Релігійне вчення про походження, сутність та призначення людини

Поняття “ Людина ” – найбільш загальна категорія релігії та філософії, яка покладена до змістових підвалин будь-яких релігійних вчень та систем філософського знання. Загальновизнаним вважається положення щодо складності його філософського визначення через неможливiсть однозначного логічного підведення під будь-яке родове поняття (чи природи, чи Бога, чи суспільства).

Проблема людини завжди була в центрі філософських та релігійних систем знання, їх одним із обов’язкових методологічних центрів. Основоположником цієї філософської традиції в античній філософії став Сократ, який сформулював відому і багатозначну гному “Пізнай самого себе”.

Початок згаданої традиції поклав Аврелій Августин, який вважається фундатором християнської антропології. Його непересічну заслугу вбачають у тому, що саме він здійснив рішучий поворот в історії релігії та філософії від їх спрямованості на зовнішній світ до осягнення людини в її визначальній “самості”, суб’єктивності, які протистоять об’єктивному, матеріальному світові.

Сутність цього антропологічного повороту полягає у зверненні до земних справ людини, до спроб сумістити божественне із людським, не втрачаючи суверенності божественного і наближаючись до конкретної земної людини. Так склалася центральна для релігійно-філософських систем антитеза sacrum і profanum (божественне та людське).

Розглядаючи людину в межах антитези “божественне та мирське”, він виходить із онтологічного дуалізму – подвійності субстанції людини, а саме: безсмертної, нематеріальної душі та смертного, матеріального тіла. Людина – це мікрокосм, який є втіленням макрокосму.

Так в основу християнської антропології покладено дві ідеї: 1) людина є образ та подоба Бога-Творця та 2) Бог олюднився, Син Божий прийшов у світ як боголюдина. Але тут існує маса суперечностей. Головна із них полягає у тому, що людина не лише гріховна, або розумна істота, а насамперед всього є “істота творча”. В цьому полягає складність людської природи. На цій підставі М.Бердяєв робить висновок, що “людина – істота вільна і покликана до творчості”(14,С.84).

Релігійна точка зору з цього приводу в науці одержала назву креаціонізму (від лат. creatio – творіння). Суть креаціонізму, таким чином, полягає у доведенні, що наш реальний світ створений шляхом божественного творення. З відомих причин такий висновок наукою не може бути експериментально ні підтверджений, ні спростований. Він спирається на авторитет Святого Письма, на традицію, яка передається від одного покоління віруючих до наступного за принципом “dixi” - “Я сказав”. Ця традиція є однією із підвалин релігійної віри, якої дотримуються християни, мусульмани та їудеї за єдністю богом даного Слова.

Креаціоністи прагнуть будь-що спростувати еволюційне вчення щодо виникнення людини та людства. У повній відповідності із монотеїзмом креаціонізм відкидає вчення про еволюцію, як один із напрямків наукової біології. Яка ж сучасна наукова інтерпретація еволюційного вчення?

Еволюціонізм (з лат. evolutio – розгортання, розвиток) за визначенням являє собою певну систему наукових знань з історії біосфери нашої планети та відносно цілісне методологічне вчення про загальні принципи історичного розвитку органічного світу.

В християнській традиції сутність людини скоріше тлумачиться не як чітко визначена сутність, а певно як сума відносин, із яких на першому плані знаходяться відносини з Богом.

Серед багатьох визначальних ознак людини (як розумна, діюча, творча, релігійна, політична, граюча та інші) важко виокремити якусь одну суттєву, яка б виявлялася протягом всього індивідуального або цілісно-соціального життя людини та суспільства. На різних етапах свого життя ми здатні виконувати різноманітні соціальні ролі. По-різному складаються наші стосунки з іншими людьми, з суспільством та природою в цілому. Отже, філософія покликана віднайти єдину субстанційну основу, тобто сутність, яка породжує всі – як позитивні, так і негативні – якості людини, її дії. Сутність людини не може бути вічною, незмінною. Вона розвивається разом з розвитком людини (індивідууму в тому числі), акумулюючи в собі зміст людського, соціального, зміст багатобарвної культури, соціальних цінностей.

Під сутністю людини слід розуміти цілісну систему соціально-орієнтованих форм її діяльності-відносин, спрямованих на забезпечення належних умов та перспектив функціонування та розвитку людини, суспільства на підвалинах культури та гуманізму. Влучно говорили, з цього приводу, майже одними словами Й.Гете та Г.Гегель, які до того ж були сучасниками. Ось ці слова: “Якщо хочеш знати хто ти є – почни діяти!”.

Головне покликання життя людини, як вважають більшість теологів, полягає в її прагненні до Бога, в Богоуподібненні. Людина повинна прагнути до високих духовних благ і цінностей. І такою головною цінністю проголошується досягнення царства небесного, шляхом подолання земних благ та спокус. “Земне життя визначає життя майбутнє, оскільки царство Боже створюється в душі людини, яка є на Землі”(52,С.42). Отже, сенс життя людини – в Бозі.

Дата добавления: 2014-01-20