Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Психологічний об’єкт виховання. Стратегічні принципи виховання




Порівняльна характеристика традиційної та гуманістичної парадигм навчання.

Традиційна Гуманістична
Основний акцент – на оволодіння учнем правильною інформацією, раз і назавжди заданою Основний акцент – на те, щоб „навчити вчитися”, бути відкритими до всього нового, розвинути потребу в знаннях.
Учіння – лише результат, продукт Учіння – це процес, мандрівка в невідоме
Просування вперед обмежене замкнутими етапами, які обумовлені віковими межами; жорстка диференціація віку Гнучкість та інтеграція вікових груп; особистість не обтяжується у виборі певного змісту у зв’язку з віком
Акцент на зовнішній світ. Внутрішній досвід часто сприймається як такий, що не відповідає шкільному навчання Внутрішній досвід – контекст навчання; використання фантазій, вигадки, спонукання до вираження почуттів
Припиняються спроби інтуїтивного мислення, не заохочується дивергентне мислення Інтуїтивність заохочується, розглядається як частина творчого процесу
Переважно аналітичне, формально-логічне мислення (ліва півкуля) Спрямованість на рівномірний розвиток обох півкуль, поєднання раціоналізму та інтуїтивного мислення

 

 

Кожна людина має у своєму арсеналі принаймні дві відносно автономні системи психічного відображення дійсності. Одна з них - когнітивна - дозволяє їй пізнавати світ раціонально. Розвиток цієї системи переважно здійснюється в межах навчання людини. Інша система - емоційна - орієнтує людину у світі шляхом вироблення вибіркового емоційного ставлення (відношення) до об`єктів дійсності, які в змозі задовольнити її потреби. В онтогенетичному плані друга система на момент народження є більшпідготовленою до функціонування в порівнянні з першою, а тому з перших років життя саме вона забезпечує підтримання динамічної рівноваги людського організму як відкритої системи. Завдяки їй у дитини активно виникають різноманітні вибіркові ставлення до оточуючих, які нею опікуються, інших людей, до предметного світу, який включається в коло задоволення її життєвих потреб та забезпечує їх подальший соціальний розвиток. Отже, починаючи з дитячого віку, ставлення людини до інших соціальних істот та предметного світу має вибірковий характер, який в першу чергу обумовлюється своєрідністю її попереднього життєвого досвіду, позитивного або негативного переживання нею обставин власного життя. Ще більшої вибірковості вони набувають тоді, коли спілкування та взаємодія з оточуючим світом стають для людини усвідомленими потребами та внутрішньою необхідністю. Так у особистості з`являється позиція як система вибіркового ставлення людини до оточення, яка пов`язана з оцінкою навколишньої дійсності, визначає індивідуальний характер її діяльності та вчинків. Вчинки розуміються у психології як дії, опосередковані спілкуванням людини, її взаємодією з іншими людьми, регулюються певними соціальними нормами та викликають моральні оцінки оточуючих людей, які, у свою чергу, теж впливають на формування складових позиції. Для Л.І. Божович внутрішня позиція - це, насамперед, система спрямованості особистості, її мотивів, потреб і прагнень, які зумовлюють певне ставлення людини до дійсності, соціального оточення та самої себе і визначають конкретну лінію її поведінки. Центральними елементами такої системи спрямованості, за О.М. Леонтьєвим, є особистісні смисли, які розуміються як смислові установки, значущі мотиви, заради яких особистість діє. Такі установки проявляються як готовність людини діяти певним чином у різних проблемних ситуаціях, в тому числі і ситуаціях морального вибору. За Б. Г. Ананьєвим, позиція особистості як суб`єкта суспільної поведінки та діяльності виступає складною системою її відносин, установок та мотивів, цілей та цінностей, які можуть бути як просоціального, так і асоціального змісту. Ієрархія таких складових, домінування просоціальних, або ж асоціальних утворень визначає своєрідність та соціальну значимість кожної конкретної особистості.

Корисно в цьому контексті згадати запропонований В. А. Ядовим установчо-позиційний підхід до визначення структури особистості. З його точки зору, людина володіє складною системою різних диспозиційних утворень, які регулюють її поведінку та діяльність. Диспозиції(або позиції) являють собою комплекс готовності свідомості та нервової системи людини діяти певним чином. Такі позиційні утворення виникають кожен раз при зустрічі певної потреби з відповідною ситуацією її потенційного задоволення. Диспозиції організовані ієрархічно і утворюють 4 рівні.

1) Перший найнижчий рівень утворюють елементарні фіксовані установки (set), які формуються на основі вітальнихпотреб людини. Вони утворюються в найпростіших ситуаціях, на кшалт такої, як, ступивши на ескалаторні сходи, ми певний час ще продовжуємо рухатися, хоча нікуди не поспішаємо. Як правило, такі установки не усвідомлюються та не переживаються. Основний осередок їх формування, за Ядовим, це умови сімейного оточення дитини як основного джерела її первинної соціалізації, різноманітні предметні ситуації. Відповідний їм метод формування - привчання.

2) Другий рівень більш складних диспозицій формується на основі потреб людини у спілкуванні, що здійснюється в малих групах та в тих ситуаціях, які задані діяльністю в таких групах. Такі особистісні утворення Ядов називає соціальними фіксованими установками, або аттитюдами. У порівнянні з установками попереднього рівня, аттитюди мають не лише поведінковий, а й афективний (як ставлення до інших) та когнітивний (як усвідомлення такого ставлення) компоненти. У такий спосіб сформована переважна більшість комунікативних навичок та вмінь людини.

3) Третій рівень базових соціальних установок охоплює диспозиції, у яких фіксована загальна спрямованість інтересів особистості відносно конкретної сфери соціальної активності (сфера професійних інтересів, певного виду відпочинку, політичної активності…). Такі базові соціальні установки концентрують особистість на певній царині діяльності, виражають її ставлення до цієї діяльності, усвідомлюються нею як пріоритетність певного стилю власної поведінки у порівнянні з іншими.

4) Найвищий рівень диспозицій утворює система ціннісних орієнтацій особистості, під якою розуміється стійка система спрямованості інтересів та потреб людини, що виражає її ставлення до цілей життєдіяльності та засобів їх задоволення (Н. Рокич називає їх відповідно термінальними та інструментальними цінностями). За словами Ядова, цілепокладання на цьому рівні - це певний “життєвий план”, найважливішим елементом якого виступають окремі життєві цілі, пов`язані з головними соціальними сферами діяльності людини - працею, пізнанням, сімейним та суспільним життям.

Описана система диспозиційних утворень виступає регулятором поведінки людини. Установки першого рівня регулюють безпосередні реакції людини на актуальну предметну ситуацію. Другий рівень регулює вчинки особистості у звичних ситуаціях взаємодії з оточенням. Третій рівень забезпечує регуляцію системи вчинків людини, таких, як, скажемо, стиль професійної діяльності, схильність до певного виду організації відпочинку чи системи домогосподарювання. Вищий рівень регулює поведінку та діяльність людини у найбільш значущих ситуаціях її соціальної активності, зокрема у проблемних, конфліктних, ситуаціях морального вибору.

Отже, позиція особистості - це система ціннісних орієнтацій та установок людини. На думку А.Б. Коваленко та М.Н. Корнєва елементи позиції виступають не лише регуляторами поведінки особистості, але й рушійною силою її соціального та психічного розвитку. Закріплюючись через реалізацію в суспільній практиці позиція втілюється в риси характеру - комунікативні (як ставлення до інших), суб`єктно-діяльнісні (як ставлення до предметного світу) та рефлексивні (як відображення ставлення людини до самої себе). Останні завершують формування структури характеру людини, забезпечують його цілісність та саморегульованість, тим самим забезпечуючи і відносну автономність особистості людини в суспільстві.

З огляду на це, виховання людини можна розглядати як керування становленням, або зміною її установок та ціннісних орієнтацій, формування в неї здатності до цілеспрямованого усвідомлення власних соціальних установок та життєвих цінностей, а також створення психологічних механізмів реалізації їх на практиці.

Сучасна вітчизняна психолого-педагогічна наука через аналіз та узагальнення основних філософських, етичних та педагогічних передумов виховного процесу виділяє наступні методологічні принципи ефективного виховання (П.І. Підкасистий, 1996):

n принцип орієнтації на ціннісні відносини вихованця передбачає постійну увагу педагога до формування відносин вихованця до ціннісних основ життя -добра, істини, краси та соціально-культурних цінностей (людина, суспільство, природа, праця та пізнання).

n принцип суб`єктності вимагає від вихователя постійного сприяння розвитку здатностей дитини осмислювати власні дії, передбачати їх наслідки для інших людей та власної долі, усвідомлювати власне “Я”, здійснювати осмислений вибір життєвих рішень.

n принцип особистісної свободи дитини зобов`язує вихователя в кожний конкретний момент спілкування з нею узгоджувати соціальні норми й правила, цілі та завдання виховання, які він несе дитині, з правом її особистості на автономність і неповторність власного існування, самостійний вибір життєвих орієнтирів та цінностей. Обмеженням у реалізації такого принципу виступають лише два моменти: а) неприпустимість обмежувати свободу інших людей; б) неможливість для людини не розвивати, не самоудосконалювати себе.

Будь-яке виховне завдання розв`язується лише через активні відповідні дії всіх учасників виховного процесу. Виховання дитини як формування у структурі її особистості новоутворень здійснюється лише через активність самої дитини, міра зусиль якої відповідає мірі її можливостей та бажань. Зміст діяльності вихованців у процесі їх виховання визначається актуальними потребами дитини на кожен конкретний момент її розвитку. Лише за умов врахування зустрічного руху потреби дитини та соціально прийнятних засобів її задоволення вихователь забезпечує прийняття нею виховного змісту педагогічної взаємодії.

Виховання - процес динамічний у плані видозмін структури співвідношення основних компонентів комунікативного процесу. На початкових стадіях виховання частка активності педагога переважає активність дитини, з набуттям нею компетентності та вправності її активність пропорційно збільшиться, а на заключних етапах виховного процесу дитина все робить самостійно під ненав`язливим контролем вихователя. Саме за таких умов організації для неї відкриваються реальні можливості відчути себе суб`єктом діяльності, а в перспективі - і власної життєдіяльності, що необхідно для вільного творчого розвитку її особистості.

Сприятливими психологічними умовами розвитку дитини є створення педагогом обстановки безумовного її прийняття, любові та захищеності, в яких вона вільно та беззастережно може виражати власне ставлення. Тому ефективне виховання з необхідністю передбачає демонстрацію любові на адресу дитини, вміння допомогти, зрозуміти дитину, вибачити їй її огріхи та захистити.

Ефективне виховання - справа делікатна, воно має як правило прихований характер. Активна недекларативна позиція педагога забезпечується сумісною діяльністю, інтересом до внутрішнього світу дитини, представленням їй особистісної свободи, поваги до неї та демократичним стилем спілкування. Нарешті, ефективна виховна діяльність з необхідністю відбувається на тлі або ж задля позитивних переживань дитини. Емоційна підтримка та схвальна оцінка вихователем досягнень вихованця створюють ситуацію суб`єктивного переживання останнім власних досягнень, успіху, внутрішньої задоволеності своїми діями та отриманими результатами, участю у виховній діяльності, і тим самим спонукає дитину до подальшої активної участі у виховному процесі, а на більш пізніх етапах соціалізації - до самовиховання.

Системний розгляд школи в суспільстві, як зазначає А. Г. Асмолов – перший крок до побудови нової психологічної стратегії виховання особистості. Другий крок пов’язаний із відповіддю на запитання „З чого починається виховання дитини?” Відповідь лише одна – „Зі зміни відношення до вчителя”. До тих пір, поки вчителів будуть вважати працівниками невиробничої сфери, до них будуть і відноситися як до людей, що не виробляють ніяких цінностей. Тому не тільки суспільство, але й сам вчитель повинен усвідомити, що „ вчитель є працівником духовного виробництва, виробництва особистості”. Змінивши соціально-економічний статус вчителя, ми закладемо тим самим об’єктивні передумови виховання особистості школяра. І третій крок на шляху до побудови психологічної стратегії виховання особистості – перебудова соціальної технології взаємовідносин між вчителем та учнями. Які б рецепти виховання не пропонувалися, вони залишаться лише побажаннями до тих пір, поки сама соціальна роль вихователя фактично залишиться за дверима школи. (в дитячому садку – вихователь, в школі - вчитель) Соціальна роль вчителя вимагає, щоб він, в першу чергу, був носієм знань. Відповідно роль учня – пасивний споживач інформації. Спостерігається „збідніння душі при збагачені інформацією”.

Навчання в школі - це процес „постачання” відповідей без запитань зі сторони учня. А тому в школі відомі дитячі „чому” гинуть, ховається пізнавальна активність учня.

У школі спостерігається підміна виховання навчанням, виховати – означає пояснити, так зване словесне виховання. При цьому не враховується, що навіть найправильніші слова і заклики не можуть навчити совісті, що нечесність не є наслідком незнання. Не можна поряд з уроками математики ввести уроки доброти і мужності. Соціальна технологія процесу навчання в школі призвела до того, що процес виховання розчинився у навчанні, а уявлення про особистість як суму індивідуальних знань і переживань – до перетворення виховання на суцільні пояснення та моралізування. Деякі письменники говорять, що совість, доброта, чесність – властивості, які дані людини майже від народження. І тому не варто заважати їх росту, вони самі врешті-решт розцвітуть. Такий підхід є неправильним, так само як і педагогічний підхід, який підміняє виховання навчанням і намагається замкнути світ людини в його натурі, індивідуальній свідомості.

Як традиційно будується виховний вплив на дитину? Учневі-порушнику говорять „ Якщо ти будеш і далі всіх відволікати, тебе прийдеться вивести з класу” тощо. Такі виховні впливи мають 2 особливості:

- на першому місці стоїть погроза, покарання за відхід від правил, яке очікує учня-порушника;

- всі впливи практично опирають явище забороненого плоду (по траві не ходити – люди роблять навпаки).

Підміна виховання навчанням, справ і вчинків – словами і заборонами типу забороненого плоду – ось далеко не весь перелік наслідків звести особистість до натури людини, а тим самим і до речі серед речей. Психологічним об’єктом виховання є народжені у процесі самого життя особистості особистісні смисли і смислові установки, що регулюють дії та вчинки в різних конфліктно-проблемних ситуаціях морального вибору. Особистісні смисли це не просто знання про світ, адже можна багато знати, але поки ти не повіриш у те, що знаєш, воно не стане орієнтиром поведінки в ситуації вибору. Віра, совість, честь, безсовісність – все це смислові установки, які формуються в діяльності і вчинках, а не дістаються у спадок від батьків і не передаються правильними словами.

„Смислу не вчать. Смисл виховують”, - говорив О. М. Лєонтєв, підкреслюючи кардинальну відмінність між вихованням і навчанням. Природно виникає запитання: „Відомо, що потрібно виховувати совість, чесність тощо. Чи добавиться до наших знань цих речей хоча б щось, якщо всі ці норми „охрестити” смисловими установками, а потім сказати, що це і є психологічний об’єкт виховання?” Звичайно, так. Про це свідчать наступні моменти:

- щоб змінити смислові установки особистості, необхідно змінити діяльність, в якій вони сформувалися, тобто діяльність, що виражала відношення особистості до тих чи інших цінностей, ідеалів, подій. Тобто, виховання – це завжди процес зміни життєвих зв’язків людини зі світом, з людьми. І це означає, що ніякими інструкціями, поясненнями глибоких смислових установок особистості перебудувати неможливо;

- усвідомлення смислових установок – важлива, але недостатня умова їх зміни. Переконливо пояснивши учневі, що бути скупим – погано, не означає, що після усвідомлення цього від перестане бути таким. Він стане більш обережним, але це не станеться до тих пір, поки не зміниться соціальна позиція дитини, що призвела до скупості.

- смислові установки і особистісні смисли зі значними труднощами передаються через слова, якщо ці слова не виражають відношення самого вчителя до тих знань, що він передає. До того ж цей вчитель має бути авторитетом для школярів.

На основі аналізу особливостей особистісних смислів та смислових установок як психологічного об’єкта виховання можна виділити окремі загальні методичні принципи виховання:

1. Принцип включення особистості в значиму діяльність. Ключ до виховання лежить в організації і зміні таких видів діяльності, в яких відбувається саморозвиток особистості.

2. Принцип демонстрування наслідків вчинку особистості для референтної групи. Учень має переконатися до яких наслідків приведе його вчинок соціальну групу, думкою якої він дорожить.

3. Принцип зміни соціальної позиції учня. Зміна соціальної ролі і є той важіль, з допомогою якого здійснюється перебудова мотивів та прагнень особистості (невдаха залишиться невдахою до тих пір, поки не буде змінена його позиція в групі).

4. Принцип врахування провідної мотивації особистості у виховному процесі. У нашому суспільстві як ідеал задана цінність „бути особистістю”. І молодь усіма шляхами прагне до цього. У ситуаціях, коли спостерігається дефіцит духовності, атрофія морального вибору, з однієї сторони спостерігається страх дорослості, втеча від вибору, соціальний інфантилізм, з іншої – прагнення будь-якими засобами добитися підтвердження своєї індивідуальності. У цій ситуації цінність – „бути особистістю” замінюється феноменом – гра в особистість. Це трапляється, але через деякий час підробка під особистість виявляється.

 

Мудра стратегія формування особистості полягає в тому, щоб ніколи не ставити перед собою та учнями мети бути особистістю, а ставити реальні завдання та їх вирішувати. Чим би не займалася людина, вона завжди і всюди залишить соціально значимий слід і проявить себе як особистість.

Бути особистістю – означає:

Ø мати активну життєву позицію: „стою на цьому і інакше не можу”;

Ø зробити вибір, який зумовлений внутрішньою необхідністю;

Ø мати сміливість оцінити наслідки прийнятого рішення і відповідати за нього перед собою та суспільством;

Ø володіти свободою вибору.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-11; Просмотров: 2496; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.041 сек.