Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Передумови застосування психологічних знань у судочинстві




План.

1) Передумови застосування психологічних знань у судочинстві.

2) Розвиток та становлення юридичної психології в Західній Європі.

3) Розвиток та становлення юридичної психології в СРСР та УСРР.

 

Історія юридичної психологів починається з перших спроб застосувати психологічні знання у кримінальному судочинстві. Ще з давніх - давен робилися спроби проведення випробувань, механізм яких було засновано на психофізіологічних закономірностях людського організму. В різних народів використовуються певні способи випробувань. Так, на Стародавньому Сході були відомі ордалії. Зокрема, за вавилон­ським та індійським правом підозрюваного випробовували водою (у річці). В інших народів відомі випробовування «розпеченим залізом» (у європейців), «рисом» (у китайців), «там-тамом» (в африканців).

У середньовічному кримінальному процесі також широко застосову­ються випробування. Положення «Кароліни» (Кримінально-судового уложення імператора Карла V, що вийшло в 1532 р.) визначали процедуру «ведівських процесів». У цей період використовується «випробування водою» («купання відьом»). Процедура полягала в такому: руки, ноги і все тіло зв’язували мотузкою, а потім зіштовхували у воду. Якщо стихія не приймала випробовувану і тіло спливало, жінка визнавалася відьмою.

Випробування «розпеченим залізом» полягало в тому, що випробову­ваного примушували взяти рукою розпечений на вогні металевий предмет. Після цього рука перев’язувалася і через певний час пов’язка знімалася. Якщо опік був сильним, не загоювався, робився висновок, що особа при­четна до вчинення злочину. Психофізіологічний механізм полягав у тому, що особа, причетна до вчинення злочину, перебуває в стані емоційного напруження, при яшму відбувається підвищене потовиділення на долонях рук. У разі, якщо руки випробовуваного вологі, рана загоюється довго, а відтак, особа причетна до злочину і є винною.

Крім різних випробувань, у цей час проводяться «добре дізнання», «допит з тортурами». Широко застосовується психічне насильство — «залякування словами» (показують знаряддя катувань і пояснюють їхнє призначення). У процесі допиту використовуються наполегливі розпитування. Типові запитання зводилися до такого: де і коли відбувалася, змова з Дияволом, яким чином відьма віддавалася Йому, скільки разів гостювала на шабаші, що там відбувалося тощо.

В інквізиційному процесі особисте визнання вважалося основним доказом. Причому таке визнання одержувалося за допомогою катувань і тортур. Передбачав: використання лещат, якими обвинуваченому поступово стискували пальці; «іспанський чобіт» (металева пластина чи колодка), що стягує гомілку; розтягування за допомогою мотузкових лебідок; підняття «на дибу» тощо. Певна увага при оцінці показань обвинувачених приділялася спо­стереженню за їхніми психофізіологічними реакціями на подразник (зміну тембру голосу, міміки, жестів та ін.). Робилися спроби створити відповідні умови, в яких особа відображає свої щирі почуття (обвинувачений у кімнаті біля трупа повинен був говорити правду). На зміну інквізиційному процесу поступово приходить змагальний процес (буржуазний). Розвиток цивілізації викликає перегляд засобів одержання доказів, використання наукових даних психології. У формальній системі зізнання вважалося кращим доказом, воно було вирішальним. Нині воно, так само як і інші докази, може бути взяте до уваги з урахуванням конкретних особливостей кожної справи. Слідчий процес того часу допускав для одержання зізнання примусові заходи, на сьогодні, навпаки, намагаються забезпечити добровільність зізнання, і будь-який примусовий вплив на підсудного в цьому сенсі є незаконним, таким, що нищить значення здобутих таким шляхом відомостей[1]. У судовому процесі від застосування загальножиттєвих знань психології переходять до узагальнення і використання закономірностей психологічної науки. переходять до узагальнення і використання закономірностей психологічної науки. 2. Розвиток і становлення юридичної психології в Західній Європі. Перші монографічні роботи з юридичної психології з’явилися в Німеччині в кінці XVIII століття. Це роботи вчених К. Еккартегаузена “ Про необхідність психологічного знання при обговоренні злочинів ” (1792 р.) та І.Х. Шауманна “ Думки про кримінальну психологію ” (1792 р.). Трохи раніше, у Англії, з’явилася монографія Джона Говарда “ Справи тюрем в Англії та Уельсі ” (1777 р.), в якій на підставі вивчення справ у більш як 300 тюрмах Європи (включаючи Російську імперію) автор активно обстоював ідею поліпшення умов утримання в’язнів та необхідність дотримання їх прав.У першій половині XIX століття спостерігається зріст публікацій про злочинність та особистість злочинця. Це, перш за все роботи І. Гофбауера “ Психологія у основному використанні до судового життя ” та І. Фрідрейха “ Систематичне керівництво з судової психології ”.В цей час особливу популярність набуває теорія австрійського лікаря-анатома Франца Галля (1758-1828), який спробував доказати, що між психічними проявами та зовнішніми фізичними особливостями устрою головного мозку людини є прямий зв’язо. Його теорія набула назву френологічної (від греч. френ – ум) та спонукала послідовників цього вченого збирати матеріал для складання “ френологічних карт ” з метою ідентифікації різних типів злочинців. Дослідження психології злочинних типів розпочинає італійський професор з судової психіатрії Чезаре Ломброзо (1835-1909). Його теорія відображається в книзі «Преступный человек в его соотношении с антропологией, юриспруденцией и тюрьмоведением» (1876). 3 1880 р. Ч. Ломброзо і його однодумці видавали журнал «Архив уголовной психиатрии и уголовной антропологии». Ідеї Ч. Ломброзо були розвинуті в працях його учнів Енріко Феррі (основна праця «Криминальная социология», 1881) і Рафаеля Гарофало (книга «Криминология», 1885). Основна ідея теорії Ч. Ломброзо (антропологічної школи кримінального права) полягає в тому, що існує «природжений злочинець» — особливий тип особи, яку, як писав Ч. Ломброзо, необхідно обміряти, зважити і повісити. «Природженого злочинця» можна виявити за фізичними ознаками («стигматами»)1. У 1876 р. була надрукована книга італійського лікаря-психіатра Чезаре Ломброзо (1835-1909) “ Злочинний чоловік, вивчений на підставі антропології, судової медицини та тюрмоведення ”, у якій він виклав свою концепцію “ природного злочинця ”. Основну увагу у своїх дослідженнях Ломброзо зосередив на фізичних недоліках людей, та стверджував, що злочинність за своєю природою є спадкоємна. Він провів спостереження за групою (біля 400 чоловік) італійських злочинців, використувавши фізичне обстеження та антрометрію, і знайшов в них різні фізичні аномалії, що дало йому змогу затверджувати про “ природнього злочинного типа ”. Фізична “ стігма ” (клеймо), є доказом того, що злочинець “атавістичний” за своїм складом, у нього спостерігається своєрідний генетичний сдвиг назад, до більш ранніх форм тваринного життя. Порівняльною групою, у дослідника, були італійські солдати. І як що у 43% злочинців, які були дослідженні виявлялось до п’яти та більше аномалій (розмір та форма голови, устрій ока, здорові та випуклі скули, занадто довгі руки та інше) ні у кого з солдат такої кількості “стигм” не спостерігалось (тільки у 11% було до трьох характерних відзнак). Засновник криміналістики Ганс Гросс (1837-1910) у 1898 р. публікує фундаментальний труд “Кримінальна психологія” у якому використовує значний матеріал з експериментальної психології та доказав необхідність його для криміналістики. Густав Лебон (1841-1931) та Габріель Тард (1843-1904) висунули ідеї щодо формування злочинної поведінки. Так перший зазначив, що для цього існує механізм “зараження”, а другий стверджував, що злочинній поведінці як і всякій іншій люди можуть навчатися у суспільстві на підставі механізмів “наслідування” та “навчання”. Еміль Дюркгейм (1858-1917) вивчив статистику самогубств та визначив, що їх кількість як і кількість злочинів залишається незмінною для різних країн і верст населення. Причина цього знаходилась у так званій “соціальній згуртованості” населення. Чим вище вона, тим нижче кількість цих девіантних проявлень і чим нижче – тим вище кількість злочинів та самогубств. До начала XX століття юридична психологія вже сформувалась як самостійна область наукового знання, що мало своє підтвердження з введенням у 1906 році швейцарським психологом Едуардом Клапаредом (1813-1940) терміну ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ. У ній до того часу вже чітко визначилось три основних напрямку – кримінальна, судова та пенітенціарна психологія. 2. Розвиток та становлення юридичної психології в СРСР та УСРР. Юридична психологія як наука виникає у XVII - XVIII ст. Саме в цей час з’являються перші наукові праці з психології, звернені до сфери кримінального судочинства. Так, у Росії І. Т. Посошков (1652 - 1726) висловлювався щодо необхідності врахування психологічних особливостей злочинців, пропонував психологічні рекомендації щодо ‘ допиту свідків і обвинувачених («Книга о жадности и богатстве»), М. М, Щербатов (1733-1790) у своїх роботах зазначав, що закони повинні розроблятися з урахуванням індивідуальних особливостей особистості («Истории Российской империи с давних времен»).У XIX ст. виходить серія робіт з юридичної психології: «Очерк судебной психологии» (А. У. Фрезе), «Психологические особенности преступников по новейшим исследованиям» (Л. Є. Владимиров), «Систематическое руководство по судебной психологии» (І. Фрідріх) та ін. Середина XIX ст. характеризується тим, що в цей час були здійснені спроби визначити природу злочинної поведінки. Посилюється інтерес до кримінальної психології. Наукові засади юридичної психології формувалися в результаті вивчення фізіології вищої нервової діяльності людини (праці І. М. Сеченова, І. П. Павлова, В. І. Сербського, В. М. Бехтерева та ін.). Перші спроби використовувати наукові дані психології в кримінальному судочинстві належали Л. Є. Владимирову, А. І. Єлістратову, Я. А. Канторовичу, А. Є. Брусиловському, М. М. Гернету, А. Ф. Коні та ін. Ці вчені проводили експерименти з вивчення можливості повного сприйняття індивідом дійсності в екстремальних умовах і подальшого відтворення з метою встановлення даних, пов’язаних із достовірним характером показань свідків. Судово-психологічні проблеми досліджувалися також ученими- психіатрами. Так, питання психопатології осіб, які вчинили злочини, ви­вчалися в психоневрологічному інституті (під керівництвом В. М. Бехтерева). В. М. Бехтерев підготував книги «Об экспериментальном психологическом исследовании преступников» (1902), «Объективно­психологический метод в применении к изучению преступности» (1912). У цей же час з’являються праці, присвячені навіюванню і гіпнозу, можливостям їхнього використання в судочинстві. На початкових етапах становлення юридичної психології з метою діагностики особи злочинців спостерігалися спроби застосування антинаукових теорій (фізіогноміки, графології, френології та ін.). Діа­гностика кримінального типу за рисами зовнішності, формою обличчя, наявністю зморшок, особливостями почерку відображає примітивізм і спрощений підхід до складних наукових та прикладних проблем. Історія юридичної психології знає періоди, коли створювалися спеціальні кабінети та інститути з вивчення особи злочинця і злочинності. Так, 1918 р. у Петрограді було створено кабінет з вивчення злочинності і особи злочинця (аналогічні кабінети створюються в Москві, Саратові, Ростові, Києві, Харкові, Одесі). 10 липня 1923 р. Раднарком УСРР прийняв постанову про заснування в Харкові, Києві та Одесі обласних кабінетів науково-судової експертизи і затвердив положення про них. 25 квітня 1925 р. Раднарком УСРР затверджує нове положення про кабінети науково-судової експертизи, що передбачає не тільки виконання експертиз у судових справах, а й проведення наукових робіт і експериментальних досліджень з питань кримінальної техніки і методології досліджень злочинів і дослідження особи злочинця. У 1927 р. було організовано лабораторію експериментальної психології при Московській губернській прокуратурі. У цій лабораторії свої дослідження проводив основоположник нейропсихології в СРСР О.Р. Лурія (1902-1977). Вчений досліджував можливості використання асоціативного експерименту, застосування фіксуючої апаратури, що реєструє реакції випробуваного. У 30-ті роки XX ст. відбуваються політичні зміни в житті суспільства, що негативно позначилися на розвитку юридичної психології. Установи з вивчення злочинності і особи злочинця ліквідуються або реорганізуються. Психологія перетворюється на додаток педагогіки. Дослідження в галузі судової психології припиняються. В юриспруденції починає домінувати концепція А. Я. Вишинського про примат особистого визнання (особисте визнання — цариця доказів вини підсудного).Відродження юридичної психології припадає на 50-60-ті роки XX ст. У 1964 р. було прийнято спеціальну постанову ЦК КПРС «Про подальший розвиток юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні», а з 1965 р. судову психологію почали викладати в юридичних вузах і на юридичних факультетах університетів.У 1966 р. Міністерство вищої і середньої освіти СРСР провело Все­союзний семінар з супової психології, на якому обговорювалися проблеми викладання цієї дисципліни. У 1971 р. у Москві відбулася І Всесоюзна конференція з судової психології, а в 1986 р. у м. Тарту (Естонія) — П Всесоюзна конференція, присвячена проблемам юридичної психології.Про розвиток юридичної психології свідчить вихід у світ фундамен­тальних праць «Судебная психология для следователей» (О. Р. Ратінов, 1967), «Судебная психология» (А. В. Дулов, 1975), «Юридическая психология» (В. Л. Васильев, 1974,1991,2003), «Психология в расследовании преступлений» (В. О. Коновалова, 1978), «Правовая психология» (В. О. Коновалова, 1990, 1997), «Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы» (М. В. Костицький, 1990), «Юридическая психология» (М. І. Снікєєв, 1999), «Юридична психологія» (за заг. ред. Я. Ю. Кондратьева, 1999), «Криминальная психология» (В. Ф. Пирожков, 2001) та ін.3 1998 р. у науково-дослідних інститутах судових експертиз Міністерства юстиції України створюються підрозділи, що спеціалізуються на провадженні судово-психологічних експертиз. У 1995 р. в Україні створено Інститут вивчення проблем злочинності при Академії правових наук України, що проводить, зокрема, наукові та експериментальні дослідження, пов’язані з проблемами юридичної психології.

Тема 3. Психологічна характеристика процесуальної діяльності.

План.

1. Особливі умови процесуальної діяльності як професія.

2. Професійні якості і психологія осіб, які здійснюють провадження у справі. Поняття професіограми.

3. Психологічні основи доказування.

4. Психологія планування та організації процесуальної діяльності.

1. Особливі умови процесуальної діяльності як професія.

При вивченні психологічних характеристик процесуальної діяльності (слідча або судова) необхідно враховувати її специфіку, зумовлену пізнавальними цілями. Процесуальна діяльність має особливості, що вирізняють її з-поміж видів діяльності, де пізнавальної мети немає або вона подана в згорнутому вигляді, підпорядкованому іншим цілям.

Особливі умови процесуальної діяльності:

- Діяльність слідчого і судді, пов’язана з розслідуванням злочину і розглядом кримінальних, цивільних та інших справ, підпорядкована встановленню об’єктивної істини, пізнанню конкретного. Це означає, що в психологічному плані така діяльність є роботою дослідника і відбувається за законами пізнання взагалі. Пізнавальний характер правозастосовної діяльності в психологічному аспекті є надзвичайно складним. Це пояснюється головним чином тим, що ця діяльність вимагає не тільки вирішення розумових завдань різного плану і складності, а й такої її організації, яка спрямована на практичну реалізацію розв’язуваних завдань. Тому тут діяльність є розумовою, має на меті побудову криміналістичних версій, причому складання слідчим планів проведення окремих процесуальних дій поєднується з практичною організацією роботи з реалізації уявних схем і рішень. З погляду психологічних станів особи, яка виконує ці завдання, процесуальна діяльність є різноплановою і пов’язана з необхідністю переведення зусиль і налаштованості на її виконання.

- докладна правова регламентація, означає чітке регулювання процесуальної діяльності, здійснюється лише в межах чинного законодавства, а відтак, обов’язковість виконання. Правова регламентація обмежує волю судово-слідчих працівників, підпорядковуючи їхню діяльність чітко встановленому нормами закону порядку.

- Наявність владних повноважень, що означає обов’язковість розпоряджень слідчого і судді для окремих осіб і організацій. Психологічний стан особи, яка наділена владлою, зумовлюється насамперед високим ступенем відповідальності, пов’язаною з її повноваженнями та їхнім застосуванням у кожному конкретному випадку. Іноді буває зловживання службовими повноваженнями, а іноді нерішучість стосовно їхнього застосування, викликаної сумнівами зз приводу можливості або доцільноості цих повноважень і почуттям страху щодо можливої відповідальності.

- Дефіцит часу, виражається в суворому часовому режимі не тільки загальних строків розслідування і судового розгляду, а й строків, пов’язаних із процесуальними етапами руху кримінальної справи.

- Комунікабельність – це здатність особи до спілкування із широким за діапазоном соціальним середовищем. Слідчі і судді спілкуються наа різних рівнях з різними віковими категоріями людей, які до того ж мають різний процесуальний статус.

- Негативні емоції – створюють у роботі слідчих органів психологічну напруженість, яка може невілюватися чинниками, що усувають чи притупляють її – упевненість у суспільній користі своєї роботи; власне задоволення кожним конкретним випадком розслідування і розкриття злочину та правильної оцінки злочинного діяння судом як підсумку інтелектуальної і організаційної діяльності.

У діяльності, пов’язаній з розслідуванням злочинів і судовим розглядом, виникає безліч розумових завдань, що стосуються різних напрямів роботи слідчого або судді (виявлення доказів, формування висновків, які ґрунтуються нна внутрішньому переконанні, організація окремих процесуальних дій та ін..).

Типові розумові завдання,які притаманні практично всім сторонам

судово-слідчої діяльності:

1. Завдання, які повязанні з виявленням доказової інформації. Їхня сутність – прогнозування можливих джерел інформації, виявлення шляхів їхнього одержання.

2. Завдання з висування слідчих і судових версій як припущень, що визначають напрям розслідування і шляхи пошуку істини в судовому розгляді.

3. Завдання з оцінювання доказової інформації. Різні за своїм характером докази потребують складної аналітичної роботи щодо розуміння їхньої сутності, ставлення до справи, вірогідності.

4. Завдання з прийняття найважливіших рішень. Деякі завання, розв’язувані в процесі судочинства, є найбільш значущими за своїм характером і зумовлені існуванням окремих етапів судочинства. Це насамперед завдання, пов’язані з порушенням кримінальної справи, притягненням особи як обвинуваченого, винесення вироку чи рішення, внесеням подань та ін..

2. Професійні якості і психологія осіб, які здійснюють провадження у справі. Поняття професіограми.

Професійно важливі якості слідчих, суддів, прокурорів пов’язані насамперед з їхніми поглядами, спрямованістю та послідовністю світогляду, що сприяє виробленню кожною особою глибокого розуміння соціальної значущості своєї професії, виховує почуття обов’язку, справедливості, об’єктивності, чесності, а також визначає активність особи як прагнення брати участь у житті суспільства, виявляючи при цьому соціально важливу ініціативу. Професійні функції формують психічні якості особистості, підпорядковуючи їх вимогам, які ставляться до тієї чи іншої сфери людської діяльності. Тому кожен суб’єкт, що виконує правоохоронну роботу, повинен свідомо вдосконалювати свої психічні якості, аналізувати їхній стан щодо обраної ним професії. Велике значення у цьому аспекті має розуміння особою соціальних, функцій, які вона виконує у зв’язку з відправленням правосуддя. Величезна соціальна значущість цих функцій зумовлює моральну модель особистості, створює структуру такої професіограми, яка включає багато напрямів правоохоронної діяльності, у тому числі соціальний, організаційний, комунікативний, реконструктивний, пошуковий та засвідчувальний. Розмаїтість наведених характфистик обумовлює складність професії, пов’язаної з правоохоронною діяльністю, її багатоаспектну спрямованість, високу виховну роль.

У психології розрізняють професіографію – технологію вивченні вимог, що ставляться професією до особистісних якостей, психологічних здібностей та можливостей індивіда. Професіографія сприяє оптимізації і підвищенню ефективності тієї чи іншої професійної роботи.

У судово-психологічних дослідженнях останнім часом аналізується в основному структура професіограм, що стосуються діяльності слідчого. Професіограми ж інших представників правоохоронний органів поки що не одержали належного висвітлення.

Професіограма слідчого включає докладний опис усіх сторін його діяльності, необхідних якостей і навичок. Перше дослідження професіограми слідчого належить В. Л. Васильєву і є свого роду професійним портретом слідчого, побудованим на даних психологічних і соціологічних методів вивчення його діяльності.

Професіограма слідчого (за В. Л. Васильєвим) — це багаторівнева, ієрархічна структура, що відображає всі основні сторони професійної діяльності слідчого, а також особистісні якості і навички, що реалізуються в цій діяльності. Професіограма слідчого складається з декількох блоків, які послідовно охоплюють певні сторони його діяльності. До них, зокрема, належать:

а) пошукова діяльність (спостережливість, допитливість, стійкість і концентрація уваги, висока орієнтація);

б) комунікативна діяльність (товариськість, емоційна стійкість, чуйність, уміння слухати людину, вміння говорити з нею);

в) посвідчувальна діяльність (акуратність,; пунктуальність, чітка письмова мова);

г) організаційна діяльність (самоорганізованість, воля, зібраність, цілеспрямованість, наполегливість, організаторські здібності в роботі з людьми);

ґ) реконструктивна діяльність

(пам’ять, уява, мислення, загальний і спеціальний інтелекти, інтуїція); д)соціальна діяльність — загальні якості: патріотизм, гуманність, чесність, принциповість; спеціальні якості: прагнення до істини і торжества спра­ведливості, професійна гордість, професійна етика.

У наведеній професіограмі чільне місце посідає соціальна діяльність, оскільки вона сприяє формуванню професійних якостей. Водночас елементи цієї структури є взаємопов’язаними, наявність одного з них визначає ефективність функціонування інших.

Професіограми орієнтують навчальні заклади на певний рівень підготовки юридичних кадрів, сприяють діагностиці професіоналізації юристів, які працюють у різних правоохоронних органах. Світогляд виявляється у правосвідомості, що є основою правоохоронної діяльності. Правосвідомість сприяє розвитку таких професійно важливих якостей слідчих і суддів, як принциповість, що виражається у визначенні твердої позиції при вирішенні конкретних питань, особливо в конфліктних ситуаціях; здібність, що полягає в прагненні долати перешкоди при досягненні поставленої мети; колективізм як усвідом­лення необхідності співробітництва, підпорядкування особистих інте­ресів інтересам колективу, дисциплінованості і взаємодопомоги в здій­сненні правоохоронних функцій.

Дослідження психологічної сторони діяльності дає змогу виділити професійно необхідні психічні властивості осіб, які беруть участь у цій роботі. Серед них можна назвати творче мислення, комунікабельність, вольові якості, організаторські здібності, здатність протистояти негативним емоціям.

Творче мислення характеризується пошуком нестандартних шляхів встановлення істини та окремих обставин в умовах, коли інформація про яку-небудь подію відсутня чи обмежена. Таке мислення пов’язане з виявленням доказів, їхнього причинного зв’язку зі злочином, висуванням слідчих і судових версій — моделей події, що відбулася. Воно характерне також для ситуацій, що випливають з цивільно-правових спорів, за яких встановлення окремих обставин не вкладається в межі стандартно логічних рішень. Творче мислення набувається в процесі здійснення всіх видів правоохоронної діяльності, де розмаїтість ситуацій, їх конфліктний характер, відсутність достатньої інформації стимулюють розвиток уявлення, забезпечуючи тим самим необхідну активність слідчого і судді на всіх етапах встановлення істини у справі.

Комунікабельність — це здатність людини встановлювати психологічний контакт при спілкуванні з різними віковими і соціальними групами осіб. Установлення психологічного контакту, або, інакше, емоційного контакту, — важлива умова будь-якого спілкування і тим більше такого, метою якого є одержання інформації, необхідної для прийняття рішень у конкретних ситуаціях. Комунікабельність тієї або іншої особи може бути від природи, зумовлена властивостями її характеру і темпераменту, проте найчастіше її потрібно виховувати і розвивати. Правоохоронна діяльність у всіх своїх проявах пов’язана зі спілкуванням з людьми, причому нерідко в екстремальних умовах, коли індивіди виступають як потерпілі, свідки, обвинувачені, підозрювані, підсудні та засуджені. Тому функція спілкування з ними, що переслідує різні цілі, тут виступає на перший план.

Багатосторонність і різноманітність правозастосовної діяльності в основних своїх напрямах пов’язаніз негативними моментами,зумовленими сутністю і характером протиправних дій. Цим пояснюються складність і психологічна напруженість у виконанні слідчим і суддею службових функцій, що вимагають активізації і розвитку вольових якостей. Екстремальні ситуації, в яких необхідно прийняти єдино можливе рішення, протидія, що чиниться слідству зацікавленими особами, вимагають від працівників правоохоронних органів вольових якостей, аби забезпечити ефективну організацію діяльності і негайне прийняття рішень. Вольові якості особистості виражаються у готовностідолати труднощі, вмінні приймати оптимальні рішення в склад­них ситуаціях, виявляти твердість в обстановці, пов’язаній із сильним емоційним, негативним за своїм характером впливом.Прийняття вольових рішень є складною діяльністю, що охоплює усвідомлення мети, обрання засобів і методів її досягнення. Крім того, сам факт виконання вольової дії спричиняє її обміркування з позицій правильності і відповідності вимогам закону. Тому особи, які виконують професійні функції оперативного співробітника, слідчого, прокурора, судді, працівника пенітенціарних установ, не повинні забувати про постійне тренування волі — необхідну умову підвищення ефективності їхньої діяльності

Організаторські здібності слідчого, прокурора, судді виявляються в декількох напрямах їхньої діяльності:

а) самоорганізації, що виражається в дисциплінованості, прчіткому виконанні різних обов’язків;

б) організації діяльності інших осіб, які здійснюють однорідні або різні функції;

в) організації і координації діяльності установ, які виконують правоохоронні обов’язки стосовно ситуації, що виникла.

Важливу роль в організаторській діяльності відіграє знання психології колективу, яке дає змогу правильно спрямувати організаційні зусилля, використовуючи для цього психологічні особливості його учасників. Психологічна сумісність, особливості темпераменту і характеру дають можливість використовувати їх з організаційною метою.

Організаторська сторона діяльності передбачає насамперед ініціативу як здатність об’єднувати осіб для реалізації висунутої ідеї, вирішення завдання. Особливості організаторської діяльності, зумовлені виконуваними функціями (дізнавача, слідчого, судді, прокурора), мають свої професійні характеристики і діапазон застосування. Однак усім їм притаманні ініціатива і підпорядкування діяльності поставленому завданню і плану його виконання, що значною мірою впливає на ефективність виконуваних дій та їхню практичну спрямованість.

В організації роботи осіб, які здійснюють правоохоронну діяльність, важливе значення має здатність протистояти тим негативним емоціям, що можуть виявитися при виконанні професійних функцій. Негативні емоції можуть бути зведені до мінімуму за рахунок глибокої впевненості в значущості виконуваної роботи, її високій соціальній корисності, а також задоволення, що дає вирішення завдань стосовно здійснення правосуддя.

У процесі виконання професійних функцій, пов’язаних з вирішенням різноманітних завдань, велику роль відіграє творче мислення, особливо там, де використання готових рецептів і стандартних розумових операцій не приводить до успіху у зв’язку з проблемністю ситуації. Схеми вирішення розумових і організаційних завдань, навіть у конкретній ситуації, вимагають творчого підходу до їх застосування.

Творча основа у вирішенні професійних розумових завдань визна­чається також досвідом, що розширює межі теоретичних уявлень, роблячи їх багатшими, глибшими та різнобічнішими. Досвід сприяє більш швидкому і правильному вирішенню розумових завдань — виявленню таких шляхів їхнього розв’язування, які дають можливість з мінімальними витратами досягти наміченої мети. Досвід практичної діяльності дає змогу в багатьох випадках згорнути функцію аналізу, відмовитися від перегляду всіх способів вирішення конкретного завдання, обравши оптимальну за певних умов схему.

Здійснення того чи іншого виду професійної діяльності приводить до двох протилежних наслідків;

1) удосконалення психологічних якостей особистості;

2) виникнення професійної деформації. Професійна деформація становить появу в особистості певних психологічних змін що впливають на якість виконання діяльності.

Творчість запобігає появі професійної деформації внаслідок оперування звичними (які перетворилися на відсталі) схемами розумових побудов. У будь-якій галузі правоохоронної діяльності можна виявити стереотип дій, що природно складається у подібних ситуаціях. Він на певному етапі дає позитивний ефект, оскільки дозволяє швидко вирі шувати поставлені завдання.

Застосування ж будь-якої схеми до вирішення того чи іншого розумового завдання можливе лише на першому етапі або у випадка коли схема розрахована тільки на задані умови. Проте нерідко схематизм у мисленні, пов’язаному з правоохоронною діяльністю, домінує над творчістю і спричиняє негативні наслідки, оскільки обмежує мислення, а услід за ним і діяльність. У психологічному аспекті професійна деформація створює почуття впевненості і непогрішності у свої знаннях та оцінках, обмежуючи функції аналізу і пошуку в розумова операціях. У практичній діяльності слідчих і судових органів профе сійна деформація призводить до втрати доказів події злочину, неправильного висування слідчих і судових версій, помилкової орієнтаці при провадженні окремих слідчих дій.

Професійну деформацію слід долати шляхом систематичного вдосконалення своєї діяльності, підвищенням теоретичного рівня, взаємним обміном позитивним досвідом. Самоконтроль, самокритичність, прагнення до творчого вирішення професійних завдань — важливі передумови усунення професійної деформації. Важливим засобом подолання професійної деформації є розумова «гігієна» праці (додержань ня певних правил розумової діяльності).

3. Психологічні основи доказування.

Розслідування, як і судовий розгляд, по суті є пізнавальним процесом. Пізнання, здійснюване слідчим або суддею, втілюється у форму доказування. Процес нагромадження певних фактів, що доказують чи спростовують подію злочину або обставини, пов’язані з цивільно-правовими спорами, є процесом оперування доказами, процесом доказування.

Розумова діяльність слідчого або судді підкоряється загальним за­кономірностям психічних процесів і в цьому аспекті має багато спільного з розумовими процесами, здійснюваними в інших галузях знань і суспільного життя. Водночас розумова пізнавальна діяльність цих осіб має специфіку, зумовлену предметом пізнання — протиправними діями, цивільно-правовими чи іншими спорами.

У процесі пізнання, здійснюваному при розслідуванні злочинів, а також при розгляді кримінальних і цивільних справ широко застосовуються категорії діалектики. Будучи ступенями пізнання, категорії аналізу і синтезу, причини і наслідку, сутності і явища, загального і окремого, тотожності і відмінності дають змогу встановити об’єктивну істину.

Розглядаючи різноманітну інформацію, слідчий або суддя аналізує її, встановлює причинні зв’язки із досліджуваними фактами, синтезує та оцінює одержані результати, визначаючи їхнє доказове значення. Будуючи версії, виявляючи їхнє підтвердження чи спростування, слідчий або суддя використовує методи пізнання, що сприяють встановленню об’єктивної істини.

У психологічному аспекті розумовий процес слідчого або судді є процесом вирішення складних завдань, що пов’язано із певними творчими зусиллями. Не завжди поставлені завдання можуть бути вирішені на основі лише наявних вихідних даних. Тому їхнє вирішення вимагає творчого уявлення, яке породжує припущення, що допомагають заповнити відповідні прогалини. Джерелами такого уявлення є минулий досвід, знання і наявні в розпорядженні дослідника дані. Поштовхом до творчого уявлення є потреби у вирішенні поставленого завдання. Досвід людини як підстава для уявлення становить сукупність результатів діяльності і у цьому аспекті розглядається як суспільний та особистий.

Уявивши собі характер досліджуваного завдання, слідчий або суддя мобілізує запаси знань, що дає йому змогу висловити низку припущень— версій стосовно обставин діяння. Надалі у вирішенні поставленого завдання важлива роль належить моделюванню як способу відтворення тих або інших обставин, що сприяють пізнанню. Моделювання передбачає створення уявної чи практичної структури, яка відтворює певні дії або обставини, властивості чи стани тих або інших об’єктів. Моделювання в діяльності слідчого або судді сприяє пізнанню конкретного, має широкі можливості для вивчення властивостей і сторін окремих об’єктів, у багатьох випадках дає змогу встановити конкретні обставини, вирішити питання щодо існування тієї чи іншої події, факту. Так, слід, залишений на місці події автотранспортом, дає можливість створити його модель щодо виду, марки, індивідуальних особливостей протектора. Сукупність слідів на місці події дозволяє створити уявну модель події, її динаміки, кількості осіб, які брали участь у ній. Проведення слідчого або судового експерименту дає можливість у процесі його моделювання встановити ймовірність здійснення певних дій, появу тих або інших результатів. Іншими словами, діяльність, пов’язана з моделюванням у його будь-яких формах, сприяє пізнанню окремих обставин і фактів і зрештою — встановленню об’єктивної істини. Моделі, використовувані в пізнавальній діяльності, поділяють на два види: матеріальні та ідеальні.

Матеріальні моделі відтворюють реально які-небуць предмети, обста­новку, дії, явища. До них можна віднести такі предмети, що мають значення для судочинства, як зліпки, відбитки, фотознімки, макети тощо.

Ідеальні, або уявні, моделі — це образи, що мають певний зміст, ви­ражений у поняттях. Це насамперед будь-які припущення, версії, уявне прогнозування здійснюваних для досягнення певної мети дій. Наприклад, припущення щодо характеру події злочину або мети цивільно-правового правочину, прогнозування перебігу майбутнього допиту, обшуку, перевірки показань на місці становлять моделі різної спрямованості, що мають єдиний зміст — уявне відтворення минулого або майбутнього у сфері кримінально-процесуальної чи цивільно-процесуальної діяльності.

Моделі також прийнято класифікувати на статичні (матеріальні) і динамічні (уявні). Останні є рухомими, такими, що розвиваються або втрачають своє значення в процесі перевірки їхніх пізнавальних якостей. Матеріальні моделі здебільшого передують формуванню уявної моделі, виконуючи низку важливих функцій, зокрема орієнтації, зіставлення даних (матеріалів) для експертного дослідження.

Процес пізнання істини при розслідуванні злочинів і в перебігу судочинства зумовлюється логічністю мислення. Правильне осмислення фактів, що спостерігаються, встановлення їх причинних відносин, побудова обґрунтованих версій, оцінювання одержаної інформації — необхідні етапи у встановленні істини. Очевидність необхідності застосування законів логіки ілюструється тими негативними наслідками, що спостерігаються у результаті припущених при розслідуванні та у судовому розгляді логічних помилок. Ще відомі факти, коли злочини залишаються нерозкритими не тому, що відсутні докази їхнього вчинення, а тому, що ці докази неправильно осмислені, невірно оцінені, покладені в основу помилкових версій розслідування.

Об’єктивна істина в судочинстві може бути досягнута тільки в результаті раціонального пізнання. Однак поряд із правильним тлумаченням ролі і значення логічного мислення в процесі пізнання істини висловлюються думки, згідно з якими інтуїція також може розглядатися як елемент, що сприяє досягненню істини. Наділяючи інтуїцію не властивим їй змістом, тлумачучи її як один із шляхів пізнання, деякі автори вільно чи мимоволі протиставляють її логічному мисленню, а часом відводять їй місце, рівноцінне за значущістю логічній діяльності мислення.

Неправильне розуміння інтуїції може спричинити помилкові практичні рекомендації, що орієнтуватимуть слідчих і суддів не на аналіз доказів у справі і висування обґрунтованих версій, а на підсвідоме, продиктоване «надчуттям» угадування того, що може бути пізнане тільки в процесі логічного раціонального мислення.

Тлумачення інтуїції як підсвідомого, мимовільного, нелогічного прийняття рішення чи здійснення якої-небудь дії є вульгарним тлумаченням, перенесення якого на оцінку доказів, формування внутрішнього переконання слідчого або судді є недоцільним.

Деякі вчені, досліджуючи проблему інтуїції, зводять її до емоційного моменту в пізнанні, вважаючи, що інтуїтивні висновки виникають з емоційного боку пізнання, не піднімаючись до логічного (раціонального) пізнання (М. С. Строгович). Це твердження є не зовсім точним.

Інтуїція не зводиться тільки до емоційного. Інтуїтивне знання про­тиставляється логічному як не вивідне, а як підказане «надчуттям», натхненням, непоясненими імпульсами. Це означає його відірваність і від емоційного, і від логічного ступеня пізнання. Якби таке знання виводилося з емоційного пізнання, воно могло б бути неточним, неправильним, але воно протиставляється звичайному перебігу пізнання як надлогіка, щось більш глибоке і тому «незбагненне». Саме у цьому і полягає містичний момент розуміння інтуїції.

Пояснення раптовості вирішення поставленого завдання можна про­ілюструвати міркуваннями І. П. Павлова з приводу проведених ним експериментів. Учений наводить приклад, коли він нібито інтуїтивно знайшов правильне пояснення експерименту. «... Адже мені самому, — писав він, — спершу не було зрозуміло, звідки йшла правильність мого припущення. Виходило, — інший сказав би, — інтуїція, сам здогадався, а не розумів, через що». Проаналізувавши цей випадок, І. П. Павлов так роз’яснив сутність інтуїції: «Я результат пам’ятав і відповів правильно, а весь свій ранній шлях думок забув. Ось чому і здавалося, що це інтуїція. Я вважаю, що всі інтуїції так і слід розуміти, що людина остаточне пам’ятає, а весь шлях, яким вона підходила, готувала, вона його не підрахувала до даного моменту».[2] Таким чином, інтуїція — це знання, що виникає без усвідомлення шляхів і умов його одержання.

Слідчий, як і суддя, при оцінці доказів не повинен покладатися на свої враження, якщо вони підсвідомі. Логічні висновки, до яких він приходить унаслідок такої оцінки, мають ґрунтуватися на дослідженні конкретних доказів, наявних у справі. Нехтування цим правилом може спричинити безпідставне обвинувачення і засудження невинної особи;

До психологічних основ доказування належить також внутрішнє переконання як необхідний елемент оцінки доказів. Переконання як ставлення суб’єкта до своїх знань, висновків і рішень, як почуття впев­неності є психологічною категорією, що підкреслюється першою частиною терміна — «внутрішнє».

Повна переконаність є психологічною гарантією правильності рішень, прийнятих у процесі судочинства. Переконання забарвлене емоційно-вольовими характеристиками як знання, що формується у галузі суспільних відносин.

Категорія «внутрішнє переконання» по суті виражає суб’єктивну впевненість у відповідності суб’єктивної оцінки об’єктивно існуючим обставинам чи фактам. Суб’єктивність внутрішнього переконання як його форма не тільки не виключає, а й, навпаки, передбачає об’єктивний зміст. У цьому аспекті внутрішнє переконання є однією з форм відображення об’єктивної дійсності. Будучи за своїм змістом відображенням об’єктивної дійсності, внутрішнє переконання, однак, не виконує ролі критерію істинності того, що пізнається у кримінальній справі. Критерій істини в цій галузі, як і в усіх інших галузях пізнання, — практика.

У своєму формуванні внутрішнє переконання проходить безліч етапів, починаючи від почуттєвоґо і завершуючи логічним. Серед них можна виділити декілька основних:

1) аналіз певних обставин, матеріалів (цьому етапу передує почуттєве пізнання);

2) зіставлення результатів аналізу з іншими матеріалами (тут велике значення мають минулий досвід, рівень знань особи в досліджуваній галузі); 3) синтез, що передбачає створення основи для почуття переконання.

Психологічні етапи формування внутрішнього переконання пронизують правосвідомість суб’єкта. Аналізуючи та оцінюючи кожну обставину розслідуваної чи розглядуваної справи, слідчі і судді керуються комплексом своїх моральних, правових уявлень, що.визначають, зрештою, соціальну характеристику внутрішнього переконання. Саме тому всі спроби тлумачити почуття впевненості, переконання як інтуїтивне, що не піддається жодному контролю, повинні визнаватися такими, що суперечать науковому розумінню формування переконання.

Зазначимо, що волю і незалежність внутрішнього переконання судді, прокурора, слідчого не можна розуміти як свавілля, як особистий, ні від чого не залежний розсуд. Вільним може вважатися тільки те переконання, що правильно і повно відображає факти, які спричиняють необхідність застосування закону.

Обґрунтованість внутрішнього переконання є його невід’ємною властивістю, оскільки становить необхідну змістовну основу структури розумових процесів при формуванні внутрішнього переконання.

Внутрішнє переконання має відповідати певним вимогам:

а) ґрунтуватися на доказах, зібраних у встановленому законом порядку;

б) докази повинні бути перевіреними;

в) кожен доказ має бути розглянутий окремо і в сукупності з іншими доказами;

г) виходити з усебічного, повного та об’єктивного розгляду матеріалів справи.

4. Психологія планування та організації процесуальної діяльності.

Психологічні основи планування слідчої (судової) діяльності зу­мовлюються загальними положеннями планування роботи з урахуванням специфіки названої галузі. У психології праці планування розуміють як розумовий процес, що включає порядок, послідовність та очікувані результати майбутніх дій. З психологічного погляду планування діяльності полягає в тому, що людина уявно намічає шляхи, способи, заходи і строки виконання певних дій, які вирішують окремі завдання і приводять зрештою до досягнення поставленої мети. Таким чином, у процесі планування спочатку створюється діяльність в уявленнях.

Планування в слідчій (судовій) діяльності має специфічні риси, зумовлені його головною метою — встановленням об’єктивної істини. Оскільки планування в цих умовах передбачає пошук інформації, слідів, доказів тощо, то воно ґрунтується на побудові версій. Останні відіграють роль необхідних орієнтирів, яким підкорені напрям розумової діяльності і побудова завдань, спрямованих на організацію роботи. Тут гіпотетична діяльність характеризується багатоаспектністю, невизначеністю, що пояснюється незначною кількістю вихідних даних, а також відсутністю останніх або маскуванням, що спотворює розуміння сутності події або факту. Висуванню версій передують складний аналіз, установлення причинних зв’язків, що стосуються досліджуваної події. Більше того, висунення версій має багатозначний характер, тому що обмежена кількість інформації дає; змогу висунути одночасно декілька припущень — версій, що у процесі перевірки можуть бути відкинуті як необгрунтовані.

Великі труднощі викликає планування розслідування злочинів, особливо на етапі висування версій. Сама побудова версій характеризується значною розумовою діяльністю, яка передбачає не тільки висунення власне версії — обґрунтованого припущення щодо події, факту, особи, яка вчинила діяння, а й висловлення так званих висновків, даних, що з необхідністю повинні випливати з припущення, яке допускається. Так, якщо йдеться про висунення версії щодо місця та особи, яка вчинила вбивство, то прогнозування наслідків має включати дані про те (якщо припущення правильне), що на місці події мають бути виявлені сліди перебування цієї особи, а на самій людині — сліди причетності до події — кров, сліди боротьби, нашарування на одязі, які свідчать про можливий контакт у період події злочину. Названі фрагменти, з яких відновлюється картина події, ілюструють не тільки; розумову діяльність, а й побудовану на її основі організацію розслідування. Планування судової діяльності, пов’язаної із з’ясуванням, досягненням об’єктивної істини, дещо спрощується діяльністю, розпочатою в процесі розслідування, хоча в окремих випадках результати останньої можуть бути повністю спростовані у зв’язку з недоведеністю або обставинами, що недавно стали відомими.

В основі організації будь-якого виду діяльності лежить вирішення розумових завдань, які визначають загальні та окремі напрями такої організації. Розумове завдання є підґрунтям майбутньої загальної моделі організації будь-якого процесу або окремого випадку. Організація того або іншого виду діяльності, навіть у найпростішому вираженні,

розпочинається з вирішення завдань, пов’язаних з обмірковуванням функцій і порядку цієї діяльності.

Якщо згідно з викладеним звернутися до розумових завдань, що вирішуються в процесі судочинства, то серед них можна виділити два найбільш значні типи. Перший включає завдання, які умовно можна назвати ідеальними розумовими, другий становлять так звані реальні розумові завдання.

Ідеальні розумові завдання — це насамперед слідчі версії. Як правило, вони пов’язані з уявними побудовами, що спрямовані на пошук пояснень злочинної події або іншого факту і не містять у собі діючого організаційного елемента. Проте вони тісно пов’язані з іншим типом завдань, що мають організаційний і в цьому сенсі реальний характер. Зазначені типи розумових завдань є взаємообумовленими. Наприклад, ідеальні розумові завдання є підґрунтям для виникнення і здійснення організаційних розумових завдань, пов’язаних з перевіркою висунутих версій, організацією процесуальних та оперативно-розшукових дій.

Обидва типи завдань виконують пізнавальну функцію як ізольовано, так і у взаємозв’язку. Якщо розумові завдання, пов’язані з побудовою різноманітних версій, у літературі досліджено досить докладно, то завдання, що стосуються організації діяльності слідчого або судді, розглядаються фрагментарно, у зв’язку з загальними проблемами наукової організації праці або організацією окремих процесуальних дій. Так, розгляд реальних розумових завдань — завдань щодо організації судово - слідчої діяльності — дає змогу класифікувати їх:

1) завдання щодо взначення джерел інформації;

2) завдання щодо організації процесуальних та оперативно-розшукових дій;

3) завдання з координації діяльності;

4) завдання з економії процесуальних засобів і визначення строків діяльності;

5) завдання щодо організації профілактичних заходів.

Психологія організації ґрунтується не тільки на розумінні тих або інших завдань, пов’язаних з досягненням мети, а й на вмінні правильно знайти оптимальні шляхи їхнього вирішення. У цьому аспекті важливу роль відіграє творчий елемент у судово-слідчій діяльності, що полягає в обранні найбільш ефективних процесуальних дій, їхніх систем, ступеня і послідовності використання. Значна увага в організації діяльності осіб, які здійснюють функції в судово-слідчій роботі, приділяється їхнім особистісним нахилам і здібностям (організатор, виконавець, індивідуаліст, колективіст та ін.), що істотно впливає на відповідність обраної соціальної ролі службовому становищу і визначає ефективність виконуваних функцій.

 

 

Тема 4. Види слідчої (судової) діяльності.

План.

1. Пізнавальна діяльність.

2. Конструктивна діяльність.

3. Комунікативна діяльність.

4. Посвідчувальна діяльність.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-20; Просмотров: 2138; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.136 сек.