Методи державного регулювання 5 страница

Об’єкти і суб’єкти державного управління, їх взаємовідношення

Управлінню притаманні свої об’єкти і суб’єкти. Об’єктами управління можуть бути поведінка окремих людей і груп, суспільна праця та виробництво, технічні засоби, тварини та рослини. Відповідно до цього прийнято поділяти управління на технічне, біологічне та соціальне. Соціальне включає державне, громадянське, церковне, сімейне управління.

З огляду на предмет дослідження нас цікавить державне управління. Його об’єктом є соціальна організація суспільства з притаманними їй соціальною структурою й соціальними процесами. Суспільні процеси – це загальний об’єкт управлінської діяльності держави. Управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку людей. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини – природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями та територіальними об’єктами культури, тобто усіма «речами», що перебувають у розпорядженні. Навіть за умов значного скорочення кількості об’єктів державної власності в процесі приватизації в безпосередньому володінні держави залишаються найбільші підприємства базових галузей економіки.

Роздержавлення та денаціоналізація економіки, функціонування механізму ринкового саморегулювання не звільняє державу від необхідності здійснювати економічні, соціально-культурні й інші загальні та спеціальні функції, а зобов’язує виконувати їх у формах і методах, відмінними від попередніх: сприянням утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозування; податкової, кредитною і дотаційною політикою, пільговим квотуванням та ін., тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з директивними методами командно-адміністративного управління.

Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мається на увазі владна природа, оскільки її витоки є державна воля). Здійснення загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не включає застосування владно-регулювальних і примусових заходів державного управління, але вони становлять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності. В основі діяльності держави лежать заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки та свідомості, почуття відповідальності та обов’язку.

Призначення держави полягає в тому, щоб керувати суспільними процесами. Будь яка, держава як організація політичної влади в суспільстві проявляє себе через практичне здійснення влади. Яка влада – така й держава. Державна влада втілюється в діяльності державних органів, які у своїй сукупності утворюють механізм держави.

Управлінський вплив здійснюють суб’єкти державного управління. Вони мають певну компетенцію і владні повноваження для втілення своєї волі у формі управлінських рішень, керівних команд, обов’язкових до виконання. Владний вплив дає змогу підпорядкувати волю і діяльність об’єкта для досягнення цілей і вирішення завдань, визначених суб’єктами управління. У державному управлінні до суб’єктів управління належать: органи виконавчої влади (уряд, міністерства, відомства, місце державні адміністрації); посадові особи; службовці, що наділені державно-владними повноваженнями.

Об’єкт державного управління – це система, що підпорядковується владній волі суб’єкта управління і виконує його рішення, тобто система, якою управляють. Об’єктами можуть бути галузі, регіони, підприємства, органи. Кожному об’єктові управління притаманні різноманітні види діяльності.

Між суб’єктом і об’єктом державного управління не існує абсолютних меж. Система, що управляє як суб’єкт відносно того чи іншого об’єкта, своєю чергою, є об’єктом управління іншим суб’єктом. Так, наприклад, обласна державна адміністрація, що здійснює управлінські функції на території області, як суб’єкт управління на цій території водночас являє собою об’єкт управління Кабінету Міністрів, а останній є об’єктом управління Президента.

Суб’єкт управління забезпечує реалізацію інтересів певної соціальної спільноти – народу, певної верстви суспільства, нації та ін. Існує певна ієрархія інтересів, яка відображає структурованість суспільства. Механізм походження та гармонізації інтересів розрахований на переборення суперечностей задля досягнення загальних соціальних цілей. Суб’єктами управління притаманні загальні функції і цілі. Єдність принципів їх утворення, побудови та діяльності, структурна єдність та інші ієрархічні зв’язки та відносини, прийняття суворо обумовлених управлінських рішень, узгодження їх між собою.

Між суб’єктами і об’єктами виникають управлінські відносини лише завдяки тому, що суб’єкти наділені відносно об’єктів владними повноваженнями, які дають змогу їм здійснювати свій управлінський вплив. Державно-управлінські відносини – це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру, що встановлюються в ході взаємної діяльності, в яких їхні учасники відчувають на собі державно-управлінську дію, що відповідає меті держави, визначається економічними та політичними основами суспільного устрою. Ці відносини можуть мати різний характер залежно від повноважень суб’єкта, ступеня самостійності об’єкта та інших чинників. Вони можуть бути формальними (субординації) й неформальними (координації), галузевими, міжгалузевими, територіальними тощо. Взаємне спілкування здійснюється за допомогою прямих (від суб’єкта до об’єкта) і зворотних (від об’єкта до суб’єкта) зв’язків. Прямий зв'язок сприяє процесу ухвалення рішень і забезпечує їх передачу на об’єкт, що управляється. Зворотний зв'язок, який несе інформацію про стан об’єкта і його реакцію на керівні рішення, підказує найбільш доцільні шляхи і засоби організації процесу регулювання його діяльності. Він сприяє підвищенню ефективності обміну управлінською інформацією.

Між суб’єктами й об’єктами відношення можуть носити субординаційний та координаційний характер. Підпорядкування одного іншого приводить до встановлення між ними вертикальних зв’язків – субординації. Ці відношення розрізняються за видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування та ін.. Поєднання двох і більше дій одного рівня, які спрямовані на досягнення запланованого результату, приводить до встановлення горизонтальних зв’язків – координації. Ці відношення розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія тощо.

Державному управлінню притаманні характерні риси: цілеспрямованість, наукова обґрунтованість, планомірність впливу держави (через систему її органів) на суспільні відносини і зв’язки, універсальність, практичність, економічність, суспільна активність, різноманітність організаційних форм здійснення державного управління. Головною характерною рисою адміністративно-управлінських відносин у сфері державного управління є їх владний характер, який дає змогу органам виконавчої влади здійснювати управління відповідними об’єктами.

Американський та європейський підходи до державного управління

Вивчення державного управління необхідно починати з розкриття його предмета (змісту). Розрізняють два підходи у визначенні предмета державного управління: американський та європейський. Американський підхід ґрунтується на перевазі методів господарського управління, де основою ухвалення управлінських рішень є раціональність та економічна доцільність. Предмет державного управління започаткувала книжка «Дослідження управління», яку написав В.Вільсон у 1887 р., майже через 100 років після заснування американської системи врядування. Головні положення позиції Вільсона полягають у тому, що він уявляв собі управління як розвинену науку з конкретними засадами, як розмежування політики й управління у функціях і ролях врядування, а також як основу для розвитку управління через методи управління бізнесом із наголосом на економічності й ефективності чи економічній раціональності.

Вільсонова концепція науки управління у 1940-х роках була значною мірою дискредитована Л. Вайтом. У своєму підручнику «Вступ до вивчення державного управління» (Leoned White/ Study of publish administration 3^rd edition? 1948) він дав визначення: «мистецтво управління – це керівництво, координування й контролю,які здійснюються над багатьма людьми для досягнення певної мети. Це мистецтво пронизує всі рівні організації, зв’язуючи між собою багато професій, ремесел, спеціальностей; це внесок, який хоч і так само необхідний, не є внеском менеджменту» (White, 1948, р. 4).

Еволюція мислення в державному управлінні стає очевидною, якщо переглянути зміст 4-го видання підручника Вайта (1955 р.). Він додає розділ «Політика й управління», в якому спростував і поховав вільсонівську позицію розмежування політики й управління. Вайт робить висновок: «Отже, твердження, що політика й управління – це окремі й автономні структури чи процеси в американській системі, очевидно хибне».

В американському підході була певна плутанина у визначення галузі державного управління. Уся ця галузь, її зміст, здається, є сумішшю бізнесу, політики й економіки. Більш конкретне та вичерпне визначення державного управління таке: «Державне управління:

1) це спільні зусилля груп людей у контексті держави;

2) охоплює всі три гілки влади – виконавчу, законодавчу й судову, а також їх взаємозв’язок;

3) виконує важливу роль у формуванні державної політики, а отже, є частиною політичного процесу;

4) істотно відрізняється від приватного управління;

5) тісно пов’язане з численними приватними групами й окремими індивідами в забезпеченні громадських послуг» (Nigro and Nigro, seventh edition, 1989)

Згідно з європейським підходом державне управління – це підгалузь права. Такий підхід пояснюється тривалим асоціюванням громадської служби зі здійсненням законів та браком впливу в політичних процесах. Європейські державні службовці дотримувалися жорсткішого розмежування політики й управлінської діяльності.

Зрозуміти європейський підхід до державного управління можна на прикладі аналізу державного управління Німеччини. Німецький підхід підтримує розмежування політики й адміністрування та спирається на правову основу при визначенні завдань державного управління. Правові норми визначають межі влади, за допомогою якої державне управління здійснює свої обов’язки.

Критерії економічності й ефективності створюють основу для управлінського ухвалення рішень в американському підході. Правові норми забезпечують лише широкий масштаб і мету, на основі яких державний адміністратор може ухвалити конкретне рішення. Раціональність спирається на критерії економічності й ефективності. Німецький державний адміністратор діє на інший основі, яку характеризують так: «Адміністратор може діяти інакше ніж бізнесмен, і його при цьому не звинуватять в ірраціональності». За наявної традиції верховенства закону у ФРН раціональність громадянської дії насамперед забезпечується зведенням норм і факторів, а також через визначення повноважень для кожної дії. Німецькі та європейські державні адміністратори мусять діяти в межах украй жорсткої бюрократичної системи. Необхідні умови для розуміння ними своїх завдань та методів ухвалення рішень виникають із глибокого і досконалого знання конституції, законів та адміністративних процесів. Їхня освіта повинна мати переважно юридичний нахил, а це значною мірою впливає на розвиток європейського державного управління.

Таким чином, ми розглянули два різні підходи до визначення державного управління. Американський підхід ґрунтується на переважанні методів господарського управління, де основою для ухвалення рішень є економічна раціональність. Європейський підхід ґрунтується на давнішній, заснованій на праві, традиції, яка визначає державне управління як галузь юридичної чи правової освіти.

7.2. Система органів державного управління економікою та її функції

Державне управління та виконавча влада

Одним із головних завдань і проблем будь-якої конституції є питання повноважень органів державної влади та їх взаємовідносини. При визначенні владних повноважень необхідно пам’ятати, що джерелом влади є народ, який передає її відповідно до конституції органам влади. Влада необхідна для нормального функціонування держави, захисту її громадян. Для того щоб не допустити надмірної концентрації влади в одному органі, що неминуче веде до встановлення тоталітарного режиму, владні повноваження повинні бути розподілені між різними органами. У цивілізованих державах світу державна влада базується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. ТУ державному механізмі відбувається звичайний діловий поділ праці задля спрощення державних функцій та ефективного контролю. Розподіляється не влада, а механізм її здійснення, який структурувати за двома ознаками: функціональною та інституційною. Перша означає виділення основних функціональних видів державної діяльності – законотворення, виконавчо-розпорядча діяльність і правосуддя. Друга втілює організаційний устрій держави як сукупності різних державних органів (законодавчих, виконавчих, судових), наділених державно-владними повноваженнями (компетенцією). Тобто державна влада за своєю суттю єдина, а принципи «розподілу влади» є лише теоретичною доктриною, на основі якої здійснюється функціонування державного механізму. Але при цьому обов’язкова одна умова: влада не може зосереджуватися в руках однієї особи або органу. Інакше стануть неможливими взаємоконтроль, стримування, противаги і, як наслідок, - розподіл влади і правова держава.

Принцип розподілу державної влади був проголошений в Україні ще у 1990 р. в Декларації про державний суверенітет, а реальне розмежування всіх гілок вади знайшло втілення у Конституції України, прийнятої в 1996 р.. Вона не лише сформулювала поділ влади як один із принципів конституційного ладу держави, а й закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інституціями. Це зроблено двома способами:

1) наділення гілок влади самостійними повноваженнями;

2) створення системи стримувань і противаг між суб’єктами владних відношень (Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів і Конституційним Судом).

Сформований Конституцією України механізм стримувань і противаг містить характерні ознаки президентсько-парламентської республіки, що передбачає переважання жорстокої моделі розподілу влади. Прийняті зміни до Конституції, які почали діяти з 1 січня 2007 року, свідчать про створення парламентсько-президентської форми правління в Україні.

Державна влада здійснюється через органи влади, виділені в Конституції як конкретні суб’єкти – державні органи і їх системи. Верховна Рада (законодавча гілка влади) приймає закони і контролює їх додержання; Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації організують виконання законів; діюча система судових органів на чолі з Верховним Судом здійснює правосуддя; Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. При цьому слід ураховувати, що класичний поділ на три гілки влади не охоплює всі існуючі види державних органів. Наприклад, прокуратура, яку неможливо віднести до якогось конкретного виду влади, чи глава держави, який займає особливе місце в системі державної влади. Постать Президента в системі державної влади України носить певний інтеграційний характер щодо гілок влади через свій правовий статус – він не входить до жодної з них. Разом із тим Президент має безпосереднє відношення до виконавчої влади.

Найголовніші повноваження держави зосереджені в органах виконавчої влади. Однією з головних передумов правильного розуміння як самої виконавчої влади, так і державного управління економікою, є виявлення їх змістовного взаємозв’язку. Цей взаємозв’язок проявляється в тому, що державне управління є матеріалізованим виявленням державної влади. Державне управління здійснює визначені державною владою спільні цілі і завдання. Таким чином, розглядаючи це питання, треба мати на увазі єдність управлінської діяльності та виконавчої влади. Державне управління – це діяльність, яку здійснюють органи виконавчої влади. Іншими словами, між механізмом державного управління економікою і механізмом виконавчої влади існує єдність.

Під механізмом виконавчої влади розуміють державні органи, організовані в систему для реалізації їх цілей відповідно до поділу державної влади. З прийняттям Конституції України 1996 р. ця система набула чіткої ієрархічності і являє собою складову трьох рівнів:

1. вищий (Кабінет Міністрів України);

2. центральний (центральні органи виконавчої влади);

3. місцеві (місцеві державні адміністрації).

На вищому рівні виконавчі функції держави покладено на Кабінет Міністрі України, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади. В основному законі його статус визначено у п’ятьох статтях Конституції України.

Функціональне і галузеве (міжгалузеве) державне управління здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

На республіканському рівні Рада міністрів Автономної Республіки Крим виконує державні виконавчі функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України.

Н обласному, міському, районному рвнях діють державні адміністрації цих рівнів відповідно.

На найвищому рівні адміністративно-територіального поділу – місті, селищі, селі – державні органи виконавчої влади не утворюються. Управління на цих територіях здійснюють органи місцевого самоврядування. Проте, згідно з Конституцією та законодавством, їм можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. У такому випадку органи місцевого самоврядування є підконтрольні відповідним органам виконавчої влади в частині делегованих повноважень (схематично організацію виконавчої влади в Україні зображено на рис. 5.1)

Рис. 5.1. Організація виконавчої влади в Україні

Розглянемо органи, що входять до системи державної влади.

Верховна Рада України

Чинна Конституція України визначила Верховну Раду України єдиним органом законодавчої влади, акти якої є обов’язковими до виконання всіма юридичними і фізичними особами. Це і зумовлює особливе місце Парламенту в механізмі здійснення державної влади, його першість у регулюванні та встановленні суспільних відносин. Такий статус Верховної Ради втілюється у функціях, що покладаються на неї.

До основних функцій Верховної Ради України відносяться законотворення, контроль, та інституційно-установча.

Законотворчий процес визначає такі послідовні процедури:

Ø вияв законодавчої ініціативи;

Ø прийняття законів;

Ø опублікування законів.

Контроль Парламенту здійснюється за:

Ø забезпеченням конституційних прав і свобод громадян;

Ø додержання законів та інших нормативно-правових актів, які приймає Верховна Рада України;

Ø виконання загальнодержавних програм і бюджету;

Ø діяльністю органів, а також посадових осіб, яких вона обирає, призначає або затверджує.

Інституційно-установча функція ВР України втілюється у повноваження щодо: побудови і функціонування органів виконавчої і судової влади, визначення основ безпосередньої демократії, принципів функціонування місцевого самоврядування, адміністративно-територіального устрою, встановлення спеціальних режимів та ін..

До повноважень ВР України стосовно питань державного управління економікою належать такі:

1. Правове регулювання економічних відносин. (Перелік питань, що визначаються виключно законами України, наведено у підрозділі 5.)

2. Формування стратегії і тактики соціально-економічної політики. У цьму напрямі ВР України: визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; здійснює бюджетну політику (затвердження Державного бюджету України, внесення змін до нього, контроль за його виконання та прийняття рішень щодо звіту про його виконання); затверджує загальнодержавні програми економічного, національно-культурного розвитку,охорони довкілля, розглядає і приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів України; затверджує рішення про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачає Державним бюджетом України, здійснює контроль за їх використанням; затверджує перелік об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації.

3. Кадрова політика. У цьому напрям ВР України: дає згоду на призначення Президентом Прем’єр Міністра України; розглядає за необхідності питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та недовіру уряду; призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного банку України (за поданням Президента), призначає та звільняє половину склади Ради НБУ; дає згоду на призначення та звільнення з посади за поданням Президента голів Антимонопольного комітету і Фонду державного майна України, призначає та звільняє з посад голови та інших членів Рахункової палати.

4. Парламентський контроль. Він передбачає контроль за використанням державного бюджету України, який здійснює від імені ВР України Рахункова палата, а також контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (Уповноваження ВР України з прав людини). Парламент може створювати й спеціальні тимчасові контрольні комісії.

Президент України

Відповідно до Конституції України 1996 року Президент України є головою держави. Як глава держави він здійснює велику кількість функцій у сфері державного управління економікою. Основні функції Президента такі:

1. Формування стратегії соціально-економічного розвитку країни Стратегія соціально-економічної політики держави висвітлюється у послання до народу та щорічних позачергових посланнях Президента до ВР України.

2. Здійснення правового регулювання економічних відносин. Президент має право законодавчої ініціативи у ВР, видає укази і розпорядження з питань, які не врегульовані чинним законодавством, затверджує закони, ухвалені ВР, і повертає їх Парламенту зі своїми пропозиціями. Має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

3. Здійснення кадрової політики. Президент наділений вагомими засобами впливу та контролю щодо кадрової політики не лише в межах Уряду, а й у межах виконавчої влади взагалі. За поданням Президента за пропозицією депутатських фракцій у ВР України, до складу яких входить більшість народних депутатів, призначається Прем’єр-міністр України; Міністр оборони, Міністр закордонних справ також призначається за поданням Президента. Інші члени Кабінету Міністрів України призначаються ВР за поданням Прем’єр-міністра України.

4. Організаційна функція Президента полягає в тому, що він здійснює координацію діяльності державних органів. Він утворює, реорганізує та ліквідує за поданням Прем’єр-міністр України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, головує у такому координаційному органі, як Рада національної безпеки й оборони України. Яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Через цей орган Президент може активно взаємодіяти на організаційному та функціональному рівнях з міністерствами «силових» відомств, що посилює його роль у державному механізмі.

При Президентові функціонує його робочий апарат у складі політиків, радників, референтів, наукових консультантів, технічного обслуговуючого персоналу, які утворюють структуру органів при Президентові України. Керівним і координуючим центром цієї структури є секретаріат Президента України, який очолює Главу секретаріату Президента. Основним завданням секретаріату є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інші забезпечення діяльності Президента.

Президент має право припиняти повноваження ВР, якщо протягом тридцяти днів вона не розпочала пленарних засідань чергової сесії.

Кабінет Міністрів України

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральний та місцеві органи виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України має дуже широкий обсяг функцій у сфері державного управління. Конституція України чітко визначила компетентність Уряду. Відповідно Кабінет Міністрів:

1. Забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституцій і Законів України, Актів президента України.

2. Вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

3. Забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

4. Забезпечує рівні умови всіх сфер власності, здійснює управління об’єктами державної власності.

5. Розробляє проект закону про державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого ВР України Державного бюджету України, подає ВР України звіт про його виконання.

6. Здійснює заходи щодо забезпечення оборотоздатності та національної безпеки України, громадянського порядку, боротьби зі злочинністю.

7. Організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності, митної справи.

8. Спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

9. Виконує інші функції, визначені Конституцією та Законами України, актами Президента України.

Формою реалізації компетенції Кабінету Міністрів є його правові акти (постанови і розпорядження), обов’язкові до виконання на всій території України. У формі постанов уряду видаються акти з питань, які мають найбільш важливе загальне значення, у формі розпоряджень – акти, які мають індивідуальних характер або стосуються питань внутрішньо організаційної та поточної роботи уряду.

Важливим є встановлення повноважень Кабінету Міністрів у відносинах з іншими органами державного управління.

Кабінет Міністрів вносить Президентові подання стосовно створення центральних органів виконавчої влади. Уряд має право скасувати акти міністерств, державних комітетів, інших центральних органів виконавчої влади. Уряд затверджує граничну чисельність працівників апарату і розмір асигнування на утримання зазначених органів із державного бюджету в межах виділених на це коштів, здійснює добір керівних кадрів підзвітних йому органів, їх підготовку та перепідготовку; заслуховує звіти керівників центральних органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів підзвітні та підконтрольні також місцеві державні адміністрації, голови яких при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед ним. Підзвітність і підконтрольність не поширюються на ту частину повноважень, яка делегована їм органами місцевого самоврядування.

Певну специфіку мають відносини Кабінету Міністрів України з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, яка не є безпосередньо підпорядкованим йому органом виконавчої влади. Кабінет Міністрів України спрямовує, координує і контролює діяльність Ради міністрів АРК щодо виконання Конституції і Законів України, Актів Президента та Кабінету Міністрів на території АРК як невід’ємної складової України.

Відношення Кабінету Міністрів з місцевим самоврядуванням мають інших характер, ніж з органами, які він очолює. Стосовно місцевого самоврядування компетенція Кабінету Міністрів спрямована на максимальне сприяння його функціонування і розвитку без будь-якого втручання в безпосередню діяльність органів самоорганізації населення.

Міністерства та інші центральні органи

виконавчої влади

Оперативне державне управління в окремих галузях і сферах суспільного життя здійснюють «центральні органи» у системі органів виконавчої влади. Ці органи поділяються на три групи:

1. Міністерства, керівники які входять до складу Кабінету Міністрів.

2. Державні комітети та інші органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України.

3. Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статутом.

Міністерства відрізняються від інших органів виконавчої влади широкою компетенцією і галузевою спеціалізацією. Існує два види Міністерств: галузеві (наприклад, освіти і науки, охорони здоров’я) та функціональні (наприклад, закордонних справ, економіки, фінансів, юстиції). Ц своїй діяльності міністерство керується Конституцією України, постановами ВР України, указами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також положеннями про міністерство. Міністерства є самостійними і відповідальними за свою діяльність державними органами. Вони не мають подвійного підпорядкування і підпорядковуються тільки Кабінету Міністрів України. Міністерства є єдино начальними органами. Єдиноначальність означає, що владні повноваження цього органу здійснюють одноособово його керівником – Міністром, який за посадою є членом Кабінету Міністрів України. Він особисто відповідає за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів з відповідних питань, реалізацію державної політик у визначеній сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання.

Для погодженого рішення питань, що належать до компетенції міністерства, обговорення найважливіших напрямків його діяльності та розвитку галузі в міністерстві утворюється колегія у складі міністра, його заступників, а також керівників міністерства інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства. Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів. Наказами міністра рішення колегії проводяться в життя. Рішення колегії є обов’язковим до виконання всіма органами і організаціями, які підпорядковані міністерству.

Дата добавления: 2014-01-11