Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія (у складі якої перебували в цей час Східна Галичина, Закарпаття, Буковина) почала розпадатися. 18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і Буковини утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила об’єднання західноукраїнських земель в одне ціле – Українську державу.

1 листопада з ініціативи Військового комітету, який співпрацював з національною Радою, у Львові відбувся виступ солдат-українців, підтриманий населенням міста. 2 листопада австрійський намісник передав владу УН Раді.

Галичани розпочали творення своєї держави в складних умовах, адже поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. 9 листопада було сформовано уряд – Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький, а згодом – Сидір Голубович. А 13 листопада Українська Національна Рада затвердила “Тимчасовий основний закон”, який дав назву новоствореній державі – Західно Українська Народна Республіка. У містах і селах Галичини йшов процес встановлення української влади. Але в західних повітах влада відразу наштовхнулася на опір поляків. Ситуація ускладнювалась тим, що Польщу підтримували і країни Антанти.

Напружена ситуація склалась 10 листопада в Перемишлі. Два дні українська залога міста стримувала польський наступ. 20 листопада з Перемишля до Львова прибуло 6 польських військових ешелонів. Вранці 21 листопада польські війська перейшли в наступ по всьому фронту у Львові. У другій половині дня разом з військами місто залишив уряд ЗУНР, який переїхав до Тернополя.

У травні 1919 p. в наступ проти Української Галицької армії (військові формування ЗУНР) перейшли польські дивізії генерала Геллера, які прибули з Франції. Під тиском переважаючих сил УГА відступила в трикутник: Збруч, Дністер, залізниця з Гусятина через Чортків та Заліщики.

В цей час президенту ЗУНР було надано диктаторські повноваження, командуючим УГА призначено колишнього царського генерала Грекова. 7 червня УГА перейшла в наступ. У ході т.з. Чортківської офензиви була визволена значна територія Галичини, війська УГА досягли лінії: Гнила Липа–Перемишляни–Підкамінь. Проте сили були нерівними: близько 40-45 тисячам вояків УГА протистояла 100-тисячна польська армія. Не вистачало зброї та боєприпасів. Наступ було припинено, ворог перейшов у контрнаступ. 16 липня 1919 р. війська УГА разом з урядом відступили на східний берег річки Збруч – на територію УНР.

Війська УНР об’єдналися з УГА, яка під тиском польської армії перейшла на територію, яку контролювала Директорія. Чисельність об’єднаних сил, які перейшли в наступ, досягла 80 тисяч. 30 серпня передові частини 3-го корпусу УГА вступили в Київ. В цей же час на лівому березі Дніпра з’явились кавалерійські частини білогвардійського корпусу генерала Бредова. Під їхнім тиском УГА залишила столицю (т.з. Київська катастрофа).

Скориставшись слабкістю своїх сусідів на сході, польські війська на кінець 1919 p. окупували майже всю Білорусію, західну Волинь та частину Полісся. Навесні 1920 p. збройні сили Польщі нараховували 738 тисяч чоловік. Керівник Польської держави Юзеф Пілсудський звернув увагу на діячів УНР, які перебували в еміграції на території Польщі. У квітні між представниками польського уряду та Петлюри було укладено блок угод: 21 квітня підписано загальну й торговельно-економічну конвенції. Польща згідно угод отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся та всю Галичину. 24 квітня підписано військову конвенцію. Ці три угоди в сукупності утворили Варшавський договір, який передбачав:

- спільну боротьбу проти більшовиків;

- відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С.Петлюрою;

- як своєрідну компенсацію за це С.Петлюра „віддавав” Польщі західноукраїнські землі.

25 квітня 1920 p. три польських армії (загальною чисельністю близько 150 тисяч чоловік) вступили на територію України. Ефект раптовості дозволив польським військам швидко зайняти велику територію – вже 7 травня упав Київ, але на цьому наступ не припинився. Обіцяного представниками УНР всенародного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося. Дві бригади Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), які були дислоковані в районі Вінниці та підняли антибільшовицьке повстання, були роззброєні польськими військами, а їхній особовий склад відправлено до таборів віськовополонених. Лише один кінний полк ЧУГА, який вийшов з Тирасполя, зміг з’єднатися з українськими військами (дві дивізії армії УНР), що рухалися з поляками. Співвідношення сил поступово змінювалось. На польський фронт були перекинуті 1-а Кінна Армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаєвська дивізія. У червні радянські війська перейшли в контрнаступ. Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням Тухачевського вступили на територію Польщі й рушили на Варшаву. Війська Південно-Західного фронту під командуванням Єгорова наступали на Львів. Наміри польського уряду розпочати мирні переговори, обмеживши східний кордон Польщі т.з. “лінією Керзона”, не були підтримані радянською стороною.

Загроза втрати відновленої у 1918 році державності згуртувала навколо уряду Польщі всі верстви суспільства. Негайну допомогу подали країни Антанти. Було нанесено могутній удар по стику фронтів Червоної Армії та відкинуто її за межі Польщі. Відповідно до Ризького миру 1921 р. між Польщею та Радянською Росією і Радянською Україною, Західна Волинь Полісся та Східна Галичина залишалися у складі Польщі. В свою чергу Польща визнавала існування самостійної Радянської України.

За відносно короткий період свого існування (1918-1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів.

5. Уроки українських визвольних змагань.

Підсумовуючи уроки української національної революції, слід виділити основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1921 рр.:

1) Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Інтелігенція, яка очолила національну революцію, була мало чисельною. А селяни, на підтримку яких розраховувала інтелігенція, були політично несвідомими, неосвіченими. Робітники в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України.

2) Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів.

3) Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного Рузу вели набагато сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.

Українська революція не досягла своєї основної мети – об’єднання всіх етнічних українських земель в єдиній державі.

Однак, історичне значення української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. досить в тому, що:

- у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;

- героїчна боротьба українського народу стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.

Дата добавления: 2014-01-15