Структура, функції і рівні спілкування

Під структурою (від лат. structura — розташування, порядок) об'єкта розуміють порядок стійких зв’язків між елементами об’єкта дослідження, котрі забезпечують цілісність цього феномену, тотожність самому собі в процесі зовнішніх і внутрішніх змін. Як важко дати вичерпне визначення спілкуванню, так само важко визначити структуру спілкування. Водночас формалізація будь-якого явища, у тому числі й спілкування, виявлення в ньому стійких зв'язків між структурними компонентами, дає змогу глибше його зрозуміти й проаналізувати. Відомі різні підходи до проблеми структури спілкування: через виокремлення рівнів аналізу цього явища, через аналіз структурних елементів спілкування в ситуаціях безпосередньої взаємодії або через перелік його основних функцій.

Логічним підґрунтям для моделювання структури спілкування як процесу (передавання інформації, взаємовплив, пізнання один одного, обмін результатами діяльності тощо) може бути характеристика його стосовно автономних компонентів, таких як: мета, зміст, засоби спілкування; учасники процесу, тип зв'язку, що встановлюється між ними; мотиви, потреби, ціннісні орієнтації учасників спілкування; комунікативний потенціал суб'єктів спілкування; види й форми спілкування; соціокультурна та етнопсихологічна специфіка спілкування; етико-психологічні й тендерні особливості спілкування; стилі, стратегії і тактики спілкування; результат спілкування.

Змістом взаємодії між людьми є певна специфічна для соціальної структури суспільства сукупність економічних, правових, політичних відносин, які реалізуються у спілкуванні.

Розрізняють два типи міжособистісної взаємодії: співпраця (кооперація) і суперництво (конкуренція), які залежать від обраної стратегії і тактики спілкування.
У процесі спілкування знаходять свій вияв своєрідна суперечність: з одного боку, людина пристосовується життя суспільства, засвоює його досвід, добуті людство наукові і культурні досягнення, а з іншого — відособлюється, формується її індивідуальна неповторність самобутність, що пояснюється його основними функціями. Під ними розуміють зовнішній прояв властивостей спілкування, ті ролі й завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі

У спілкуванні проявляються такі основні функції:

Інформативно-комунікативнаполягає в будь-якому обміні інформацією — з нею пов'язані усі процеси, які охоплюють сутність таких складників спілкування, як передача-прийом інформації та відповідна реакція на неї.

Регулятивно-комунікативна -регуляція поведінки й регуляція спільної діяльності у процесі взаємодії — відбувається процес коригування поведінки, коли людина може вплинути на мотиви, мету спілкування, програму дій, прийняття рішень.
Афективно-комунікативн а - регуляція емоційної сфери людини — відбувається взаєморегуляція та взаємокорекція поведінки, здійснюється своєрідний контроль над усією сферою діяльності партнера. Тут можуть реалізуватися можливості навіювання, наслідування, вживаються усі можливі засоби переконання.

Здійснюються ділові взаємини у двох формах: контакту та взаємодії.
Контакт — це одиничний акт, в якому відсутня система узгодження дій партнерів стосовно один одного. Основу ж ділових взаємин партнерів складають не контакти, а їх взаємодія. Взаємодія (інтеракція) (від лат.іnteraction — взаємодія) — аспект спілкування, що проявляється в організації людьми взаємних дій, спрямованих на реалізаціюспільної діяльності, досягнення певної вигідної обом сторонам мети. Під соціальною інтеракцією розуміють безпосередню міжособистісну комунікацію (обмін символами), важливою особливістю якої визначається здатність людини «виконувати роль іншого», уявляти, як її сприймає партнер по спілкуванню, і відповідно інтерпретувати ситуацію та конструювати свої дії.

Враховуючи ту обставину, що партнери діють у контакті, першу фазу комунікативного акту називають взаємоспрямованістю, другу — взаємовідображенням, третю — взаємоінформуванням, четверту — взаємовідключенням.

Спілкування можна розглядати на різних рівнях. Усе залежить від того, що береться за основу. Саме тому є чимало класифікацій рівнів спілкування. макрорівень (людина спілкується з іншими людьми відповідно до традицій, звичаїв, суспільних стосунків, шо склалися);

мезарівень (спілкування відбувається в межах змістової теми);

мікрорівень (акт контакту: запитання — відповідь).

Згідно з особливостями діалогу вирізнитяють сім рівнів спілкування: конвенціональний, примітивний, маніпулятивний, стандартизований, ігровий, діловий і духовний. Кожен із зазначених рівнів розглядається в контексті чотирьох фаз поведінки індивіда:

перша фаза — спрямованість на партнера;

друга — психічне відображення партнера;

третя — інформування партнера;

четверта — відключення від партнера, якщо спонукальні мотиви з ним зникли, або повернення до другої фази, якщо вони збереглися.

Конвенціональний рівень характеризується тим, що людина або відчуває потребу в контакті й у неї виникає установка на зовнішню комунікацію, яка посилюється тим, що є реальний партнер; або такої потреби людина не відчуває, але оскільки до неї звернулися, вона спонукує себе переключитися на того, хто до неї звернувся. За умову контакту індивідом заздалегідь приймається той факт, що він буде то слухачем, то промовцем, адже, спонукуючи когось до розмови, варто забезпечити йому рівноправні можливості у спілкуванні. При цьому важливо вловити актуальну роль партнера, а також власну актуальну роль його очима.

Характеристику людини, яка опускається до примітивного рівня, можна означити таким чином: для неї співрозмовник є не партнером, а потрібним або непотрібним предметом, із цього випливає, що актуальна роль партнера суб'єктом не вловлюється. Отож у хід запускаються шаблони сприймання, за допомогою яких можна описати даний «предмет», наприклад великий він чи маленький, який у нього одяг, вік тощо. Ці зовнішні ознаки є надзвичайно суттєвими, адже якщо, приміром, співрозмовник маленький, з ним можна не церемонитися, а впевнено займати позицію «зверху». Тобто суб'єкт виражає свою симпатію тому, хто подобається, і не симпатизує тому, хто не подобається.

Суб'єкт, який обирає маніпулятивний рівень спілкування, за своїми підходами до іншого партнера близький до примітивного учасника діалогу, а за своїми виконавськими можливостями наближується до конвенціонального рівня спілкування. Загальна характеристика маніпулятора має такий вигляд: для нього партнер — суперник у грі, яку обов'язково необхідно виграти. При цьому виграш означає вигоду: якщо не матеріальну чи життєву, то хоча б психологічну.

Стандартизований рівень дуже різниться від примітивного й маніпулятивного рівнів спілкування, але не «дотягує» до конвенціонального з тієї причини, що справжньої рольової взаємодії на цьому рівні не відбувається. Сама назва рівня говорить про те, що спілкування тут відбувається за певними стандартами, а не за взаємним визначенням партнерами актуальних ролей один одного. Інакше кажучи, йдеться про «контакт масок»: «маска нуля» (я вас не чіпаю — ви мене не чіпайте), «маска тигра» (маска агресивності), «маска зайця» (щоб не накликати на себе гнів або насміхання інших) та ін.

Ігровий рівень спілкування розташований «над» конвенціональним. Він наділений повнотою й людяністю останнього, але перевершує його глибиною змісту й багатством відтінків. На цей рівень люди виходять лише з тими, яких хоча б трохи знають і до яких є певне почуття — якщо не взаємне, то таке, що не затьмарене розчаруваннями.

Діловий рівень передбачає не звичайні ділові контакти, а вид людських занять. Отож реальні ділові контакти зовсім не обов'язково відбуваються на цьому рівні, вони нерідко мають форму спілкування на маніпулятивному або стандартизованому рівні.

Особливості власне ділового спілкування чітко простежуються під час аналізу фаз контакту. Перша фаза (спрямованість на партнера) характеризується тим, що у співрозмовника партнер викликає особливий інтерес як учасник спільної діяльності, як людина, яка може допомогти. Друга фаза (взаємовідображення) показує чуйність партнерів один до одного, загостреність сприймання з обох сторін розумової і ділової активності співрозмовників, їх залучення до розв'язання загальної проблеми. Саме за таких умов люди перестають думати про те, який вигляд вони мають і які свої індивідуальні ролі розкривають, головне — справа. Це є важливим і на третій фазі — взаємоінформування. Четверта фаза характеризується зовнішньою сухістю, за якою відчувається внутрішня теплота.

В цілому, спілкуючись на діловому рівні, люди виносять з контактів не лише певні «плоди» спільної діяльності, але й стійкі відчуття довіри, взаємної прив'язаності. І якщо спілкування на ігровому рівні переважно святкове, то на діловому рівні воно набагато серйозніше, глибше і водночас вирізняється буденністю.

Духовний рівень вважається найвищим рівнем людського спілкування, адже на цьому рівні партнер сприймається як носій духовного начала, яке пробуджує високі почуття: від дружби до можливості наблизитися до найвищих цінностей людства. При цьому духовність забезпечується не добором тем для розмови, а глибиною діалогічного проникнення людей в помисли один одного, тобто бесіда на найбуденнішу тему може бути більш духовною, аніж розмова про літературу.
В цілому, підводячи підсумок аналізу рівнів, слід підкреслити, що в реальній взаємодії спілкування відбувається не на одному рівні або перестрибує з одного на-інший.

Кожен з названих рівнів може проявлятися в різних ситуаціях і в різних сферах: діловій, міжособистісній, рольовій тощо. Зокрема, одна справа, коли партнери виступають як рівноправні учасники спілкування, і зовсім інша, якщо один з них відчуває певну залежність, а особливо, якщо починає проявлятися нерівноправність у формі тиску, агресії, залякування.

Із усього вищезазначеного неважко помітити, що поняття «спілкування» тлумачиться в психологічній літературі по-різному: як особливий вид діяльності; як специфічна соціальна форма інформаційного зв'язку; як форма взаємодії суб'єктів; як самостійна й зведена до діяльності категорія; як процес міжособистісної взаємодії; як обмін думками, почуттями й переживаннями; як суттєвий аспект людської діяльності; як реальність людських стосунків, що передбачає будь-які форми спільної діяльності людей; як універсальна реальність буття людини, що породжується й підтримується різними формами людських стосунків. Більшість дослідників схиляється до думки про те, що діяльність людини в усіх її модифікаціях і спілкування індивіда з іншими людьми переплетені в його житті найтіснішим чином і фактично жодна з них неможлива без іншої. З цього випливає, що будь-який різновид або форма людської діяльності (гра, керівництво, виховання) виявляються через спілкування й навпаки. І навіть спілкування із самим собою (пролонговане спілкування) відбувається таким чином, що людина подумки продовжує розмову з партнером, з яким нещодавно спілкувалася. Тобто індивід діє так, ніби належить до якоїсь спільноти: він заздалегідь обдумує сценарій розмови, передбачає можливі аргументи й контраргументи учасників спілкування, тактичні прийоми переконання, можливі типи контактів тощо.

До речі, спілкування із самим собою (тобто інтраперсональний діалог) було відоме ще в Стародавній Греції і мало назву солілоквіуму (автосугестії, мислення, свідомості). Так, члени піфагорійської спілки суворо дотримувалися правила, яке зобов'язувало кожного з них щоденно, перед сном, проводити співбесіди з самим собою та відповідати на запитання: «Як я провів день, що минув?», «Що я зробив?», «Які зобов'язання я не виконав?». Таке спілкування із самим собою проводилося тричі підряд, чим досягалося більш глибоке осмислення запитань. Аналізуючи інтраперсональний діалог, найкраще вдатися до прикладу стосовно Сократа та його учнів. Зокрема, учень Сократа Антисфен Афінський вважав, що для становлення мислителя головною передумовою є уміння вести діалог із самим собою.

Дата добавления: 2014-01-11