Уявлення про живу природу в Стародавньому Римі

На зміну грецькій думці після смерті О.Македонського (323 р. до н.е.) приходе розквіт Риму і зміцнення династії Птоломеїв. Рим підкорює Ближній Схід, і центром наукової думки зробився Єгипет (Олександрія) як частина Римської імперії. При царюванні Птоломеїв Рим надав заступництво Олександрії. Так, Олександрія на довгі роки Римської імперії стала центром розповсюдження античної культури, філософії, та науки. Не дивлячись на втрату панування Македонської держави, в Олександрії все ще продовжувалося переважання Афін в світі ідей (Перікл). Республіканський Рим поніс грецьку культуру у всі володіння свого грандіозного правління. Цей „олександрійський період„ в розвитку науки продовжувався три останні століття до н.е. У Рима не було своєї філософії, він користувався ідеями і філософією греків. Правитель Єгипту Птоломей ІІ (20) (прізвисько Філадельф – «люблячий сестру», одружився на своїй сестрі), заснував в Олександрії бібліотеку і музей. Олександрійська бібліотека згоріла, і до нас дійшли тільки невеликі фрагменти з творів двох вчених лікарів того часу – Герофіла і Еразистрата.

Герофіл (21) (335 до н.е. — біля 280 до н.е.) — древньогрецький лікар. Був онуком Аристотеля, учнем філософа Хрисіппа і знаменитого лікаря Праксагора. Першим став систематично проводити розтини трупів для вивчення анатомії. Велику частину життя провів в Олександрії; разом з Еразистратом був засновником Олександрійської медичної школи. Обидва медики вважали, що центром нервової системи є головний мозок, і розрізняли "чутливі" -непідпорядковані і "рухові" - підпорядковані волі нерви.

Герофіл залишив багато робіт з усіх розділів медицини, включаючи анатомію, хірургію, офтальмологію, кардіологію і акушерство. Його твори втрачені, проте на них неодноразово посилається Гален.

У коментарях до творів Гіппократа ним описані оболонки ока, будова шлунково-кишкового тракту, кровопостачання і морфологія оболонок головного мозку, основні риси будови різних частин серцево-судинної системи. Описав синусний стік (torcular Herophili), де сходяться усі синуси потиличної частини голови. Він описав також грудну протоку, хоча і не знав її призначення, і залишив найточніші для свого часу описи чоловічих і жіночих статевих органів.

Найбільш відомі роботи Герофіла по дослідженню пульсу. Він першим визначив його частоту, вказав на діагностичне значення цього параметра. Спостерігаючи за пульсом під час систоли і діастоли (скорочення і розслаблення серця), відмічаючи його частоту, наповнення, ритмічність і стабільність, він робив медичні висновки. Визначав ритм пульсації крові в артеріях, порівнював різні види пульсу з музичними ритмами, присвоїв кожному типу пульсу спеціальну назву. Одна з цих назв, «пульс, що скаче», збереглася до наших днів.

Ераз(с)истрат (22) (304 до н.е. — 250 до н.е.) — грецький лікар. Деякий час знаходився при дворі Селевка Нікатора в Антіохії. Потім жив на острові Самос. Еразистрат вважається засновником особливої медичної школи, що називалася його ім’ям. З його творів збереглися лише небагато уривків, переважно — у Галена.

Еразистрат займався дослідженням діяльності мозку і нервової системи. Він припускав в тілі два протилежні елементи: життєвий дух і кров.

Вивчав функції органів травлення на живих тваринах і спостерігав перистальтику шлунку. Стверджував, що травлення відбувається шляхом механічного перетирання їжі шлунком. Розкривав людські трупи, при цьому описував печінку і жовчні протоки. Головною причиною хвороб Еразистрат вважав надмірне вживання їжі і нетравлення її, яка засмічує судини, внаслідок цього виникають запалення, виразки і інші захворювання.

Будь-який орган розглядав як комплекс вен, артерій і нервів, у головному мозку виділяв велику і малу (мозочок) ділянки, в нервах спинного мозку передні і задні корінці, наявність великої кількості звивин головного мозку.

Згідно з легендою, Еразистрат, побачивши, як царевич Антіох, син царя Селевка почервонів при появі своєї молодої мачухи Стратоніки, визначив, що причиною хвороби Антіоха є його любов до неї.

У римлян панував дух емпіризму (від др.-грец. έμπειρία — досвід) і практицизму, падіння інтересу до теорії.

Велику увагу римляни приділяли питанням сільського господарства. У цьому сенсі особливо слід згадати про роботу Катона Цензора (23)

Марк Порцій Катон (лат. Marcus Porcius Cato; 234 — 149 до н. е.), також званий Старшим (Major), на відміну від свого правнука Марка Порція Катона Молодшого, сучасника Юлія Цезаря. Прозваний також у римських письменників Цензором (Censorius, Censor) — є однією з найбільш видатних фігур Древнього Риму і як державний діяч, і як письменник.

Походить з плебейського роду Порціїв (Плебс, плебеї (лат. plere — наповнювати) — прийшле населення Древнього Риму, які спочатку не користувалися політичними правами на відміну від патриціїв, тобто «Нащадків батьків».), родоначальник якого, ймовірно, займався розведенням свиней (porcus), Катон Старший народився в 234 до н. е. (520 від засн. Риму) у Тускулі і провів свою юність частково в сабинському маєтку, займаючись сільським господарством, частково в походах, частково виступаючи на римському форумі (площа в центрі Древнього Риму разом з прилеглими будівлями) безкоштовним захисником обвинувачених. Вже в 17 років, б'ючись з Ганнібалом (24) (полководець Карфагена. Вважається одним з найбільших полководців і державних мужів старовини. Був ворогом номер один Римської республіки і останнім справжнім лідером Карфагена перед його падінням в серії Пунічних війн), мав, за словами Плутарха (25) (старогрецький філософ, біограф, мораліст.), безліч ран.

У 204 до н. е., отримавши квестуру (помічник консула), відправився з Публієм Сціпіоном (26), якого прозвали Африканським, в Сицилію, а наступного року переправився з ним в Африку, займаючись прикриттям транспортних судів при переправі. У 199 до н.е. він отримав посаду еділа (посадовець в Древньому Римі, що відав громадськими іграми, наглядом за будівництвом і змістом храмів), в 198 до н.е. — претора (державна посада в Древньому Римі), причому для управління йому дісталася провінція Сардинія; у 195 до н.е., незважаючи на суворе переслідування ним в якості претора лихварів (ростовщиков), які булі вигнані ним з острова Сардинії, він був обраний в консули разом зі своїм земляком і покровителем, римським консулом Луцієм Валерієм Флакком. Зусилля його в якості консула перешкодити відміні Оппієва закону проти розкоші залишилися без успіху. Отримавши в проконсульське управління ближню Іспанію, він отримав там немало перемог, за що після повернення в Рим був нагороджений тріумфом (урочистий вступ в столицю звитяжного полководця і його війська). Він говорив, що завоював в Іспанії більше міст, ніж скільки пробув там днів. У 191 до н. е. він прийняв як легато (посланець римського сенату) Манія Ацилія Глабріона участь у війні з Антіохом і розбив його військо при Фермопілах.

Повернувшись до Риму, він став брати діяльну участь в засіданнях сенату, в народних зібраннях і в судових справах. У сенаті він особливо заявив про себе протидією до отримання різними полководцями (Минуцієм Фермом, Манієм Ацилієм Глабрионом, М. Фульвієм Нобіліором) тріумфів. У 184 до н.е. він отримав, разом з тим же Луцієм Валерієм Флакком, цензуру. На цій посаді він ознаменував себе незвичайною суворістю: виключив сім сенаторів з сенату і, між ними, колишнього претора Манілія тільки за те, що той вдень і у присутності доньки поцілував свою дружину; викреслив із списку вершників декілька осіб з маловажливих причин (одного за товстоту, іншого — за жарт під час цензорського огляду); особливо ж ратував проти розкоші, обкладаючи високим податком жіночі прикраси і молодих рабів і усюди повстаючи проти порушення громадських інтересів на користь приватних (наприклад, проти захоплення громадської землі при будівлях і проти зловживання громадськими водопроводами).

Боровся усіма силами проти іноземного (особливо грецького) впливу. Коли в 155 до н.е. прибуло в Рим афінське посольство з філософом Карнеадом (27) на чолі і стала помітна дія його на римську молодь, Катон всіляко старався, щоб швидше спровадити гостей геть.

Його боротьба проти грецької вченості залишилася без результату; але непримиренна ворожнеча до Карфагена (столицею фінікійська держави Карфаген), руйнування якого він наполегливо не переставав вимагати до кінця життя (відомий його вислів в сенаті: «Ceterum censeo Carthaginem esse delendam» («Карфаген має бути зруйнований»)), приніс свої плоди, хоча самому Катону і не судилося дожити до здійснення свого бажання. Різкість його характеру і суворість до людей нажили йому немало ворогів: тому, як свідчить Пліній Старший, він був 44 рази призваний до суду, але жодного разу не був засуджений. Помер в 149 до н.е.

Мав багато творів, дійшов до нас — хоча, як треба думати, далеко не в справжньому вигляді — лише твір «Про землеробство» (De agri cultura). У цьому творі дані перші у власній римській історіографії спроби систематизувати правила що регламентують проведення землеробських робіт, садівництва, городництва, скотарства, виноробства та ін., причому повідомляються і практичні настанови, медичні рецепти, та навіть слова для замовлянь. В нім повністю розбирається феномен товарної рабовласницької вілли.

Катон першим в Римі розробив регламент проведення робіт рабами на товарній віллі, які мають повне власне забезпечення усіма сільськогосподарськими продуктами і вирощують монокультуру на продаж, для обміну з містом ремісничими товарами. У праці «Про землеробство» Катон описує функціонування рабовласницької товарної оливкової вілли. Також в цьому творі звертається увага на обробіток злаків, овочів і плодових, підбір худоби і т.д.

Твір «De agri cultura», звичайно друкується у виданнях сільськогосподарських римських письменників («Scriptores rei rusticae») Російською мовою є спеціальний твір Зедергольма: «Про життя і твори Катона Старшого» (Москва, 1857).

Вергілій (28) Публій Вергілій Марон (лат. Publius Vergilius Maro; 70 р. до н.е.,— 19 р. до н.е.) — національний поет Древнього Риму, автор «Енеїди». Прозваний «мантуанським лебедем».

Друга поема Вергілія «Георгіки», яка складається з чотирьох книг, написана з метою збудити любов до землеробства в душі ветеранів, нагороджених землями. Узявши за зразок Гесіода (29) (давньогрецький поет), Вергилій, проте, не входить, подібно до свого грецького зразка, в усі подробиці сільськогосподарської справи — його мета показати в поетичних образах принади сільського життя, а не написати правила, як сіяти і жати; тому деталі землеробської праці його займають лише там, де вони представляють поетичний інтерес. З Гесіода Вергілій узяв лише вказівки щасливих і нещасних днів і деяких землеробських прийомів. Краща частина поеми, тобто відступи натурфілософського характеру, переважно почерпнута з Лукреція. Також містяться рекомендації «про щеплення стовбурів і бруньок», про виноград і навіть пошкодження рослин; описи боротьби самців за володіння самкою (в результаті відбувається поліпшення потомства), як треба вибирати жеребця при розведенні коней, про життя бджіл і т.д.

«Георгіки«вважаються найдосконалішим твором Вергілія по чистоті і поетичній закінченості вірша. У них, в той же час, найглибше відбився характер поета, його погляд на життя і релігійні переконання; це — поетичні етюди про гідність праці. Землеробство в його очах — свята війна людей проти землі, і він часто порівнює подробиці землеробського побуту з військовим життям. «Георгіки» слугують також протестом проти того, що почалось поширення в республіці атеїзму; поет допомагає Августу (римському імперетору) збуджувати в римлянах згаслу віру в богів і сам щиро проникнутий переконанням в існуванні вищого Промислу, що управляє людьми.

Ближче до нашої ери, після падіння Республіки і аристократичного імператорського Риму (48 р. до н.е.), спостерігається занепад інтересу до вивчення природи.

У цей смутний час працював античний ботанік Пліній Старший (30) — під цим ім'ям відомий Гай Пліній Секунд (23 р.—79 р.) — римський письменник-ерудит, автор «Природничої історії». Старшим він називається на відміну від свого племінника, Плінія Молодшого.

Народився в 23 р. в Комо (Цизальпийська Галія). Освіту отримав, мабуть, в Римі; але про це не повідомляють ніякі відомості: ні коротка його біографія, написана Светонієм, ні листи його племінника, що становлять головне джерело біографічних даних про Плінія.

У юності він служив в кінноті, беручи участь в різних походах, в т. ч. проти хавков — німецького народу, описаного ним на початку XVI книги його «Природничої історії».

Побував він і на Дунаї і у Бельгії, де тоді був прокуратором римський вершник Корнелій Тацит, батько або дядько знаменитого історика. Тривале перебування в заальпійських країнах дало йому можливість зібрати про них немало відомостей і написати великий твір про війни римлян з германцями, що потім було головним джерелом Тациту для його «Німеччини». Згодом він був прокуратором в Нарбонській Галії і в Іспанії. Близькість його до Веспасіану (римський імператор), з сином якого Титом він разом служив в Німеччині, дозволила йому бути висунутим на один з найважливіших постів державної служби: він був призначений начальником мізенського флоту.

Під час перебування Плінія Старшого на цій посаді сталося відоме виверження Везувію. 24 серпня 79 р., щоб краще спостерігати грізне явище природи, Пліній Старший підійшов на судні занадто близько до місця катастрофи, і в Стабіях, вже на суші пав жертвою своєї допитливості і прагнення допомогти людям, отруївшись сірчаними випаровуваннями. Подробиці цієї події викладені його племінником, Плінієм Молодшим, в довгому листі до Тациту.

Пліній був людиною незвичайної працьовитості. Не було такого місця, яке б він вважав незручним для вчення занять; не було такого часу, яким би він не скористався для того, щоб читати і робити замітки. Він читав, або йому читали в дорозі, в лазні, за обідом, після обіду, причому віднімався час, призначений для сну, наскільки це було можливо, оскільки він вважав втраченою всяку годину, не присвячену розумовим заняттям. Читалися всякі книги, навіть і погані, оскільки, на думку Плінія Старшого, немає такої поганої книги, з якої не можна було б витягнути якої-небудь користі.

Подробиці про цю працьовитість повідомляє Пліній Молодший, в одному зі своїх листів, в якому перераховує і ряд творів дядька: «De jaculatione equestri» (Про кавалерійське метання), «De vita Pomponii Secundi» (Біографія Помпонія Секунда), три книги риторичних творів (Studiosi III), вісім книг граматичного змісту («Dubii Sermonis», VIII), тридцять одна книга історії, що починалася з того пункту, де кінчив свою історію Ауфідий Басс, вищезгаданий твір про Німеччину і, нарешті, тридцять сім книг «Природної історії» («Naturalis Historiae» XXXVII). Крім того, після смерті його залишилося сто шістдесят книг найдрібнішого написання з виписками або замітками, які він робив при читанні.

«Природна історія» (31) в 37 томах, як результат узагальнення стародавньої думки з різних розділів природознавства (включаючи анатомію, фізіологію, зоологію, ботаніку, агрономію і медицину). У ній тварини групуються за випадковими ознаками, описані поведінка і мінливість тварин, інстинкти бджіл при пошуку нектару, звернено увагу на вигодовування кажаном своїх дитинчат молоком, гніздовий паразитизм зозулі, мінливість забарвлення хамелеонів і т.д. Виклав відомості про землеробство, садівництво, виноградарство, лікувальні якості рослин і тварин.

У роботі перераховано понад 1000 видів рослин з вказівкою їх використання, класифікація рослин зроблена довільно, а їх характеристика досить лаконічна. Автор помічає, що «природа...все створила для людини». Є і вказівки про боротьбу за існування серед дерев («дерева взаємно вбивають один одного своєю тінню»), про вплив ґрунтових умов на зростання, цвітіння і плодоносіння рослин, про участь комах в запиленні інжирного дерева, про форми листя, коріння і гілок, про листорозташування і вплив умов на зростання, цвітіння і вегетативне розмноження рослин.

Діоскорид Педаній (32) (близько 40 н.е.— близько 90 н.е.) — давньоримський (старогрецький) військовий лікар, фармаколог і натураліст, один із засновників ботаніки.

Грек за походженням, Діоскорид багато мандрував разом з римською армією при імператорові Нероні, займаючись військовою медициною, колекціонуванням і визначенням рослин.

Діоскорид згадується у Галена і Плінія. Основна робота Діоскорида — «Про лікарські речовини» (лат. De materia medica) містить опис 1 000 різних медичних препаратів і 600 рослин, розбитих на 4 групи: благовонні рослини, харчові, медичні і виноробні. В середні віки «De materia medica» вважалася основним джерелом з ботаніки і фармакології. Багато з назв рослин, які використовуються сьогодні, були дані Діоскоридом.

Хоча робота Діоскорида, після Теофраста, була вагомим внеском в розвиток ботаніки протягом Середніх віків до XVI століття, всеж-таки праця його, як і «Природна історія» Плінія, присвячена вивченню рослин, може бути розглянута тільки як зведення більш менш добре виражених ботанічних істин, відомих древнім.

На відміну від багатьох античних авторів праці Діоскорида не потребували повторного «відкриття» в Епоху Ренесансу, оскільки ніколи не зникали з кола професійного інтересу. Упродовж 1500 років вони неодноразово переписувалися з додаванням ілюстрацій, коментарів, вставок з арабських і індійських джерел. Багато з таких манускриптів, самі ранні з яких відносяться до V — VII століть нашої ери, збереглися до наших днів. Найвідоміший з них — Віденський Діоскорид, який був створений на початку VI століття (не пізніше за 512 рік) для Анікії Юліани (33) — дочка римського імператора Олібрія, покровителька мистецтв, меценат), що зберігається в Австрійській національній бібліотеці. Це був створений ілюмінований рукопис твору Діоскорида «Про лікарські речовини» (Ілюміновані рукописи — рукописні середньовічні книги, прикрашені барвистими мініатюрами і орнаментами. У давньоруській традиції окрім терміну «ілюміновані» для рукописних книг з мініатюрами часто використовується термін лицьові рукописи. З винаходом книгодрукування рукописні книги поступово вийшли із вживання.). За іншою версією рукопис був створений як подарунок Анікії на вдячність за заснування церкви. Рукопис прикрашають 435 ретельно виконані малюнка рослин і тварин, а також п'ять фігурних мініатюр в елліністичному дусі. На чотирьох представлені чотирнадцять знаменитих римських і грецьких лікарів, а на п'ятій портрет Анікії Юліани в оточенні алегоричних фігур Великодушності і Мудрості (34). У написі, супроводжуючому мініатюру, міститься похвала Анікієві Юліані за побудову нею в 512-513 році церкви в районі Константинополя Гонората.

Віденський Діоскорид представляє не лише науковий, але і художній пам'ятник, зразок візантійського стилю (35, 36).

На честь Діоскорида названо декілька родів рослин:

Діоскорея (Dioscorea L.) з родини Діоскорейні (37)

Діоскореофіллум (Dioscoreophyllum Engl.) з родини Луносемянниковые

Діоскоридея (Dioscoridea Bronner) з родини Виноградні.

На початку нашої ери зростає інтерес до питань прикладної ботаніки (Діоскорид, Микола Дамаскін та ін.): вивчення лікарських форм і фізіологічних особливостей рослин. Як видатний завершувач цього періоду виділяється лікар Клавдій Гален (38) (130-200 рр. н.е.)

Гален народився близько 130 р. н.е. у місті Пергаме (античне місто на узбережжі Малої Азії,). Його батько, Нікон, людина заможна, був відомим архітектором, добре розбирався в математиці і філософії. Щоб дати синові по можливості гарну освіту, він спочатку займався з ним сам, а потім запросив видних пергамських учених бути його учителями.

Гален готувався стати філософом і вивчав праці грецьких і римських мислителів. Але за випадковим збігом обставин, неправильно був розтлумачений сон Галена — і він став медиком, хоча усе життя продовжував цікавитися філософією.

У 21 рік Гален втратив батька. Отримавши великий спадок, Гален відправився в семирічну подорож. В Смірні він займався вивченням філософії і анатомії, в Корінфі — природознавства і властивостей ліків, в Олександрії — знову анатомією.

Повернувшись в Пергам, Гален почав займатися хірургією, став лікарем в школі гладіаторів. Ця робота стала для Галена справжньою школою лікарського мистецтва. Він писав: «Мені часто доводилося водити рукою хірургів, мало тямущих в анатомії, і тим самим врятувати їх від публічної ганьби».

У віці 34 років Гален переїхав в Рим, де отримав посаду придворного лікаря імператора Марка Аврелія і його сина імператора Коммода. Він настільки прославився, що в Древньому Римі були випущені в оббіг монети з його зображенням.

У храмі Світу Гален відкрив курс лекцій з анатомії не лише для лікарів, але і для усіх охочих. Гален, уперше застосувавши вівісекцію (Вівісекція, вівісекція (від лат. vivus — живий і sectio — розтин) — проведення хірургічних операцій над живою твариною з метою дослідження функцій організму, або витягнутих окремих органів), демонстрував розтин собак, свиней, ведмедів, жуйних, навіть мавп. Оскільки розкриття людських тіл тоді вважалося блюзнірством (кощунством), вивчати анатомію людини Гален міг хіба що на поранених гладіаторах і страчених злочинцях.

Згідно Суді (39) (візантійський енциклопедичний словник X століття. Словник містить тлумачення 30 тисяч термінів, пов'язаних із словами, поняттями і іменами переважно пов'язаних з античною Грецією), Гален прожив 70 років і помер близько 200 р. н.е. За арабськими джерелами, Гален прожив 80 років і, отже, його смерть датується біля 210 року.

Описав близько 300 м'язів людини. Довів, що не серце, а головний і спинний мозок є «осередком руху, чутливості і душевної діяльності». Зробив висновок, що «без нерва немає жодної частини тіла, жодного руху, яке може називатися довільним, ні єдиного почуття». Перерізавши спинний мозок упоперек, Гален показав зникнення чутливості усіх частин тіла, що лежать нижче за місце розрізу. Довів, що по артеріях рухається кров, а не «пневма», як вважалося раніше.

Створив близько 400 праць з філософії, медицини і фармакології, з яких до нас дійшли близько сотні.

Описав чотирьохгорбкове тіло середнього мозку, сім пар черепномозкових нервів, блукаючий нерв; проводячи досліди по перерізанню спинного мозку свиней продемонстрував функціональну відмінність між передніми (руховими) і задніми (чутливими) корінцями спинного мозку.

На основі спостережень відсутності крові в лівих відділах серця убитих тварин і гладіаторів, а також виявленому ним при анатомуванні трупів недоношених немовлят отвору в міжшлуночковій перегородці створив першу в історії фізіології теорію кровообігу: згідно неї вважалося, зокрема, що артеріальна і венозна кров — рідини, суть яких різна, і якщо перша «розносить рух, тепло і життя», то друга покликана «живити органи». Ця теорія проіснувала до відкриттів Везалія і Гарвея.

Гален систематизував представлення античної медицини у вигляді єдиного вчення, що було теоретичною основою медицини аж до закінчення середньовіччя. Гален зробив свій внесок у розвиток бібліографії в Древньому Римі. Він є автором двох бібліографічних покажчиків «Про порядок власних книг», «Про власні книги». Перша з них є свого роду введенням до зібрання творів Галена з рекомендаціями про те, в якій послідовності їх слід читати. У введенні до другого покажчика сказано про мету роботи: допомогти читачеві відрізнити істинні праці Галена від тих, які йому приписуються. У главах прийнято систематичне угрупування праць: роботи з анатомії, терапії і прогнозу хвороби, коментарі до праць Гіппократа, роботи, спрямовані проти окремих медичних шкіл, роботи з філософії, з граматики і риторики.

Поклав початок фармакології. Досі «галеновими препаратами» називають настоянки і мазі, приготовані певними способами.

Багато робіт в області медицини, анатомії і фізіології людини. Гален вперше поставив вивчення фізіологічних процесів і психічних явищ на експериментальну основу, поглибив уявлення про зв'язок між будовою і функцією органів, організацією і поведінкою тварин. У цьому плані він зібрав і узагальнив великий матеріал шляхом розтину різних ссавців. Вдається до порівняння будови передніх кінцівок у людини і мавпи. Він створив вчення про м'язи, докладно описав м'язи і нерви, центральну і периферичну нервові системи, нервово-мозковий апарат. В своєму трактаті «Про перерізання нервів» використовував дані дослідів хірургічного втручання.

Дата добавления: 2014-01-11