. Процес формування нової історичної спільноти – радянського народу починається із об’єднання «братерських» народів СРСР. Етнічне походження радянського громадянина фіксувалось політичною владою як національність. В паспорті було відведено спеціальну графу, громадяни СРСР самі обирають свою етнічну приналежність, а політична влада визнає її як національність, що відображає особливий зв’язок не тільки із радянською державою. Розробка концепції «нової історичної спільноти» насправді привела до ідеї формування політичної нації, якою і повинен стати радянський народ.

Російський етнолог В. Тішков намагається звільнити концептуальні основи досліджень від традиційної, хоча вже не офіційної, методології. Цей автор стверджує, що він не знає що таке етнос, а нація всього лише «ідеологічний конструкт», який спочатку створюється свідомою інтелігенцією, а потім в результаті її цілеспрямованих дій ідея нації вноситься в широкі народні маси. Він вважає, що нації існують тільки в головах людей, а замість цієї «розумової конструкції» реально існує континуум із «елементів суспільства і культури». Термін «нація» вважається тільки політичним лозунгом і засобом мобілізації людей, а не науковою категорією. Внаслідок цього цей термін не має права на існування і його необхідно вилучити із мови науки і політики. Автор закликає «забути про нації» заради народів, держав і культур.

Серед сучасних західних теорій нації можна віднайти такі, що розглядають поняття нації в політичному сенсі і такі, що вкладають в це поняття етнічний зміст. Англійський соціолог і філософ Е. Гелнер є автором концепції політичного націобудування. На його думку, нації «не прокидаються», а породжуються попереднім націоналізмом. Нації і націоналізм – це сучасний феномен, про який не можна розсудливо вести мову до ХVІІІ ст., націоналізм передує нації. Нації не існують насправді, вони виникають як особлива форма поєднання культури і держави, що можливе тільки за певних економічних умов. В своїй праці «Нації і націоналізм», він вказує на те, що нації є продуктом людських переконань, пристрастей, схильностей. Група людей стає нацією, якщо члени цієї групи визнають загальні права і обов’язки по відношенню один до одного в силу того, що їх з’єднує. Якраз «взаємне визнання такого об’єднання і перетворює їх в націю, а не інші загальні якості якими б вони не були, які відділяють цю групу від усіх, що стоять поза…». Нації мають політичне походження, вони з’являються в результаті політичної дії, в їх формуванні грають важливу роль держава і еліти, які використовують культурні традиції для утвердження своєї легітимності.

Нація, на думку Е. Гідденса, не існує без держави і поза державою. Нація – це народ, який або прагне мати власну державу, або має її. Якщо народ не має власної держави ні в реальності, ні в планах, то він ще не є нацією. Адже держави існували ще до націй і кількість «національних» держав значно менша, ніж «багатонаціональних». Держава пов’язана лише з державними інституціями, а нація має політичний і культурний контекст, в якому перебувають ті, хто становить політичну спільноту, котрі усвідомлюють його власну історичну культуру і батьківщину. Цей підхід виявив дуже важливу тенденцію: необхідною умовою створення нації як політичної спільноти є її інституалізованність в державі.

Досить популярною серед західних теорій нації є концепція американського дослідника Б. Андерсена. Нація – це уявлена політична спільнота і такою вона є не тому, що «створена», «винайдена», а тому що, людина, приналежна до навіть наймалочисельнішої нації, ніколи не зустрінеться з більшістю інших людей, приналежних до тієї ж нації, не спілкуватиметься з ними і навіть нічого не знатиме про них, проте кожний з них завжди пам’ятає про свою спільність. Нація уявлена, як спільнота, що має певні межі, поза якими існують інші нації. Вона уявлена, як суверенна, бо ідея суверенності виникла за тієї доби, коли Просвітництво і Велика Французька революція спростували легітимність від Бога даного ієрархічного державного устрою. У націй, вважає Б.Андерсон, завжди є історія і майбутнє, причому роль націй зростає саме тоді коли зменшується роль релігії і відбуваються глибокі зміни у способах світосприйняття. Всі сучасні нації з’явились не в результаті стихійного історичного процесу, а сформувались порівняно недавно в результаті діяльності «соціальних конструкторів», які використовували для цього можливості друкованого слова. «Технологія друкованого капіталізму» породила перший реальний багатотиражний товар – друковані книги масового виробництва. З виникненням друкованої літератури і преси у людей з’являється шанс «розповідати» про націю і «будувати» її в уяві. Збіг капіталізму та друкарської техніки з тією сталою обставиною, що людство розмовляє багатьма мовами, створила можливість появи нової форми уявленої спільноти, яка, маючи адекватну структуру, підготувала підґрунтя для появи сучасних націй. Потенційний простір цих спільнот був обмежений, проте водночас він лише випадково міг збігатися з тодішніми політичними кордонами. За допомогою друкованого слова широким народним масам нав’язувалась ідея про те, що окремі люди об’єднані в націю із своїми традиціями, культурою.

З нашого погляду, формування націй, хоча і припускає суттєву долю штучності, але неможливо без природної та історичної обумовленості. Складання європейських націй стало можливим тільки завдяки збігу певних об’єктивних умов в певний історичний момент.

Прихильників серед сучасних західних дослідників має також етнічна концепція нації. Особливим авторитетом користуються ідеї Е. Сміта. Нація, вважає Е.Сміт, має такі ознаки, як власну назву, історичну успадковану спільну територію; спільні міфи і історичну пам’ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів. Необхідною передумовою виникнення нації є етнічне підґрунтя: існування етносу з певним набором символів, міфів, культурних артефактів і зв’язків. В цьому переліку ознак Е.Сміт не розділяє об’єктивні і суб’єктивні чинники формування нації. Об’єктивне і суб’єктивне (міфи, ідеї, ідеали) в суспільному житті і людській історії безперервно взаємодіють та переходять одне в друге: міфи і ідеї об’єктивізуються в поведінці та настановах, і в свою чергу впливають на появу нових міфів, ідей та ідеалів. Дослідник стверджує, що можна виявити важливі відмінності між етнічними і національними явищами, але він фактично їх усуває, оскільки приписує всім етнічним групам розвинену групову свідомість і глибоке почуття історії. Тенденцію підміняти чи плутати нації з етнічними групами підсилило поширення націоналізму та його впливу на етнічні групи і дискусія навколо проблеми етнічності.

Незважаючи на існування різних підходів до розуміння суті такого феномену, як нація, її визначення проводиться через певний набір усталених ознак, серед яких є домінантні, властиві саме цій нації.

Наполягання на обов’язковому наборі ознак, як стверджує український філософ В. Лісовий, ґрунтується на методології, яка передусім зорієнтована на потреби природничих наук. Поняття нації намагаються визначити індуктивно – знайти певний набір ознак, які неодмінно мають бути в кожному із тих явищ, які охоплюються цим поняттям. Індуктивні узагальнення неможливі в суспільних науках (на це звернули увагу представники неокантіанства), перспективним для цих наук є метод індивідуалізації. На початок 1990-х у вітчизняних соціально-гуманітарних дослідженнях все істотніше починає проявлятись розуміння нетотожності понять «нація» і «етнос». В.Лісовий пропонує використовувати термінологічне значення слова «нація» для позначення спільнот, що утворились внаслідок політичної інтеграції (наприклад, американська нація).

Спробу покласти край термінологічній плутанині, що склалась в соціогуманітарному знанні навколо поняття «нація», здійснив український дослідник Р. Додонов. Він обґрунтовує ідеї «етатистського» підходу до визначення поняття «нація». Цей підхід, на його думку, є більш перспективним, ніж етнічний. Він полягає в основі деетнізації державного устрою та деполітизації національних відносин, що виступають дійовим засобом уникнення насильства на міжетнічному ґрунті. Визначаючи націю як сукупність громадян однієї держави, Р.Додонов простежує потрійний взаємозв’язок нації-держави-етносу: вони можуть співпадати у випадку мононаціональної держави, що практично не зустрічається наприкінці ХХ століття; до однієї нації можуть входити декілька етносів, великих або малих; один етнос може бути розпорошеним по багатьом і багатьом націям (діаспора).

Нація створюється внаслідок політичної інтеграції етнічних спільнот в межах єдиної держави на основі спільності території, економічного життя, правової системи, єдиної державної мови і єдиної самосвідомості. Нація виникає як продукт активності інститутів держави і розвивається навколо їх. Саме тому в процесі націотворення завжди закладена основа для виникнення протиріччя між політичним і етнічним структуруванням суспільства в період розбудови національної держави.

Етнічні групи і нації мають власну культуру, але якщо культура етнічної групи є локальною, то культура нації є професійною культурою і тому належить до світової культури. Сильні почуття єдності і солідарності наявні і у етнічної групи, і у нації. Але нації, як політизовані утворення, в змозі розв’язувати свої проблеми з допомогою організаційних заходів, розробляти і виконувати програми.

Нація і етнос являють собою функціональні об’єднання, створені або розвинуті індивідами та групами за особливих історичних обставин: основою етносу є традиційне суспільство, основою нації індустріальне.

В епоху становлення капіталістичного виробництва, епоху Реформації і протестантської етики відбувалась суттєва деетнізація широких верств населення. Найбільш інтенсивною вона була там, де перемогла Реформація – в Швейцарії, Нідерландах, Англії. Тут створювався людський матеріал для формування націй і для цього необхідною була нейтралізація традиційних видів ідентичності (становості і етнічності) для продукування нової єдності, нової спільноти – нації.

Етнос є спільнотою, що утворюється на культурно-історичних і духовно-регулятивних засадах, а нація є утворенням політико-правовим та соціально-економічним. Етнос, як історично первісний феномен і нація, як новітнє утворення можуть співіснувати, жити одночасно (мирно або конфліктуючи). Вектори розвитку етнічних і національних процесів на сучасному етапі повинні співпадати. Їхнє неспівпадіння може привести до негативних наслідків: асиміляції етносів або розривом на декілька етносів і утворенням зовсім нових етносів (прикладом тут є Канада, Великобританія). На сучасні етнічні і національні процеси в Україні співіснування двох систем інформаційної комунікації – україномовної і російськомовної, які суттєво відрізняються за змістом і мають різну територіальну локалізацію (Захід – Схід).

Етнос і нація є різними соціальними феноменами. Специфікою етносу як спільноти природної є її антропогенетичні особливості, і через це етнос не потребує держави. Нація – спільнота свідомо сконструйована, продукт держави, де внутрішнім регулятором виступає не звичай, як відображення моральних цінностей в етнічній свідомості, а право. Найважливіша ознака нації в тому, що вона поліетнічна, надетнічна і полікультурна спільнота.

Дата добавления: 2014-01-11