Тема 3. Антична психологія

Паперова та тонкошарова хроматографія

У фармації та медицині широко застосовують паперову та тонкошарову хроматографії, які відрізняються від інших хроматографічних методів простотою і зручністю у виконанні експерименту.

Паперову хроматографію ( ПХ) поділяють на розподільну, адсорбційну та йоннообмінну. У ПХ як нерухому фазу використовують хроматографічний папір або речовини, попередньо нанесені на його волокна. Механізм хроматографії на папері може бути розподільним або адсорбційним. Тонкошарова хроматографія (ТШХ). У цьому методі роль носія виконує тонкий шар порошкоподібного сорбенту, нанесений на скляну або металевупластинку. Як сорбенти застосовують силікагель, алюміній оксид, магній силікат.

Методами ПХ і ТШХ можна визначити речовини масою 10-20 мкг, тривалість розділення становить кілька хвилин, тому їх часто застосовують як експрес-методи.

1. Передумови розвитку психологічних ідей в епоху античності.

2. Загальна характеристика античної психології.

3. Античні погляди на темперамент і душу. *

4. Ідеалістичний підхід Платона.

5. Постановка проблеми комунікації в діяльності Сократа.

6. Психологічні ідеї Арістотеля.

7. Стоїки та епікурейці. *

8. Філософські основи античного світогляду. *

9. Вивчення психологічних феноменів філософами Риму та арабських країн. *

Основи Ψ – за ред Киричука О.В.К.:1995 р.

Журнал “Педагогіка і Ψ” Н.В.Кирпач “До питання методу маєтичного діалогу Сократа”

Кон И.С. В поисках себя. М.: 1984 ст.36-51.

Першою формою наукового психологічного знання є антична філософія. На відміну від міфології тут уявлення про психічне базуються не на описовому (образному) принципі, а на пояснювальному (причинно-наслідковому – аналізуються причинно-наслідкові зв’язки) принципі, тобто це спроба теоретично пояснити світ.

Антична Ψ характеризується такими рисами:

a. раціоналізмом, тобто головна увага приділялася мислиннєвим, розумовим процесам, душевні переживання – вторинні. Дух, душа, дихання – однакові корені;

b. універсалізм – націленість на пізнання заг.законів буття: проблема першооснови світу (земля, вогонь, вода, повітря, взяті Гіппократом для темпераменту), проблема моралі і етики, проблема державності.

Проблема душі аналізується двояко: що вона собою являє та як вона забезпечує пізнання світу.

Зародження АФ було обумовлене корінними змінами в матеріальному житті людей, своєрідною промисловою революцією, пов’язаною з переходом від бронзи до заліза у сфері виробництва. Широке застосування отримує праця рабів. Інтенсивний ріст торгово-ремісницьких елементів, виникнення полісів (міста-держави), ремесло відокремлюється від с/г. Класова боротьба між старою аристократією і новими соц.групами привела до встановлення нового типу рабовласницького суспільства – рабовласницької демократії.

Отже, радикальні сусп.зміни, розвиток товарно-грошових відносин, швидке розширення економічних зв’язків, встановлення морської гегемонії – все це сприяло глибоким перетворенням у житті і свідомості греків, від яких нові обставини вимагали енергії, ініціативи. Розхитувалися старі вірування і легенди, швидкими темпами йде накопичення знань – мат-ка, астрономія, географія, медицина. Закріплюється критичний склад розуму, потяг до самостійного логічного висновку. Думка індивіда підіймається до високих узагальнень, які охоплюють світостворення в єдиному образі.

З’являються перші філософські системи, де за першооснову світу взято той чи інший вид матерії:

- вода – Фалес;

- невизначена безкінечна речовина “апейрон” – Анаксимандр;

- повітря – Анаксимен;

- вогонь –Геракліт.

Душа, яка в міфології трактувалася у вигляді особливого двійника тіла, тепер трактується “як іскорка”, як частина матеріальної стихії, як природне явище. Таким чином, здійснився поворот до нового уявлення про психічне життя, яке й стало вихідним пунктом для розвитку всього науково-психологічного знання. Його зміст – природа в цілому сприймалась під принципово новим кутом зору. ЇЇ причинне начало вбачалося у ній самій, а не в дії сил, які знаходилися по іншу сторону чуттєвого світу і які діють за власним бажанням, які не піддавалися спостереженню і логічному аналізу.

З виникненням перших матеріалістичних систем здійснюється радикальний методологічний перелом, який надав особливого напрямку всій пізнавальній діяльності. Умовою виникнення нового світогляду з’явилося таке узагальнення знань про природу (Вавілон, Єгипет), яке було вільне від релігіозних догматів.

Вирішення цих питань з матеріалістичних позицій представлено у системі атомістичного матеріалізму Демокріта та його вчителя Левкіппа(5 ст.до н.е.). Є два начала – небуття (пустота) і буття (неподільні атоми). Все, що ми спостерігаємо, різні комбінації атомів. Людська душа складається з атомів вогню (вогнено подібні кулясті атоми) (Арістотель за це критикував Демокріта). По Демокріту поцілунок – передача частки душі (атомів). Душа, рухаючись, приводить у рух все тіло. Твір “малий діакосмос”, де розкрито природу душі у її головному визначенні – русі. Слово “діа” – проникнення, розділення, взаємність, завершеність. Завдяки руху відбувається взаємний перехід великого і малого світів. При вдихання в тіло входять атоми душі. Видихання – їх неповний вихід, лише смерт ь є повним виходом душі із тіла. Два рівні пізнання: чуттєвий (темне пізнання) і мислиневий (світле, істинне, законне пізнання).

Його вчення продовжили Епікур, Лукрецій, стоіки.

Ідеалістичний підхід Платона (Арістокл) – 427-347 рр до н.е. Платон – гр. широкий, масивний. Діалоги “Федон”, “Федр”, “Держава”, “Бенкет, або бесіда про любов”.

Об’єктивний ідеалізм – признаємо існування духовної субстанції (ідеального) за реально існуюче. Центральна філософська проблема Платона – вчення про ідеї. Першооснова світу – абсолютна ідея, яка на рівні людини представлена у формі душі. Тіло підкоряється душі. Немає проблеми пізнання світу, людина все знає (пригадує). Сон – душа покидає тіло. Форма діалогів - співставлення різних точок зору. В діалозі “Федр” він наводить 4 докази безсмертя душі:

- розглядаючи взаємопереходи протилежностей, він доводить, що із смерті може виникати життя;

- душа не пізнає нічого нового, а лише пригадує, тобто має вічне знання4

- душа проста, вічна, незмінна;

- душа приводиться в дію демоном.

Душа складається з 3 частин:

- розумна –голова;

- ярий дух – грудна клітка;

- вожделенческа – примітивні потреби – черево.

Всі сторони душі мають знаходитися в гармонічному відношенні одна з одною при господарювання розумного начала. Об’єднання всіх начал – цілісність духовного життя людини. По Платону, людина володіє силою справжньої внутрішньої дії на саму себе і на свої здібності.

Сократ (470-399 рр. до н.е.). Центр.проблема творчості Сократа – це комунікація як умова і форма існування мислення. Вперше в античному світі зробив гол.предметом філософії душу людини, її діяльність етичного змісту. Мислення діалогічне. Божественний розум – єдина причина всіх явищ. Основа моральної дії – знання блага. Доброчинність – це знання добра і дії відповідно до цього знання. Знання володіє активною силою, зберігається в таємничих куточках душі кожної людини.

Вперше вказав на різницю між тілом і душею, проголосив нематеріальність душі. Душа невидима на відміну від тіла. Вона – розум, який є початком божественним, захищав безсмертя душі.

Свій метод Сократ назвав майевтикою – повивальним мистецтвом. Істина виявляється у кожній людині не зовнішнім вкладанням, а шляхом самопрояснення через уточнення змісту понять. Осн.форма – маєвтичний діалог. Осн.спосіб – іронія, якою він руйнував впевненість співбесідника в його переконаннях, розчищаючи місце для зерна істини. У вільній невимушеній співбесіді знання, одержані людиною, будуть її власними, її переконанням. Знання відкриється лише тоді, як людина усвідомлює алогічність. Специфічні умови ведення діалогу:

- інтимність;

- чітка схема індуктивних і дедуктивних висновків;

- згода.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Провів близько 20 р. в Академії Платона (Платон у 386 р.до н.е. відкрив у Афінах Академію – перший вищий навч.заклад), був його найкращим учнем, але не прийняв його теорії ідей. Вихователь сина Македонського. Вперше вводить у Ψ психобіологічну проблему, тобто визнає психіку атрибутом лише живого.

З аперечував деякі ідеї Платона і Сократа. Душа – функція тіла. “Если глаз – это тело, то душа глаза – это зрение”. Тіло і всі його органи є інструментом на службі у душі. Ψ повинна вивчати взаємозв’язки душі і тіла. Носієм душі є особлива органічна речовина – пневма, яка у тварин виробляється у крові. Орган душі – серце, мозок виконує допоміжну функцію, в ньому кров охолоджується до норми. Критикував Платона за поділ душі на частини, доводив єдність душі.

Проте визнавав існування 2 начал: душі як “ентелехії” тіла (здійснення живого тіла, те, що робить тіло живим, постійну можливість його життєвих функцій), яка зникає при руйнуванні тіла, і душі як прояву божественної сутності, яка приходить в тіло і виходить з нього в момент смерті. Знамените порівняння: душа відноситься до тіла як корабельник до судна. Керуючи харчуванням організму, його відчуваючою і розумною функціями, рухами, душа начебто поділяється на 3 рівні існування: рослинну (здатність відчувати), тваринну (перебувають у тілі) і розумну як теоретичну здатність людини. Розумна душа ідеальна, відділяється від тіла. Божественна після смерті повертається в безтілесний ефір простору. Душею людина живе, відчуває і мислить, будучи формою. Матерія – лише можливість, форма – здійснення. Не тіло є здійсненням душі, а душа здійснює певне тіло. Тільки людині властиві розум і мислительна сила.

Арістотелю належить перша систематика Ψ-их явищ:

- класифікація відчуттів і сприймань за модальністю (за ведучим аналізатором) – 5 відчуттів (слух, зір, смак) та загальне відчуття (сприймання руху, спокою, чисел, величин, порівняння та об’єднання відчуттів в образ предмету тощо), органом якого є душа;

- вперше розроблена асоціативна теорія пам’яті (хоча Арістотель цього терміну не вживає), яка існувала до початку 19 ст. Спогади – це активний пошук минулого шляхом встановлення певних відношень теперішнього з минулим.

- Виділив різні види пам’яті: нижча – память на образи (перцептивна), власне пам’ять – нижча + часова память, тобто відношення до образу як до чогось минулого; вища пам’ять – процес згадування при участі суджень – лише у людини;

- класифікував види мислення: нижче – думка, яка не містить категоричного твердження, не відповідає на питання “чому?” та вище – розсудливе, логічне, дискурсивне, тобто вміння зробити висновок із існуючих фактів, найвищий тип – інтуітивне як сплав вміння знаходження основ та мудрості. Розрізняв 2 види розуму: теоретичний (наука, створення істини) та практичний (діяльність, обумовлює рішення);

- високо оцінював роль почуттів в житті людини. Займався афектами. Афект – інтенсивне емоційне переживання, викликане певною дією, без намірів і обдумання, супроводжується тілесними змінами, до втрати свідомості. Вважав непотрібним їх подавлення. Детальний аналіз катарсису як специфічної форми емоційного очищення, тобто про очищення афектів, яку він пов’язував з естетичними впливами. Проблема суспільного значення мистецтва – дія театру на глядача як соціальна терапія;

- воля. Всі дії людини поділяються на довільні і мимовільні. Вольові дії виникають тоді, коли є що долати (наявні труднощі), спрямовані на майбутнє. Прийняття рішення пов’язує з розумінням людиною своїх суспільних обов’язків.

Праця “Характери” Теофраста (370-288 рр.до н.е.), учня Арістотеля (продовжив вчення Арістотеля, праця “Фізіогноміка”, де він визначає фізіогноміку як розпізнавання природних душевних властивостей і всіх набутих властивостей, які впливають на міміку та пантоміміку людини, тобто це наука про ознаки, або знаки. Н-д, гармонійно розвинені – переважно мужні, чесні) – спроба описати характер, виділив 30 характерів (лицемір, нахаба, скупий, гордий, аристократ, свята простота, нав’язливий, нелюдимий тощо). Надавали вел.значення вихованню: характер не залежить тільки від спадковості, а й від соціального.

Дата добавления: 2014-01-15