Фактори соціальних змін

У теоріях соціальних змін завжди чільне місце посідає тема факторівсоціальних змін – пошук причин і рушійних сил соціальної динаміки. Ця тема є широкою і не може бути розглянута в повному обсязі. Ми зупинимося на кількох важливих аспектах цієї проблеми, без яких уявлення про зміни у суспільствах не будуть повними.

На початку розвитку соціології головна увага зосереджувалася на відкритті об’єктивних факторів, які зумовлюють соціальний прогрес. Спочатку розвиток пояснювався дією зовнішніх факторів – природних, біологічних, – які нібито є незалежними змінними. Тобто, суспільство на ці першопричини практично не впливає, а от вони мають силу примусу, що підштовхує прогрес. Наприклад, у межах географічної школи причину прискореного розвитку європейських народів соціологи вбачали в особливостях клімату середніх широт, який сприяє змінам, тоді як клімат півдня й півночі нібито гальмує й консервує соціальні системи. Расовий фактор також розглядався як вірогідна причина прогресу. Певні пропорції або домішки вищих рас нібито потрібні, щоб “запліднити” етнос і започаткувати велику цивілізацію. Подібні концепції мали спекулятивний характер, вони слабко спиралися на наукові факти. Інші соціологи намагалися знайти першопричину в особливостях біологічного виду людини. Засновник соціології Конт цілком покладався, як вже зазначалося, на інтелект – головну відмінність людини. Людський розум до того ж є системою, здатною до саморозвитку, отже, за нею мусить слідувати й розвиток суспільства, його інституцій та структур. Г. Спенсер вважав, що рушійною силою еволюції є боротьба за виживання й потреба в адаптації до довкілля. Економічна діяльність є адаптивним фактором, а в сучасну епоху вона тримається на ринкових засадах і вільній конкуренції. Звідси англійський соціолог робив висновок: конкурентна боротьба індивідів взагалі, а також вільна капіталістична конкуренція зокрема, є рушійними силами нескінченого еволюційного шляху. Такі концепції виходили з детерміністської парадигми, коли кожному явищу, змінам відповідає якась причина.

Важливим кроком уперед було перенесення акценту із зовнішніх факторів на внутрішні причини. Принципове значення мала соціологічна парадигма марксизму: вона уводила до пояснення суспільного розвитку принцип діалектичного матеріалізму. Його сутність полягала в тому, що фактори змін треба шукати не у зовнішніх причинах, а у внутрішніх протиріччях соціальної системи. Маркс відстоював тезу про існування об’єктивних протиріч, які виникають, перш за усе, у способі виробництва, в економічній підсистемі. Рушійною силою соціальних відносин за Марксом є класові протиріччя, боротьба класових груп. Вона сягає свого апогею в соціальних революціях і закінчується політичною перемогою більш прогресивних класів. Хоча і у Маркса була певна методологічна проблема. Власне, не зрозумілим залишалася доля людства після здійснення його мрії про комунізм: що тоді буде рухати людьми й суспільством, якщо зникнуть класові й економічні протиріччя?

На початку ХХ ст. набули популярності психологічні й соціобіологічні (біхевіористські) пояснення соціальної динаміки. Вони акцентували увагу на змінах соціальної поведінки внаслідок збудження інстинктів та різних впливів на поведінковий механізм (рефлекси) людини. Типовим прикладом була праця П. Сорокіна “Соціологія революції”, де видатний майстер соціології і учасник російських революцій дає відповідне пояснення феномену революції. Він вважав, що революції вибухають як відповідь на репресію (пригнічення) основних інстинктів людини – харчового, самозбереження, сексуального, інстинктів власності, самоідентичності і самовираження. Отже, якщо через кризову ситуацію, війни, нерозумну політику можновладців базові інстинкти народних верств стають об’єктами тиску, то маси збуджуються і починає розкручуватися спіраль революції.

Велику роль у просуванні психологічної школи відіграло вчення З. Фрейда. Він пояснював соціальний прогрес творчою енергією, що випромінюють люди внаслідок сублімації, тобто – “зміною русла” сексуальної енергії, якою природа щедро збагачує людство. Теорія інстинктів не задовольнила нові генерації соціологів, бо вона змінювала контекст теорії і виводила її на поле психологів.

У ХХ ст. спостерігалося певне повернення до теоретичної спадщини Маркса, саме до ідеї соціальних протиріч. Але сучасні конфліктологічні концепції, які націлені на пояснення соціальної динаміки, трохи по-іншому інтерпретують протиріччя. Маркса цікавили так звані антагоністичні конфлікти, які за визначенням є непримиренними в рамках даної системи і рано чи пізно її підривають. Сучасна конфліктологічна парадигма радше звертається до ідей Г. Зіммеля, який розглядав конфлікт у якості нормальної форми усуспільнення поведінки індивідів. Конфлікти – рушійні сили змін, бо вони збурюють індивідів і групи, змушують їх вдаватися до саморозвитку і ставлять питання про розвиток інституційної структури.

В теперішній час у науці починає домінувати концепція агентності, згідно з якою левова частина перетворень є свідомими і контрольованими зусиллями суб’єктів різного рівня. Суб’єктивний фактор історичного процесу знову виходить на передній план, як це було ще в протосоціологічний період. Але наголос робиться не на виключних людях, месіях та харизматичних лідерах, що ведуть народи за собою, а на масовій повсякденній творчій діяльності різноманітних агентів: від пересічних громадян до політичних структур, від бізнесових та громадських організацій до соціальних рухів. Західні соціологи усе частіше звертають свої погляди на соціальні рухи як провідних агентів змін у сучасному суспільстві. Соціальні рухи можна визначити як вільно організовані колективи, що діють у неінституційних формах з метою сприяння певним змінам у суспільствах. Історично вони були щільно пов’язані з модернізацією. Так звані “старі рухи” переважно орієнтувалися на економічні інтереси певних груп і прошарків, на досягнення демократичних стандартів або здобуття державної незалежності. Найбільш потужними були робітничі й фермерські рухи, рухи за демократію, за рівне загальне виборче право, національне самовизначення. “Нові рухи” – феміністський, екологічного протесту (“зелені”), рух за мир – торкаються більш широкого кола питань, що пов’язані з правами людини, соціальною безпекою, культурними проблемами. За методами і загальною спрямованістю можна поділи рухи на реформаторські й радикальні, прогресивні і консервативні. Історія знає випадки, коли у певному русі брали участь мільйони і навіть десятки мільйонів громадян однієї або багатьох країн. Наприклад, масовість характеризувала рух “Солідарність” у комуністичній Польщі. Подібні утворення розвиваються циклічно: (1) спонтанне виникнення; (2) фаза мобілізації; (3) внутрішнє структурування; 4) досягнення своєї “вершини; 5) спад активності, затухання і фактичне припинення існування руху.

Соціальні рухи є показником активності суспільства. Суспільства, які пригнічують соціальні рухи, знищують тим самим власний механізм самовдосконалення. Не всі соціальні рухи досягають своїх цілей, іноді самі рухи є доволі реакційними або суперечливими. Вони можуть дуже по-різному оцінюватися у суспільстві, як це має місце стосовно рухів за право на аборт, узаконення марихуани, різних акцій сексуальних меншин, расистських виступів тощо. Але це не підриває значущості самого принципу, що лежить в основі соціальних рухів: формування вільних колективів, об’єднання людей довкола ідеї або мети, недержавний і неформальний характер виступів та активності громадян. Соціальні рухи є важливим фактором соціалізації, чинником формування громадянської позиції індивідів, і в цьому також проявляються їх позитивні властивості.

Питання 3. Соціальні інститути при детальному розгляді виявляються доволі складними конструкціями, комплексами, що включають різноманітні форми соціального. Існує кілька підходів до визначення змісту інститутів, бо за основу можуть братися різні аспекти комплексів. Перший підхід: інститути визначаються як масові стандартні дії або узвичаєні форми поведінки людей. Це є слушним, бо без людей і соціальних практик інститути не існують. Другий: інститути визначають як ціннісно-нормативні комплекси або сукупності різних регуляторів – цінностей, норм, традицій, ідеологій, кодексів поведінки, нарешті, санкцій. Регуляторна функція є провідною у системі завдань, які розв’язує кожний інститут. Соціальні інститути мають потужний організаційний потенціал, вони передбачають поділ суспільної праці, наявність систем соціальних ролей. Третій: у розширеному тлумаченні змісту поняття соціального інституту до його складу як елементи включають різноманітні технології, матеріальні засоби у вигляді будівель, машин, знарядь праці, що потрібні для інституційної діяльності. Саме за зовнішніми ознаками й атрибутами люди часто впізнають інститути й судять про їх функціонування.

Структура соціальних інститутів:

¨ маси людей або спеціалізовані групи, зайняті стереотипною (стандартною) діяльністю певного напрямку або змісту;

¨ технології, знаряддя праці та матеріальні ресурси, необхідні для реалізації певного виду діяльності;

¨ регулятори діяльності у вигляді наборів цінностей, символів, норм, правил, кодексів, традицій, санкцій;

¨ соціальні ролі відповідно до розподілу праці та характеру діяльності укупі з організаційними схемами та прийомами, що реалізуються у межах спеціалізованих закладів, установ, підприємств тощо.

Соціальні інститути виконують низку загальних функцій: 1) структурну – підтримка існуючої соціальної структури, усталення (фіксація) соціальних відносин; 2) регулятивну – формування зразків поведінки та здійснення соціального контролю; 3) транслюючу – передача соціального досвіду, традицій та технологічних прийомів від покоління до покоління; 4) виховну – соціалізація індивідів, формування їх як членів суспільства.

Найбільш поширеним принципом класифікації є поділ інститутів відповідно до характеру їх спеціальних функцій. Саме так чинив Г. Спенсер. Він окреслив три класи: 1) інститути продовження роду (регулюють шлюбно-сімейні стосунки); 2) виробничі й розподільчі інститути (промислові, професійні і т.ін.); 3) система регулюючих органів (обрядові, політичні, церковні інститути). Більш сучасним є поділ, заснований на розрізненні чотирьох основних сфер суспільства і відповідних типів діяльності людей, що дозволяє виділити економічні, політичні, соціальні (у вузькому значенні цього слова) й культурні інститути. У таблиці міститься перелік найбільш відомих інститутів за чотирирядним поділом. Він є доволі поширеним і має міцний теоретичний підмурівок у вигляді так званої чотирифункціональної парадигми Т. Парсонса. Американський соціолог вказував на те, що кожній системі належать чотири основні функції, які реалізуються у процесі життєдіяльності: (1) адаптація, (2) досягнення цілей, (3) інтеграція, (4) утримання архетипу. У суспільстві за підтримку цих функцій “відповідають”: економіка, політика, соціальна сфера та культурна підсистема. Відповідно до цих сфер і відбувається процедура групування інститутів. Термін “соціальні інститути” наразі вживається у вузькому значенні відповідно до назви однієї з чотирьох життєво важливих сфер суспільства.

Суспільні сфери й види діяльності	Типи інститутів	Види інститутів
економіка (економічна діяльність)	економічні	власності, банку, грошей, акціонерних товариств, підприємства, біржі, фермерського господарства тощо
політика (політична діяльність)	політичні	держави, державних інституцій (законотворчості, парламенту, виборів, поліції, війська, державного кордону й таможні, уряду), самоврядування, політичних партій, профспілок, свободи слова
соціальна сфера (соціальна діяльність)	соціальні	сім’ї, шлюбу, соціального забезпечення, пенсії, охорони здоров’я, рекреації, туризму, спорту
культура (культурна діяльність)	культурні	релігії, освіти, науки, мистецтва, кіно, книговидання, театру

Економічні інститути врегульовують стосунки людей і соціальних груп у сфері виробництва, фінансів, обігу й розподілу ресурсів (матеріальних цінностей). Вони встановлюють стандарти економічної поведінки виробників, власників, робітників, самозайнятого населення, агентів ринку, фізичних і юридичних суб’єктів народного господарства. Існують цілі галузі права, які регламентують відповідну діяльність, а адміністративні й кримінальні кодекси (зі свого боку) передбачають юридичну відповідальність за порушення певних норм і правил. Економічні інститути на загал реалізують функцію адаптації соціальних систем, бо забезпечують населення матеріальними засобами до виживання й розвитку.

Політичні інститути впорядковують зв’язки, що виникають з приводу боротьбиза владу, розподілу влади, державного управління. Вони контролюють різні політичні технології – вибори, політичну агітацію й пропаганду, законотворчість, утворення виконавчої вертикалі, внутрішню й зовнішню політики тощо. Сукупність політичних інституцій складає політичну систему суспільства і реалізує функцію досягнення цілей.

Соціальні інститути “відповідають” за процес соціалізації громадян, задоволення їх поточних потреб, організацію споживання матеріальних благ, впорядковують діяльність та стосунки у сімейно-побутовій сфері життя. Вони виконують функцію інтеграції індивідів і соціальних груп у цілісні соціальні системи.

Інститути культури врегульовують стосунки людей і закріплюють види діяльності, пов’язані з продукуванням, збереженням, накопиченням, розповсюдженням духовних цінностей. Їм належить функція утримання архетипу (від грец. arche – початок, походження, typos – прообраз, тобто в цілому – першооснова, зразок). Функція полягає у збереженні й розвитку цінностей, ідей, вірувань, духовних компонентів, які зберігають культурну специфіку суспільства, народу, нації.

Але існують й інші критерії для типізації інститутів. Соціальні інститути можна поділяти на офіційні й неофіційні залежно від того, які норми регулюють стосунки людей і впорядковують ту чи іншу діяльність. Інститути, що базуються на нормах державного права, офіційних документах, зареєстрованих статутах, є офіційними. У сучасному світі їх кількість швидко зростає. Інститути, які історично постали на нормах моралі, традиціях, релігії (якщо релігія не є панівною й державною) складають неофіційні інститути. Наприклад, інститут дружби чи так званий “громадянський” шлюб не регулюються юридичними нормами, офіційними документами, але типові властивості інститутів у них зберігаються.

Також інститути можуть бути легальними і нелегальними. Останні нібито перебувають “у тіні”, не отримують визнання з боку “офіційного” суспільства. Про них, як правило, знає усе суспільство, але вони поза обліком офіційної статистики і часто є об’єктами уваги з боку правоохоронних органів. Так, у сучасній Україні стрімко поширилася так звана тіньова економіка. Великі обсяги грошей перебувають в обігу поза банківським обліком, працівники отримують дві зарплати – офіційну й “у конверті”; підприємці між собою розраховуються готівкою (налом), відповідно не сплачуються податки. Але й така економіка потребує регуляторів. Виникають неофіційні й нелегальні інститути, що мають кримінальну спрямованість. Інститут “налу” включає правила обігу тіньових грошей та взаємну відповідальність за недодержання усних угод. Оскільки підприємці не можуть звертатися до офіційних установ за оскарженням угод, місце останніх займають кримінальні структури й елементи, що виконують роль арбітражу, господарського суду й “суду честі”.

Питання 4. Організація – це складна форма соціального. Вона органічно пов’язана із соціальними інститутами. Розвинутий й інституціоналізований вид соціальної діяльності вимагає творення спеціалізованих соціальних організацій. Інститут освіти реалізується через мережу освітянських установ, навчальних закладів; інститут війська – через армійські підрозділи; інститут поліції – через міністерство, управління, відділи, відділки; інститут економіки – через малі підприємства, фірми, фабрики, компанії, корпорації тощо. Соціальні організації, на перший погляд, є звичайними соціальними групами, колективами людей. І це є справедливим до певної міри, бо без людей реальних організацій не існує. Але сутність організацій полягає не у скупченні осіб. Є певні “секрети” організацій, які і будуть розглядатися нами.

Соціальна організація – це об’єднання людей певної професії, фахової підготовки, або коло однодумців, що здатні виконувати якісь спеціальні завдання. Але внутрішня сутність організації як соціального явища полягає не в цьому. Людина в організації не є первинним і визначальним чинником. Соціальна організація – це система соціальних позицій і відповідних професійних ролей та статусів. Ця система, як правило, проектується незалежно від конкретних людей, вона є об’єктивною сутністю, а суб’єкти мусять коритися її вимогам.

Дата добавления: 2014-01-11