Методи ж/р

Лекція № 5. Предмет відображення. Методи розслідувальної журналістики. Відбір отриманої інформації.

Предметом ж/р є злочини, події, конфлікти, існування яких приховується від суспільства, історичні таємниці. Про них, уже відомих, журналіст може писати, коли ж він сам вирішує відкрити щось невідоме, він стає розслідувачем. Предметом ж/р є:

1. Нерозкриті справи, незрозумілі події, гучні злочини, коли злочинець не знайдений і на ряд питань ніхто не може відповісти. Журналіст може розраховувати на допомогу людей, які зацікав-лені у встановленні істини.

2. Розкриті справи, які викликають у журналіста сумнів. Відповідь уже є, існує загальноприйнята думка, а він ставить її під сумнів і починає власне розслідування. Працювати в такому разі склад-ніше, розраховувати на допомогу офіційних структур не дово-диться, адже журналіст хоче довести їх неправоту. Часто вини-кають проблеми, які заважають розслідуванню.

3. Нерозпочаті справи і приховані злочини. В цьому випадку журна-ліст має не лише виявити винних, а й довести злочин. У перших двох випадках він знає про злочин. У цьому він повинен виявити його і знайти винних. Це важче і відповідальніше. Іноді навіть доводиться приховувати, через що він почав розслідування.

У всіх випадках журналіст має пам’ятати, що його розслідування повинно виконувати суспільно значиму функцію. Американський журналіст Джон Робертс («Філадельфія інкуайрер») вважає, що мета ж/р не в тому, щоб застати політика зненацька чи виявити окреме порушення, а щоб знайти глибоко приховані мотиви і причини порушень.

Проводячи розслідування, журналіст обов’язково повинен мати на увазі межі предмету. Річ у тім, що часто в ході розслідування з’ясовуються багато ін. цікавих речей, наприклад, що олігарх не лише злочинець, а й втретє одружений, проте слід зосереджуватися лише на одному – найголовнішому і з’ясувати обсяги махінацій, способи пограбування держави. Це пріоритет-ніше. Додаткові факти можуть сповільнити розслідування, а втрата часу дасть злочинцям можливість замести сліди. Крім того, значна увага до осо-бистого може викликати у читачів підозру, що журналіст зводить особисті рахунки. На цьому тлі розслідування буде сприйняте неоднозначно.

Умовно їх можна поділити на дві групи: збір інформації і її осмислення. Проте реально чіткого розділення немає, бо осмислення фактів часто вплете-не в процес їх пошуку. Отож, збір інформації проходить при допомозі таких методів:

1. Спостереження.

Воно цілеспрямоване і визначається специфікою об’єкта і особистими якостями, досвідом журналіста. Спостереження буває пряме (передбачає контакт) і дотичне (проводиться на відстані, використовуються дотичні дані). Спостереження буває короткочасне (його використовують для підготовки оперативних публікацій) і протяжне (предмет вивчається з подробицями, ґрунтовно). Спостереження буває відкрите (журналіст афішує свою діяль-ність) і приховане (він якийсь час або й ніколи не повідомляє людям, що його цікавить, над чим працює). Спостереження поділяються на включені і не-включені. У першому випадку журналіст стає, наприклад, членом релігійної секти, спостерігає за її діяльністю. Цей метод дуже подобається журналістам, хоч має ряд етичних засторог. Але якщо довести, що наслідки ж/р значиміші, суспільніші, аніж порушення прав кількох осіб, така практика можлива. Жур-наліст бачить ситуацію зсередини, факти відзначаються повнотою, деталь-ністю, достовірністю. Читачів вони вражають. Приклад – ж/р Гюнтера Валь-рафа. Неможливість провірити ту чи ін. сферу суспільства справді заставляє журналістів вдаватися до такого вимушеного кроку. Такі ж матеріали писав московський журналіст Б.М. (справжнє прізвище невідоме) про Косово, уві-йшовши в довір’я американських військових і ставши свідком нестатутної поведінки стосовно полонених.

2. Інтерв’ю і розмова.

Багато відповідей на питання можна отримати, звернувшись до носіїв базової інформації – спеціалістів, політиків, державних діячів. Але ніколи не варто сподіватися, що можна з допомогою якихось прийомів вивідати таєм-ницю, яку вони приховують. Проте все ж певне уявлення про їх позицію та ставлення до проблеми можна отримати. Результативна розмова для почат-куючого журналіста справа досить складна. Слід постати перед особою в образі освідомленого, компетентного у проблемі працівника ЗМІ, бо пере-важно люди такого рангу очікують лаконічної розмови по суті і хорошої під-готовки журналіста. Він має точно і оперативно ставити питання, направляти розмову у відповідне русло, акцентувати увагу співбесідника на головному. Слід дізнатися якомога більше про особу, продумати питання, по телефону варто говорити лише за неможливості особистої зустрічі, про розмову слід попереджати, слід чітко запам’ятати дані людини (прізвище, посаду), слід дати можливість особі виговоритися і не перебивати; інтерв’ю слід розпо-чинати з 2-3 питань, на які журналіст сам знає приблизну відповідь, бо це дає можливість перевірити, наскільки можна довіряти словам того, хто говорить; не слід ставити таких питань, щоб людина відповіла «так» або «ні», треба ставити питання, щоб на нього давалися розгорнуті відповіді (чому відбу-лося…, що вас здивувало…), не слід казати: «чи не хотіли б ви проко-ментувати той факт…»; якщо особа ухиляється від відповіді, слід питання поставити декілька раз у різних формулюваннях; при неповній відповіді вар-то помовчати, даючи зрозуміти, що ждете її продовження; складні питання варто задавати в кінці інтерв’ю, якщо це й роздратує людину, то вам це вже не завадить; варто плавно вийти з розмови; подякувавши, варто заручитися можливістю ще раз звернутися у разі потреби уточнень; після публікації слід надіслати особі вирізку чи номер газети.

Майкл Берлін вважає, що найкращими свідками є колишні дружини, друзі, співробітники. Збираючи інформацію про міністра Генрі Кіссінджера, він найцінніші дані отримав від людей, які колись з ним працювали, що допомогло йому добитися вдалих відповідей від теперішніх співпрацівників. Запитуйте у співрозмовника про тих, з ким ще варто поговорити стосовно досліджуваної проблеми. З’ясуйте, чи можуть вони надати копії документів для підтвердження сказаного або хто може це зробити. Якщо скептично по-ставитися до повідомлення, то особа для підтвердження своїх слів сама може надати всю документацію (це теж один із прийомів ж/р). Гарантуйте захист і анонімність. Якщо ви почули, що людина хоче поговорити, але боїться, спробуйте зустрітися з нею випадково в ін. атмосфері. Знайдіть відповідний момент. Можливо, доведеться зустрітися не раз, перш ніж викличете довіру, бути наполегливим, переконати, що краще заговорити, ніж весь час відмов-лятися. Попробуйте, якщо людина не йде на контакт, викликати її на дис-кусію, підтримати її позицію – це спонукатиме до ґрунтовнішої розмови. Поправляйте невірні заяви, використовуючи факти, але спокійно. Наваж-ливішим є останнє інтерв’ю, коли зібрана вся інформація і об’єкту розсліду-вання надається можливість зреагувати на представлені свідчення. Ж/р дуже рідко пишуться у формі інтерв’ю, здебільшого вони мають форму аналі-тичних матеріалів, в яких інтерв’ю входять у загальний текст. Включення в ж/р таких уривків надає тексту жвавості, а читачеві дає можливість спосте-рігати за ходом розслідування, за народженням думок, оцінок, наведених у публікації.

3. Обробка документів.

Це найбільш поширений метод в діяльності журналіста-розслідувача. Він працює з рукописними, друкованими, фото і кіно матеріалами тощо. Документи є офіційні й особисті, первинні і вторинні, оригінали і копії, при-значені для друку і внутрішнього користування. Документи за Г.Лазутіною поділяються на:

- державно-адміністративні;

- виробничо-адміністративні;

- суспільно-політичні;

- наукові;

- нормативно-технічні;

- довідково-інформаційні;

- художні.

Вони можуть бути архівними, за режимом доступу – відкриті і з обме-женим доступом (державні таємниці, комерційні та професійні таємниці, особисті таємниці). Ці класифікації документів дозволяють журналісту чіткіше усвідомити можливості їх отримання та особливості використання.

Деякі документи отримати дуже важко як офіційним шляхом, так і неофіційним. Якщо йдеться про оригінали, то журналісту доводиться шукати людей, які могли б зробити з них копії. Знаючи про розслідування, вони не дуже радо ідуть на контакт. Треба переконати, що ви маєте право пере-глянути документи і не причините їм шкоди. Законодавство гарантує доступ до більшості публічних документів, архівів, однак чиновники, яким є що приховувати, нерідко відмовляються надавати їх журналістам. Ці випадки найчастіше притаманні в судовій практиці, внутрішніх органах, державних органах і в місцевій владі. Судитися за порушення прав журналіста займає досить багато часу. Тому доводиться шукати людей, хто б допоміг, тих, хто має доступ до них. Якщо журналіст відповість, хто ж зацікавлений в їх оприлюдненні, у встановленні істини і торжестві правди, то він має надію отримати допомогу.

Які б документи не опинилися в руках журналіста, він обов’язково по-винен подумати про їх достовірність. По-перше, слід простежити його від-повідність стандартам оформлення (вихідні дані, підписи, печатки і штампи, дата та ін. реквізити в певному виді діяльності). По-друге, бажано удосто-віритися у тих осіб, які їх підписали, чи автентичні підписи, чи складали вони той чи ін. документ. Варто дізнатися, чи зареєстрований він в журналі реє-страцій – коли і звідки прибув. По-третє, варто вивчити його зміст. Потрібно також розрізняти у документі опис фактів і їх інтерпретацію; визначати, яким джерелами (первинними чи вторинними) користувався його укладач; ви-являти намір створення документу; враховувати ситуацію, в якій він ство-рювався. Варто порівняти інформацію, отриману з документів, з тією, яку журналіст отримав з ін. джерел. Дуже уважним слід бути з самим фактажем у документі: якщо ж/р вже написане, слід зіставити кожен факт, аби уникнути неточностей. У всіх випадках слід прагнути до того, щоб отримати макси-мальну кількість документів, дотичних до проблеми, адже кожен з них може нести якщо не головну, то важливу допоміжну інформацію, вносити додат-ковий уточнюючий штрих у розслідування. Документи важливі ще й тому, що в тексті сприймаються читачем як найбільш доказові у справі, підтверд-жуючі думки журналіста.

При аналізі документів варто застосувати хронологічний принцип їх розгляду, щоб співвіднести отриману з різних джерел інформацію. Хроно-логічно вибудована інформація завжди краща, ніж незв’язані записи, бо допомагає побачити відносно повну картину. Цей спосіб ефективніший, якщо водночас використовується порівняльний аналіз.

Нерідко журналісту доводиться цитувати документи. Іноді це усклад-нюється нагромадженням важких термінів, дослівно через незрозумілість для пересічного читача документ неможливо зацитувати. Багато нарікань викли-кають і неточні переклади. Тому слід мати відчуття міри, не спотворити зміст, особливо дотримуватися закону про авторське право. Це застереже від можливих претензій з боку їх укладачів.

4. Експеримент.

Експеримент дуже близький до методу включеного спостереження і деякі вважають його одним і тим же методом. Тертичний О.О. вважає його самостійним. Застосовуючи експеримент, журналіст не надто афішує його, не пише, як були отримані необхідні дані. Справа в тому, що він не входить в уже існуючу ситуацію, а створює штучну. Наприклад, організує відправку листів до себе з різних районів міста і чекає, коли дійдуть листи, щоб напи-сати про діяльність пошти. Спеціально створена ситуація допомагає одразу побачите те, що при звичайному спостереженні розтягнулося б в часі і не проявилося б так сконцентровано. Після того, як експеримент завершений, штучно створена ситуація знімається журналістом. Такий метод використав Гюнтер Вальраф, пишучи про створення на великих підприємствах у Німеч-чині під керівництвом колишніх нацистів спецзагонів для втихомирення страйкуючих робітників. Він представився міністерським радником, посвят-ченим у питання, тож перед ним нічого не приховували. В результаті з’яви-лася стаття «Біда, якщо їм дадуть волю» в журналі «Пардон». В ін. випадку журналіст створив організацію «Чистий Берлін», щоб вияснити відношення населення до страйкуючих проти фашизму студентів. Багато було негативних оцінок, що дозволило йому сказати про живучість нацистських настроїв у суспільстві. Важливу роль тут відіграє планування. Не можна діяти виключ-но на рівні інтуїції. Треба чітко аналізувати і розуміти міру небезпеки експе-рименту. Планування – це завжди детальна проробка. Спочатку журналіст сам добував матеріал, але з часом, коли він став відомим і його почали впізнавати, представитися ін. людиною виявилося складно. Тож він почав використовувати допомогу надійних своїх помічників із середовища при-хильників та колег.

5. Кримінологенно-слідчі методи.

В рамках розслідування журналіст може звернутися і до них. Досвід для подібного підходу можна взяти з підручників для слідчих (вони є у відкритій продажі) та з виступів співробітників правоохоронних органів у пресі. Зна-йомство з основами криміналістики та з технічними особливостями прове-дення кримінальних розслідувань допомагає журналісту зрозуміти методи діяльності слідчих органів та ін. силових структур, про які він пише. Наприклад: у підручнику йшлося про роботу поліграфа (детектора брехні) та пояснювалися безконтактні вимірювачі стресу, які застосовуються непомітно для підозрюваного. Їх використовують не лише в ході слідства, а й у боротьбі з тероризмом, встановлюючи у людних місцях, через голос можуть іденти-фікувати особу підозрюваного, визначити його вік, національність, професію, освіту. Журналіст буде уявляти, як діяли слідчі, наприклад, в справі предмету розслідування.

Дата добавления: 2014-01-11