Ліберальна складова загальносуспільної ідеології «відповідає» за те, щоб стимулювати розвиток, соціальні зміни, забезпечувати максимально можливі межі соціальної свободи

Але суспільство не може повністю поринути у вир розвитку, існувати тільки у постійному калейдоскопі змін, трансформацій і соціальних експериментів. Особливо тоді, коли ці зміни починають розхитувати суспільство, випробувати його на міцність революційними потрясіннями. Невпинна хода лібералізму у XVIII столітті закономірно призвела до грандіозних революцій, однією з якої була Американська (події війни за незалежність 1775-1783 рр., утворення Сполучених Штатів), а друга – Велика Французька Революція (1789-1794 рр.). Події революції у Франції особливо вразили сучасників – і не тільки тим, що було знищено монархію і засади Старого Порядку – революціонери почали несамовито нищити спочатку «ворогів народу» (саме звідти почало свою ходу це сумнозвісне словосполучення), а згодом – і сам народ (контрреволюційне повстання селян у Вандеї було придушене із надзвичайною жорстокістю), і навіть один одного... Бажання змінити суспільство на краще викликало до життя могутні руйнівні сили – із якими самі ватажки революції так і не змогли впоратися.

Події Французької Революції примусили політичних мислителів того часу глибоко осмислити те, що відбувалося. Відповіддю на революційні хвилі лібералізму стала ідеологія консерватизму. Її основоположником по праву визнається видатний британський мислитель ірландського походження Едмунд Бьорк. У своїй знаменитій книзі «Роздуми про Французьку Революцію» він здійснив викладення тих принципів, які згодом стали кредо наступних поколінь консерваторів.

Сутність консервативного підходу полягає в тому, що суспільство тлумачиться як стійка система, інституції і складові якого(?) є наслідком багатовікової еволюції. Інакше кажучи, якщо якісь інституції вважаються людському розуму «безглуздими» і «непотрібними», то справа скоріше не у цих інституціях, а в недосконалості і самовпевненості самого цього розуму.

Консерватизм не намагається загальмувати розвиток – тому консерватизм неправильно вважати «суперником» або «опонентом» лібералізму. Консерватизм також є ідеологією розвитку, він також є ідеологією, яка осмислює зміни і намагається обґрунтувати, як саме, за яких умов зміни потрібні і у якому напрямку їх треба скеровувати. Для консерватизму принципово важливо, щоб ліберальний розвиток не ставав небезпечним для докорінних(?) соціальних інституцій, для тих засадничих цінностей, що покладені в основу спільного існування громадян.

Консерватизм забезпечує стабільність і спадкоємність розвитку, він занепокоєний збереженням основоположних соціальних інститутів суспільства – влади, авторитету, власності, релігії, сім’ї, освіти та ін.. – із існуванням яких пов’язана коренева глибинна культура суспільства, його унікальність і відчуття соціальної самосвідомості (ідентичності).

Третьою важливою складовою суспільної ідеології є соціалізм, який покликаний репрезентувати інтереси відносно великих верств, які потребують піклування, соціальних гарантій, соціального захисту. Соціалізм «відповідальний» за «соціальну чутливість» (сенситивність) соціальної системи. Іншими словами, соціалізм забезпечує представництво інтересів тих класів і верств, які складають відносну більшість – а така більшість зазвичай включає у себе досить багато представників соціально вразливих груп і прошарків, які потребують опіки і патерналізму, піклування з боку державних органів, органів соціальної допомоги, благодійних (доброчинних, філантропічних) організацій.

Соціалізм опікується якраз тим, щоб у суспільстві підтримувався відносно прийнятний рівень соціальної справедливості – щоб не траплялося так, щоб заради міркувань ефективності повністю відкидалися б поняття солідарності, милосердя, піклування про слабких, немічних, тих, хто вважається «соціальними аутсайдерами» і може у будь-яку хвилину опинитися на соціальному дні.

Соціалізм разом з тим – ідеологія, яка заохочує людей до участі у власних справах, до свідомого залучення до громадських справ, до прямої демократії – коли людина діє як освічений і компетентний громадянин.

Якщо лібералізм і консерватизм є ідеологіями більш елітарними, соціалізм за природою більш народний, масовий, демократичний – він пов’язаний із колективними формами життя і діяльності, із масовими проявами і способами виявлення (захисту, відстоювання) істотних(?) соціальних інтересів.

Усі вказані ідеологічні течії не існують в суспільстві ізольовано – кожна з них впливає на інші і відчуває на собі їхній вплив. Нерідко в працях, присвячених сучасному ідеологічному процесу, можна побачити такі, наприклад, словосполучення, як «ліберальний консерватизм», «консервативний лібералізм», «соціальний лібералізм» тощо. Усе це – віддзеркалення процесів певного (і необхідного!) зближення ідеологічних позицій на терені практичної політики. Зрозуміло, що дуже важко (якщо взагалі можливо) зберегти ідеологічну чистоту за умов, коли треба швидко приймати практичне рішення, яке мусить бути ефективним і вирішувати водночас якусь значиму суспільну проблему. Так що політик-практик ладний дуже часто спочатку діяти, а вже потім визначатися, чи є це даниною ідеологічним вимогам, чи є відходом від «канонів».

Заслуговує на увагу розгляд таких популярних для визначення ідеологічних вподобань понять, як «ліві» та «праві». Розрізнюють два основних тлумачення цих категорій. Найбільш поширеним є таке: лівими вважають прихильників колективістсько-соціалістичних переконань (перевага надається колективним або державним формам власності, акцент робиться на соціальній політиці захисту вразливих верств, обмеженні приватного капіталу і приватної власності тощо), правими – індивідуалістично-капіталістичних (пріоритет – приватна власність, приватна ініціатива, ринок і конкуренція тощо). Крайні ліві – це радикальні прихильники комуністичних поглядів (революційний ленінізм, більшовизм, сталінізм тощо), крайні праві – нацисти (неонацисти, радикальні націоналісти та ін.). Зрозуміло, політичний спектр є багатоманітнішим і не вкладається у якісь чорно-білі схеми. Не випадково значна кількість політичних формувань намагаються уникати категоричного віднесення себе до правих чи лівих, визначаючи себе як сили центристського спрямування.

Центризм – це не якась особлива ідеологія, а ситуативна позиція, яка поєднує певні позитивні підходи і гасла лівого спектру – із певним позитивом спектру правого. Крім цього, іноді можна почути про сили ліво- чи правоцентристські. Мається на увазі ухил партії скоріше вліво чи вправо – тобто при дотриманні загальної компромісної виваженої центристської позиції партія усе ж таки вважає для себе більш прийнятними цінності соціалізму (чи, навпаки, капіталізму). В сучасному світі лівими вважаються соціалісти і комуністи, типово правими – консерватори, ліберали – залежно від ситуації – можуть бути правими, право- чи лівоцентристами (усе залежить від того, що саме в тому чи іншому суспільстві стоїть на заваді затвердженню свободи – чи надмірне втручання держави чи, навпаки, її слабкість у вирішенні соціально-економічних проблем).

Існує й інший підхід до визначення «лівих» і «правих». Він виходить не із змісту ідеологічних вподобань, а з оцінки того, як прихильники тієї чи іншої течії відносяться до існуючого становища (status quo). В цій системі координат лівими вважають тих, хто незадоволений існуючим станом і закликає до змін, а правими – тих, хто зацікавлений у збереженні засад існуючого ладу і налаштований проти змін. Отже, такий підхід вимагає уважного дослідження контексту – адже ті ж комуністи будуть в різних умовах то «лівими» (якщо вони знаходяться в опозиції до існуючої влади і критикують її), то «правими» (якщо вони знаходяться при владі і намагаються зберегти своє панівне становище).

Варто зазначити, що вітчизняна філософсько-ідеологічна думка знає кілька визначних ідеологів, які збагатили вказані класичні версії ідеології оригінальними розробками. Видатним ліберальним мислителем був Михайло Драгоманов. Класиком консервативної думки по праву вважається В’ячеслав Липинський. До славетних соціалістів відносяться такі українські мислителі і політики, як Іван Франко і Володимир Винниченко. До соціально-ліберального крила належав також(?) перший український президент Михайло Грушевський. Окремо стоїть така суперечлива і специфічна особистість, як ватажок національної селянської революції – і визначний представник анархо-соціалізму – Нестор Махно.(а анархізму не було).

В сьогоднішньому світі існує безліч “ізмів” (так називають ідеологічні течії, коли хочуть підкреслити саме чітке відокремлення їх одна від одної). Неможливо (і немає необхідності) докладно розбиратися в усіх різновидах ідеологій – досить звернутися до сутності головних ідейних течій, що складають підґрунтя політичних рухів і державної політики провідних країн світу.

Найбільш впливовими ідеологіями вважають такі, що репрезентовані у більшості країн і що віддзеркалюють головні тенденції соціального розвитку сьогодення. Це – ідеології «головної течії» (англійською – main stream, або “мейнстрім”). Менш впливові течії мають другорядне значення і можуть визначатися як ідеології вторинні (такі, що не відіграють самостійного значення на історичній арені). Ідеології невеликих і маловпливових соціальних груп або ж ідеології станів і верств, що відходять у минуле, нерідко визначаються як маргінальні (такі, що не відповідають провідним тенденціям суспільного розвитку). Очевидно, що в сучасному світі ліберальні ідеології і соціал-демократія – це, безумовно, мейнстрім, а необільшовизм – ідеологія вторинна, якщо не відверто маргінальна.

Великий вплив на сучасну політику продовжує здійснювати консерватизм. Загальну характеристику цієї течії у її класичному розумінні було подано вище. В сучасному світі консерватори істотно відрізняються від тих, що існували наприкінці ХVIII – на початку ХІХ століть. Сучасні консерватори (або ж неоконсерватори), як правило, захищають ті позиції, які були властиві класичним лібералам, скажімо, першої половини ХІХ століття: мінімальне втручання держави в економіку, зменшення податків, зменшення (або ж згортання) соціальних функцій держави, надання можливостей для людини самій опікуватися власним добробутом – через приватну ініціативу, підприємництво та ін. Неоконсервативна ідеологія (так само, як класичний лібералізм свого часу) виходить з того, що держава не повинна заважати дорослій і відповідальній людині самій влаштовувати своє життя, отримувати прибутки і розпоряджатися ними за власним розсудом. Разом з тим неоконсерватори є прихильниками “сильної держави” в усьому, що торкається зовнішньої політики, боротьби із злочинністю, сприянні громадянам у захисті їх природних прав (тих же, скажімо, прав власності). До класичних консервативних течій належать, зокрема, партія британських консерваторів («торі») та Республіканська партія США (так звана GOP – Great Old Party).

У той же час сучасний лібералізм істотно змінився порівняно із своєю класичною версією. «Осучаснення» лібералізму почалося приблизно з середини ХІХ століття, коли ліберальні теоретики і практики визнали важливе значення соціальних прав і свобод – і необхідність втручання держави у забезпеченні вказаних прав, у створенні рівних можливостей людей, у затвердженні основ справедливості. Сучасні ліберали (неоліберали) визнають важливе значення державних програм з соціального забезпечення, соціальної допомоги у підтриманні певної рівності між громадянами в отриманні освіти, наданні медичної допомоги тощо. Зрозуміло, що така участь держави у піклуванні про рівність життєвих шансів громадян може здійснюватися за рахунок того, що держава збільшує податки і здійснює перерозподіл коштів на користь більш вразливих соціальних верств.

Типово неоконсервативною партією у сучасному світі є Республіканська партія США.(повтор) Їй протистоїть, як відомо, Демократична партія США, яка за своїми ідеологічними засадами є неоліберальною (або ж соціально-ліберальною). Варто звернутися до дискусій між цими партіями, щоб зрозуміти відмінність їхніх ідеологічних позицій. Так, у першій половині 90-х років у США відбувалась резонансна дискусія щодо того, чи повинна держава піклуватися про безкоштовний сніданок для школярів. Як тоді писали, «шкільний сніданок розділив Америку навпіл». Демократи, як неважко припустити, були прихильниками того, щоб школяр отримував гарантований «безкоштовний» сніданок (тобто такий, який оплачувався б з бюджетних коштів, а, отже, за рахунок податків). Республіканці ж, наполягаючи на зменшенні соціальних податків, намагалися показати, що зменшення податків надасть змогу сім’ям самим обирати, який сніданок дати дитині вдома або ж який придбати в шкільній їдальні.

Таким чином можна сказати, що за останні два століття консерватизм став «ліберальнішим», а лібералізм – «більш соціалістичним»(але ж про вплив соціалізму в цьому блоці не йшлося). Це показує, що ідеологічні течії не існують у вакуумі – вони впливають на одна одну, спричиняють важливі (іноді докорінні) зміни на опонентів(?) та ін. Справедливо кажуть, наприклад, що консерватори показують, якими ліберали були учора, а ліберали – якими стануть консерватори завтра.

Ці дві ідеології існують в сучасному світі у вигляді синтетичного ідеологічного утворення – ліберально-демократичної ідеології, яка складає духовно-ціннісний фундамент усіх сучасних розвинених демократій. Саме ліберально-демократична ідеологія є «рамковим форматом», за межі якого не виходить жодна влада в умовах стабільних (розвинених) демократій – незалежно від того, яка саме партія (партії) стоїть при владі, а які перебувають в опозиції. Тому справедливо вважається, що ідеологія ліберальної демократії здійснює ідеологічну легітимацію (обґрунтування і виправдання) існуючого політико-правового порядку в країнах Західної Європи і Північної Америки, а також країнах, що належать до спільного з ними цивілізаційного і політико-ідеологічного кола (на кшталт Австралії і Нової Зеландії). Власне, ці країни нерідко визначають саме як «ліберальні демократії». Якщо визначити принципові риси ідеології ліберальної демократії, то це будуть:

– визнання фундаментальної значущості принципу індивідуалізму, свободи і прав особистості, створення можливостей для існування (здійснення) вибору в усіх сферах життя – зокрема, у виборі професії і місця проживання, у визначенні ідеологічної і політичної позиції (бути лояльним, бути нейтральним, займати опозиційну позицію тощо) та ін.;

– визнання політичної демократії і ринкової економіки визначально важливими механізмами у створенні і підтриманні засад індивідуальної і індивідуальної свободи;

– послідовне дотримування принципу дуалізму (неспівпадіння, розділення) світської і духовної влади, секулярності політичних і освітніх інституцій (тобто їх відокремленості від релігійно-церковних інституцій і ієрархій);

– постійне проведення і гарантування принципу плюралізму (множинності) в усіх сферах життя – як плюралізму політичного (багатопартійність), світоглядного (можливість відстоювати будь-які ідеологічні позиції) та ін.;

– закріплення фундаментальних засад свободи і правового порядку в конституції, основні положення якої залишаються стабільними і не піддаються перегляду в ситуації переходу влади (після чергових виборів) від однієї політичної сили до іншої.

Якщо казати найбільш узагальнено, то система ліберальної демократії створює найбільш прийнятний контекст існування – і співіснування! – різних людей: із різним уявленням про щастя і справедливість, про належне і прийнятне, про бажане і моральне тощо. Ліберальна демократія відрізняється найбільшою відкритістю (нерідко у якості синоніму для визначення такого суспільства вживають словосполучення «відкрите суспільство») – відкритістю різноманітним альтернативам, найвищим рівнем терпимості (толерантності) до тих розбіжностей, що зазвичай притаманні людям взагалі. В той же час саме таке суспільство є найскладнішим з усіх, що колись існували. І для стабільності устрою ліберальної демократії потрібні постійні спільні зусилля як ліберально налаштованої політичної еліти, так і великого загалу громадян, які цінують свободу і ліберальний порядок, які є носіями громадянської гідності та усіх інших громадянських чеснот.

В сьогоднішньому світі ідеологія і практика ліберальної демократії справедливо вважаються своєрідним «цивілізаційним оптимумом» – тобто соціальною моделлю, найкраще відповідаючою сучасним соціокультурним умовам, складності і суперечливості людських намагань. Не буде зайвим вказати ще й на те, що ліберальна демократія є цивілізаційною цінністю внаслідок своєї «людино-відповідності» – людина в умовах ліберальної демократії може вести найбільш неутиснене існування, хоча це, звісно, не означає, що у відкритому суспільстві можна вести себе як заманеться і робити усе, що завгодно. Не менш важливим аргументом на користь ідеології і політики ліберальної демократії є те, що держави ліберальної демократії відрізняються найбільшою соціально-економічною ефективністю. Саме в цих державах, як правило, найвищий індекс економічної свободи, найвищі показники соціально-економічного розвитку і рівня життя, а також (що також є не другорядним!) і тривалості життя громадян. Виявляється, що за своєю природою людина створена бути вільною і жити в умовах свободи (як би це не було складно і важко) – і ліберальна демократія найкраще (незважаючи на свої вади) (які?) відповідає цим вимогам.

Загальна картина сучасного ідеологічного світу буде вочевидь неповною, якщо залишити поза увагою такі популярні і впливові течії. як соціалізм та комунізм.

Вище вже йшлося про витоки соціалістичної ідеології і її докорінні (?)соціальні функції. Існування і впливовість соціалізму є підтвердженням того, що функції підтримання певного рівня соціальної рівності і соціальної справедливості залишаються вельми актуальними. Інша справа, який саме соціалізм лежить в основі відповідної політики, відповідних державних заходів.

Велика Російська революція 1917 року призвела до того, що в Росії був встановлений лад «державного соціалізму» із практично повним одержавленням економіки і всього соціального життя, навіть (а може – у першу чергу) духовно-ідеологічного. Монопольна влада однієї партії (ВКП(б) – КПРС) врешті решт обернулася класичним тоталітаризмом із усіма його ознаками, змальованими класиками літератури ХХ століття (Д. Оруелом, О.Хакслі, А.Платоновим, Є.Замятіним та іншими): широким застосуванням терору і репресій, втручанням влади в усі сфери життя, викоріненням будь-якого інакомислення і навіть критичного ставлення до режиму, мілітарізацією життя, тотальним дефіцитом внаслідок державного господарювання та ін. Радянська Росія здійснювала історичне завдання модернізації – але засобом для цього було обрано злочинне трощення(?) і фізичне нищення усього, що «заважало» невпинному руху уперед – серед таких гальмуючих тягарів було селянство і духовенство, купецтво і аристократія, вільне мистецтво, недержавна освіта і свободне слово – не кажучи вже про такі речі, як приватне господарювання, артіль і бізнес. Така система не могла не стати злочинною за своєю сутністю – на її «совісті» мільйони жертв голодувань (багато фахівців вже вважають доведеним факт штучної організації голодоморів сталінською владою), несудових репресій проти усіх верств радянського суспільства, сотні тисяч (якщо не мільйони) жертв у війнах, що велися на потіху комуністичного гегемонізму. Після смерті І.Сталіна (березень 1953 р.) система соціалістичного тоталітаризму дещо пом’якшилася (“хрущовська відлига” середини 50-х – початку 60-х), але її залізно-адміністративний антиліберальний стрижень залишався недоторканим. У січні 1918 р. молода радянська влада розстрілювала у Петрограді робітничі демонстрації, які проводилися на підтримку Установчих Зборів. В середині 50-х років були жорстоко придушені спроби революційним шляхом демонтувати сталінську модель соціалізму у Східній Європі, найбільш драматичним і жертовним було повстання 1956 року в Угорщині. У 1962 р. майже без вагань було розстріляно демонстрацію робітників і населення у Новочеркаську – які усього лише виражали протест проти нового підвищення цін.

Соціалізм проявив себе як ефективна машина тотальної мобілізації соціальних ресурсів в умовах надзвичайних – але самі ці надзвичайні умови здебільшого були створені самим цим державним соціалізмом. (так ми ведемо мову про соціалізм чи комунізм?)

Незважаючи на це, комунізм (як державна ідеологія і як відповідна практика) теж (разом із ліберальної демократією) слід вважати істотно важливою ідеологією, яка створювала і легітимізувала відповідний політико-правовий устрій. Найважливіші риси ідеології комунізму:

– претензії на усезагальність, всесвітню універсальність (кінцева мета – встановити комуністичний лад у всесвітньому масштабі, скасувавши лад, побудований на приватній власності і експлуатації);

– знищення приватності (приватної власності, зокрема, а також приватного життя як такого, коли людина спроможна сама обирати собі життєві цілі та засоби їх досягнення – без втручання зовні) і ринкової економіки – заміна їх механізмами планування і тотального (всеохоплюючого) державного втручання;

– встановлення «соціалістичної власності» і системи тотального планування (розрив) ставлять на меті реалізувати принцип «соціальної справедливості», який проголошується у вигляді принципу «від кожного – за здібностями, кожному – по його праці» (за умов «повного комунізму» передбачався перехід до комуністичного принципу розподілу – «від кожного – за здібностями, кожному – по його потребах»);

– мета комунізму визначалася його основоположниками як знищення нерівності, скасування класів – і держави (яку класики комунізму визначали саме як класовий інститут, а її головну функцію – як функцію реалізації волі економічно пануючого класу); насправді ж згортання економічної і політичної багатоманітності (тобто множинності економічних суб’єктів, властивих ринковій економіці і множинності політичних акторів, властивих демократії) призводило до гіпертрофованої ролі партійного і державного апарату, до швидкої бюрократизації суспільства та всевладдя комуністичних ватажків (досвід показує, що практично скрізь в комуністичних режимах виникали культи і «культики» комуністичних лідерів) і ліквідації будь-яких проявів реальної демократії;

– встановлення однопартійності, за якої держава стає виразно «партизованою» – головні центри влади знаходяться у монопольному володінні комуністичної партії, а держава здебільшого стає інструментом реалізації рішень і планів партії;

– жорстка однопартійність поєднується не тільки із згортанням політичного плюралізму, але й також із встановленням неподільного диктату комуністичної ідеології у сфері ідеологічній і духовній (комуністична ідеологія стає різновидом «світської релігії», яку треба обов’язково сповідувати і у постулати якої треба некритично вірити);

– ідеологія комунізму надає великого значення гранично чіткому визначенню класових ворогів – перш за все це буржуазія, приватні власники, проти яких необхідно вести класову боротьбу; комуністичній ідеологія властива принципова акцентуйованість на конфронтації, класовій боротьбі, комуністи вважають соціальний конфлікт плідною формою народження нового суспільства («світлого майбутнього»), а парламентську демократію і соціальне партнерство – оманою, «зрадою» класових інтересів пролетаріату;

– правлячі комуністичні режими регулярно вдаються до масованих форм державного примушення і соціального терору (тобто такого терору, коли об’єктом залякування виступають цілі класи і верстви), «практичний комунізм» виявляється неможливим без розгалудженої «підсистеми страху», влади спецслужб і таємної поліції, коли більшість громадян (тих самих трудящих, заради «щастя» яких, власне, комунізм і встановлюється) перебувають під наглядом репресивних органів і переслідуються за будь-які прояви незгоди, протесту тощо.

Вказані риси комуністичної ідеології і практики визначали, з одного боку, життєвість і мобілізаційну ефективність комунізму – відомий соціальний критик О.Зинов’єв не випадково зазначав, що комунізм можна тлумачити у якості відносно ефективної системи організації життя населення великих держав в умовах обмежених ресурсів. Мабуть, через це наймасштабніші комуністичні експерименти історія «поставила» в таких країнах, як Росія (де комунізм був реалізований як марксизм-ленінізм, або більшовизм) та Китай (де класичний марксизм-ленінізм набув вигляду маоїзму – так називається спадщина лідера китайської національно-визвольної війни і багаторічного лідера КНР Мао Цзедуна). З іншого боку, ці ж риси визначили приреченість комунізму – він не витримав випробувань на міцність привабливість і як ідеологія, і як соціальна практика. Капіталістичний світ у ХХ столітті продемонстрував спроможність до глибокої внутрішньої еволюційної перебудови, яка надала змоги поєднати соціально-економічну ефективність із надійними соціальними «амортизаторами» – перш за все такими елементами соціальної політики, які зводили нанівець кризову гостроту соціально-класових суперечностей, властиву капіталістичному світові середини ХІХ – початку ХХ століть. Візьмемо хоча б систему так званого «фордизму» (явище отримало назву від імені знаменитого Генрі Форда). Відомий винахідник і підприємець не просто створив масове конвейерне виробництво, де на поток було поставлене виробництво авто. Форд здійснив справжню революцію в системі оплати праці – він почав сплачувати своїм працівникам (тим самим робітникам, що працювали на конвейері) стільки, що вони згодом могли самі придбати престижне авто. Такі працівники вже мало нагадували тих пролетарів, яким «нічого втрачати» і які були головною силою революційного руху. Поступово наймані робітники і на інших виробництвах починали отримувати гідне винагородження за працю, роботодавці починали значно більше приділяти уваги умовам праці трудящих – досить значний вплив на такі позитивні зрушення спричинили не тільки революційні виступи робітничого класу, але й зростання організованого робітничого руху, зокрема, підсилення впливу профспілок. Неодмінним атрибутом розвинених соціально-трудових відносин стає система соціального партнерства, коли усі нагальні проблеми, пов’язані із умовами праці, соціальними аспектами зайнятості і безробіття заздалегідь обговорюються основними трьома зацікавленими сторонами: працівниками (точніше, організаціями, які представляють їхні інтереси), роботодавцями (підприємцями) та державою (відповідно, представниками тих міністерств і відомств, які відповідальні за підтримання стабільності і впорядкованості у соціально-трудових відносинах).

Поряд із ідеологією комунізму (або «революційного комунізму», яскравим прикладом якого був марксизм) у ХІХ столітті виникла і набула широкого поширення ідеологія соціал-демократії. В своїй основі ця ідеологія репрезентувала інтереси широких верств робітничого класу розвинених капіталістичних країн тодішньої Європи (як Західної, так і Східної) і Північної Америки. На частину соціал-демократичних партій великий вплив здійснювали марксисти, що зумовило перехід цих партій на радикально-революційні позиції. Ідеологічне обличчя таких партій визначав революціонаризм як курс на здіснення вже найближчим часом пролетарської революції – і встановлення диктатури пролетаріату як органу революційного руйнування капіталістичного ладу та переходу до соціалізму.

Всередині табору соціал-демократії вже з 90-х років ХІХ століття дедалі більшого впливу почав набирати реформізм як стратегія поступової «соціалізації» капіталізму шляхом легальних реформ – які крок за кроком наближали б суспільство до більш справедливих (з точки зору трудящих), гуманних форм. Одним з найвідоміших ідеологів реформізму був Е.Бернштейн, який висунув гасло «Мета – ніщо, рух – усе» (тобто для покращення становища робітничого класу важливішим є повсякденні конкретні справи, ніж велика – але дуже віддалена мета побудови соціалізму). Поступово цінності соціал-демократії викристалізувалися досить чітко – їх досить показово віддзеркалює тріада «свобода, солідарність, справедливість». Для сучасної світової соціал-демократії характерним є поєднання фундаментальних засад ринкової економіки, побудованої на приватній власності, із механізмами соціал-демократії, що забезпечує (через систему податків і соціальних трансфертів – адресних виплат) подолання крайнощів бідності і багатства, запобігає небезпечній поляризації суспільства. Соціал-демократична політика полягає в тому, щоб не зазіхати на ефективні механізми діючої економіки, що живляться енергією і завзятістю підприємців, хазяїв, приватних власників. Але істотно важливим для соціал-демократичної ідеології і політики є перерозподіл (редистрибуція) прибутків через державну податкову систему – скажімо, через систему прогресивного податку на прибуток (коли прибутки є реальними (припустимими) тільки до певної межі, а після її подолання значна частина прибутку перерозподіляється через державні соціальні фонди). Врешті решт в суспільстві немає «занадто» багатих людей, так само як немає скільки-небудь великої кількості «вщент» зубожілих людей. Взірцем такої соціал-демократичної системи тривалий час був шведський соціалізм. Один з його ідеологів так визначав сутність цієї моделі: «В нас кожний має нерівний з іншими шматок пирога, але кожний має достатній». Як неважко припустити, соціал-демократія має своїми прихильниками людей найманої праці, зацікавлених у життєвій стабільності, гарантіях зайнятості, сумлінному виконанні роботодавцями положень колективних трудових угод тощо. Разом з тим велика роль державного чиновництва у здійсненні соціальної політики призводить до явищ бюрократизації, до втрати ініціативними трудящими і підприємцями мотивації (адже багатіти можна тільки до певної межі),а, отже, і втрати темпів розвитку суспільства, до «природно» виникаючої «тінізації» економіки.

Впливовою ідеологічною течією в сучасному світі залишається націоналізм. Час його виникнення – 30-40-ті рр. ХІХ століття, (чому ж не згадали у класичному періоді?) коли почався процес поступового руйнування великих імперій і виникнення на їх основі національних держав. Націоналізм з самого початку виступав ідеологією, що ставила на меті консолідацію людей у політичну націю навколо ідеї (і практичних завдань) створення національної держави. Націоналізм іноді ще визначають як ідеологію, що вважає пріоритетними цінності нації – підкоряючи їм будь-які інші цінності (особистісні, класові та ін.). Націоналізм скерований на те, щоб люди усвідомлювали своє національне коріння, свою національну гідність і своє національне «Я», плекали свій патріотизм і були готові захищати національні святині – серед яких провідне місце займає національна держава (чи – за відсутності держави – ідея національної держави). Фахівці розрізняють принаймні два різновиди націоналізму.

Перший різновид передбачає позитивне тлумачення націоналізму – йдеться про націоналізм як захист національної культури, національної самобутності і ідентичності – тобто усього того, що складає серцевину буття, сенс існування даного народу. Це може бути світ національної традиції, національна мова, релігійні вірування тощо. Націоналізм у такому тлумаченні є формою самозахисту народу перед руйнівними впливами – чи то з боку ворожо налаштованої політичної сили, чи то з боку «природного плину речей», коли національна культура хитається під впливом глобальних викликів і тенденцій. Такий націоналізм з’єднує людей, допомагає їм разом долати негаразди, надихає вірою у майбутнє рідної культури, рідної мови, допомагає зберегти спадщину історичної пам’яті та ін.

Другий різновид передбачає розуміння націоналізму як явища негативного, руйнівного і небажаного. Таким націоналізм виступає тоді, коли проголошує зверхність і виключність якогось народу над усіма іншими, коли підіймається гасло «етнічної чистоти» і лунає клич «Німеччина – для німців!» (чи то «Японія – для японців!» чи «Україна – для українців!» тощо). Такий націоналізм – особливо якщо він стає державною політикою гноблення поневолених націй (шовінізмом) дуже часто призводить до ксенофобії (ворожого ставлення до «чужинців»), до політики етнічних «чисток» та – у крайніх формах – до явищ геноциду (фізичного знищення людей за ознаками етнічної, релігійної чи іншої належності).

Саме із таким «злоякісним» націоналізмом генетично пов’язане таке явище, як фашизм. Спочатку він виник на початку ХХ століття в Італії (власне, фашизм як назва позначає саме італійський феномен, слово ж «фашизм» походить від латинського слова «фасція» – так йменувався пучок лозин, у який встромлялася ритуальна сокира гвардійців-лікторів?). Фашизм був? ідеологією і практикою тоталітарного суспільства – такого суспільства, де нація долала внутрішні розбіжності, об’єднуючись навколо власних цінностей, стаючи єдиною («тотальною») сім’єю – державою. На чолі такої тоталітарної сім’ї cтояв ватажок – провідник (водночас – лідер фашистської партії). В Італії це був «дуче» (буквально з італійської – провідник, ватажок) – Беніто Муссоліні, у Німеччині – «фюрер» (такий самий переклад – але вже з німецької) – Адольф Гітлер. Граничною формою фашистської ідеології і практики був німецький націонал-соціалізм (нацизм). Саме його риси є найбільш показовими і характерними для фашизму як однієї з найбільш реакційних, антигуманних і небезпечних форм ідейно-політичних течій сучасності. Отже, що є характерним для нацизму?

По-перше, це «партизована держава» – у цьому фашизм як тоталітарна практика був близнюком сталінського «комунізму» – усі провідні посади в державі обіймали члени гітлерівської націонал-соціалістської робітничої партії (NSDAP), що сумлінно виконували усі вказівки, які поступали зверху.

По-друге, це форма ідеократії – тобто такої форми влади, де відданість ідеї, чистота ідеологічних вподобань визнаються винятково важливими для стабільності суспільства, а головна мета (хоча б на словах) визнається усіма, – для Німеччина часів Гітлера це було створення вічного «Третього Рейху» як держави «арійської раси».

По-третє, це була відверта форма зоологічного націоналізму і навіть расизму – «корінна» нація (німці) проголошувалися особливою расою, покликаною панувати над іншими народами (і расами), визначати їх долю – і навіть прирікати на повне фізичне знищення (для звільнення «життєвого простору»). Відповідна політика масового знищення людей була практичною реалізацією ідеологічних настанов – у «таборах смерті» знайшли свою смерть сотні тисяч слов’ян, євреїв, циган та інших представників поневолених народів. Фашизм (нацизм) неподільно пов’язаний з масовим терором, зі знищенням людей.

По-четверте, фашизм органічно пов’язаний із війною і мілітаризмом – зовсім не випадково фашизм легко поширюється в кризових, післявоєнних суспільствах – особливо в країнах, що зазнали поразки та національного приниження, де зазнають випробувань почуття національної гідності і де живляться настрої реваншизму, помсти за поразку, пошуку винних тощо.

Нарешті, ті ж кризові процеси посилюють масові настрої депресії, безнадії, зневіри людей у демократію, у спроможність парламентських інституцій подолати кризу, інфляцію, безробіття. Фашизм пропонує «прості» і «надзвичайно ефективні» рішення, що звабно і згубно впливають на кризову масову свідомість, отруюють її, роблячи людей слухняними жертвами демонічних планів фюрерів і дуче різних ґатунків і щаблів.

Колись відомий письменник-антифашист Юліус Фучик, звертаючи увагу на небезпеку фашизму, закликав: «Люди, будьте пильними!» Фашизм може вразити молоді душі – особливо тих, хто хотів би швидко і «без проблем» стати сильним, мужнім, авторитетним. Мілітарна естетика фашизму, його містично-оккультні риси і міфологія також приваблюють. Фашистська державна машина може бути ефективною у мобілізаційних умовах, у вирішенні соціальних питань (скажімо, у вирішенні проблеми безробіття та ін.) – але це ніяк не впливає і не може вплинути на загальну оцінку ідеології і політики фашизму як злочинних, пов’язаних із чисельними злочинами проти людства і людяності. Саме такий вирок фашизму виніс історичний Нюрнберзький процес (1946 р.).

В сучасних умовах неонацизм (що це таке, в чому різниця від попередника?)особливо поширений в країнах, де на порядку денному стоїть проблема відносин з чисельними групами іммігрантів. До таких країн відносяться як країни Західної Європи (наприклад, Франція, Нідерланди), так і пострадянські країни, серед яких на одному з перших місць – Російська Федерація.

Серед впливових ідеологій сучасності необхідно згадати такі течії, як інвайронменталізм, комунітаризм і фемінізм.

Інвайронменталізм (від англійського environment – навколишнє середовище) – ідейний рух захисників навколишнього середовища, прибічників «зеленої ідеології» або так званого «зеленого консерватизму» (зменшення масштабів сучасного індустріального виробництва задля збереження багатоманітності видів фауни і флори – тобто тваринного і рослинного світу, відмови від шкідливих технологій та ін.). Інвайронменталізм виходить з того, що в сучасному політичному процесі повинні бути репрезентовані не тільки інтереси нині існуючих поколінь, тобто наших сучасників, але й не меншою мірою інтереси майбутніх поколінь, які мають цілковите право на те, щоб отримати світ природи у такому ж розмаїтті, яким його отримали ми від наших батьків. До кола захисників природи належать досить чисельні захисники прав тварин. Як би це не здавалося комусь дивним або навіть непотрібним, захист «братів наших менших» є з усіх точок зору необхідним і морально виправданим. По-перше, це є важливим проявом і засобом затвердження милосердя і людяності, яка має проявлятися не тільки по відношенню до людей, але й до інших живих істот. По-друге, піклування про тварин створює в суспільстві обстановку природного довір’я та комфорту – не випадково у західних (та й не тільки західних) ЗМІ нерідко можна побачити згадування, наприклад, про участь поліцейських у врятуванні котика чи песика, якому загрожувала загибель. Така увага до тварин і така поведінка «копів» – не примхи ситого суспільства, а важливий засіб зміцнення взаємної довіри між правоохоронцями і громадянами. Піклування про слабких і беззахисних – обов’язок сильного.

Комунітарна ідеологія – явище досить вкорінене в інтелектуальній історії. Але рис більш-менш системної ідеології комунітаризм набув з 60-70-х років ХХ століття. Сутність комунітаризму – у захисті малих соціальних форм, таких як сільська або селищна громада (як форма сусідської територіальної самоорганізації), асоціація людей за інтересами (або спільними проблемами) – тобто такі форми спілкування і солідарності, які побудовані на безпосередньому повсякденному співіснуванні людей в одному просторі, без опосередкування далеких і великих (а тому – безособових, анонімних) державних інституцій, без бюрократичного впливу або з мінімальною його участю. Комунітаризм виходить з переконання у тому, що людина багато чого втрачає, якщо випадає зі звичного кола спілкування із людьми, яких вона знає особисто, яким можна довіряти, на яких можна покластися у важку хвилину, яким можна довірити горе або приємну новину та ін. Велике місто-мегаполіс (яке дедалі більше стає основним типом мешкання сучасного людства) відокремлює людей один від одного, атомізує їх – поширеним стає феномен одинокості, покинутості людини у натовпі. Комунітаризм немовби повертає людину до рятівних «малих форм» – таких спільнот, де існує щирість, відкритість і взаємна довіра. Якщо «великі ідеології» (типу лібералізму або націоналізму) орієнтуються на формат суспільства в цілому, то комунітаризм сфокусований на форматі відносно невеликих груп. Створення таких груп – на кшталт сусідських громад – є важливою адаптивною формою у суспільстві, яке трансформується, в якому руйнуються старі звичні форми соціальної інтеграції (типу трудового колективу) і народжуються нові.

Комунітаризм закликає цінувати і суто прагматичний, прикладний ефект об’єднання людей в асоціації. Згадаємо бестселер Чака Паланіка «Бійцівський клуб», за яким було знято однойменну голівудівську стрічку. Герой намагається врятуватися від власних проблем, від одинокості – і відвідує чисельні терапевтичні групи, де люди із спільними проблемами полегшують свій стан хоча б тим, що відверто розповідають товаришам по нещастю свої історії – щоб через хвилину почути чужу сповідь.

Фемінізм – визнана і впливова ідеологічна течія, що веде свій родовід принаймні з кінця XVIII століття. Серцевина фемінізму – боротьба за рівноправ’я статей (а не тільки за права жінок, як це іноді вважають, хоча слово femina означає латинською саме жінку), проти будь-яких форм дискримінації за ознаками статі. На ранніх етапах розвитку фемінізм був спрямований на політичну емансипацію жінок, зокрема, надання їм рівних прав голосувати на виборах (рух за загальне виборче право – суфражизм). Згодом розуміння емансипації стало набагато ширшим і стало розумітися як соціальна емансипація, а головним завданням фемінізму стало проголошення і здійснення політики гендерної рівності (гендер – від англ. gender – соціальна стать, – на відміну sex – біологічна стать), яка повинна поширюватися на усі сфери соціального життя і усі існуючі інституції. Зокрема, нагальним є питання про рівну заробітну платню для жінок за рівну із чоловіками працю (в середньому в усьому світі жінки піддаються дискримінації в цьому відношенні). Ще більш кричущим є питання ділової кар’єри жінки – як відомо, переважна більшість керівних посад зайнята саме чоловіками, у складі більшості парламентів і урядів представництво жінок є вельми обмеженим (наша Верховна Рада не є тут винятком, а Юлія Тимошенко на чолі Кабміну не змінює загальної невтішної картини тотального засилля чоловіків у ландшафті «чоловічої політики»). (може варто згадати про якісь позитивні результати на Заході?)

Нарешті, заслуговує на увагу такий феномен сучасного ідеологічного світу, як ідеологічний фундаменталізм – зокрема, фундаменталізм релігійного походження. Сутність фундаменталізму – в особливій позиції щодо питання про істину і її тлумачення. Ліберальна демократія виходить з принципового припущення про множинність істин – і це не повинне заважати людям співіснувати між собою в суспільстві. Питання про істину і віру «просто» виведені за межі суспільної полеміки і є справою особистого сумління, питанням свободи совісті окремого громадянина, його (або її) приватною справою. Інша справа фундаменталізм. Його прибічники виходять з принципово іншої позиції – що істина існує виключно в однині, їй немає жодних альтернатив – і жодних інших тлумачень істини не може бути. Релігійний фундаменталізм вважає, що взірцеві форми соціальної організації не треба шукати – вони вже знайдені і зафіксовані у релігійних текстах і приписах, у релігійних заповідях і догматах, у кожній літері Святого Письма.

Тому фундаменталісти закликають просто повернутися до тих порядків, які будуть достеменно точно відповідати вимогам релігійної (догматичної) чистоти. Треба відмовитись від усіх викривлень істини, від усіх новацій і модернізацій – це дозволить досягти гармонії і позбутися усіх проблем, що несе з собою модерне життя, ліберальна Сучасність із її одвічною невизначеністю і непевністю щодо істини.

Класичним прикладом релігійного фундаменталізму виступає ісламський фундаменталізм. Він, з одного боку, несе в собі величезний потенціал східного традиціоналізму із його повагою до досвіду минулого, із опорою на взірці класики та ін. Але головне в ісламському фундаменталізмі – у заклику повернутися до часів Пророка Магомета – до суспільства, яке буде керуватися заповідями Корану, яке буде жити за законами шаріату, не відступаючи від них ані на крок. Фундаменталістська позиція виключає будь-яку можливість терпимості щодо інакодумства, відкидає будь-яку можливість критики загальноприйнятого (отже – єдино можливого і загальнообов’язкового) розуміння істини. Тих, хто має сумніви щодо істини, як мінімум треба примусити (навернути) до істини – або покарати за впертість. Таке покарання може бути і стратою – щоб інші потенційні інакодумці відсахнулися від самої думки про шкідливе Інше.

В сучасних умовах ісламський фундаменталізм виконує функції своєрідного ідеологічного прапора супротивників глобалізації – і захисників цінностей традиційного суспільства, його непорушності і непохитності перед обличчям викликів постіндустріалізму, комунікативної революції, могутності транснаціональних корпорацій, всепроникаючих нових технологій тощо. Традиційні структури за цих умов зазнають тиску глобальних тенденцій до усе загальності, уніфікації – хоча в той же час глобалізація несе суспільствам не тільки випробування, але й нечувані раніше можливості. Для захисту засад своєї культури і ідентичності фундаменталісти нерідко застосовують радикальні засоби – до терору включно. До списку найбільш небезпечних міжнародних терористичних організацій включено кілька ісламських терористичних організацій, серед яких найвідомішою є «Аль-Каїда», керована одіозно відомим Осамою Бен Ладеном. Досить поширеною версією ісламського фундаменталізму є ваххабізм – ідеологія радикального повернення до первинного ісламу як жорсткого монотеїзму (віри в єдиного Бога – без будь-якого поклоніння визнаним святиням ісламу, які ваххабіти нерідко піддавали руйнуванню і плюндруванню).

Дата добавления: 2014-01-11