Вольтер – голова просвітників Європи

Лекція 10

ПЛАН

1. Життєвий шлях Вольтера.

2. Характеристика літературних творів Вольтера.

Абсолютизм, що панував у Франції вже декілька десятиліть підряд, був уже застарим. В останні роки правління Людовика ХІV стало відчутно, що з феодальною системою треба щось робити. А правління короля Людовика ХV було зовсім недієздатним, розгульним і важким для народу. Були забуті політика, чесність, строгість – панував розгул. Людовик ХV якось цинічно висловився: “Після мене – хоч потоп!”

Можливо, тут вина не стільки короля, скільки соціальних устоїв, що склалися у Франції на той час. Головне багатство держави – земля. Нею володіли два прошарки суспільства: дворяни й духовенство, а решта (третій прошарок – народ) не мала політичних прав і землі – “як кіт наплакав”. В країні, де кожна територіальна одиниця мала свого господаря-феодала, занепадала торгівля. Важко було витримати митні податки (дешевшим було ввезення товару з Америки, Англії). Становище в державі ставало все напруженішим. Багато хто розумів, що треба щось робити, потрібні суспільні зміни.

Страшною силою, яка гальмувала розвиток науки, культури, була церква. Вона тримала на контролі не тільки народні маси. З нею рахувалися правлячі класи, і навіть король не завжди міг вільно розпоряджатися життям не тільки держави, а й своїм власним. Церква вогнем і мечем придушувала все, що вважала неугодним їй. Інквізиції, страшні покарання, зради, норми, догми, ось методи, які допомагали їй тримати людей у покорі. Був створений монашський орден єзуїтів “Суспільство Ісуса” з таким девізом: “все средства хороши для всящей славы церкви”.

Але нове, передове виростало й давало про себе знати. Тоді вийшли на арену просвітителі, щоб виразити думки і сподівання народу. Їх називали так тому, що вони виступали за розвиток науки, культури знань, освіти серед широких мас народу. Вони наївно думали, що коли людині дати освіту, культуру, то становище в суспільстві зміниться само собою. Але все ж просвітителі дали багато і Франції (де народилися), і людству. По-перше, вони боролися проти феодалізму, який гальмував хід історії. По-друге, вони зновою енергією продовжили справу діячів епохи Відродження, гуманістів (боролися проти церкви, фанатизму). По-третє, просвітники відстоювали права людини, несли знання в маси. Серед них: Дідро – філософ, драматург, теоретик мистецтва; Руссо – політичний діяч, майстер прози; Монтеск’є – естет, письменник, юрист; Даламбер – математик; Тюрго – фахівець з політекономії; Ламетрі – фахівець з природничих наук.

Але головою французьких просвітителів, володарем розумів просвітителів і лідером розумних людей того часу був і довго таким залишався незрівнянний Вольтер. Багато його однодумців вважали Вольтера своїм учителем, опиралися на його думку, зважували на його вказівки. І це не дивно. Бо Вольтер був дуже обдарованою людиною і займався різносторонньою діяльністю. Він – філософ, поет, драматург, політичний діяч, публіцист. Його голос мав широкий резонанс у світі, його слово було непорушним авторитетом. “Ніякий державний діяч не управляв так владно суспільною думкою, як Вольтер” – писали про великого французького просвітника.

Вольтер (Франсуа-Марі Аруе) народився в Парижі в 1694 році і прожив довге життя (84 роки), залишаючись до кінця днів своїх діяльним, енергійним, працездатним. Батько його був дворянином. Тому син отримав добру освіту. Навчався в єзуїтському коледжі Людовика Великого, де вже отримав перший урок несправедливості (діти вельмож і аристократів жили окремо, в зручних кімнатах, і ставлення до них було зовсім інше, ніж до дітей дворян). Великий вплив на хлопця в той час мали книги французького вченого П’єра Бейля (твори, спрямовані проти церковного фанатизму), Монтеня (його знамениті “Досвіди”). У 16 років Франсуа закінчив коледж і заявив батькові, що хоче стати поетом. “Ні в якому разі!” – заперечив батько і послав його вчитися в школу правознавства.

Однак син вирішив, що, маючи гроші, можна купити посаду судді, але не можна купити талант написати поему (“А я її напишу!” – вирішив). Він закинув школу, почав писати. Його запрошують у своє коло аристократи, молодь. Молодий Вольтер блискучими епіграмами, гостротами, сатиричними експромтами завоював собі славу опозиційного поета. Він пише сатиричний вірш на регента Філіпа Орлеанського та його доньку-герцогиню, за що був висланий зі столиці на 8 місяців. Коли повертається, пише вірш “Царювання хлопчика” (про розбещеність царського двору) – і потрапляє в Бастилію на 1 рік і 1 місяць. В тюрмі пише трагедію “Едип”, яку поставили в театрі в Парижі. Заслужив прихильність публіки, яка дивилася на нього, як на зірку, на визначну особистість.

Філіп Орлеанський вирішив “приручити” відомого поета: нагородив його, призначив йому пенсію, запросив до двору. Однак Вольтер подякував і попросив не шукати для нього квартир, бо він сам вирішує, де йому жити. Вірші Вольтера поширювалися “з-під поли” і стали відомими багатьом, підняли його вище за Гомера і Вергілія. Однак це не завадило якомусь дворянину побити палицею першого поета країни. А влада не те, що не покарала цього розбійника, а посадила поета в Бастилію, виславши згодом з країни.

Вольтер їде до Англії. Там уже якраз відбулася буржуазна революція, запанувала буржуазія, з’явилися нові політичні закони, пожвавилося економічне життя. Це відзначив Вольтер, але він помітив, що життя простої людини ніяк не змінилося, таке ж важке, як і у Франції. В Англії Вольтер прожив три роки. Він вивчав англійську матеріалістичну філософію, літературу, наукові досягнення англійців. Він познай познайомився з творами філософа-матеріаліста Локка і вченого Ньютона, ставши їх активним популяризатором. До речі, Ньютона і Локка не знали навіть у їхній країні. І тільки Вольтер відкрив їх для Англії і світу.

Повернувшись додому, Вольтер написав книгу “Листи про Англію”, в якій критикує французьку феодальну систему і розповідає про англійську матеріалістичну філософію. Книга була публічно спалена. Вольтер пише свої знамениті трагедії “Брут”, “Заїра”.

Довго Вольтер не знаходив постійного місця проживання. Нарешті, оселився (на 14 років) у стародавньому замку Сірей своєї приятельки, коханої жінки, друга маркізи де Шитле. Маркіза була особливою жінкою: розумниця, котра розумілася на точних науках, писала математичні трактати, перекладала праці Ньютона на французьку мову, вивчала мови і добре володіла ними, мала смак у мистецтві і літературі. Тому й Вольтеру за 14 років життя в Сіреї вдалося багато зробити. Він написав праці з історії, математики, філософії, комедії (“Блудний син”, (Наніна”), трагедії (“Магомет”, “Меропа”), філософську повість “Задіг” тощо.

Вольтер важко переживав смерть маркізи, єдиної коханої жінки, єдиного щирого друга і помічницю. Його давно запрошував до себе прусський король Фрідріх ІІ – і Вольтер, забувши про уроки, які йому дав французький абсолютизм, поїхав до Берліна. Він мав наївну віру у доброго короля (яким вважав Фрідріха ІІ). Себе він бачив у ролі наставника королів, вважаючи таку посаду необхідною. У цей час Вольтер плідно працює над статтями для французької енциклопедії, закінчує твір, у якому втілює ідею абсолютної монархії, “Доба Людовика ХІV”.

В Берліні він переконується, що помилився в прусському королі. Фрідріх ІІ, вихований в атмосфері батькового деспотизму, цинічної тиранії, зійшовши на престол, продовжив батькову політику, хоч і прикривався принципами гуманізму та демократизму, вдавав із себе розумного і доброго монарха. Вольтер йому був потрібен як європейська знаменитість, яка може прикрасити його двір. Однак Вольтер швидко розпізнав короля і його політику. Згодом висміяв у памфлеті “Діатріба доктора Акакія” тупість президента Берлінської академія, розповів усьому світу про прусського короля-самодура. Фрідріх ІІ розлютився й звелів катові спалити памфлет перед вікнами Вольтера. Той зрозумів натяк і повернув королю всі знаки уваги до нього, виїхав з Берліна.

Але де ж зупинитися? У Франції – не можна, бо Людовик ХV проявляв до нього відверту злість. У Швейцарії кальвіністи організували травлю поета. Накопичуючи гроші ще з початку свого свідомого життя на той випадок, коли вони дуже знадобляться, Вольтер зрозумів, що настала пора їх використати. Щоб не залежати ні від яких королів, не підставляти себе під капризи всяких високих чиновників, він купує невеликий будинок на межі Франції і Швейцарії, в якому й прожив свої останні роки. Вольтер був у центрі подій. Він активно працює, листується, виступає з творами, статтями, до нього приїжджають відомі люди. Завдяки Вольтеру містечко Ферней, у якому він жив, стало європейським заїжджим двором.

Тут Вольтер написав свої філософські повісті “Кандід”, “Простодушний”, Людина з 40 екю”, філософські поеми “Про загибель Ліссабона”, “Про природничий закон”, “Філософський словник”, трагедії “Китайська сирота”, “Танкред”, “Гебри”. Його голос звучав сильно і грізно. Він сміхом вражав і випікав усе, що протистояло гуманізму і просвітительству. Особливо діставалось католицькій, жорстокому, ненормальному фанатизму. Використовуючи свій авторитет, Вольтер намагається зробити переворот в ідеології, засудити судом розуму всю дикість і неосвіченість церкви і феодальних порядків. Але сили його покидають, і він у віці 84 років помирає.

Спадщина Вольтера велика – може скласти цілу бібліотеку. Є видання творів Вольтера в 70 томах, є в 90 томах. Але найкращим вважається 5-томне видання творів Вольтера Молланом (1882 р.). Усі твори його можна поділити на 2 групи: до першої відносять твори наукового і філософського характеру (праці з історії, природничих наук, філософії, математики, фізики, етики тощо); до другої – поетичні праці (вірші, сатири, поеми, трагедії, комедії, повісті). Але всі його твори однаково пронизує ідея уславлення людини і природи.

Вольтер є автором епічної поеми “Генріада”. Під час роботи над цією поемою Вольтер ставив два завдання: дати Франції достойний її національний епос (як це зробив, наприклад, Гомер) і уславити розум, ідеального монарха, який переміг фанатизм у державі, встановив віротерпимість, але гине від руки фаната. Однак перше завдання не піддалося Вольтеру (бо він став на шлях наслідування античних поетів) і залишилося тільки слабкою спробою (національний епос у Вольтера виявися сухим, раціональним і надуманим). А от просвітницьке завдання було виконане блискуче. Воьтер яскраво продемонстрував згубну дію фанатизму церкви і наслідки цієї дії…

ХVІ століття. Після короткочасного розквіту науки, мистецтва, літератури, коли талановиті люди Франції відроджують античність і створюють свою культуру, наступає сувора доба феодально-католицької реакції. Невідомо від чого гине Клеман Маро, покінчує життя, кинувшись на свою шпагу, Депер’є, тяжку душевну драму переживає Маргарита Наваррська, вмирає зацькований, але все ж не покорений, Рабле. У роки владарювання дегенеративних синів Катерини Медичі релігійна смута роздирає країну. Страшна різня 1572 року (“Варфоломеївська ніч”): за наказом фанатички бездушної матері-кролеви вночі, у свято Варфоломея, здійснено бездушне вбивство протестантів (гугенотів) і наступні довгі криваві релігійні війни… Ось історія Франції ХVІ століття.

Час безвладдя завершився, коли трон зайняв Генріх Наваррський, котрий оголосив відомий Нантський едикт, що давав свободу віросповіданню. Припинилися релігійні війни, знекровлена бідна країна полегшено зітхнула. Але церква не мириться з принципом Генріха ІV про існування релігій без війн і мстить йому. Фанатик Равал’як вбиває короля. Вольтер змальовує ідеалізований образ Генріха ІV (король і розумний, і гуманний, і мудрий, і борець проти релігійного фанатизму). Вольтер і сам розумів, що Генріх не був таким, але такий образ потрібен для того, щоб знищити церкву як опору феодалізму, що гальмує прогрес, гуманізм і людяність. Тож фігура Генріха ІV у порівнянні з напівбожевільним Карлом ІХ, Генріхом ІІІ найбільше підходила для політичних цілей Вольтера. Змальовуючи трагічну сторінку історії життя французького народу (“Варфоломіївску ніч”), поет намагався викликати в читачів ненависть до церкви, закликав людей до якихось дій проти ідеології феодалізму.

Цій же просвітницькій темі присвячена й героїко-комічна поема Вольтера “Орлеанська дівчина”. Вольтер висміював релігійну непорядність, що було особливо доречним після виходу в світ твору придворного поета Франції Шаплена “Дівчина або Вільна Франція”.

У пам’яті французького народу селянська дівчина Жанна д’Арк, яка загинула в Руаньє в 1431 році, була національною героїнею, зразком того, як треба любити свою країну. Вольтер сам з повагою ставився до неї, бо в свлїй “Генріаді” називає її “хороброю амазонкою”, “ганьбою англійців”, пише про неї в свої й праці “Досвіди та звичаї”, як про мужню дівчину, яку жорстокі боягузи-інквізитори спалили на вогнищі.

З історії відомо, що між Англією і Францією точилася війна (“столітня” – 1337-1453 рр.), бо англійці хотіли захопити французький престол і довести французам, що їх економічна політика є єдино вірною. Крім походів англійців, французький народ змушений був терпіти і внутрішні міжусобиці між бургундським і орлеанським таборами. Голод, жебрацтво, розруха, занепад охопили народ. Тож він, як чуда, благав миру, спокою і мріяв, що прийде хтось божественний разом зі щастям для народу. Церква навіть підтримувала ці народні сподівання. І ось з’явилася Жанна – ця релігійна дівчина, яка любила свою країну, як і своє село. Їй приснився сон, що нібито вона має щось зробити для людей – і екзальтована дівчина глибоко повіривши в свою місію, оголосила себе посланцем небес для визволення Франції від ворогів. Їй повірили, бо вбачали в ній єдину і останню надію на спасіння. Король Карл VІІ зодягнув її в лицарський одяг білого кольору, вручив їй білий прапор з королівським ім’ям і довірив своє військо. Солдати бачили в ній ангела небесного і з ентузіазмом пішли за нею, хоробро воювали. Почалося звільнення французьких міст, ворог відступав. Але Жанна потрапила в полон, її об’явили чародійкою і спалили на вогнищі. Потім церква оголосила її святою (ті ж самі церковники, які відправили Жанну на вогнище, ввели її до сану святих). Вольтер зі всією пристрастю викривав лицемірство попів, кровожерну церкву. Заодно він змальовує сатиричні картини життя верхівки французького суспільства (в образі напівдурного короля Карла VІІ і його коханки всі впізнали Людовика V і маркізу Помпадур. Отож, Вольтер досхочу насміявся над монахами і королями, святими і аристократами, змальовуючи їх гостро-сатирично і злобно, однак виявилась осміяною і національна героїня Франції.

Вольтер був ярим безбожником, який не визнавав Христа. З цього приводу він написав антитеологічну поему “За і проти”, в якій розмірковує про легенду про доброго Бога: “Якщо Бог за людей, то чого тоді в світі існує зло?” – питає поет. Син теслі, який народився в Сірії, без зачаття гине на хресті за гріхи людей. Але ж, розмірковує Вольтер, Бог створив людей, то, виходить, він сам винен у їхніх гріхах і в тому, що Ісус загинув через них. Навіщо ж тоді люди мучаться і тут, на Землі, і після смерті? Адже Бог має підтримувати людство. Тому Вольтер ставить перед собою інше завдання: він, як і поет-матеріаліст давнього Риму Лукрецій має навчити народ тремтіти перед “жахом могил”.

У 1755 році у Лісабоні був землетрус, який забрав декілька десятків тисяч людських життів. Вольтер, вражений цією катастрофою, пише “Поему про загибель Лісабона”, в якій виступає проти прихильників теорії, яка стверджує, що Бог слідкує за людьми, прагне гармонії і блага на Землі. У полум’ї страшної події (землетрусу) ці твердження можна вважати лише лицемірством богословів. Вольтер розповідає про англійського Попа, який був пристрасним захисником теорії про Божий захист людства. Вольтер запитує Попа: “Бідний мій Попе, бідний горбуне, хто тобі сказав, що Бог не міг створити тебе без горба?”. Він гнівно запитує: “Що ж ви, християнські проповідники, кажете, що все лихо йде від людської гріховності? Як же тоді пояснити землетрус у Лісабоні? За що Бог убивав чи допустив убивство невинних людей при землетрусі? Чим кращі люди Лондона чи Парижа? Хіба в них менше гріхів?”. І далі Вольтер робить висновок: “Бог, як його пояснюють церковники, не існує. Він є, але не там і не такий. Яким його уявляють для людей попи”.

Трагедія Вольтера “Едіп” написана ще у 1718 році. Але й тоді автора хвилювала та ж тема, тому твір пронизує ідея зневаги до фанатизму церковників і тиранії влади, ідея свободи і гуманізму. Сюжет твору Вольтер запозичив у давньогрецького трагіка Софокла. Твір продовжує багаторічну суперечку філософа з церковниками про, так би мовити, первородну гріховність людини. Люди нещасні тому, стверджує церква, що повинні спокутувати свій первородний гріх своїми стражданнями. “Чому ж Бог дозволив, допустив таке, якщо він всесильний і справедливий?” – запитує автор і робить висновок: “Щось одне: або Бога нема, або є, але тоді він злий, жорстокий і несправедливий”.

Батько Едипа Лай здійснив злочин, за що богиня Гера прокляла його і весь його рід у трьох поколіннях. Отже, Едип, благородна і чесна людина, повинен нести на собі це страшне прокляття. Він почув передбачення, що він вчинить тяжкий гріх. Від жаху він вирішує тікати з цих місць, де, за словами оракула, здійсниться пророцтво. Приїхавши у Фіви, він добровільно йде на смертельний іспит. Справа в тому, що до міста занадився страшний Сфінкс, який загадує мешканцям міста загадки, а потім поїдає, бо вони їх не розгадують. Едипу вдається відгадати загадку, чим рятує себе й фіванців. Вдячний народ обирає його своїм правителем. Едип живе чесно і думає, що все погане минуло, але мстиві боги штовхають його на злочин: він убиває свого батька і стає чоловіком своєї матері. Так збулося те, що пророкували боги. В кінці п’єси Едип каже: “Безжалісні боги! Ви породили мої злочини і ви ж звинувачуєте, страчуєте мене за них!” Сучасникам автора було зрозуміло проти кого спрямований цей твір.

У 1730 році Вольтер пише трагедію “Брут”, в якій прославляє ідеали справедливості. Головний герой Брут чесно виконує накази народу. Він ненавидить деспотизм, дотримується всіх принципів республіканського правління. Він має двох синів, яких належно виховує і тому гордиться ними. Син Тит, хоч і молодий, та вже уславив своє ім’я, захищаючи країну. Адже батько вчить його: “Нічого не жалій для своєї батьківщини. Будь завжди героєм і громадянином!” Тит завжди намагався виконувати накази батька. Коли у битві Брут був переможений і вигнаний зі своєї землі, Тит тікає до тосканського царя. Там знайомиться з дочкою царя Тулліо і пристрасно закохується в неї. Таємницю цього кохання знають посол тосканського царя Аронс і друг Тита Мессал. Ці два інтригани хочуть захопити землі Брута, використавши закоханість Тита в своїх цілях. Вони пропонують Титові піти на зраду, інакше не побачить своєї коханої. Тит обурюється. Йому важко погодитися на такі жорстокі умови, він страждає, бо не може прийняти рішення. Коли ж і сама Тулліо просить його піти на такий негідний вчинок стосовно своєї батьківщини і народу, він погоджується, хоч і проклинає себе за свою слабкість. Однак зраду викрито. Тита схопили, але не стратили тільки тому, що сенат шанує і поважає його батька, державного діяча Брута. Сина віддано батькові, аби той сам приймав рішення про його покарання. Батько, якому притаманний величезний патріотизм, чесність, який дорожить своєю честю, хоч як безмежно любить свого сина, не може простити йому зради. І Брут засуджує сина до смерті. Трагедія Вольтера зіграла велику революційну роль у Франції, бо виступала за ідеали свободи, патріотизму, виховувала високі духовні почуття, надихала людей на боротьбу проти абсолютизму.

Ще одна найбільш відома п’єса Вольтера “Заїра”. В ній розробляється тема людського почуття в залежності від релігійної терпимості. Він протиставив справжні ніжні глибокі почуття забобонам.

Пишний палац ієрусалимського султана. Екзотичний Схід. Правитель Оросман – доросла людина, мужній, чесний. За правилами Сходу, в нього є невільниці. Але він закоханий в одну-єдину християнку Заїру. Вона дитиною взята в полон і виросла тут, покохала цього суворого, але мужнього і великодушного правителя. Її подруга по полону Фатіма нагадує їй, що вона ж християнка і їй не можна кохати послідовника ісламу. З Європи в цей час приїздить християнський лицар Нерестан. Він також був захоплений у полон ще дитиною, але Оросман був вражений його сміливістю і відпустив Нерестана додому за викуп. Нерестан чесно привіз викуп за себе і золото ще за 10 людей. Вражений Оросман повертає йому і викуп, і золото, відпускає з полону 100 християн. Серед полонених був старий чоловік Лузіньян, який 20 років провів у неволі. Заїра, яка вирішила стати дружиною Оросмана, відмовляється їхати з християнами. Вона любить своїх лицарів, таких сміливих, таких благородних, вона мріяла повернутися додому, але любить також Оросмана. Тому благає Нерестана залишити її тут: в Оросмана вона допомагатиме християнам. Нерестана неприємно вразила віровідступність Заїри. Але виявилось, що Люзіньян – батько Заїри і Нерестана (він загубив своїх дітей малими під час жорстокої битви). Люзіньян теж не може змиритися з рішенням Заїри, він благає її повернутися до своєї віри. Заїра починає вагатися, але все ж не може покинути коханого. Нерестан пише Заїрі записку, в якій ще раз нагадує сестрі про її християнську віру. Але записку перехоплює недовірливий прислужник Оросмана і приносить правителю. Оросман розгубився: він кохає і довіряє Заїрі, але, не знаючи, що Нерестан – брат Заїри, ревнує. Але внутрішнє благородство султана не дозволяє йому приймати необдумані рішення. Він розмірковує: може, Заїра не любить його, може, вона йому просто вдячна, а кохає іншого, – тому нехай чесно йому все розкаже, і він буде милостивий до неї. Заїру однак обурює недовіра султана до неї, вона намагається переконати султана в своїй щирій любові. Оросману все ж здається, що Заїра нещира. Боячись втратити не тільки свою любов до неї, а й повагу, він відпускає її і передає записку. Але сподівається, що дівчина не піде на побачення з християнським лицарем, якого знає не так давно. Заїра йде на побачення, про що султан довідується від раба і впевнюється в її нещирості. Остання сцена п’єси напружена: Заїра, нічого недоброго не підозрюючи, думає лише про те, як допомогти християнам, і кличе Нерестана, але на її поклик прибігає Оросман і вбиває її. Приводять закованого в кайдани християнського лицаря і тут прояснюється правда. Оросман карається через свій вчинок і звертається до свого суворого Бога, хоч не знає обурюватися гнівом Бога чи скаржитися на нього як на винуватця всіх людських бід.

Суворий фанатизм батька і брата, з іншого боку, не дозволяють бачити в Заїрі людину зі своїми почуттями. В ім’я бога фанатикам краще бачити її мертвою, ніж щасливою з людиною іншої віри. Вони далекі від гуманістичного ідеалу, бо бачать лише “дочку, презревшую отца и родовую честь, и бога”. Оросман же не тиран, не ревнивець, а довірлива людина. Вольтер, добре розуміючи шекспірівського Отелло, вкладає в уста Оросмана фразу: “Я не ревнивий зовсім. О, якби я ним був!”

Найбільш яскравою антиклерикальною п’єсою Вольтера є “Магомет” (1740 р.). Щоб замаскувати свою критику деспотизму християнських служителів, він робить головним героєм трагедії служителя ісламу Магомета (Мухаммеда).

Правитель Мекки Сафір характеризує Магомета. Як шахрая, обманщика. Негідника, котрий діє тільки задля власної вигоди. Магомет, хитро використовуючи темноту народних мас, його віру в щось таємниче, веде людей за собою. Але вони й не здогадуються, що їх обдурюють, що через свою підлоту Магомет повинен сидіти в тюрмі. Люди фанатично йдуть за цим лжепроповідником. Правитель Сафір, людина з життєвим досвідом, добре розбирається в людях і в суспільних відносинах. Для нього батьківщина і щастя народу – на першому місці, тому він жалкує, що за Магометом ідуть і благородні люди, які не розуміють шкоди свого фанатизму.

Магомет викрав у Сафіра його дітей Пальміру і Сеїда ще малими і виховав їх у беззаперечній покорі собі, зробив з них фанатичних прихильників ісламу. У Магометі вони бачать заступника Бога на Землі і суєвірно тремтять перед ним. Магомет настільки підступна і зла людина, що навіть приховав їх родинні зв’язки і покровительствує гріховному коханню. Магомет має далекоглядний план: Сеїд повинен вбити свого батька. Ось як замахнувся Вольтер на релігійну тиранію і фанатизм: роль релігії буває такою, що вчить рабів покори, а панів – вбивствам і насильству. Магомет не визнає ніякої моралі, а знає лише, як мечем, кров’ю, підлотою, злочинними діями нав’язувати свою волю. Свої закони. Він має народ за худобу, з презирством ставиться до нього і стверджує, що народу байдуже, правду чи обман йому підносять, народові потрібна віра. Магомет хоче заволодіти владою, Меккою і хитро пропонує Сафірові: або Сіфір отримує своїх дітей і віддає владу, або буде позбавлений життя. Сафір у розпачі: якою ціною викупити своїх дітей? Ні, він готовий піти у рабство, віддати життя, але тільки не зрадити. Йому легше буде не бачити дітей, аніж піти на зраду народу, країни. Тоді Магомет виконує другу частину свого плану: наказує Сеїду вбити цього віровідступника Сафіра. Сеїд вагається, бо йому симпатичний цей добрий старий – такий чесний і благородний. Але намовляють на вбивство Сафіра ще й Пальміру, і вона штовхає брата на цей страшний злочин. Вмираючий Сафір обіймає своїх дітей (всі взнали правду в цей важкий момент). Однак Сеїда, який уже заважає, Магомет отруює. Пальміру спішить зробити своєю наложницею. Але дівчина, дізнавшись правду, проклинає пророка, якому сліпо вірила, і вбиває себе. Магомет залишається наодинці зі своєю совістю. По трупах людей ішов він до свого щастя, але переконався, що на чужому горі щастя не збудуєш.

Тема релігійного фанатизму та уславлення освіченого абсолютизму звучить і в п’єсі “Гебра або Терпимість” (1769 р.). Юну дівчину Арзаму римські служителі культу засуджують до смерті тільки за те, що вона поклонялася Сонцю. Але від смерті її рятує гуманний, освічений, справедливий імператор.

Ще одна п’єса Вольтера, яку любили його сучасники, – “Меропа”. Сюжет її нескладний і сентиментальний. Хитрий і злий правитель Поліфент шляхом обману, вбивств, інтриг (убиває царя і його дітей) захоплює трон. Випадково врятувався лише син царя Егіст. Поліфент, виголошуючи свою промову, обіцяє служити батьківщині, народові. Але щоб стати “законним” царем, укріпитися на троні хоче одружитися на вдові царя Меропі. Але Меропа ненавидить його як вбивцю своїх дітей та чоловіка. Поліфент ставить їй умову: або вона виходить за нього заміж, або він уб’є її сина, котрий врятувався. Меропа страждає, не знаючи, яке рішення їй прийняти. Психологічні сцени завершують трагедію, примушують глядачів плакати. Однак помилкою Вольтера стало те, що просвітницькі ідеї він вставив в уста цього негідника Поліфента (що зовсім не властиве такому образу). Однак Вольтер мав на це свою думку. Він дотримувався правила, що трагедія – це не стільки видовище, скільки повчання для глядачів. Тому й будував свій твір на висвітленні якоїсь особливої риси в образі героя.

Вольтер написав і декілька комедій. Але він хоч і вважався гострословом, та його комедії не були такими блискучими, якими він міг їх створити. Його комедії пронизані однією думкою: всі аристократи – тупі, аморальні, розпущені, брехуни і хвальки, а слуги, селяни – чесні, працелюбні, наївні, щиросердні. Найвідоміші комедії Вольтера: “Наніна” і “Шотландка”.

У п’єсі “Наніна” Вольтер піднімає проблему соціальної нерівності. Аристократ граф д’Ольбан покохав просту дівчину Наніну, яка не мала ні багатства, ні дворянського титулу. Граф є виключенням зі свого оточення: дотримується демократичних правил, чесний, чесний, розумний, не соромиться свого кохання. Для часу Вольтера таке було немислимим. Наніну кохає ще садівник графа. Слуга розповідає про це графові, і той вбачає в садівнику щасливого суперника, бо думає, що й Наніна кохає Блеза. Граф навіть розмірковує: “Ну що ж, слуга – людина, він кохає – і він має на це право”. До Наніни він ставиться теж як до рівної і просить в не ї згоди на шлюб, як і належить за аристократичними правилами. Люди з його оточення намагаються довести йому, що цим граф принижує себе. Але той ставить на перше місце гуманність.

Комедії Вольтера не мали особливої художньої цінності і не могли відстоювати ідеї просвітництва так само, як трагедії чи повісті.

У своїх повістях Вольтер, аби донести до людей свої естетичні, політичні, соціальні принципи, використовував фантастичні сюжети, незвичайні і надзвичайні події тощо.

Повість “Світ, як він є або Бачення Бабука”. Вольтер вважав, що світ підкоряється законам необхідності і наповнений як злом, так і добром. Свої погляди на світ Вольтер подає у вигляді витонченої жартівливої казки. Могутній дух Ітуріель посилає мудрого скіфа Бабука в місто Персеполіс (мається на увазі Париж). Бабука приголомшує розбещеність, егоїзм, ницість монахів, продажність суддів, загальна розбещеність людей, кровожерливість нації. На його очах відбувається війна з бездумним кровопролиттям. Він не розуміє, навіщо це потрібно. Його гуманний дух обурений: “Це – не люди, це – звірі!”. Але не тільки пороки знаходить Бабук у місті. Він зустрічає і добро, і честь, і совість. Тому приймає рішення доповісти про це високому духові Ітуріелю і просити не стирати місто з лиця Землі, як це вчинив колись християнський бог із Содомом і Гоморрою. Повернувшись до Ітуріеля, він ставить перед ним чудову статуетку, виготовлену з різних металів (дорогоцінних і дешевих), і питає духа: “Невже ти розіб’єш цю статуетку, таку прекрасну і майстерно зроблену, тільки через те, що вона не повністю з дорогого металу?” Ітуріель зрозумів, як розуміємо і ми з вами, що не можна карати всіх людей за те, що серед них є негідники і мерзотники.

Вольтер стверджує, що не те зло, яке трапляється в природі, і церква переконує людей, що їх карають за гріхи, а те зло, яке чинять люди одне одному. Над цим людина й повинна задуматись, а не слухати клерикалів, які горланять про людську покірність злу як спокуту за гріхи.

Щоб це довести Вольте пише знамениту повість “Кандід або Оптимізм” (1759 р.). Герої повітрі – юнак Кандід і його наставники Панглос і Мартин. Наставника Панглоса Вольтер змальовує дурнуватим, але оптимістом, який стверджує, що людина має терпіти покірно муки на Землі, як і він терпить, бо має багато пороків і пригод за плечима (і венеричні хвороби, і ледь не був страчений іспанцями). Другий монах Мартин, похмурий песиміст, каже, що людина народилася, щоб жити в судомах і нудьзі. Та юнак Кандід бачить суть життя людини у вільній праці, яка визволяє людину від нудьги, пороків і бідності, приносить задоволення.

У 1767 році Вольтер пише повість “Простодушний” або, як її ще перекладають, “Дитя природи”, в якій намагався вирішити питання: кому віддати перевагу – людині від природи чи людині від цивілізації, і що зробила цивілізація з людьми.

Ще в дитинстві француз потрапив на виховання до американського племені індійців-гуронів і жив у ньому до 18 років. Потім його в бою захопили англійці. Він потрапляє в Англію, потім – у Францію. Гурони, за звичаєм, дали йому ім’я Простодушний, бо він думає, говорить і робить усе чесно. Це – його моральний кодекс (так виховали хлопця дикуни). Гурони вважали, що брехня – протиприродне удавання. Природа з нами чесна, то ж і ми повинні бути такими. Приїхавши в цивілізовану Францію простодушний постійно потрапляє в тупикові ситуації, коли не може зрозуміти неприродні дії цивілізації. Так, простодушного хочуть привернути до християнства. Він читає Біблію, в нього виникають питання, на які ніхто не може йому відповісти. Простодушного охрестили, давши йому ім’я Геркулес (хоч це ім’я безбожника античності). Гурон закохується, хоче одружитися, але виявляється, що долю молодих вирішують батьки. А ще виявилось, що хрещеною матір’ю при хрещенні гурона була саме його кохана дівчина, яка тепер йому доводиться вже не нареченою, а матір’ю. Гурон обурений, хоче “розхреститися”, намагається довести, що люди роблять таке, чого нема в Біблії, і не виконують те, що в ній узаконено. Коли на Францію напали вороги, Простодушний хоробро б’ється і сподівається, що йому віддячить король (дасть дозвіл на шлюб з коханою дівчиною). По дорозі до Версалю (до короля) зустріча гугенотів (французьких протестантів), яких вигнали з країни, бо є прихильниками іншої релігії. Гурон не розуміє, кому заважає їхня віра. Королівському духівнику вже донесли про зустріч гурона з протестантами. Його кидають у Бастилію. Опиняється в камері з протестантом. З ромови з ним гурон ще раз переконується, що дикуни, хоч люди грубі, зате добрі, а цивілізовані, хоч і освічені, але дикуни і шахраї. У тюрмі освічений гугенот допомагає йому пізнати науку, історію, культуру. Він багато розуміє, змінився духовно. Гурон розповідає гугеноту про своє життя і кохання. Той зрозумів і полюбив цього юнака. Протестант під впливом гурона теж змінив свої погляди. Кохана простодушного їде до Парижа, щоб звільнити коханого з тюрми. Але зустрічається з байдужістю і навіть злом людей. Щоб визволити гурона, змушена погодитися на брудну пропозицію багатія віддатися йому. Але пережити свій вчинок не змогла і помирає на руках безумного від горя гурона. Так Вольтер змалював “переваги” цивілізованого світу, протиставивши йому людину, близьку до природи – простого бідняка, такого багатого душею.

Отже, головне у творчості Вольтера – загострене сатиричне зображення соціального зла, жорстокості і безумства існуючих громадських інститутів та відносин. Письменник звертався до реалій життя, звертав увагу на суспільні, духовні конфлікти людства, занурювався у сутність загальнолюдських проблем, які виходили далеко за межі тієї епохи. В якій жив і творив Вольтер. Тому він і залишив глибокий слід в літературі Європи та добре знаний у світовій літературі.

Дата добавления: 2014-01-20