Особливості регулювання земельних відносин у світлі вимог нової редакції Земельного кодексу України

Конституція України, яка прийнята у 1996 р., визначила, що в Україні існують державна, комунальна і власність юридичних та фізичних осіб. Оскільки право приватної власності на землю за своєю суттю не абсолютне, а пов'язане з правами суспільства і реалізується з урахуванням обмежень, які накладає держава, то виникла потреба вдосконалення інституту приватної власності. До фундаментальних прав держави щодо землі, яка перебуває у приватній власності, відносять: право оподаткування; право примусового відчуження землі для суспільних потреб за відповідної компенсації землевласнику; право регулювання використання землі з урахуванням безпеки суспільства і здоров'я людей; право переведення земель у власність держави. З цих прав держави повинні будуть враховуватись більш конкретні регламенти, які встановлюють пріоритети інтересів суспільства над інтересами приватного власника.

Отже, виникла об'єктивна необхідність формування земельних відносин на таких принципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва. Земля, як один з відносно самостійних природних об'єктів, водночас є найважливішою частиною єдиної екосистеми. Від якісного стану землі багато в чому залежить екологічне благополуччя кожної людини і суспільства в цілому. Цей об'єкт природи виступає необхідною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, а також існування всіх інших біологічно активних організмів. Тому при характеристиці землі як об'єкта земельних відносин враховуються екологічні й економічні чинники;

б)забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст та держави;

в) невтручання держави в діяльність громадян, юридичних осіб та органів місцевого самоврядування щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законами України;

г) здійснення управління землекористуванням з метою створення безпечних умов життя населення, незалежно від того, в якій власності перебувають земельні ділянки;

ґ) забезпечення державних гарантій прав на землю та їхнього захисту.

Центральне місце в системі земельного права стало займати питання про право власності на землю. Особливості змісту права власності на землю повинні були визначатися земельним законодавством самостійно і підлягати спеціальному розкриттю саме в земельному законодавстві.

Отже, після прийняття Конституції України ключовими в земельній політиці залишилися питання структури власності на землю. Множинність форм власності на землю стала об'єктивною необхідністю, яка зумовлена розвитком ринкових відносин. Виходячи з того, що в соціально-економічному аспекті під формою власності на землю слід розуміти спосіб привласнення землі, в земельному законодавстві повинні бути розкриті і закріплені публічна (державна і комунальна) та приватна форми власності на землю.

Держава як власник землі, згідно з Конституцією України, забезпечує через земельне, природоохоронне та інше законодавство її належну охорону з метою поєднання інтересів усіх соціальних суб'єктів, а також раціональне й ефективне використання земель державної власності, екологічну рівновагу при експлуатації всіх земель, заходи продовольчої та екологічної безпеки тощо. Таким чином, право власності на землю повинно забезпечувати реалізацію земельних інтересів усіх соціальних суб'єктів. Поєднання таких інтересів є об'єктивною передумовою законодавчого закріплення принципу рівності всіх форм власності на землю.

Розміри державної власності на землю визначаються загальнодержавними і суспільними земельними та іншими інтересами. Така власність зумовлена забезпечувати функціонування єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони, національних природно-заповідних та історико-куль-турних об'єктів, науки та інших. Тому державна форма власності складатиме значну питому вагу в системі форм власності на землю.

Приватна власність на землю в широкому розумінні поділяється на власність індивідів і їхніх колективних формувань. Отже, право приватної власності з його різновидами забезпечує реалізацію земельних інтересів відповідних суб'єктів. Тому з урахуванням сутності права приватної власності на землю законодавчо визначено право індивіда і відповідного колективного утворення володіти, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою як елементом екосистеми в межах, встановлених законодавством. Оскільки, як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід, на ступінь свободи приватного власника конкретної земельної ділянки впливає система екологічних та соціальних чинників, які полягають у необхідності за­безпечення екологічної рівноваги, продовольчої та екологічної безпеки на території України, то право приватної власності на землю зазнає певних змін через встановлення відповідних обмежень.

Після прийняття Конституції України і Закону України "Про місцеве самоврядування" самостійного значення набуло право власності територіальної громади — комунальна власність на землю. Право комунальної власності на землю - це право територіальної громади володіти, раціонально, ефективно та за призначенням користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою на свій розсуд, забезпечувати реалізацію земельних та інших інтересів громади згідно із законом. Оскільки комунальна власність на землю забезпечує задоволення земельних інтересів громади, а також громадян, які проживають у межах конкретної адміністративно-територіальної одиниці, то до складу земель цієї власності входять як мінімум дві складові частини: землі загального користування в населених пунктах, що задовольняють загальні потреби і є загальнодоступними, та землі в межах і за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна комунальної власності.

Специфіка земельних відносин, відповідно до Конституції України та нової редакції Земельного кодексу України, полягає у наявності значної кількості обмежень прав власника землі і користувача земельної ділянки. Розрізняють чотири види обмежень:

· цільове призначення;

· режим використання і охорони земель;

· земельні сервітути;

· екологічні, санітарні та інші вимоги щодо охорони земель.

· Основоположними поняттями земельного законодавства, які визначають порядок і межі використання земельних ділянок, є цільове призначення і правовий режим земель. Залежно від призначення землі в новій редакції Земельного кодексу України (ст. 19) поділено на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Правовий режим включає в себе сукупність правил використання земель визначених категорій. Формування нових земельних відносин в Україні.

Режим використання земель пов'язується з їхнім цільовим призначенням, але не поглинається ним. Тому новим законодавством передбачено, що в ході територіального планування і зонування земель, виходячи із державних та інших міркувань, встановлюються види економічної діяльності, які здійснюються вільно, забороняються або потребують одержання дозволу. Якщо будь-яка економічна діяльність не вписується в рамки видів діяльності, визначених відповідно до діючих документів (територіальних планів, планів земельно-господарського устрою, генерального плану, схем зонування), то у такому разі приймається рішення про віднесення її до забороненої, дозволеної або такої, що вільно здійснюється. В окремих випадках повинні встановлюватися технічні норми використання землі (максимальні і мінімальні розміри, щільність заселення і забудови, екологічне навантаження на одиницю площі).

Із зарубіжної практики розвитку земельних відносин випливає, що у сучасній соціально-орієнтованій ринковій економіці мають місце обмеження прав власності на землю з двох причин. По-перше, держава має створити такий економічний і соціальний лад, щоб забезпечити гідне людини життя та процвітаючу економіку. До вищих суспільних цілей належать свобода і справедливість, безпека і прогрес. їхній зміст конкретизується у результаті прийняття все нових політичних та економічних рішень. Стосовно народного господарства — це економічне зростання, розподіл прибутків і стабільність, до чого прагнуть в умовах ринкової економіки. Другою причиною обмеження прав власності є принцип соціальної держави. Ідея соціальної держави як вимога основного закону здобула визнання в Німеччині після другої світової війни. На зміну попереднім ліберальним поглядам щодо існування правової держави тільки на засадах свободи прийшла нова концепція вільної і соціально-правової держави. Стаття 14 Конституції Німеччини забороняє зловживати правом власності, якщо наносяться збитки правам інших осіб або суспільства.

Тенденцію обмеження волі власника з урахуванням вимог соціальної функції земельної власності, спроби втручання держави у сферу земельних відносин характеризує також конституційне, цивільне, земельне, аграрне законодавство країн з розвиненою ринковою економікою, яке вже давно відмовилося від поняття земельної власності як не обмеженого нічим права власника розпоряджатися землею за своєю волею. Зокрема, у ст. 153 Конституції Німеччини підкреслюється: "Зміст права власності та його межі випливають із законів... власність зобов'язує". Нове розуміння соціальних функцій землі виражено у ст. 155 цієї Конституції: "Земельна власність, придбання якої необхідне для задоволення життєвих потреб, для сприяння колонізації або підняття сільського господарства, може бути примусово відчужена... Обробіток та експлуатація землі є обов'язком землевласника щодо суспільства. Збільшення вартості землі, яке не є результатом затрат праці або капіталу, повинно надійти на користь суспільства".

Теорія соціальної функції земельної власності, яка виправдовує втручання державних органів у діяльність власника земельної ділянки в тих випадках, коли це диктується суспільними інтересами, дістала підтвердження і в Конституції України. Так ст. 13 Конституції України стверджує: "...Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і

господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед Законом".

До сфер впливу соціальних чинників держави передусім належать:

· економічне життя;

· трудова діяльність;

· довкілля.

Таким чином, в Україні для цих трьох сфер необхідно розробити правила, згідно з якими власність на землю (особливо приватну) підпорядковується соціальній державі. Закріплена в Конституції України гарантія існування приватної власності (ст. 14 — власність громадян та юридичних осіб), а також правові положення про зміст і межі приватної власності на землю нерозривно пов'язані з соціальним призначенням власності. Тому права власності можуть обмежуватися, але без будь-якої, дискримінації, з метою захисту прав інших людей.

У сфері захисту довкілля соціальна держава сприяє проведенню широкомасштабної політики. Захист довкілля здійснюється в даний час переважно за допомогою бюрократичних, „ регулюючих заходів (податки, норми, скорочення податків тощо). Вони відповідним чином впливають на права власності. З метою дотримання заданих екологічних норм можна регулювати використання землі за допомогою відповідних санкцій і зобов'язань. При застосуванні принципу компенсації економічних збитків за рахунок винуватця відповідальність за шкоду, завдану довкіллю, несе землекористувач, тобто використання власності підлягає жорстким обмеженням.

Власність на землю піддається різнобічним обмеженням шляхом поширення права захисту довкілля на систематизоване земельне право. Право повинно в інтересах суспільства захищати природу і багатство видів, але водночас повинно також обмежувати права розпорядження й користування приватною власністю на землю. З цією метою пропонуються класифікатори прав на чужі земельні ділянки і обмеження щодо використання землі. А відтак при вільному й одночасно соціальному суспільному ладі незмінним політичним завданням залишається гарантування концепції обмеження прав власності на землю, а також розсудливе визначення важелів правової держави обсягу й меж приватної власності з огляду на її соціальне зобов'язання.

Обмеження використання земель унаслідок встановлення земельних сервітутів зобов'язують власника земельної ділянки або землекористувача надати іншим особам можливість без їхнього дозволу здійснювати певні дії на території ділянки (використовувати частину її для проїзду, проходу, прокладання комунікацій тощо).

Екологічні, санітарно-епідеміологічні, будівельні, протипожежні та інші вимоги встановлюються в спеціальному законодавстві, їхнє невиконання може спричинити забруднення земельної ділянки токсичними речовинами, втрату родючого шару ґрунту та інші негативні наслідки.

Дотримання цільового призначення і правового режиму, встановлених земельним законодавством, повинно розглядатись як важливий обов'язок власників землі, землекористувачів і орендарів земельних ділянок в Україні.

Продовольче забезпечення країни багато в чому залежить від стану земель сільськогосподарського призначення і вибору найоптимальніших форм їхнього використання. Однак практика останніх років свідчить, що в ході земельної реформи заходи з охорони і поліпшення земель не виконуються, відбувається погіршення сільськогосподарських угідь, руйнування їхнього ґрунтового покриву, зниження родючості тощо. Специфічними рисами цих земель є значний рівень їхньої розораності й еродованості, що вимагає особливого підходу до визначення правового режиму використання земель сільськогосподарського призначення. Закріплені в існуючому законодавстві дві правоутримуючі ознаки (надані для потреб сільського господарства або призначені для цієї мети) фактично не враховують природних властивостей і якостей таких земель як елемента екосистеми. Тому до земель сільськогосподарського призначення доцільно відносити землі, для яких характерними ознаками є наявність родючого шару ґрунту, клімату, води, рельєфу в такій єдності і такому взаємозв'язку, що за умови раціонального використання і збереження природних характеристик вони можуть бути придатними для сільськогосподарського виробництва.

Водночас законодавчо закріплений пріоритет сільськогосподарського землекористування повинен розумно враховувати всі фактичні обставини в конкретній ситуації:

· забезпечення поєднання земельних, економічних та інших інтересів суб'єктів;

· повне забезпечення продуктами сільськогосподарського виробництва громадян України та промисловості відповідною сировиною;

· забезпечення належної охорони орних земель у процесі їхнього використання з урахуванням екологічного спрямування тощо.

Аналіз формування ринкової економіки в Україні висвітлив причини багатьох деформацій ринкових відносин, які полягають передусім у спонтанному характері реформ, розгулі управлінського суб'єктивізму, некритичному перенесенні західного досвіду на весь своєрідний ґрунт України. Тому рух земельного ринку повинен бути соціально й економічно виважений та законодавчо врегульований.

У ст. 4 Земельного кодексу України визначено, що метою регулювання земельних відносин є забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Отже, з прийняттям 25 жовтня 2001 р. нового Земельного кодексу України в незалежній Україні розпочався новий етап розвитку земельних відносин і землеустрою.

Дата добавления: 2014-01-11