Глобалізація світогосподарських зв’язків

Найсуттєвішою рисою сучасного етапу функціонування світового господарства є його глобалізація, яка істотно впливає на міжнародні економічні відносини, трансформує напрями і визначає тенденції розвитку національних економік.

Глобалізація (від франц. global – всезагальний, планетарний)– складний багатогранний процес, який поширюється на всі явища суспільного розвитку і пов’язаний з поглибленням інтернаціоналізації світової економіки, зростанням взаємозалежності країн, що зумовлено прискореним рухом міжнародних переміщень товарів, послуг, капіталу, робочої сили, високих технологій, інформації тощо.

У цьому визначенні чітко простежується взаємозв’язок між категоріями “економічна інтеграція” та “глобалізація”, однак вони не є тотожними.

Інтеграція як якісно нова форма інтернаціоналізації господарського життя виникла на грунті розширення міжнародних економічних зв’язків, перш за все, зовнішнього товарообміну, а потім – міжнародної міграції робочої сили, капіталів, технологій. Цей період (середина ХХ ст.) характеризувався швидким економічним прогресом провідних індустріальних країн і удосконаленням міжнародної економічної інфраструктури – транспорту, комунікацій, інформаційних систем, що розширювало основу світового та регіонального поділу праці, поглиблювало інтернаціоналізацію світогосподарських процесів. Таким чином, міжнародна економічна інтеграція полягає, перш за все, у взаємному пристосуванні, переплетенні, взаємопроникненні і об’єднанні національних економік двох і більше країн. У міру ж зростання взаємозалежності національних економік – насамперед через товарообмін і поглиблення міжнародної спеціалізації їх окремих галузей, а згодом через інтернаціоналізацію ринків праці, вивіз капіталу і, врешті-решт, завдяки виходу виробництв за національні межі – відбувається “розмивання” економічних кордонів між націями.

“Глобалізація” – значно ємніша категорія на відміну від “економічної інтеграції”, оскільки випливає з єдності, а найголовніше, цілісності світового господарства, яка посилюється за умов широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва й обігу та інтенсифікації інтеграційних процесів. Відбувається суперечливий процес глобального синтезу світового масштабу, який “втягує” у свій вир практично всі країни світу.

Отже, глобалізація – процес поступового об’єднання країн у великі економічні угруповання, спрямований на створення єдиної гомогенної глобальної світової економіки, яка вважається одним із найважливіших чинників, що впливають на розвиток світового господарства.

Підсумовуючи з’ясування економічного змісту категорії “глобалізація” можна зробити висновок, що глобалізація нині – це своєрідна форма теоретичного і практичного опанування новітніми економічними процесами, що визначають долю країн та особливості історичного поступу людства загалом.

Форм прояву глобалізації є кілька, однак, насамперед, доцільно виокремити економічну, а також соціальну та політичну глобалізацію.

Серед ознак економічної глобалізації варто виділити:

Ø взаємозалежність національних економік та їх взаємопроникнення;

Ø інтернаціоналізація світової економіки під впливом поглиблення міжнародного поділу праці;

Ø інтенсивний розвиток ринку товарів і послуг на основі міжнародної торгівлі;

Ø вільний рух факторів виробництва у формі інтенсивного вивезення капіталу, технологій, міграції робочої сили;

Ø формування мегапростору в умовах створення і функціонування транснаціональних фінансових телекомунікаційних та інших мереж;

Ø зростання самостійності фінансових відносин щодо міжнародної торівлі, розвиток кредитних та інвестиційних відносин;

Ø становлення єдиної системи зв’язків і нової конфігурації світової економіки;

Ø тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування під впливом обміну товарами, послугами, робочою силою, капіталом і культурними цінностями;

Ø розвиток системи міжнародних економічних організацій;

Ø лібералізація зовнішньоекономічної політики держав світу.

Світова практика підтверджує, що глобалізація зумовлює підвищення рівня мобільності факторів виробництва як передумови формування економічної єдності світу. Глибинною основою такого зрушення є зміни у власності на засоби виробництва, інформатизація, функціонування так званої нової економіки, суть якої полягає у використанні нових знань, що сьогодні стали самостійними чинниками виробництва і суспільного розвитку. Економічну глобалізацію можна характеризувати як визнання того факту, що міжнародна діяльність суб’єктів світового господарства зростає швидше порівняно з діяльністю в межах країни.

Глобалізаційні процеси в економічній сфері є складними за змістом та суперечливими за наслідками. Зокрема, позитивні моменти глобалізації полягають у тому, що вона сприяє ефективному розподілу ресурсів, вільному доступу споживачів до світової номенклатури товарів і послуг, взаємному обміну досягненнями в технології й організації виробництва та поглибленню міжнародного поділу праці. Однак, переваги глобалізації не можуть бути використані в однаковій мірі усіма країнами, оскільки останні перебувають на різних щаблях економічного розвитку. Жодна з них не повинна вдаватися як до політики “повної ізоляції” від процесів глобалізації, так і до політики “суцільної відкритості” національної економіки. Повна ізоляція від світової економіки збільшує технологічну відірваність і розрив у рівнях доходів між країнами, а зростання відкритості національної економіки обмежує можливості незалежної макроекономічної політики на національному рівні. Відтак, глобалізація, з одного боку, сприяє раціональному використанню та оптимальній комбінації ресурсів, участі країн у системі міжнародного поділу праці, з іншого – глобальні процеси обумовлюють високу ймовірність ризиків і втрат, стимулюючи сили руйнації в країнах з низьким і середнім рівнем розвитку. За висловом відомого економіста-міжнародника Г. Колотка, глобалізація – це “широкомасштабна гра інтересів, гра ризикована й конфліктна. Деякі народи й країни можуть мати більше користі від цієї гри, інші – менше, а деякі зовсім програють у великих перетвореннях на межі століть”. Саме тому необхідно враховувати неоднозначний вплив глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного виробництва (рис. 20.3).

Рис. 20.3. Загрози економічної глобалізації для національних господарств

На сучасному етапі у світовій економіці відстежується чітка градація країн. За відомою класифікацією Р. Пребіша виділяються два крайніх сектори – світовий економічний “центр” та світова економічна “периферія”. Такий поділ грунтується на величині показника валового національного доходу в розрахунку на душу населення. На краю “периферії” знаходяться країни, в яких ВНД у розрахунку на душу населення не перевищує 500 дол. США на рік. Найбільшою “периферією” сьогодні є Судан, Чад, де ВНД у розрахунку на душу населення становить менше 1 дол. США в день (до 365 дол. на рік). Слаборозвинуті країни (Гондурас, Еквадор, Афганістан, Північна Корея, в яких ВНД у розрахунку на душу населення становить менше 2 тис. дол. США на рік) у цій класифікації становлять другий сектор у наближенні до світового “центру”. Третій сектор – країни, що розвиваються – Лівія, Єгипет Туніс, Сенігал (величина згаданого показника перевищує 2 тис. дол., але менша, ніж 5 тис. дол. США на рік). Україна також знаходиться в цьому секторі, оскільки за міжнародними розрахунками величина її ВНД у розрахунку на душу населення нині становить 3,5 тис. дол. Четвертий сектор у наближенні до “центру” становлять країни середнього рівня розвитку (ВНД в розрахунку на душу населення – до 10 тис. дол. США на рік). З країн Європи сюди входять Іспанія, Португалія, Греція, Словенія, Польща. П’ятий сектор – це країни передового світового “центру”: США, Канада, Японія, Південна Корея, ОАЕ, Кувейт, Катар, Саудівська Аравія, Країни Західної Європи (ВНД у розрахунку на душу населення перевищує 10 тис. дол. США на рік). Ісландія сьогодні є найрозвиненішою країною за показником ВНД у розрахунку на душу населення (більше 35 тис. дол. США на рік). Посилення нерівномірності розвитку, нерівноправне становище країн “центру” і країн “периферії” у світовій економіці, природне прагнення лідерів закріпити таке становище – це перший наслідок глобалізації, який держави повинні враховувати при визначенні економічної політики, щоб не опинитися на узбіччі суспільного прогресу.

Глобалізація становить загрозу для країн з низьким рівнем економічного розвитку, оскільки саме вони втрачають найкваліфікованішу частину людського капіталу, інвестиції та інші ресурси. В свою чергу, промислово розвинуті країни отримують значну вигоду від даного процесу. Зокрема, країни із сприятливим інвестиційним кліматом отримують левову частку прямих іноземних і портфельних інвестицій1, у той час, як найбідніші країни світу майже позбавлені економічної уваги інвесторів. До останніх відноситься більшість країн Африканського континенту, окрім Південно-Африканської республіки (ПАР), Нігерії та Ботсвани. За даними ООН, сукупна частка прямих іноземних інвестицій в цих країнах у 2005 р. становила 1,7%, з яких 0,7% – частка ПАР. Щодо решти 98,3% прямих іноземних інвестицій, то, за даними Конференції ООН з питань торгівлі та інвестицій (2006 р.), на розвинуті країни світу припадає 573 млрд. дол., що на 41% більше, ніж у 2005 р., на країни, що розвиваються – 274 млрд. дол., що відображає 13-відсотковий ріст у порівнянні з попереднім роком, а найбідніші країни світу відчули інвестиційний спад. Таким чином, в процесі поширення глобалізації розвинуті країни продовжують нарощувати своє багатство, віддаляючись від країн, що розвиваються і залишаючи осторонь світового прогресу найбідніші країни. Щороку внаслідок економічної глобалізації відстань між країнами цих трьох груп збільшується, що прискорює процес зростання світової нерівності. За даними Всесвітнього банку в 1973 році розрив у доходах між найбагатшими і найбіднішими країнами визначався співвідношенням 44:1, а на початку 2006 р. – 72:1.

Ще один наслідок економічної глобалізації полягає у значному посиленні у світовій економіці ролі транснаціональних корпорацій (ТНК), які успішно долають національні кордони й активно впливають на внутрішню політику держав, а також підпорядковують її своїм інтересам і, таким чином, применшують значення держави як інституту, що виражає національні інтереси країн. До них можна віднести, зокрема, американські “Дженерал моторс”, “Форд”, ІВМ, “Дженерал електрик” (усього – 53), японські “Тойота”, “Міцубісі”, “Самсунг” (62), німецькі “Сіменс”, ВМЛУ (23), французькі (19), англійські (11) та інші, корпорації з інтернаціональним капіталом “Юнілевер”, “Нестале”, найбільші банки, які сьогодні визначають економічну політику в світі. За даними ООН, чисельність ТНК у світі досягає більше 65 тис., вони контролюють понад 850 тис. афілійованих зарубіжних компаній.

Структура розташування материнських компаній виглядає наступним чином: в індустріально розвинутих країнах діє 80% материнських компаній, у країнах, що розвиваються – 19,5, у постсоціалістичних – 0,5%. Сучасні держави не можуть повністю протидіяти ТНК, тому змушені поступово розподіляти владу з наддержавними інститутами транснаціонального капіталу.

У соціальній глобалізації криється не менше викликів і загроз, аніж у економічній, особливо для країн, що розвиваються, які не адаптовані до новітніх змін. Соціальний вимір глобалізації є чинником, який відображає ступінь інтегрованості людини, її сім’ї, трудової діяльності у міжнародні суспільні інститути. При цьому використовуються такі показники, як інтенсивність особистих контактів людини в банківській, телекомунікаційній та туристичній сферах з іншими країнами, рівень розвитку міжнародного туризму, рівень охопленості людини засобами масової інформації та телекомунікації. Додатково можуть використовуватися ще два індикатори: відсоток іноземних громадян в країні та рівень її залучення у сферу міжнародної торгівлі. У США протягом останніх 13 років спостерігався найвищий у світі рівень соціальної глобалізації, який за вказаний період збільшився на 70%, у той час, як для України та Росії цей показник у 7–8 разів нижчий. На другому місці у цьому рейтингу знаходиться Канада, на третьому – Австралія. Стосовно соціальної глобалізації виділяють п’ять її “війн” (загроз), які перетворюються у найгостріші проблеми сучасного суспільства, а саме: розповсюдження наркотиків, зростання корупції, незаконне використання інтелектуальної власності, поширення нелегальної міграції та відмивання грошей. Практично за всіма загрозами соціальної глобалізації Україна входить у групу країн-лідерів. Вона займає 4 місце у світі за обсягами нелегальної міграції населення (4,2%). За коефіцієнтом свободи від корупції (2,3 за десятибальною шкалою) і за обсягами відмивання грошей Україна є однією з 30 найнепривабливіших країн світу. Рівень незаконного використання інтелектуальної власності в Україні складає 91% в усіх сферах діяльності. За цим показником вона на 4-му місці внизу списку, поступаючись лише Китаю – 95%, Росії та Індії – 93%. В Україні загрозливих масштабів досягає вживання наркотиків.

Політичний вимір глобалізації відображає політичну вагу та вплив тієї чи іншої країни на світові процеси і дає змогу оцінити масштаби розширення її участі в цих процесах та змінах. Вказаний вимір кількісно оцінюється із використанням таких загальних індикаторів, як участь країни в міжнародних організаціях та місіях Ради Безпеки ООН. В якості додаткових використовуються такі індикатори, як кількість іноземних посольств в країні та кількість ратифікованих міжнародних угод. В цьому аспекті прояву глобалізації рейтинг світових лідерів очолюють США, 2–е місце належить Великій Британії, 3–є – Франції, 4–е – Росії. Україна займає 38–е місце, випередивши Уругвай. Політична глобалізація супроводжується і новими загрозами, серед яких найбільшою є міжнародний тероризм. Відстежити чітку залежність між рівнем політичної глобалізації і масштабами тероризму в тій чи іншій країні доволі складно. Однак, більш ізольовані країни, такі як Індія, Туреччина, Саудівська Аравія, Колумбія та ін., є і більш уразливими до терористичних проявів.

Втрата суверенітету є найболючішим питанням, коли мова йде про глобалізацію, оскільки її ознакою є не тільки підвищення рівня, а й взаємної вразливості країн: послаблюється внутрішній суверенітет, обмежується поле діяльності урядів окремих країн в аспекті ізольованого вирішення проблем, які торкаються національної території. Проте, необхідність глобальної взаємодії стала об’єктивним усвідомленням подальшої координації співпраці між державами. Якщо розглядати країну як цілісну систему взаємопов’язаних ланок, то саме реалізація принципів відкритого суспільства дає змогу трансформації назустріч глобальному світові. Враховуючи тенденції та ризики глобалізації доцільно наголосити, що найкращим виходом із суперечливої ситуації є пошук шляхів, спрямованих на використання переваг глобалізації і мінімізацію її негативних наслідків. Повне заперечення глобалізації як об’єктивного явища є невиправданим, оскільки призведе до втрати часу та нових можливостей. Формування та розвиток світового господарства – об’єктивний процес, однак це не означає автоматичного включення в нього всіх національних економік. Ступінь інтегрованості господарства країни у світогосподарську систему визначають, перш за все, економічний зиск, який країна може отримати від цього процесу, а також рівень відповідності її економіки вимогам світової спільноти.

Успіх інтеграції України у світове глобалізоване господарство залежить, насамперед, від чіткої, виваженої зовнішньоекономічної політики, яка повинна бути націлена на розв’язання всього спектру проблем, пов’язаних із зовнішньою торгівлею, інвестиційним і науково-технічним співробітництвом, створенням договірного простору і забезпеченням економічної безпеки з метою максимізації власної частки світового доходу. У цьому контексті необхідно збалансувати коротко-, середньо- і довгострокові інтереси України, пов’язуючи їх з динамікою економічних реформ і структурних перетворень у народному господарстві. В цьому механізмі умовно можна виділити 3 рівні, на кожному з яких реалізуються певні конкурентні переваги:

І рівень: стабілізація та нарощування виробництва за певними напрямками (у відповідності із стратегічними цілями, традиційними товарними зв’язками, зміщенням акценту на готову продукцію). Доцільно зберегти експортний потенціал металургійного комплексу та низки хімічних виробництв, поступово переорієнтовуючи їх на новітні технологічні процеси. Лише підприємства металургійного комплексу експортують свою продукцію у 117 країн світу. Однак, експортний потенціал України далеко не вичерпний. Саме тому одним із важелів його нарощування повинно стати надання цільової фінансової допомоги (під конкретні експортні замовлення підприємствам-експортерам для участі у міжнародних тендерах). Цей рівень, у певному сенсі, є товарно-кон’юнктурним, однак його головне завдання – закріплення на вітчизняних ринках, а також експансія на нові шляхом активного впливу на кон’юнктуру.

ІІ рівень: реалізація низки тимчасових переваг, пов’язаних із відносно невисокою вартістю робочої сили, наявністю розвинених виробничого капіталу, технологічних знань, матеріальних ресурсів. Ця модель інтеграції до системи глобалізованого світового господарства властива для країн, що розвиваються, особливо – на початковому етапі. Її ключовий момент – ставка на залучення іноземного капіталу і “підключення” до глобальних технологічних зв’язків. Цей рівень може бути реалізований шляхом створення виробництв за участі іноземного капіталу для випуску конкретних марок виробів, які завершують свій життєвий цикл на ринках розвинених країн; створення комплектуючих виробництв на основі привізних компонентів; розміщення в Україні замовлень на виконання науково-дослідних робіт у тих сферах, де вона має відповідний науково-технічний потенціал.

ІІІ рівень: реалізація конкурентних переваг, втілених у високих технологіях – як існуючих, так і майбутніх. Окреслені рівні інтеграції у світовий економічний простір не можуть розглядатись ізольовано. Однак, стратегічним пріоритетом є використання конкурентних переваг вищого порядку, втілених в унікальних технологічних і наукових розробках.

Україна має необхідні передумови задля здійснення незалежної, спрямованої на забезпечення її національних інтересів, інтеграційної стратегії – належний ресурсний потенціал, вигідне геополітичне розташування, висококваліфіковану та, водночас, дешеву робочу силу, мережу науково-дослідних установ. Однак, повноцінній інтеграції у світове господарство перешкоджають невиваженість економічної політики та відсутність чіткої зовнішньоекономічної стратегії. Основними принципами її розробки повинні бути:

· взаємовигідність міжнародних економічних стосунків;

· забезпечення максимальної господарської свободи безпосередніх виробників та експортерів продукції;

· відкритість економіки України та її участь у регіональних і міжнародних валютно-фінансових структурах.

Серед невід’ємних елементів зовнішньоекономічної стратегії на сучасному етапі варто виділити:

· формування потужного експортного потенціалу країни;

· створення сприятливого інвестиційного середовища;

· використання конкурентних переваг у міжнародному поділі праці;

· розвиток зовнішньоекономічної інфраструктури;

· поетапна інтеграція у європейські та світові господарські структури.

Реалізація зовнішньоекономічної стратегії пердбачає вибір пріоритетів. Головним напрямком економічної інтеграції України вбачається Європейський Союз. Вступ до ЄС підвищить авторитет України у світі, відкриє доступ до капіталу, новітніх технологій, підвищить конкурентоспроможність національної економіки в цілому. Інтеграція до ЄС повинна відбуватися з урахуванням усіх можливих наслідків. Першим кроком такої інтеграції повинен стати вступ до СОТ. Необхідними умовами повноправного членства України у СОТ є дотримання курсу вільного режиму зовнішньої торгівлі з поступовим усуненням торговельних бар’єрів, всебічний розвиток конкуренції, дотримання меж передбачених експортно-імпортних режимів тощо. З усіма країнами-сусідами необхідно на підставі критеріїв доцільності та ефективності розвивати торговельно-економічне співробітництво, на взаємовигідній основі налагоджувати співпрацю з іншими інтеграційними угрупованнями та країнами світу, зокрема, розвиненими, оскільки саме ними нагромаджено великий досвід ринкового господарювання.

Питання для самоконтролю

1. Що таке світове господарство? Охарактеризуйте його основні риси та передумови виникнення?

2. З’ясуйте закономірності та етапи розвитку світового господарства.

3. Що таке міжнародна економічна інтеграція, в чому її переваги та негативні наслідки?

4. Охарактеризуйте основні види інтеграційних об’єднань та етапи міжнародної економічної інтеграції.

5. Які найбільші інтеграційні угруповання існують у сучасному світі?

6. Які показники застосовуються у світовій практиці з метою оцінки ефективності зовнішньоекономічної діяльності країни? Охарактеризуйте їх.

7. Що таке платіжний баланс країни? Дайте характеристику статей платіжного балансу.

8. В чому різниця між торговельним і платіжним балансом?

9. Що таке глобалізація як основна закономірність розвитку сучасного світового господарства та які форми її прояву?

10. У чому полягають проблеми входження економіки України до системи глобалізованого світового господарства?

Література до лекції 12

1. Экономика: Учебник. 3-е изд. перераб. и доп. / Под ред. д-ра экон. наук, проф. А.С. Булатова. – М.: Юристъ, 1999. – С. 689–710.

2. Козак Ю.Г., Лук’яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 12–24.

3. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. – 4-те вид. – К.: Знання-Прес, 2003. – С. 11–27, 171–200, 359–376.

4. Курс экономики: Учебник / Под ред. Б.А. Райзберга. – ИНФРА–М, 1997. – С. 621–623, 647–651.

5. Ломакин В.К. Мировая экономика: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ, 2000. – С. 9–83.

6. Мельникова В.І., Климова Н.І. Макроекономіка: Навчальний посібник. – 2-е видання, виправлене і доповнене. – К.: ВД "Професіонал", 2005. – С. 345–356.

7. Міжнародна економіка: Підручник / А.П. Румянцев, Г.Н. Климко, В.В. Рокоча та ін.; За ред. А.П. Румянцева. – К.: Знання-Прес, 2003. – С. 13–29, 359–427.

8. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Відп. ред. Г.Н. Климко. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – С. 418–439.

9. Передрій О.С. Міжнародні економічні відносини. Навчальний посібник – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 6–16, 74–81, 229–254.

10. Петруня Ю.Е., Задоя А.А. Основы экономической теории: Учеб. пособие. – 4-е изд., перераб. и доп. – К.: Знання, 2008. – С. 265–271, 287–292.

11. Раджабова З.К. Мировая экономика: Учебник. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА – М, 2002. – С. 6–102.

12. Романчиков В.І., Романенко І.О. Міжнародні економічні відносини: Навч. пос. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – С. 15–56, 105–117.

13. Савельєв Є.В. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів: Підручник для магістрантів з міжнародної економіки і державної служби. – Тернопіль: Економічна думка, 2001. – С. 294–261.

14. Теоретическая экономика. Политэкономия: Учебник для вузов / Под ред. Г.П. Журавлевой и Н.Н. Мильчаковой. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. – С. 413–426.

15. Федоренко В.Г., Ніколенко Ю.В., Діденко О.М., Денисенко М.П., Руженський М.М. Основи економічної теорії: Підручник / За науковою ред. проф. Федоренка В.Г.– 2-ге вид. перероблене і доповнене. – К.: Алерта, 2007. – С. 429–466.

1 Баланс (французьке balance в перекладі означає терези) – система показників, що характеризують певне явище шляхом співставлення або протиставлення окремих його сторін.

1 СДР – (англ. special drawing rights – спеціальні права запозичення) – стандартна облікова одиниця, яку використовує МВФ.

1 Прямі іноземні інвестиції – це капіталовкладення у будь-які організаційні форми бізнесу за кордоном, що забезпечують іноземному інвестору право контролю над ними. При цьому частка власності іноземного інвестора повинна складати щонайменше 10%.

Портфельні інвестиції – це капіталовкладення в акції, облігації та інші цінні папери за кордоном, що не забезпечують інвесторам перспективного контролю над їхніми інвестиціями.

Дата добавления: 2014-01-11