Соціальний контроль і санкції

Соціальний контроль (фр. соntrolе – перевірка) є механізмом реагування з боку оточення, суспільства, індивіда на девіантні вчинки, і паралельно – системою профілактики соціальних відхилень. Соціальний контроль здійснюється в межах різних інститутів, є невід'ємною їх частиною, бо інституалізація потребує не тільки формального унормування діяльності, але й дотримання відправних вимог і правил. Він виконує функції захисту соціальних структур і саморегуляції соціокультурних систем. Механізм соціального контролю, побудований на принципах зворотного зв'язку, створює гнучку систему реагування на можливі відхилення та реально скоєні девіантні вчинки. Оперативним засобом контролю є соціальні санкції (лат.саnсtіо – сувора настанова). Це – різноманітні форми тиску на людину, засоби покарання, стимули, що примушують особу коритися нормам і діяти з урахуванням їх вимог. Санкції можуть бути негативні (різні види покарання) й позитивні (стимули, що спонукають людину діяти позитивно). Соціологи розрізняють декілька типів соціального контролю: 1) зовнішній; 2) внутрішній; 3) побічний контроль (здійснюється за рахунок ідентифікації особи з "позитивною" референтною групою); 4) "відволікаючий" – орієнтація населення на цілі й засоби, що протилежні злочинним, аморальним чинникам.

Зовнішній контроль в свою чергу може бути офіційним і неофіційним (громадським). Офіційний контроль здійснюють спеціалізована державні інституції й організації – поліція, прокуратура, судова система, різні інспекції й комітети (дорожні, зв'язку, фінансові, протипожежні, екологічні тощо). Офіційний контроль є інституалізованою діяльністю, яка передбачає існування певного кола соціальних ролей з визначеним обсягом повноважень (полісмен, суддя, прокурор, податковий інспектор...). Санкції також мусять бути формалізованими; Їх риси – універсальність і деіндивідуалізованість (вони розробляються не стосовно конкретної ситуації і людини, а відповідно до типової провини, мають абстрактний адресат), формальний контроль має місце в усіх без винятку організаціях, навіть якщо вони мають недержавний статус (фірми, банки, спортивні клуби тощо). Але його конкретні форми не повинні виходити за межі діючого в країні законодавства, конституції, загальних прав і свобод, якими користуються громадяни. Популярними заходами, що використовуються в організаціях, є догана або подяка, усунення з посади або висування на більш високу посаду, зменшення або збільшення грошової винагороди, нарешті, звільнення, розрив трудового договору. Ці санкції, структурні підрозділи, що здійснюють контрольні. функції, по-перше, мусять бути визначені в статуті або інших внутрішніх документах; по-друге, з ними повинні бути ознайомлені співпрацівники, персонал організації.

Неформальний контроль є реакцією громадської думки, безпосереднього соціального оточення на поведінку людини. Санкції, що притаманні формальному контролю, індивідуалізовані: вони добираються з огляду на особу й характер ситуації Неформальні санкції, – за визначенням американського соціального психолога Т.Шибутані, – становлять засоби, за допомогою яких люди, що знайомі один з од­ним, висловлюють повагу тим, чия поведінка відповідає їх експектаціям, та виявляють незадоволення тим, хто з ними не рахується". Функцію неформальних санкцій можуть перебирати на себе: 1) слова, зауваження, роз'яснення; 2) міміка, усмішка або іронічний погляд, різні рухи; 3) фізичні дії (мати, що пестить дитину або дає їй ляпасу); 4) плітка про людину, що є засобом перевизначенням особистості порушника; 5) особлива поведінка по відношенню до штрафника – холодне ставлення, підкреслена офіційність або перебільшена увага; 6) остракізм, обструкція – розрив контактів, фактичне вигнання з колективу. Сфера неформального контролю порівняно з офіційним – вельми широка, бо ніхто і ніде не може уникнути оцінки своєї поведінки з боку інших людей.

Внутрішній контроль здійснюється в межах того, що Дж.Г.Мід визначав як „самість” особистості. Людина постійно веде внутрішній діа­лог, вона опитує сама себе: "чи правильно я роблю?", "чи відповідаю я вимогам оточення?". Ефективність контролю визначається інтерналізацією соціальних цінностей і норм, загальною спрямованістю особистості. Його відомі вороги – алкоголь, наркотики, що здатні руйнувати механізм самооцінки й стримування. Людина в стані сп'яніння не відчуває зовнішніх експектацій, що полегшує девіантну поведінку. Особа, яка прийшла до тями, часто буває засмучена своєю попередньою поведінкою, бо до неї повертається самоконтроль і відчуття провини. Внутрішні санкції є доволі специфічними: людина мусить сама себе винагороджувати і карати: це може відбуватися у формі самовизначення, коли людина подумки називає себе "правильною", "шляхетною" або, навпаки – "недостойною", "поганою" тощо. Релігійна особа може призначити собі молитву, піст, прощу. Вищою мірою самопокарання є замах на власне життя.

Останні роки позначені тим, що в цивілізованих країнах поволі відмовляються від жорстких негативних санкцій, які пов'язані з тілесними покараннями, ув'язненням, приниженням людської гідності. Наприклад, в сучасній Японії тільки 3,5% від загальної кількості засуджених відбувають термін ув'язнення. Інші – повинні сплатити штрафи, вибачитися тощо. Багато країн відмовилися від смертної кари. В розвинутих країнах акцент переноситься на профілактику злочинності, алкоголізму, наркоманії. Стратегія полягає у тому, щоб витіснити небезпечні форми діяльності (соціальна патологія) суспільною активністю, яка є позитивною або нейтральною. З цією метою створені різноманітні фундації, центри, соціальні служби, громадські організації. Наприклад, широко знані у світі американські організації “Анонімні алкоголіки", "Анонімні наркомани". Реабілітація девіантів полягає у тому, щоб допомогти їм опанувати своє місце у нормальному житті: знайти собі роботу, житло, нових друзів, нових фах, повернутися до активного соціального життя.

Література

1. Абельцев С.Н. Личность преступника и проблемы криминального насилия. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000. – 207 с.

2. Антонян Ю.М. Убийства ради убийств. – М.: Изд-во «Щит – М», 1998. – 233 с.

3. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999. – 607 с.

4. Гилинский Я.И. Криминология. курс лекций. – СПб.: Питер, 2002. – 384 с.

5. Гилинский Я.И. Социология девиантного поведения как специфическая социо-логическая теория // Социологические исследования, 1991, N 4.

6. Головаха Є., Паніна Н. Патологія посттоталітарного суспільство: від

7. Долгова А.И. Криминология. – М.: Изд. группа НОРМА – ИНФРА.М, 1999. – 272 с.

8. Рубан Л.С. Девиация как проблема безопасности // Социс. – 1999. - № 5. – С. 70 – 74.

9. Социология преступности: Современные буржуазные теории / Сборник статей: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1966. – 368 с.

10. Социология: Учебник для юридических вузов. – СПб.: «Лань», 2000. – 416 с.

11. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности // Социс. – 1992. № 7. – С. 126 – 134.

12. Фромм Э. Психоанализ и этика. – М.: Республика, 1993. – 415 с.

13. Хохряков Г.Ф. Парадоксы тюрьмы. – М.: Юрид. лит., 1991. – 224 с.

14. Чалидзе В. Уголовная Россия. – М.: «ТЕРРА» – «TERRA», 1990. – 395 с.

15. Шнайдер Г.Й. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. и с предисл. Л.О. Иванова. – М.: Издательская группа «Прогресс» – «Универс», 1994. – 504 с.

Дата добавления: 2014-01-11