Тема 3. Політичні ідеології

Навчально-методичне забезпечення

Заключення

Вступ

Навчальні питання

Тема 3. Політичні ідеології

Навчальні та виховні цілі з’ясування курсантами взаємодії політики і суспільства, особливості політики, формування критичного ставлення до публічної політики

1. Сутність і функції політичної ідеології.

2. Основні політичні ідеології: консерватизм; лібералізм та неолібералізм; соціалізм та комунізм; соціал-демократія; різновиди націоналізму; фашизм, націоналізм.

3. Вплив ідеології на внутрішню і зовнішню політику держави.

Ключові слова: ідеологія, політична ідеологія, лібералізм, комунізм, консерватизм, фашизм, націоналізм

1. Основи демократії /За ред. А.Колодій. – К.,2002.

2. Основы политологии: Курс лекции // Под ред.Н.И. Сазонова. – Харьков, 2002.

3. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К., 2000.

4. Політологія: Підручник/ За ред. А.Ф. Колодій. – К.,2003.

5. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. – М., 2000.

6. Сморгунов Л.В. Современная сравнительная политология. – М., 2002.

7. Соловьев А.И. Политология. Политическая теория, политические технологии. – М., 2000.

8. Теорія держави і права: Навч. посіб. / За заг. ред. С.Л.Лисенкова, В.В. Копєйчикова. – К., 2002.

1. Ідеологія як необхідний особливий рівень суспільної свідомості. Сутність і функції політичної ідеології.

2. Основні політичні ідеології: консерватизм; лібералізм та неолібералізм; соціалізм та комунізм; соціал-демократія; різновиди націоналізму; фашизм, націоналізм.

3. Вплив ідеології на внутрішню і зовнішню політику держави.

1. Ідеологія складає одну з найбільш актуальних і найбільш складних проблем як практичної політики, так і суспільно-політичного життя. Як би хтось не сприймав ідеологію (або усіх їх в цілому – тобто ідеології), йому буде важко заперечити виключно значущу роль ідеологічного чинника як в житті суспільства, так і в поведінці (світосприйнятті) окремої людини. Навіть тоді, коли людина вважає, що вона знаходиться поза межами будь-якого ідеологічного впливу, ідеологія усе ж таки “опромінює” її, визначаючи характер світобачення, установки щодо тих чи інших найістотніших життєвих цінностей, тих чи інших явищ соціального життя.

Незважаючи на те, що в ХХ столітті неодноразово передрікали близький “кінець” (чи навіть “смерть”) ідеологій, вони далеко не пішли у минуле, зберігаючи свою значну роль в усіх сферах життя. Власне, минуле століття по праву заслужило назви “століття ідеологій”, а століття нове виступило ідеологічним спадкоємцем століття-попередника. Майже усі визначні події ХХ століття мали виразне ідеологічне підґрунтя – або ж спричиняли довготривалі ідеологічні наслідки. Згадаймо хоча б дві світові війни і Російську Революцію 1905-1921 рр., “Велику депресію” і “Новий курс” Франкліна Делано Рузвельта, розпад імперій та колапс комуністичної системи.

Ми повинні звертатися до сутності ідеологічних явищ (феноменів), щоб зрозуміти, коли ідеології виконують необхідні стратегієтворчі функції, коли вони допомагають людині (суспільству) усвідомити якісь важливі явища (тенденції) суспільного життя, а коли – стають небезпечним чинником для свободи і майбутнього, коли долають ті межі, у яких мусить знаходитись ідеологія як явище духовного життя.

Через це нам треба звернутися до визначення ідеології, до розуміння(?) того, чим викликане існування ідеологій, які вони виконують функції тощо.

Якщо давати визначення політичної ідеології, то у першому наближенні це можна зробити таким чином. Політична ідеологія – це система поглядів на стан справ у суспільстві (перш за все – в сфері політики, права, соціальної моралі), те чи інше ставлення до цього стану (тобто визнання цього стану прийнятним, задовільним – або ж неприйнятним, негідним), а також уявлення про те, яким чином і у якому напрямку повинне суспільство надалі розвиватися.

Перш ніж звернутися до аналізу того, що уявляє собою структура ідеології, звернемося до більш широкого і об’ємного явища (і поняття), а саме до того, чим є суспільна свідомість.

Політичне життя вражає своєю багатоманітністю, приголомшує своїм багатоголоссям і може викликати шок (принаймні, стрес) швидкоплинністю і масштабами змін. В той же час, якщо спробувати відшукати в політичному житті якісь усталені форми і структури, то воно вже не буде здаватись таким вже непередбачуваним і невизначеним. (розрив з наступним абзацом)

Серед найважливіших вимірів соціального – стан і структури соціальної свідомості. Якщо спробувати визначити соціальну свідомість у найширшому її розумінні, то це буде духовне буття суспільства в усіх значущих формах: як мінливих і неусталених (скажімо, у формі соціальних настроїв, соціальних надій і сподівань), так і відносно стійких, більш-менш чітко визначених, осмислених і структурованих (до таких форм свідомості відносять так званий “політичний менталітет”, а також політичні ідеології). Соціальна свідомість – це не якесь пасивне відображення (віддзеркалення) того, що відбувається в політичному житті, а вельми активний чинник, який зумовлює активність суб’єктів (акторів) політики, спричиняє зміни, сприяє оновленню суспільства тощо. Влучно висловився Стівен Біко: “Змініть своє мислення – і усе навколо зміниться”. Іншими словами, суспільна свідомість не просто “забарвлює” світосприйняття, а є визначально важливим чинником, який задає сприйняття світу, зумовлює відношення до цього світу. Сучасники бачать немовби то один і той самий світ. Але насправді бачать вони його зовсім по-різному – а саме залежно від того, через призму якого світогляду відбувається сприйняття світу, з позицій якого соціального класу або верстви дивиться той чи інший спостерігач (учасник), на який він соціальний досвід спирається, із допомогою якого словника(?) здійснюється розуміння та ін.

Складність і багатовимірність соціальної свідомості, зрозуміло, ускладнює аналіз його(?) структури, примушує в чомусь спрощувати цю складність, зводити її до відносно простих форм, які піддаються тлумаченню і типологізації. Так, загальноприйнятим є виділення “форм суспільної свідомості”, коли з цілісності суспільної свідомості виділяють і аналізують, скажімо, правову форму суспільної свідомості, або моральну форму, або ж естетичну тощо. Важливим вважається також аналіз суспільної свідомості за її рівнями – коли йдеться про нижчий рівень, репрезентований настроями, емоціями, несистемними (стихійними) утвореннями, а також про вищий рівень, який перш за все містить теоретичні форми усвідомлення соціальних явищ, зокрема, у формі наукового осмислення або ж у вигляді тих чи інших ідеологічних (систематизованих) конструкцій. “ Вищий рівень” не “долає” при цьому “нижчий”, а містить його у собі, ґрунтується на ньому, багато в чому визначається ним. Отже, коли йдеться про духовний світ політики, зовсім не треба намагатися позбутися емоцій, почуттів – адже саме вони нерідко лежать в основі пошуку істини, вони нам “підказують” правильний шлях, допомагають розпізнати “своє”, визначитись із позицією щодо тієї чи іншої політичної сили, діяча, гасла тощо.

Отже, ідеологія – системний, теоретизований рівень бачення світу. Політична ідеологія – системне, узагальнено теоретизоване бачення(повтор) політики, тлумачення політичного розвитку з певної точки зору. Для того, щоб краще зрозуміти зміст ідеології, звернемось перш за все до особливостей політичної ідеології.

По-перше, політична ідеологія допомагає опанувати складність і багатоманітність світу, вона фокусує увагу на значимих речах і явищах, що мають безпосереднє відношення до життя кожної людини. Тому політична ідеологія – важлива частина загальної культури, важливий інструмент пізнання світу. його збереження або перетворення.

По-друге і разом з тим, політична ідеологія бачить соціальний світ обмежено – вона фокусує погляд на політиці, політичному житті, на усіх аспектах, що стосуються влади, владних відносин тощо. Це зумовлює фрагментарність і неодмінну спрощеність картини світу, яка утворюється, коли на світ дивишся крізь призму політичної ідеології. За межами політичної ідеології залишається цілий світ – треба про це пам’ятати, щоб політика і політичне не затьмарювало б цей “світ звичайного”.

По-третє, політична ідеологія завжди передбачає погляд з позицій якогось соціального суб’єкта. якогось класу, верстви, прошарку, групи тощо. Це зумовлює партикулярність (частковість, неповноту) кожної окремої політичної ідеології. Іншими словами, в кожній окремій ідеологічній течії треба із необхідністю вбачати тенденційність, упередженість, акцентуйованість на якихось окремих, “свавільно” вихоплених з загального контексту, явищах і подіях. Отже, необхідно вчитись бачити різні ідеології як фрагменти цілого, як окремішні конструкції, жодна з яких не є самодостатньою – хоча майже кожна намагається представити саме себе у якості “єдино правильної” і “єдино прийнятної” (для виборця). Як би ви не були переконані в тому, що саме ваш погляд на речі є найбільш “адекватним” і “точним”, ви маєте визнавати, що на ці ж самі речі можна так само “правильно” дивитися з незліченно багатьох інших точок зору.

Для кращого розуміння сутності політичної ідеології звернемось до її змісту, складових (елементів), структури і функцій. Усе це допоможе нам зрозуміти, чому суспільне життя із необхідністю породжує потребу в ідеологічній творчості, в ідеологічному осмисленні, ідеологічному житті тощо.

Кожна окрема ідеологія є певною пізнавальною системою, із допомогою якої здійснюється осмислення засад соціального буття, а також засобів і напрямків подальшого розвитку. Зміст ідеології можна в цілому і у найбільш загальному вигляді визначити як соціальний світогляд – тобто погляд на соціальне життя в цілому, на його засади, цінності і перспективи розвитку. Кожна окрема людина – як і суспільство в цілому не може обійтися без того, щоб не осмислювати умови свого існування, спосіб свого буття та можливі альтернативи щодо вірогідного майбутнього. Таке осмислення відбувається не інакше, як у вигляді ідеологізування.

Елементи ідеології – її необхідні складові, це певні аспекти, які слугують справі осмислення соціального (у вужчому розумінні – політичного) буття. Зауважимо, що у перекладі з латинської, “елемент” – це “основний”, “той, з чого складається усе інше”. Тобто “елементарний” – це далеко не “простий”, примітивний – а такий, що містить у собі сутність, що складає таку сутність.

До таких елементів ідеології, зокрема, належать оцінка соціальної дійсності, соціальний ідеал (образ бажаного майбутнього) та уявлення про засоби перетворення (тобто приведення “у відповідність” того, що існує із тим, що вважається можливим і бажаним). Розглянемо ці елементи дещо уважніше.

Оцінка соціальної дійсності – фундаментальна основа ідеологічного погляду на світ. Адже для того, щоб здійснити саме оцінку того, що існує, треба визначитись із тим, що вважати за суттєве і значиме, а чим можна знехтувати, що можна проголосити другорядним, дріб’язковим, неістотним. Якщо ми будемо здійснювати таку процедуру ідеологічного “сканування”, ми можемо отримати кілька картин реальності, які тільки частково будуть співпадати. Адже з позицій однієї ідеології (візьмемо марксизм середини ХІХ століття) найбільш значущим буде одне (наприклад, умови життя трудящих), і оцінка цього значущого може бути занепокоєна або невтішна (здійснюється наступ на права трудящих, умови життя і праці невпинно погіршуються), – а з позиції іншої ідеології дійсність буде дещо (і значною мірою!) інша – немовби то йдеться про іншу планету і інших її мешканців. Якщо взяти той же лібералізм середини ХІХ століття, то його оцінка дійсності виходила з того, що ринкові механізми слугують справі неутисненого(?) розвитку якнайкраще і забезпечують високі темпи розвитку, стимулюють потрібні інновації та ін. Інша справа, що від стихії нерегульованого ринку вочевидь потерпали трудящі (пролетарі), – але це вважалося “природним” станом речей. Отже, один і той самий світ – але наскільки він по-різному сприймається очима підприємця і очима найманого (і беззахисного!) працівника.

Підкреслимо, що людині взагалі притаманна властивість саме оцінюючого погляду на будь-які речі, що її оточують. Важко уявити собі повну нейтральність (байдужість) людини, її відстороненість від того, що складає умови і сенс її існування в суспільстві. Так, людина або поділяє позитивне ставлення до демократії та парламентаризму – або вважає їх неприйнятними (і схиляється, наприклад, до авторитарних форм правління), або є прихильником ринку і ринкових механізмів економіки – або ж наполягає на тому, що державне регулювання є єдино ефективним засобом, який може забезпечити соціальну справедливість, або наполягає на необхідності жорсткого контролю за поведінкою громадян – або схильна вважати, що людям треба довіряти і тому надавати більший обсяг свободи і відповідальності... Усе це – саме різні ідеологічні настанови (установки), з сукупності таких установок і складається загальна оцінка людиною (групою, партією, рухом або керуючою елітою) тієї соціальної дійсності, у яку вона “занурена” і невід’ємною частиною якої вона сама є (вже внаслідок цього людина не може бути байдужим до усього, що цю дійсність складає і визначає).

Оцінка – це не тільки суто раціональне формулювання якоїсь позиції, вираженої в словах, поняттях, словосполученнях. Таку оцінку може виробити (сформулювати) хіба що експерт, політолог або професійний ідеолог, який оперує відповідними поняттями, термінами та їх сполученнями. Для великої кількості людей ідеологічна оцінка дійсності існує у вигляді певних відчуттів, інтуїтивних або емоційних настанов, світовідношення і навіть настрою (це ще раз підкреслює значення емоційно-чуттєвої сфери в соціальному житті). Якщо виразити це зовсім просто, то мається на увазі наступне: пересічна людина найчастіше неспроможна описати своє бачення соціального світу, у якому існує. Але така людина одразу зможе виразити(?), чи цей світ “прихильний до неї” чи “ставиться ворожо”. Відповідно, у першому випадку (позитивна оцінка дійсності) людина буде схилятися до якихось поміркованих і виважених дій – і не буде підтримувати якісь радикальні гасла і руйнівні сили. У другому (негативна оцінка) людина буде поділяти позицію тих, хто налаштований на докорінну зміну становища речей, на боротьбу.

Друга істотна складова політичної ідеології – соціальний ідеал. Він існує у вигляді цілісного образу – чи то оберненого у минуле (коли “золоте століття” змальовується як стан, який колись існував), чи спрямованого у майбутнє (наприклад, “національна мрія” як образ бажаного для нації майбутнього, образ, який має надихати людей, підтримувати їхню віру у свої сили, спроможність долати труднощі тощо), чи либонь такого, що ідеалізує наявний стан (як це казали ще стародавні римляни, “Carpe diem!” – тобто “Лови момент!”). Зрозуміло, що соціальний ідеал органічно пов’язаний із тим, яка оцінка соціальної дійсності покладена до основи ідеологічного конструювання. Якщо дійсності виноситься однозначний “вирок” (вона вважається світом несправедливості), то соціальний ідеал протиставляється їй як стан майже дзеркально протилежний. Скажімо, якщо приватна власність змальовується (в творах соціалістів-утопістів або марксистів) як джерело усіх бідувань і негараздів (для трудящих), то “справедливе суспільство” (той же комунізм) зображується як суспільство, побудоване на засадах спільної власності (точніше – відсутності власності – бо саме поняття власності походить від при- власн – ення, тобто приналежності чогось комусь окремому, приватній особі), на скасуванні усього, що так чи інакше торкалося приватної власності, приватного існування тощо. Але трапляється й так, що ідеалом вважається наявне становище, тобто те, що існує зараз (status quo). Здебільшого такий підхід властивий консервативним течіям, які схильні вважати, що сучасне майже завжди краще майбутнього (а минуле, як правило, ще краще).

Третя важлива складова ідеологічної системи – уявлення про те, яким чином можна досягти бажаного стану – чи то перетворити існуюче становище, чи то спромогтися його зберегти. Ідеологія може пропонувати принаймні дві стратегії соціальної дії – радикально-перетворюючий (із допомогою силових дій, революційних засобів, радикальних (тобто глибоких, кардинальних) реформ) або ж поступово-реформаційний (коли ті чи інші зміни впроваджуться без руйнування докорінних засад, без застосування «сильнодіючих засобів», через низку поступових, обережних реформ, що запроваджують нові відносини у тих чи інших сферах життя – але не в усіх разом, без перевищених очікувань того, що такі реформи мусять дати дивовижні результати завтра і зранку).

В даному випадку ми беремо до уваги саме засоби, важелі і інструменти впливу на соціальний розвиток. Але ці засоби впливу зовсім не обов’язково свідчать про напрямок змін, що можуть відбутися внаслідок такого впливу. Наприклад, революція (як докорінна зміна існуючого ладу, стану речей) може змінити життя суспільства у загальновизнаному прогресивному напрямку (“прогресивна революція” – наприклад, такою революцією була Американська демократична революція 1775-1783 рр., яка призвела до появи Сполучених Штатів), але може й повернути розвиток у напрямку зворотньому, до таких форм соціального життя, що вже відійшли у минуле (“реакційна революція” – типовим прикладом є Іранська антишахська революція 1979 р., якою була перервана лінія на модернізацію країни і встановлено фактично теократичний устрій). Отже, революція як уособлення глибокого настрою людей на зміни можуть(?) бути скеровані на те, щоб змінити, повалити існуючий лад – але це зовсім не означає, що “новий порядок” обов’язково змінить життя людей на краще. Велика Французька Революція (1789-1794 рр.) змінила життя не тільки Франції, а й усього світу – але вона принесла кільком поколінням французів жахливі роки терору, громадянської війни, внутрішніх заколотів, участі у європейських і колоніальних війнах тощо, – ця велика революція призвела до низки революцій, що тривали протягом ХІХ століття, викликаючи резонанс по усьому світу.

Отже, революцію слід сприймати як глибоко вкорінений в соціальному організмі рух, спричинений багатьма чинниками – цей рух скеровано на докорінну зміну існуючих в суспільстві відносин – через силове захоплення і використання влади. Рух на свідоме використання революційних методів і засобів – революціонаризм.

Але зміни можуть спричинятися і діяльністю держави, в межах і рамках закону. Рух, що намагається домогтися змін без руйнуючого розриву сучасного з минулим – реформізм. Реформа – це зміна існуючого через вплив діючих інституцій і законів, через копітку працю чиновництва і виконавців. За своїми наслідками реформи можуть бути іноді порівняні із революціями (такі наслідки мають так звані радикальні реформи), але зазвичай реформи тлумачать у якості антитези (протилежності) революції. Вважають, що революція – наслідок зволікань з реформами, прояв неспроможності існуючої влади адекватно оцінити становище і виправити ті чи інші хиби через реформаторську активність.

Отже, важливими складовими ідеології зажди є оцінка дійсності, ідеал і обґрунтування засобів досягнення бажаного. Відомий французький мислитель доби Просвітництва Дені Дідро влучно зауважив, що бачити дійсність такою, яка вона є – це ознака людини здібної; знати, якою вона (дійсність) має бути – ознака людини талановитої; але ж знати, як з того, що існує, зробити належне – це може тільки геній. Як бачимо, політична ідеологія претендує на те, щоб бути водночас і «здібною», і «талановитою», і «геніальною». Від того, наскільки це ідеології вдається, наскільки вона може бути переконливою і доступною для людей, залежить те, скільки вона буде мати прихильників, наскільки вона зможе вплинути на стан речей.

Найкраще розкривають призначення ідеологій їх функції. Залежно від обставин та поточних політичних завдань ідеології можуть виконувати різноманітні функції, серед яких треба перш за все мати на увазі наступні:

- світоглядна (у більш вузькому розумінні – пізнавальна) функція – кожна ідеологія сприяє розумінню соціального світу, розкриває ті чи інші важливі проблеми, пропонує їх визначення, закріплює пропоноване розуміння у вигляді свого словника (адже те, як саме ми називаємо ті чи інші явища, багато в чому визначає наше відношення до них), разом із тим ідеологічні вподобання сприяють самовизначенню людини в світі (зокрема, соціальному), виробленню відношення щодо тих чи інших явищ і тенденцій, зайняттю чіткої позиції щодо тієї чи іншої політичної сили та ін.;

- об’єднувальна (інтегруюча, консолідуюча) функція – ідеологія покликана збирати разом своїх прихильників, гуртувати їх навколо тих чи інших цінностей, – ця функція часто передбачає також функцію протиставлення (конфронтації) даної ідеологічної позиції іншим (іншій);

- ціннісна функція – ідеології завжди є ієрархіями цінностей, причому загальний склад цінностей в ідеологій, як правило, є спільним – змінюється тільки співвідношення цих цінностей між собою, – скажімо, для лібералізму цінності свободи є ключовими, а повага до авторитету – другорядною; якщо взяти консерватизм (а особливо – традиціоналізм), то авторитет як цінність буде посідати виключно значущу позицію, а свобода (попри її визнання) буде безумовно поступатися міркуванням збереження стабільності, стійкості тощо;

- мотивуюча (спонукальна) функція – пояснюючи світ, ідеологія разом з тим надихає (інспірує) своїх прихильників (адептів, послідовників) на те, щоб змінити цей світ згідно того, що ідеологія вважає за правильне, бажане, доцільне; якщо брати до уваги вектори активної дії, мотивуюча (спонукальна) функція може бути представлена як критична (коли передбачається неупереджене? (а упереджене), критичне ставлення до речей) або ж апологетична (захист «основ», орієнтація на підтримання «стабільності», «спадкоємності» та ін.);

- виховна функція – кожна ідеологія прямо чи опосередковано орієнтує людину на той чи інший тип поведінки, на ті чи інші бажані особистісні зразки (еталони), заохочує чи то до критики і активності – чи то до лояльності та конформізму (пристосування до наявного стану речей, слідування у фарватері загальноприйнятого тощо);

- програмна функція (функція вироблення стратегії) – політичні ідеології перш за все виконують функцію(то може з неї і почати?) формування узагальнених уявлень щодо головних проблем суспільства, напрямків його розвитку, ідеології (у вигляді програм партій, виступів лідерів, передвиборчих платформ) пропонують суспільству певне розмаїття шляхів, яким може відбуватися розвиток, а, отже, ідеології створюють проблемне середовище, у якому відбувається суспільний вибір;

- прогностична функція – передбачення шляхів розвитку суспільства, обґрунтування бажаності підтримання тієї чи іншої тенденції або ж необхідності запобігти її розгортанню тощо.

Якщо брати найбільш загальні функції політичних ідеологій, то їх доцільно розглянути разом із провідними ідеологічними течіями, які репрезентують як класику (тобто ідеологічне життя ХІХ – початку ХХ століть), так і сучасність.

Будь-кого приголомшує багатоманітність ідеологічних течій – перш за все кидається в очі безліч різних ідеологій, їхнє багатоголосся і багатобарвність. Але весь ідеологічний спектр може (і мусить) бути розглянутий як цілісність, де не так вже й багато місця для випадковості і свавілля, де більшість ідеологій займають «призначені» місця і виконують із необхідністю конкретні функції.

Головна причина, яка викликала появу політичних ідеологій – це очевидне прискорення суспільного розвитку країн Європи і Північної Америки, стрімкі зміни в усіх сферах життя, які відбувалися буквально на очах одного-двох поколінь. Йдеться про буржуазні революції, які відкрили простір для утвердження і бурхливого розвитку капіталістичних відносин, індустріалізації економіки і впровадження нових технологій. «Ланцюгова реакція» змін своєю основою мала певне ідеологічне підґрунтя – а саме філософію і ідеологію лібералізму (від латинського слова liberalis – свободний, вільний). Ліберальна ідеологія з самого початку (принаймні, з кінця XVII – початку XVIII століття) відстоювала необхідність створення умов для неутисненого вільного розвитку, зняття усіх перешкод, що стоять на заваді ефективності, змінам, прогресу тощо. Ключова категорія лібералізму – свобода. Саме свобода, вважали (і продовжують вважати) прихильники лібералізму, є запорукою стрімкого розвитку, оновлення світу в бік сучасного, кращого, ефективного. Тому зовсім не випадково об’єктами уваги ліберальних мислителів (англійці Джон Локк, Адам Сміт, Бернард Мандевіль, німці? Кант і Вільгельм Гумбольдт, французи Бенджамен Констан і Алексіс де Токвіль, американці Томас Джефферсон і Олександр Гамільтон) було вільнодумство, звільнення людського розуму з-під тягаря релігійних догматів, – а також звільнення підприємницької ініціативи з-під пресу надмірного державного втручання. Згодом ліберальна ідеологія звернулась до обґрунтування необхідності політико-правових гарантій свободи – і стала розробляти засади теорії правової держави, яка повинна належним чином стояти на захисті прав і свобод людини, а також утримувати в правових рамках саму силу держави.

2. Основні політичні ідеології: консерватизм; лібералізм та неолібералізм; соціалізм та комунізм; соціал-демократія; різновиди націоналізму; фашизм, націоналізм

Якщо визначати основну проблему, з якою «має справу» ідеологія і «завдяки» якій політична ідеологія взагалі з’явилася на світ, то це, безперечно, буде проблема суспільного розвитку, його напрямків і засадничих умов.

Дата добавления: 2014-01-11