Індустріалізація і насильницька колективізація сільського господарства, їх законодавче забезпечення

Поворот у внутрішній політиці виявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. Курс на індустріалізацію передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, на державу, яка їх виробляє, з аграрної країни — на промислову. Оскільки СРСР перебував у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну перебудову планували здійснити в стислі терміни, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни.

ХІV з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію, однак на шляху його здійснення виникли великі труднощі.

3 1926 р. було проголошено першу п'ятирічку, головна задача якої полягала в тому, щоб "наздогнати і випередити капіталістичний світ" в економічних відносинах. На перше місце ставилася задача розвитку важкої промисловості: обсяг її виробництва повинний був збільшитися на 330%. Чи в цілому в 3,3 рази.

Для України перший п'ятилітній план був сприятливим з погляду промислового розвитку. Україна одержала 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 промислових підприємств, що споруджуються в СРСР, 400 приходилося на Україну. В другій і третій п'ятирічках ця частина була значно зменшена, так вважалося, що на випадок війни промислові центри України були б надзвичайно уразливі для нападу.

З метою підняття ентузіазму трудящих, використовувалися всілякі методи, серед них масові виробничі змагання, що особливо популяризувалися після публікацій у газеті "Правда" (січень 1929р.) статті В. Леніна "Як організувати змагання". Ініціатором такого змагання з'явилося керівництво шахт "Центральна" і "Артемвігілля". Навесні у виробничому змаганні, що одержала назва «соціалістичне» брало участь 2 млн. робітників, з них - 310 тис. на Україні.

У тому ж 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийняте рішення про прискорення розвитку машинобудування й інших галузей важкої промисловості. Тон цим зусиллям задав Сталін у промові в 1933 р., у якій сказав, що "...ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 років; або ми це зробимо, або нас зімнуть".

За виконання плану бороли заводи, міста, республіки. Працівникам, що досягали найбільшої продуктивності, привласнювалися звання Героя Соціалістичної Праці, практикувалися інші форми стимулювання. До тих же, хто працював з меншим ентузіазмом, застосовувалися примусові міри. Запізнення на роботу, прогули були кримінально карним.

Однак, незважаючи на всі зусилля, вже в 1930 р. стало ясно, що неймовірні темпи себе не виправдали. Ентузіазм не підкріплювався посиленням ефектів праці.

Помітних позитивних результатів усе-таки було досягнуто. Так, у травні 1932 р. видав енергію Дніпрогес, діяли Криворізька, Київська, Харківська електростанції. У Донбасі було введено в дію 53 нові шахти, на металургійних підприємствах України споруджено 12 доменних печей. Були введені в експлуатацію заводи Дніпроспецсталь у Запорожжя і тракторний завод у Харкові.

Одночасно різко знизився рівень життя-черги, продкарточки, дефіцит саме необхідного, життя в бараках. У цих умовах почалася друга п'ятирічка, розрахована на 1933 - 1937 р. XII з'їзд КП(б)У в січні 1934 р. намітив перспективи розвитку України в другій п'ятирічці, що була фактично черговим етапом індустріалізації.

В перші роки п'ятирічки почали давати продукцію гіганти металургії: Запорожсталь, Азовсталь, Криворіжсталь. Пущені в експлуатацію Краматорський машинобудівної, Луганський паровозобудівний заводи, Макіївський, Дніпродзержинський і інші металургійні підприємства. Швидко розвивалася легка і харчова промисловість, хоча вона і не відповідала темпам розвитку важкої промисловості. Індустріальна сила України була орієнтована на переробку сировини і виготовлення машин, а не на задоволення повсякденних потреб людини.

В роки другої п'ятирічки продовжувалося соцзмагання в промисловості. Найбільш відомим було починання А. Стаханова, вахтера шахти "Центральна". Стаханов нарубав за зміну 102 тонни вугілля, що в 14, 5 рази перевищувало норму. На залізничних магістралях відомим новатором став П. Кривоносий.

Досягнення передовиків-новаторів були основою для перегляду норм виробітку працівників. Норми виробітку збільшуються на 35-45%, що нерідко викликало невдоволення працівників. Друга п'ятирічка, як і перша, була виконана достроково, але це не відповідало дійсності. Насправді п'ятирічка була заповнена на 70-77%.

У цілому ж за роки перших п’ятирічок у надзвичайно тяжких умовах тоталітарного режиму трудівники України створили могутню індустріальну базу. Вона і вивела республіку на рівень справді економічно розвитих країн світу.

Значні результати довоєнних п'ятирічок досягнуті були надто дорогою ціною. Наслідки індустріалізації для України неоднозначні:

— з аграрної країни республіка перетворилася на індустріальну;

— розгорнувся процес українізації робітничого класу, сформувалися національний робітничий клас, який до цього був переважно російським, а також технічна інтелігенція;

— розгорнувся процес урбанізації (якщо до проведення індустріалізації лише кожен п'ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років — кожен третій);

— для одержання коштів для індустріалізації експлуатувалося і грабувалося українське село;

— демонтовано НЕП і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; трестівський госпрозрахунок було замінено госпрозрахунком підприємств;

— ліквідовано рештки економічної самостійності України, велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів;

— створено атмосферу напруження, підозри, доносів, пошуку «шкідників», яка сприяла розгортанню масових репресій.

Індустріалізація привела до структурних змін у суспільному ладі Украї­ни. Якщо в 1929 році робітничий клас України становив 690 тис, то в кінці 1932 року вже 1275 тис. Наприкінці 1932 року в СРСР вперше в його історії тільки для населення міст і новобудов були запроваджені паспорти. Більше половини всього приросту робітників забезпечило село, що не було випад­ковістю. Адже теоретична диктатура робітничого класу була основою пар­тійної диктатури на практиці. Селянин-власник був більшістю народу, від імені якого власністю народу розпоряджався партійно-державний апарат. Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що продавати на ринку, — не він залежав від держави, а навпаки, держава залежала від нього. Ось чому було проголошено курс на колективізацію сільського господарства. Ідей­ною засадою колгоспотворення була стара народницька теза про селянську общину як основу побудови соціалізму в Росії. Держава воліла мати справу не з одноособовим власником, а з слухняною територіальною одиницею, на чолі якої стояли б вірні партії особи. В дійсності, організація колектив­ного господарювання була поверненням до феодально-кріпосницької системи, в якій колективним кріпосником виступала держава. Та колективі­зація переслідувала ще одну політичну мету — знищення будь-яких про­явів волі селянства.

Постановою Пленуму ЦК ВКП(б) “Про міри в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30 січня 1929 року) на Україні розкуркулюється 200 тис. селянських господарств. Але бажаних результатів це не дало, хлібозаготівельні плани не виконувалися.. Зрозуміло, що найбільше опиралися колективізації заможні селяни, оскільки їм було що втрачати. 27 грудня 1929 року Сталін виступив з промовою, в якій поставив завдання ліквідації куркульства як класу.

Протягом кількох років зусилля сталінського режиму були спрямовані на економічне і фізичне знищення заможних селян. У постанові ЦК ВКП(б) "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації" від 30 січня 1930 року розкуркулюванні селяни поділялися на три категорії. До першої відносилися учасники і організатори антирадянських виступів та терористичних актів, які мали бути ізольовані в тюрмах або концтаборах. До другої категорії потрапляли ті, хто не хотів вступати до колгоспів, здійснював, як було сказано в постанові, "менш активний опір". їх разом із сім'ями висилали у віддалені північні райони СРСР. У третій категорії опинилися всі інші заможні селяни, навіть ті, хто не чинив ніякого опору. їх разом із сім'ями поселяли за межами колективних господарств. За станом на 10 березня 1930 року в Україні було розкуркулено 61 887 господарств, що становило 2,5% від їх загальної кількості. В цих умовах партійне керівництво вважало, що з'явилися умови для завершення колективізації. У селян почали відбирати корів, дрібну худобу і навіть птицю. Селяни стали на захист свого майна і почали чинити шалений опір. Сталін вирішив за необхідне поступитися і всю відповідальність за "перегини в колективізації" поклав на місцеву владу. Було оголошено, що ко­лективізація є добровільною справою. Селяни скористалися з цього і вже до осені 1930 року з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств. Режим у відповідь на це запроваджує такі податки для одноосібників, що селяни вимушені були знову повертатися до колгоспів. До кінця 1932 року в Україні було колективізовано біля 70% селянських господарств, що охоплювало понад 80% посівних площ. Колгоспники отримали право мати присадибну ділянку, а за це колгоспи мали справно поставляти державі сільськогосподарську продукцію. Фактично з колгоспів стягувалася продрозкладка. У 1932 році, коли було розпочато останній етап колективізації, план хлібоздачі для України було додатково збільшено на 44%. У селян відібрали навіть посівне зерно, що привело до повального голоду. Він не був випадковим. Голод як знаряддя політичного терору був апробований більшовицькою партією в 1921 — 1923 роках. Терор голодом, як і кампанія розкуркулювання, був "виховним" заходом. Починаючи з весни 1933 року смертність від голоду стає масовою. Голодомор в Україні 1932—1933 років забрав життя за приблизними підрахунками 7—9 млн. осіб.

Одночасно проведена колективізація і голод змінили соціальний склад села: було цілком знищене куркульство як клас, постраждало багато селян середнього статку, сформувалося зовні єдине соціальне середовище - колгоспне селянство. Вихідцями із села поповнювався робітничий клас.

Насильницька колективізація з одночасним жахливішим голодом привела до руйнування продуктивних сил села України, викликала глибоку кризу сільського господарства і змусила уряд рішуче змінити свою політику щодо села. Уряд змушений був перейти від найжорстокіших примусових заходів і масових репресій до скасування продрозкладки, встановлення твердих планів хлібозаготівель. Частково відновлювалися ринкові відносини, зверталася увага на поліпшення на селі торгівлі товарами промислового виробництва. Одночасно вживалися заходи щодо організаційного і матеріально-технічного зміцнення молодого колгоспного виробництва, матеріального стимулювання результатів праці. Оплата здійснювалася тільки натуральною сільськогосподарською продукцією: зерном, овочами, виноградом і фруктами (де вони вирощувалися).

Дата добавления: 2014-01-11