Біологічні й психологічні напрямки у вивченні культур

При розгляді еволюційного напрямку в дослідженні культур відзначалася тенденція до ототожнення розвитку "організму" і культури. Л. Фробеніус також проводив аналогію між культурою й живою істотою. Елементи біологічного підходу до культури присутні й в А. Бастіана, що вважав, що елементарні клітинки культури подібні до кліток живого організму.

У даному питанні мова йтиме про досить спірний спосіб вивчення культур, названий біологічним. Основна теза або ідея - заміна вивчення історичних факторів розвитку культур біологічними. В історії науки існують два варіанти реалізації цієї ідеї. Перший складається у зведені культурної розмаїтості, особливостей етнокультурних спільнот до біологічних (расових) або навіть антропологічних характеристик індивідів. Другий виражається в позбавленні культури її історичної специфіки як особливої якісно відмінної форми організації життя людини й бачення в ній лише кількісних відмінностей від світу тварин. Якщо перший варіант біологічного вивчення культур призвів до появи расизму, то другий сприяв виникненню соціобіологічного вивчення культур.

Расистські концепції культур з'явилися через неможливість пояснити з позицій еволюційного підходу, що декларував обов'язковість прогресивного поступального й стадіального розвитку, існування традиційних, "примітивних", архаїчних культур. Крім цього, у працях багатьох дослідників зустрічалися положення про вищі й нижчі культури, про інший (природний, нижчій) спосіб мислення, тобто існувала теорія наївного дикуна, чесного й доброго, але який поступається в рівні розвитку європейцеві. Деякі видатні еволюціоністи-дослідники культур (наприклад, Г. Спенсер) зображували в перекрученому вигляді особливості культур неєвропейських народів і вважали расові типи позаєвропейських народів нижчими (К. Бюхнер і ін.). Особливо широко були поширені такі ідеї в США, де переважала думка про те, що негри - нижча раса й тому вони не можуть жити без сторонньої опіки, що підтримує їх у культурному стані.

В 1853 р. вийшов маніфест даного напрямку - книга французького дипломата й аристократа А. Гобіно (1816-1882) "Досвід про нерівність людських рас". У своєму творі, своєрідної романтично-реакційної фантазії, він показував, що причина, джерело різниці в історичних долях культур перебуває в расових особливостях людей, що складають ті або інші певні етнокультурні спільності, країни. Таким чином, джерело розвитку, якісної своєрідності вищих і нижчих культур він бачив у специфіці організмів людей різних народів, у тому числі в їхньому зовнішньому вигляді. Природно, що А. Гобіно був прихильником полігенізму (вчення, що заперечує єдність людського роду). Кожна раса створювала свою культуру. Людські раси відрізняються між собою, на думку Гобіно, по "красі", по фізичних ознаках, по психологічних якостях і по різній здатності створювати й засвоювати культуру. Дикі в цей час народи залишаться такими назавжди. Культура однієї раси не може проникнути в середовище людей іншої раси. Нижчою расою Гобіно вважав чорну ("меланічну"), трохи більш развинутою - жовту. Єдино спроможною до прогресу й створення повноцінної культури він уважав білу расу, особливо її еліту - арійську расу. Абсолютну перевагу вищої раси Гобіно обґрунтовував, розглядаючи розвиток десяти (по його підрахунках) культур-цивілізацій, відомих в історії людства (індійська, єгипетська, ассірійська, грецька, китайська, римська, німецька, алеганська, мексиканська й перуанська). Всі вони створені, на думку Гобіно, вищим різновидом білої раси - арійцями. Для підтвердження своєї тези він використає фантастичні дані про основу найдавніших культур і зв'язки між ними. Так, він приписує виникнення давньоєгипетської цивілізації арійській колонії на Середньому Нілу. Китайська ж культура, на його думку, була створена "гілкою білих людей", що прибули з Індії. Доколумбові цивілізації в Америці створювали "білі елементи", що проникнули на континент через Ісландію й Гренландію в Х ст. Ідеал для Гобіно - німецька культура в особі середньовічного Рима (не античний Рим, а "німецький"). Рим був справжнім культурним центром і сприяв утворенню ряду держав у Європі, у тому числі й Росії (Русі). Остання як самостійна держава без германців-норманів просто не існувала б. Майбутнє людства представляється Гобіно песимістично. Це обумовлювалося тим, що, створюючи всюди нові типи культур, біла раса (включаючи арійців) змішувалася з іншими народами, втрачала свою чистоту й споконвічний імпульс енергії. Втрата ж енергетичних здібностей веде до цілковитого застою, однаковості.

Основні висновки з расово-антропологічної концепції культури Гобіно полягали в наступному:

а) культура - продукт расово-антропологічних факторів;

б) раси нерівні між собою, і це обумовлює нерівність створених ними культур;

в) культурні стереотипи поведінки людей переважно визначаються біологічною спадковістю;

г) расові змішання шкідливі, вони наносять втрату розвитку культур (природно, білої раси) і ведуть до втрати енергетичних імпульсів, що спонукують удосконалювати культуру, створювати її нові форми.

Більш наукоподібне оформлення подібний погляд на історико-культурний процес отримав в "теоріях" Ж. Ляпужа (1854-1936) у Франції й О. Аммона (1842-1916) - у Німеччині. Вони висували тезу про залежності психічних якостей людей і відповідно якості створеної ними культури від величини головного показника. (Головним показникам у фізичній антропології вважається процентне відношення найбільшої ширини голови до її найбільшої довжини) Таким чином, чим довшеголова людина, тим більш вона обдарована, здібна і т.д. "Довгоголові" люди належать до європейської раси, творці всіх великих культур в історії людства. Довгоголові біляві представники "вищої" раси створили європейську цивілізацію - саму досконалу й розвинену у світі культуру. Цікаве зауваження Ляпужа й Амонна про те, що бідні класи й верстви сучасних їм європейських країн складаються з людей з неповноцінними психічними властивостями, що обумовлені їх короткоголовістю (брахікефали). До них належать нащадки ненімецького місцевого населення Європи. А європейську еліту представляють вищі носії культури - довгоголові нащадки німецьких завойовників (долікефали). Іншими словами, розвиток культури визначається довголовістю черепа особою "європейської" (або арійської) раси.

Аналогічні концепції розвитку людської культури можна виявити в Л. Вольтмана, переконаного прихильника переваги європеоїдної (кавказької) раси, і в X. Чемберлена, відповідно до якого найвищим досягненням історичного розвитку Європи стало створення "тевтонської" культури й "тевтонської" раси - спадкоємиці "арійського" духу.

Підсумки подібного "дослідження" культур складалися у висновку про повноцінні й неповноцінні культури, а відповідно й про народи. Одні народи йшли по європейському шляху цивілізації, а інші виявилися не здатними до розвитку. При цьому примовчувалось, що інші народи (а їх більшість) мали свої історичні шляхи розвитку, які привели до іншого типу культур, що часто відрізняються від християнської цивілізації Заходу. Будь-яка розмаїтість, відхід від якогось лінійного шляху розвитку "вищої" раси, всяке "інше" у культурі розглядалося як недорозвинене, неповноцінне. У біолого-расистських концепціях культури більш явно, ніж в інших, звучав тоталітарний мотив обов'язкового проходження певної моделі (вищої і єдино вірної) розвитку й функціонування культур. За зразок у більшості випадків пропонувалася західноєвропейська цивілізація, створена "довгоголовою" арійською расою. На перший погляд здається, що не варто витрачати час і зусилля на розгляд подібних "культурологічних" теорій, відкинутих часом, дискредитованих як ідейних попередників "культурних" експериментів у нацистській Німеччині. Але не можна забувати, що подібні "теорії культури" отримали широке поширення до початку XX ст. і виявляють живучість аж до теперішнього часу. Цьому сприяє ряд обставин.

Зміцненню й поширенню міфу про нерівноцінність культур і народів (а це найпоширеніший і самий реакційний і нелюдський міф XX ст.) сприяли деякі особливості розвитку вивчення культур кінця XIX - середини XX ст. Адже саме еволюціоністи наполягали на обов'язковості лінійного прогресу від більш простих культур до більш складних. При цьому зовсім не розглядалося питання, чому інші культури не розвивалися по запропонованій ними європоцентристській схемі. Із праць представників еволюціоністського напрямку запозичене також положення про те, що "чим розвиніше, тим краще", тобто оцінний підхід (гірше, нижче) стосовно культур. Підживлювали "расистський" міф і міркування еволюціоністів про особливий тип мислення "дикунів", про необхідність їх морального й культурного розвитку. Більш пізні представники еволюційних концепцій (наприклад, Л. Уайт) прямо-таки боролися із прихильниками інших напрямків у відстоюванні однолінійно-прогресивної схеми розвитку на противагу ідеї про унікальність і самобутність культур.

Разом з тим дана псевдотеорія культур мала одне достоїнство - вона ясно й чітко (нехай неправильно й перекручено) давала відповідь на питання про джерело, причини розмаїтості культур, нерівномірності їхнього історичного розвитку. Дуже дохідливо й на прикладі явно виражених розбіжностей (зовнішність, расово-антропологічні характеристики) показувався їхній зв'язок з особливостями культури. Не останню роль в обґрунтуванні расистських концепцій культури грало раціоналістично-просвітительське уявлення про неї насамперед як про носительку знань, організованих у вигляді науки.

У більш пізній час біолого-антропологічні концепції трансформувалися й не носили настільки явно вираженого расистського характеру. Вони органічно взаємодіяли з дослідженнями "примітивного типу" мислення, рівня інтелекту у зв'язку з особливостями культури. Але при всіх варіаціях зберігалася ідея нерівноцінності різних типів культур.

Треба мати на увазі, що міф (або міф-теорія), один раз поширившись, у сучасній культурі має тенденцію існувати й змінюватися за своїми законами, знаходити нові форми й знову відроджуватися в новому обличчі. Цю обставину, оцінюючи положення про нерівноцінність культур, підкреслив відомий психолог Дж. Міллер. “Кожна культура, - пише він, - має свої міфи. Один з найбільш живучих - це положення про те, що дописемні народи володіють тим, що ми воліємо називати "примітивним мисленням", тому що воно нижче стосовно нашого. Той же самий стереотип застосовується до етнічних меншостей, які живуть на Заході”. Могутності міфу можна було протиставити цілісну концепцію, що пояснює міжкультурні розбіжності. А така концепція з'явилася лише в середині XX ст. у вигляді напрямку "Культура-і-особистість" (психологічна антропологія).

Уже до першої третини XX ст. "расово-антропологічна" теорія культур трансформувалася в концепцію генетичного детермінізму. Її основний зміст зводиться до того, що своєрідність культур і людини пов'язана з реалізацією генетично успадкованої програми, тобто своєрідність культур визначається спадкоємною програмою, що існує в генах тих або інших народів. Досить екзотичним варіантом цієї теорії є концепція, відповідно до якої суб'єктом розвитку є не людина, а гени, які, виконуючи свої функції й програмні установки, створили культури як форми дрейфу генів.

Біологічний підхід до вивчення культур у наступні періоди розвивався в основному у двох формах. Перша ігнорує якісну своєрідність культур, зводячи їх до біологічних закономірностей, інстинктивних, рефлекторних. Друга стверджує зворотне: у світі тварин виявляються культура й навіть культури. "Наявність" у тварин власності, структурно-ієрархічних утворень, націй і тому подібного складає основу даної форми вивчення культур.

У рамках біологічного напрямку вивчення культур ставився й досліджувався найважливіший для культурології в цілому питання співвідношення природно-біологічного й соціокультурного в суспільствах, а також співвідношення вродженого й набутого. Була також сформульована проблема про спадковість (або неспадковість) культурних стереотипів, моделей поведінки. Навіть було висловлене припущення про часткову спадковість загальнородового культурного досвіду людства. Антропологи, що досліджували способи оволодіння культурою в різних типах суспільств, схилялися до пріоритету зовнішніх, отриманних умінь, навичок, моделей поведінки. Більш всебічно дана проблема вивчалася в етологічному підході до аналізу культур, етології людини.

Своєрідну реакцію расово-антропологічна європоцентристська теорія культур викликала в Африці. Після другої світової війни й звільнення в 60-х роках численних країн цього континенту тут була створена афроцентристська концепція культури (расизм навпаки), що отримала назву "негрітюд". Її творець - Л. С. Сенгору (Сенегал). Він відзначає переваги й особливості африканців "як дітей природи", що безпосередньо зливаються з нею, що підпорядковуються ритмам, запахам, звукам. Образ африканської культури, що пов'язана з ритмічними танцями, що залежать від космічних коливань, і є прояв життєстверджуючих мотивів.Біла людина - руйнівник, що втратила гармонію у стосунках із самим собою, іншими й природою. ЇЇ очікують лиха, якщо вона не змінить своєї культури.

"Психологія народів"

Істотною рисою еволюціонізму як методу вивчення культур було захоплення психологічним поясненням культур. Уже в середині XIX ст. уживали спроби обґрунтування самостійного напрямку, центром досліджень якого була б психологія народів. Засновниками нової дисципліни були німецькі вчені М. Лацарус (1824-1903) і X.Штейнталь (1823-1899). Основний зміст їхньої концепції полягає в тому, що завдяки єдності походження й середовища перебування "всі індивіди одного народу мають відбиток... особливої природи народу на своєму тілі й душі", при цьому "вплив тілесних впливів на душу викликає відомі схильності, тенденції нахилу, властивості духу, однакові у всіх індивідів, внаслідок чого всі вони володіють тим самим народним духом". Народний дух розуміється як психічна подібність індивідів, що належать до одного народу й одночасно як їхня самосвідомість (народ є якась сукупність людей, які дивляться на себе як на один народ, зараховують себе до одного народу). Основними завданнями "Психології народів" є: а) "психологічно пізнати сутність народного духу і його дії; б) відкрити закони, по яких відбувається внутрішня духовна або ідеальна діяльність народу в житті, у мистецтві й у науці й в) відкрити основи, причини й приводи виникнення, розвитку й знищення особливостей якого-небудь народу". В "Психології народів" можна виділити два аспекти. По-перше, аналізується дух народу взагалі, його загальні умови життя й діяльності, установлюються загальні елементи й відношення розвитку духу народу. По-друге, більш конкретно досліджуються приватні форми народного духу і їхній розвиток. Перший аспект дістав назву етноісторичної психології, другий - психологічної етнології. Безпосередніми об'єктами аналізу, у процесі дослідження яких розкривається зміст народного духу, є міфи, мова, мораль, вдача, побут і інші особливості культур.

Підбиваючи підсумок викладу ідей, висунутих М. Лацарусом і X. Штейнталем в 1859 р., дамо коротке визначення "Психології народів". Вони пропонували будувати етнічну психологію як пояснювальну науку про народний дух, як вчення про елементи й закони духовного життя народів і дослідження духовної природи всього людського роду.

Загальний напрямок досліджень культур, сформульований М. Лацарусом і X. Штейнталем, проблеми, поставлені ними, розвиваються й понині. Аналіз "Психології народів" (у вигляді етнопсихології або ментальності як типу культури, або проблеми "первісного мислення") став невід'ємною частиною дослідження культур в XX ст. Ці ж аспекти вивчення культур є обов'язковою частиною практично будь-якого курсу культурології.

Тому хотілося б звернути увагу на ту обставину, що напрямок "Психологія народів" не зводиться тільки до аналізу психічного складу розуму або культурно-обумовленомого типу мислення. Її предмет і завдання значно ширше, вони не складаються тільки в індивідуально-психологічних характеристиках (сприйняття, пам'ять, темперамент, характер) людей, що належать до різних культур.

Хоча Штейнталь і Лацарус не змогли виконати своєї грандіозної програми, але їхньої ідеї були підхоплені й розвинені поруч психологів, антропологів і соціологів. Згодом в XX ст. їхню програму доповнили й успішно виконали прихильники американської етнопсихологічної школи (психологічна антропологія).

Продовжив розвивати психологічний напрямок В. Вундт (1832- 1920). Двадцять років свого життя він присвятив написанню десятитомної "Психології народів". У ній він розвивав положення про те, що вищі психічні процеси людей, у першу чергу мислення, є продукт історико-культурного розвитку співтовариств людей. Він заперечував проти прямої аналогії аж до ототожнення індивідуальної свідомості й свідомості народу. На його думку, народна свідомість є творчий синтез (інтеграція) індивідуальних свідомостей, результатом якого є нова реальність, що виявляється в продуктах надіндивідуальної або надособистісної діяльності в мові, міфах, моралі.

Під трохи іншим кутом зору розглядав культурно-історичний процес американський учений Л.Ф. Уорд (1843-1913), автор книг "Динамічна соціологія" (1883) і "Психічні фактори цивілізації" (1893). Походження культур він уважав вищим щаблем еволюційних сходів, синтезом всіх природних сил, що склалися в ході космобіо- і антропогенезу. Якісну відмінність нової соціально-культурної реальності він бачив у наявності в ній почуття й мети. Таким чином, людина в культурній історії діє згідно зі свідомими цілями. Первинними бажаннями (потребами) людини є спрага, голод і статеві потреби. На їхній основі складаються більш складні інтелектуальні, моральні, естетичні бажання, що слугують основою для вдосконалювання суспільства, його поліпшення ("меліоризму", по термінології Л. Уорда). У концепції Уорда привертає увагу аналіз походження й ролі задоволення й страждання в житті людини, дослідження такого феномена, як щастя (свобода від страждань) і психологія винаходів. Поряд з індивідуальними цілями він визнавав існування колективних цілей, носієм яких була окрема культура.

Певний внесок у психологічне вивчення культур вніс професор Єльського університету соціолог У. Самнер (1840-1910). Основна його праця, присвячена цій темі, - "Народні звичаї" (1906). У поняття "звичай" він включає всі культурно-обумовлені, стандартизовані форми поведінки. Як причини появи й існування звичаїв він виділяє групи взаємодій або факторів. Перша пов'язана з боротьбою людей один з одним або з навколишньою природою. Звичаї в цьому випадку являють собою певні види захисту й нападу в процесі боротьби за існування. Крім цього, звичаї є продукти чотирьох мотивів людських дій (голод, сексуальна пристрасть, честолюбство, страх). Велику популярність придбали поняття У. Самнера "ми - група" і "вони - група". Відносини в "ми - група" - відносини солідарності, тоді як між групами переважає ворожість. У. Самнер дав одне з перших визначень етноцентризму як "погляду, відповідно до якого власна група представляється людині центром усього, а всі інші оцінюються стосовно неї".

"Групова психологія"

Велику роль у вивченні внутрікультурних механізмів взаємодії людей зіграли роботи французьких учених - представників соціально-психологічного напрямку у вивченні культур Г. Лебона (1841 -1931) і Г.де Тарда (1843-1904). Основна спрямованість робіт Г. Лебона "Психологічні закони еволюції народів" (1894) і "Психологія юрби" (1895) - аналіз взаємин мас народу, юрби й лідерів, особливостей процесу оволодіння ними почуттями, ідеями. Уперше в цих працях були поставлені проблеми психічного зараження й вселяння, сформульоване питання про керування людьми в різних культурах.

Продовжив аналіз групової психології й міжособистісної взаємодії Г. Тард. Він виділяв три типи взаємодій: психічне зараження, вселяння, наслідування. Найбільш важливі роботи Тарда, присвячені цим аспектам функціонування культур, - "Закони наслідування" (1890) і "Соціальна логіка" (1895). Головне завдання автора - показати, як з'являються зміни (нововведення) у культурах і як вони передаються в суспільстві індивідам. Відповідно до його поглядів, "колективна інтерментальна психологія... можлива тільки тому, що індивідуальна інтраментальна психологія включає елементи, які можуть бути передані й повідомлені однією свідомістю іншій. Ці елементи... можуть з'єднуватися й зливатися воєдино, створюючи справжні соціальні сили й структури, течії думок або масові імпульси, традиції або національні звичаї". Елементарне відношення, по Тарду, - це передача або спроба передачі вірування або бажання. Певну роль він відводив наслідуванню й вселянню. Суспільство - це наслідування, а наслідування - свого роду гіпнотизм. Усяке нововведення - це акт творчої особистості, що викликає хвилю наслідувань.

Культурні зміни Г. Тард аналізував на основі вивчення таких явищ, як мова (її еволюція, походження, лінгвістична винахідливість), релігія (її розвиток від анімізму до світових релігій, її майбутність), і почуттів, насамперед любові й ненависті, в історії культур. Останній аспект досить оригінальний для дослідників культур того часу. Його Тард досліджує в главі "Серце", у якій він з'ясовує його роль, що притягаює і відштовхує почуття, міркує про те, що таке друзі й вороги. Особливе місце займає дослідження таких культурних звичаїв, як вендета (кровна помста), і феномена національної ненависті.

Наступний розвиток проблема пояснення механізмів внутрікультурної передачі інформації отримала в концепції інтеракціонізму (взаємодії) у працях американських учених У. Джеймса, Дж. Болдуина, Х. Лантухі й Дж.Г. Міда. Центральний принцип вчення - багатомірний аналіз "Я" як ядра особистості в культурі.

Представники "Групової психології" і теорії наслідування відкрили й досліджували механізми внутршньокультурної взаємодії. Їхньої розробки були використані в дослідженні культур в XX ст. для пояснення ряду фактів і проблем, що виникають при вивченні різних типів культур. Містячи розгляд соціально-психологічного аспекту в аналізі культур, необхідно зупинитися на змісті феноменів, відкритих Г. Лебоном і Г. Тардом.

Наслідування, або імітативна діяльність, складається у відтворенні, копіюванні рухових і інших культурних стереотипів. Величезне його значення в процесі оволодіння культурою в дитинстві. Уважається, що завдяки цій якості дитина оволодіває мовою, наслідуючи дорослих, оволодіває культурними навичками. Наслідування - основа навчання й можливості передачі культурної традиції з покоління в покоління.

Психологічне зараження часто складається в неусвідомленому повторенні дій у людському колективі або просто при скупченні людей. Ця якість сприяє оволодінню людьми яких-небудь станів психологічного типу (страх, ненависть, любов і т.д.). Нерідко воно використовується в релігійних ритуалах.

Вселяння - всілякі форми впровадження у свідомість людей (в усвідомленій або несвідомій формі) певних положень, правил, норм, що регулюють поведінку в культурі. Може проявлятися у всіляких культурних формах, дуже часто сприяє об'єднанню людей усередині культури для виконання якого-небудь завдання. Всі ці три характерні риси культурної діяльності реально існують і діють разом, забезпечуючи регуляцію між членами етнокультурної спільності.

Вплив "Психології народів" як культурологічної концепції на розвиток досліджень культур в XX ст. не менш фундаментальний, ніж вплив "Групової психології". Справа Вундта, Лацаруса й Штейнталя була продовжена напрямком у вивченні культур "Культура-і-особистість". Предметом його вивчення стали пізнавальні здібності людей різних культур, культурно-обумовлені стереотипи поведінки, емоційне реагування. Значне місце було приділено вивченню етнопсихології різних народів, аналізу етнічної історії і її відображення в епічних творах.

Напрямок "Культура-і-особистість"

Наприкінці 20-х і початку 30-х років напрямок "Культура-і-особистість" здійснив в культурології поворот, змістивши акценти вивчення різних культур. У всіх попередніх напрямках головний об'єкт аналізу - культура, її структура, типи й т.д. Виняток становить психоаналітичне вивчення культури, у якому людина представлена патологічним невротичним індивідом і основний акцент робиться на несвідомому елементі її психіки.

У напрямку "Культура-і-особистість" предмет вивчення - взаємодія культури й особистості (людина), особистість у культурі й відтворюючій культурі. Загальний предмет даного напрямку, сформульований М. Мід і Дж. Хонігманом, - це аналіз того, як діє, мислить (пізнає, сприймає) і почуває (емоційно реагує) індивід в умовах різного культурного оточення. Центральною темою, особливо спочатку розвитку напрямку, були дослідження енкультурації, аналіз значення дитинства для особливостей функціонування дорослої особистості. Істотну роль спочатку грала теза про специфічний тип особистості, що визначає характер тієї або іншої культури.
Виникнення напрямку зв'язують із появою книг Р. Бенедикт "Конфігурації культур у Північній Америці" (1932) і "Моделі культур" (1934), а також з публікацією серії досліджень М. Мід про острівні культури Океанії. Крім зазначених учених до даного напрямку належали Р. Лінтон, К. Клакхон, А. Кардинер, К. Дюбуа, М. Спіро, І. Халлоуэлл. Близькі по поглядах до напрямку "Культура-і-особистість" були А. Кребер і М. Херсковіц.

Після другої світової війни напрямок "Культура-і-особистість" приступило до побудови узагальнюючих культурологічних теорій. Здійсненню цієї мети слугували колективна праця, виданий за редакцією Л. Спієра, І. Халлоуэлла й С.Ньютона "Мова, культура й особистість" (1944), збірник за редакцією К. Клакхона й Г. Мюррея "Особистість у природі, суспільстві й культурі" (1953), книга "Індивідуальний характер і культурне оточення" (1949). Значний вплив на розвиток напрямку зробили робота "Особистість і психотерапія", видана за редакцією Дж. Долларда й Н. Міллера (1950) і монографія Дж.М. Уайтінга й І.Чайлда "Виховання дітей і особистість" (1953), а також фундаментальна праця Дж. Хонігмана "Культура й особистість" (1954), у якому психологічна антропологія представлена у вигляді структурно-організованої теоретичної концепції. Теоретичні положення, розроблені Дж. Хонігманом, є загальнокультурологічною концепцією, дотепер використовувана в науках про культуру. Напрямок отримав назву психологічної антропології з 1961 р., після виходу у світло колективної монографії за редакцією Ф. Хсю "Психологічна антропологія". Ця книга й, особливо, поміщена в ній загальнотеоретична стаття Хсю, породили дискусію, присвячену уточненню ряду понять і розширенню предмета досліджень. Багато значних представників психологічної антропології (Дж. Уоллес, В. Барнів, Е. Бургіньон і ін.) запропонували свої варіанти розуміння галузі досліджень психологічної антропології. Підсумком дискусії, крім загальнонаукових результатів, з'явилося становлення психологічної антропології як навчальної дисципліни.

Важливою історичною віхою в розвитку психологічної антропології став VI Міжнародний конгрес антропологічних і етнологических наук (МКАЕН) (Чікаго, 1973), що показали, що психологічна антропологія отримала визнання й розвиток у країнах Латинської Америки і Європи (ФРН, Італія, Англія). В 1977 р. було засноване Товариство психологічної антропології, періодичним органом якого став журнал "Етос".

Незважаючи на різну направленість, дослідження все-таки групуються навколо центрального предмета вивчення психологічної антропології у формулюванні Дж. Хонигмана-М. Мід. Істотно доповнило розуміння суті психологічної антропології положення, висловлене Т. Р. Вільямсом, редактором-укладачем "Психологічної антропології" (1975), підсумкової праці VI конгресу МКАЕН. "Психологічна антропологія, - думав він, - вивчає долю індивідів у специфічному культурному контексті й інтерпретує отримані дані різними психологічними теоріями". У цьому ж дусі виразив основний зміст психологічної антропології й Ф. Бік, що викладає її вже близько 15 років в університетах США. Він розглядає її як взаємодію "між антропологічними проблемами й психологічними теоріями, що співіснували з ними".

У світлі такого бачення в психологічної антропології складна багаторівнева область досліджень як в історичному, так і в структурно-логічному плані природи.

У цю схему загальної структури досліджень психологічної антропології необхідно внести невелике доповнення. Воно стосується використання (починаючи з 80-х років) як теоретичної орієнтації інтеракціоністської концепції Дж. Г. Міда і його підходу до аналізу "Я", а також застосування загальних принципів культурно-історичної школи Виготського-Леонтьєва при порівняльному аналізі впливу (або його відсутності) на психологічні особливості особистості інституалізованих форм освіти в різних культурах.

При вивченні найрізноманітніших аспектів культури й особистості психологічні антропологи керуються рядом положень: відстоювання ідеї рівноправності всіх культур (у значенні їхньої цінності для людства), визнання єдності людського роду, критика тези про "вищі" і "нижчі" культури, використання в дослідженнях принципів міжкультурного порівняння.

Дата добавления: 2014-01-11