Конспект лекцій 4 страница. Зростання інвестицій позитивно позначилося й на динаміці валової доданої вартості, яка зросла як у цілому в Україні (за 2000—2004 рр

Зростання інвестицій позитивно позначилося й на динаміці валової доданої вартості, яка зросла як у цілому в Україні (за 2000—2004 рр. на 49,5 %), так і в кожному регіоні. Найбільше зростання валової доданої вартості як за абсолютним обсягом, так і у розрахунку на одну особу відбулося за цей період у Києві. За цей період річний обсяг валової доданої вартості, що виробле­ний економікою Києва, збільшився у порівнянних цінах на 61,5 %, що є свідченням розвитку промислового виробництва та концен­трації товарно-грошових потоків у столиці.¹

9. 6. Структурні зрушення в економіці України.

Структурні співвідношення мають велике значення для збалансованого розвитку національної економіки, її ефектив­ності та стабільного зростання. Світовий досвід указує на те, що економічне зростання країн Західної Європи великою мірою по­яснюється глибокими структурними змінами, які забезпечили впровадження досягнень науково-технічного прогресу, економію та раціональне використання ресурсів та інші позитивні зрушен­ня. Швидке зростання виробництва у більшості країн Південно-Східної Азії відбулося передусім за рахунок прискореного розвит­ку на сучасній науково-технічній основі таких галузей, як елект­роніка та машинобудування, хімія високомолекулярних сполук, чорна та кольорова металургія, інформаційні технології, зв'язок, транспорт, тобто завдяки якісним змінам у галузях матеріального виробництва та виробничої інфраструктури.

Характеризуючи сучасний стан економіки України, слід за­значити, що серед багатьох чинників формування негативних тен­денцій її розвитку дуже вагому, якщо не головну, роль відіграють структурні диспропорції. Вони накопичувалися в економіці Украї­ни роками під впливом централізованої системи управління, що «узаконювала» незбалансований розвиток окремих частин еко­номіки внаслідок нерівномірного розподілу ресурсів і політики пріоритетного розвитку військово-промислового комплексу та галузей, які були з ним безпосередньо пов'язані. Структурні де­формації, притаманні економіці УРСР у часи командно-адміністративної системи, залишилися у спадщину незалежній Україні. На цьому етапі структура економіки республіки у складі Радян­ського Союзу характеризувалася такими диспропорціями:

— втратою прогресивної соціальної орієнтованості, невід­повідністю потребам людини. Для економіки СРСР, зокрема еко­номіки України, характерними були дефіцит та низька якість споживчих товарів, невиправдано великі обсяги виробництва озброєння й продукції військового призначення. Питома вага предметів споживання у загальному обсязі продукції промисло­вості України в 1988 р. становила лише 33,1 %, тоді як у країнах із високорозвиненою ринковою економікою цей показник сягає 50—60 %;

— порушенням оптимальних відтворювальних пропорцій, передусім — переважним розвитком виробництва засобів вироб­ництва (група «А») порівняно з виробництвом предметів спожи­вання (група «Б»), високою нормою нагромадження, яка не була обґрунтована наявними економічними ресурсами та призвела у 1970-—1980-х роках до зниження рівня використання виробничих потужностей;

— різкою диференціацією технічного рівня виробництва у різних галузях, а також на підприємствах однієї галузі, що є на­слідком диспропорцій у сфері інвестування, розподілі матеріаль­них ресурсів, ціноутворенні, які панували в адміністративно-ко­мандній системі. Це так звана проблема технічно відсталих під­приємств, які дістались у спадщину незалежній Україні;

— ресурсомістким та переважно витратним характером ви­робництва, який значно знижує конкурентоспроможність україн­ських товарів на світовому ринку;

— обмеженістю паливно-енергетичних та мінеральних ре­сурсів. Це на 60—80 % стосується таких важливих ресурсів, як нафта і газ, паливо для атомних електростанцій, кольорові метали тощо. За умов порушення господарських зв'язків обмеженість паливно-енергетичних та мінеральних ресурсів поруч із втратою багатьох ринків збуту продукції виявилася для економіки Украї­ни однією з найбільших проблем;

— високим рівнем концентрації і монополізації виробницт­ва. За даними 1991 р. 85 % номенклатури промислової продукції вироблялася в Україні одиничними підприємствами, що характеризує високий ступінь монополізації виробництва;

— низькою «товарністю» кінцевої продукції, сировинною та напівфабрикатною спрямованістю експорту. Практично всі га­лузі промисловості України були технологічно пов'язані з підприємствами республік колишнього Союзу. Лише 20 % вітчизня­них промислових підприємств на початку 1990-х років мали за­мкнутий цикл виробництва в межах України. Після проголо­шення цими країнами незалежності технологічні зв'язки почали різко розриватися, а підприємства (а надалі й цілі галузі) зазнавали виробничих криз, пов'язаних, з одного боку, з відмовою ко­лишніх замовників від кінцевої продукції, що виготовлялася в Україні, а з іншого — припиненням постачання на українські підприємства комплектуючих та сировини.

Головним чинником такої технологічно-структурної кризи бу­ло скорочення загального попиту на продукцію машинобудуван­ня за рахунок скорочення замовлень на виробництво озброєння та технологічне обладнання з причин або його застарілості, або відсутності коштів у замовників. Другим чинником вважається зростання обсягів імпорту товарів споживчого та виробничого призначення через низьку якість та цінову конкурентоспромож­ність вітчизняного виробництва за умов непідготовленої лібера­лізації зовнішньої торгівлі.² Отже, протягом 1991—1999-х років в Україні постійно відбувалося нерівномірне скорочення випуску товарів і послуг, унаслідок чого сформувалася неоптимальна структура економіки. За цей період загальний випуск товарів та послуг знизився на 60 %, випуск промисловості — більш ніж на 66 %, сільського господарства — на 51 %, транспорту і зв'язку — на 80 %, будівництва — на 88 %.³

Одним з основних показників, які характеризують ефектив­ність структури економіки, є співвідношення між валовим внут­рішнім продуктом (доданою вартістю + податки на продукти за винятком субсидій) і проміжним споживанням у випуску товарів і послуг.

Як показують дані таблиці 2.17, у 1996—2003 рр. обсяги про­міжного споживання щодо ВВП мали тенденцію до збільшення й залишаються значно вищими порівняно з провідними індустріаль­но розвинутими країнами. Нині структура економіки України ще не відповідає повною мірою вимогам ринкової самоорганізації, яка б розвивалася на засадах синергетики, тобто за рахунок ендо­генних (внутрішніх) чинників інтенсифікації виробництва на ос­нові досягнень науково-технічного прогресу та економного використання ресурсів.

Вплив структурних зрушень в економіці на економічні показ­ники називається структурним ефектом. Він відображує зв'язок між змінами структури економіки та динамікою показників обсягу виробництва продукції, передусім таких, як валовий випуск (ВВ), валовий внутрішній продукт (ВВП) і чистий внутрішній продукт (ЧВП).

Найпростіший метод вимірювання структурних змін грунту­ється на використанні як індикатора індексу структурних змін (/_с,₃), що визначається за формулою

де І а, І — абсолютна величина зміни питомої ваги і-го елемента структури економіки;

п — кількість структурних елементів.

Для порівняння структурних змін в економіках різних країн або у секторах (видах економічної діяльності) національної еко­номіки розраховується індекс структурного ефекту (/_се). Він по­казує співвідношення темпів зростання (падіння) обсягу продук­ції до індексу структурних змін.

Розрахувати індекс структурного ефекту можна за формулою

де ввп — індекс валового внутрішнього продукту національної економіки (валової доданої вартості секторів економіки або видів економічної діяльності).

Треба зауважити, що економіка формується під впливом бага­тьох чинників, а не тільки структурних зрушень. Тому доцільним є виділення впливу структурних змін з усієї сукупності чинників економічного зростання. Для цього у поглиблених дослідженнях структурного ефекту розраховується кореляційне рівняння та ко­ефіцієнт кореляції, який показує міру зв'язку між індексом струк­турних змін та динамікою обсягу продукції.

Структурний ефект позитивний, якщо швидке зростання ін­дексу структурних змін супроводжується великими темпами зростання економіки. Він негативний, якщо індекс структурних змін має невелику величину, при цьому економічні пропорції консервативні, спостерігається застій або зниження обсягів ви­робництва.

ТЕМА №10: ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

Основні поняття і терміни

основні терміни та поняття

10.1. Суть державного програмування, види програм. Цільові комплексні програми розвитку національної економіки.

10.2. Програми економічного і соціального розвитку. Міжнародні програми.

10.3. Прогноз та прогнозування національної економіки.

10.4. Принципи та методи прогнозування національної економіки.

Контрольні питання

Список використаної літератури

1.Суть державного програмування, види програм. Цільові комплексні програми розвитку національної економіки.

Практично в усіх країнах з ринковою економікою здійснюється розробка державних програм. Можна сказати, що програмування національної економіки з’явилось у світовій пратиці в 30-ті роки минулого століття. Одними з перших на цей шлях стали: Канада – Програма освоєння районів Півночі, США – Програма освоєння ресурсів річки Теннесі, а також план реконструкції Японських островів.

Рівень державного програмування в різних країнах є неоднаковим. Якщо киходити з досвіду розробки цільових і надзвичайних програм, у кінці 60-х років у ряді країн перейшли до загальнонаціонального середньострокового програмування, яке охопило всі найважливіші показники розвитку економіки. Піонерами в цій галузі стали Франція, Японія, Нідерланди, Скандинавські країни, Південна Корея. Загальне економічне середньострокове програмування отримало розвиток також у Німеччині, Австрії, Іспанії, Фінляндії та інших країнах. У США загальнонаціональне програмування відсутнє, але широко використовуються цільові та надзвичайні програми. Різниця в ступені розвитку програмування в окремих країнах залежить від характеру й масштабів завдань, які ставить держава при здійсненні економічного та соціального розвитку.

У сучасних умовах ініціатором і організатором стратегічного науково-технічногопрограмування виступає держава. Вона також займається розробкою та втіленням середньострокових та довгострокових програм розвитку галузей, що визначають науково технічний прогрес, та упровадженням нових технологій.

Об´єктивна необхідність державного програмування економіки зумовлена потребою глибоких і швидких структурних змін у національній економіці та недостатньою ефективністю ринкових механізмів. Основним завданням програмування як форми державного регулювання економіки є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісні зміни економіки та стимулювання її розвитку.

Мета державного програмування полягає в забезпеченні найбільш ефективного варіанта розвитку економіки.

Програмування як форма державного регулювання економіки є особливим способом втручання держави в економіку товаровиробника, який коригує її в потрібному у даний час напрямі; виступає як сучасний неадміністративний метод організації економіки, оскільки не управляє суб´єктами ринку, а лише орієнтує їх у поведінці і забезпечує самостійність; основу програмування становить структурне регулювання з точки зору об´єкта програмування.

Отже, програмування - це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період.

Розглядаючи поняття програмування потріьно дати визначення поняттям програма та економічна програма.

Програма - це інструкція, принцип, орієнтир руху.

Економічна програма – це система взаємопов’язаних і узгоджених заходів, план дій, спрямовані на досягнення єдиної мети, розв’язання однієї проблеми.

Основу державного програмування становлять розробка і виконання державних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують не як субординовані одна щодо іншої, а як співіснуючі і взаємодоповнюючі.

Державна національна програма, розробленя на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції.

Державні програми включають комплексні програми розвитку національної економіки; спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів, територій. Прикладом комплексної програми в Україні є програма "Україна - 2010", а спеціальної - Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Національна програма розвитку паливно-енергетичного комплексу, Програма конверсії військово-промислового і машинобудівного комплексу, Державна програма зайнятості населення, Державна програма соціального захисту населення, Програма надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану, Державна програма приватизації, Державна програма підтримки підприємництва тощо.

Особливістю програмування є те, що функції розробки програм відділені від функцій їх реалізації. Виконання функцій перебуває в руках різних суб´єктів господарювання, що робить їх необов´язковими при виконанні як для самих суб´єктів господарювання, так і для органів державного управління. Програма розглядається як керівництво, орієнтир, який може коригуватися в часі.

Виняток становлять державні цільові комплексні програми (КЦП).

Комплексні цільові програми - це директивний, адресний плановий документ, в якому передбачений комплекс економічних, техніко-виробничих, організаційних, науково-дослідницьких та інших заходів, ресурси, терміни і виконавці, об´єднані метою розв´язання глобальної народногосподарської проблеми. В реалізації таких програм беруть участь декілька галузей, регіонів, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій. Координаторами комплексних цільових народногосподарських програм виступають органи державної влади.

За змістом комплексні цільові програми поділяються на: соціально-економічні (спрямовані на підвищення добробуту населення, поліпшення умов праці та відпочинку тощо); виробничі (спрямовані на збільшення обсягів виробництва певних видів продукції, розвиток нових виробництв, підвищення конкурентоспроможності продукції, поліпшення ресурсовикористання тощо); науково-технічні (спрямовані на розвиток наукових досліджень, впровадження у виробництво нових видів техніки і технології); екологічні (спрямовані на здійснення природоохоронних проектів); регіональні (спрямовані на формування територіально-виробничих комплексів, удосконалення господарювання в окремих регіонах тощо); інституційні (орієнтовані на вдосконалення організації управління господарськими системами).

Цільова комплексна програма, як правило, включає такі основні елементи:

1. Цільовий (формуються головні і часткові завдання і програми, послідовність їх реалізації).

2. Структурний (передбачає перелік об´єктів народного господарства, об´єднаних за ознакою їх цільового призначення.

3. Техніко-економічний (містить комплекс заходів, які перебувають у компетенції відповідних державних відомств).

4. Ресурсний (характеризує обсяг і склад ресурсів, необхідних для реалізації намічених заходів).

5. Організаційний (в усіх елементах програми передбачаються джерела і терміни виділення ресурсів, відповідальні за виконання намічених заходів).

Показники цільових комплексних програм входять до складу індикативного плану. До таких показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програм; державні замовлення (контракти) на виробництво (постачання) продукції для потреб виконання програм; перелік найважливіших об´єктів державного будівництва; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; витрати валютних ресурсів тощо. Цільові комплексні програми фінансуються за рахунок коштів бюджету України. Однак у зв´язку з напруженістю бюджету можуть залучатися кошти державного кредиту, кошти підприємств. Механізм формування і реалізації коштів для фінансування цільових комплексних програм перебуває на особливому контролі.

10.2. Програма економічного та соціального розвитку. Міжнародні програми.

Програма економічного й соціального розвитку — це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності (наукової, проектно-конструкторської, будівельної, виробничої та ін.).

Реалізація запланованих заходів необхідна для вирішення важливих соціально-економічних і науково-технічних проблем, широкого застосування досягнень науки й техніки з метою забезпечення концентрації ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку країни. За рівнем значущості програми поділяють на національні, державні (міждержавні), галузеві (міжгалузеві), регіональні та цільові комплексні, а також надзвичайні.

Програма економічного й соціального розвитку — це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх виконавців і джерел фінансування.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10—15 рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожні п'ять років. У такій програмі визначаються можливі цілі економічного й соціального розвитку, шляхи та засоби їх досягнення, встановлюються державні пріоритети.

Програми економічного й соціального розвитку України на довгострокову перспективу є базою для розробки програм на середньострокову перспективу.

Державна програма економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу розробляється на період від З до 5 років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтування стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на державному рівні.

У програмі економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу відображаються:

• оцінка економічного й соціального розвитку України за попередній період та економічна кон'юнктура, що очікується на початок періоду, на який розробляється програма;

• концепція економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу;

• макроекономічна та соціальна політика;

• інституційні перетворення;

• інвестиційна, інноваційна, структурна, науково-технічна та аграрна політика;

• зовнішньоекономічна політика;

• регіональна економічна та екологічна політика;

Державні програми економічного й соціального розвитку України на наступний рік розробляються з визначенням у них цілей і пріоритетів відповідно до щорічних фінансових можливостей держави.

Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях — наприклад, під час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненні вагоме місце займають засоби адміністративного регулювання.

Одночасно з проектом Державної програми уряд України подає Верховній Раді:

• підсумки економічного й соціального розвитку України за період з початку поточного року;

• прогноз економічного й соціального розвитку на наступний рік;

• проект Державного бюджету України.

Розробка Державної програми економічного й соціального розвитку України на наступний рік здійснюється в такій послідовності:

• аналіз стану економіки та прогноз очікуваного виконання Державної програми та бюджету за попередній період (щоквартально, з прогнозом до кінця року);

• моделювання макроекономічних пропорцій, попередні розрахунки можливого вироблення валового внутрішнього продукту, його розподілу та кінцевого використання, показників кінцевого споживання матеріальних благ і послуг, основних статей доходів і витрат Державного бюджету;

• підготовка намірів уряду щодо мінімально необхідних для суспільства обсягів виробництва найважливіших видів промислової та сільськогосподарської продукції, збалансованих з фінансовими ресурсами попередніх обсягів державного замовлення. Інформування всіх ланок державної виконавчої влади про наміри уряду;

• підготовка проектів планових виробничих контрактів з державними підприємствами. Розробка підприємствами бізнес-планів;

• розробка проектів програм розвитку міністерств і відомств і програм регіонів, взаємоузгоджених із можливостями підприємств;

• розробка проекту Державної програми економічного і соціального розвитку України на наступний рік на основі опрацювання та взаємоузгодження індикативних планів міністерств, відомств і регіонів з намірами уряду;

• розрахунки проектних показників валового внутрішнього продукту та валового національного продукту, темпів і макро-економічних пропорцій розвитку економіки, національних балансів;

• одночасна розробка та взаємоузгодження показників бюджету;

• внесення програми та бюджету на розгляд Кабінету Міністрів України.

Складовою частиною річних програм є державний контракт, через який здійснюється задоволення найважливіших потреб держави в промисловій і сільськогосподарській продукції, продовольстві, товарах народного споживання, роботах і послугах.

Умови, склад, порядок формування та внесення змін до державного замовлення, відповідальність сторін за його виконання визначаються окремими законодавчими актами. При цьому слід зауважити, що за останні роки практика держзамовлень скоротилася, хоча в зарубіжних країнах вона має значну питому вагу.

Розробка державних програм економічного й соціального розвитку регіонів. Проекти таких державних програм мають свою структуру. Вони розробляються в такій послідовності:

• аналіз стану розвитку продуктивних сил регіону, виявлення найгостріших проблем і диспропорцій, розробка заходів для їх поліпшення;

• обґрунтування цілей і пріоритетів економічного й соціального розвитку на близьку перспективу, визначення засобів вирішення проблем і розробка основних показників за напрямами розвитку господарського комплексу регіону з урахуванням екологічного стану, відповідно до існуючих технологій ефективного використання природно-ресурсного, виробничо-технічного та наукового потенціалу;

• узгодження основних показників розвитку господарського комплексу регіону з пропозиціями міністерств і відомств, а також окремих показників проектів планів підприємств і організацій з відповідними виконкомами місцевих рад з метою вирішення намічених державою завдань;

• складання проектів програм.

У програмі відображаються основні показники розвитку економіки відповідного регіону, що характеризують найважливіші від-творювальні процеси, зокрема використання трудових, фінансових і природних ресурсів, виробничих фондів, споживання населенням матеріальних благ і послуг, будівництво об'єктів соціальної інфраструктури та природоохоронного призначення, розвиток ринкових структур тощо.

Міжнародні програми. Програма ООН з навколишнього середовища — ЮНЕП (United Nations Environment Programme — UNEP). Конференція ООН з питань людськогосередовища в Стокгольмі (1972 р.) проголосила, що кожна людина має правона здорове навколишнє середовище, а тому зобов'язана захищати та

поліпшувати стан довкілля для майбутніх поколінь. 5 червня (дата початку

Стокгольмської конференції) відзначається як Всесвітній день довкілля

для майбутніх поколінь.

Пізніше Генеральна Асамблея створила програму ЮНЕП, штаб-квартира якої знаходиться в Найробі (Кенія). Головне завдання програми — сприяти вжиттю заходів з охорони довкілля і поширенню знань

про навколишнє середовище в усьому світі. ЮНЕП координує діяльність усіх

установ ООН, пов'язаних з проблемами охорони довкілля, і працює спільно

з урядами, науковими і діловими колами і неурядовими організаціями.

У Програмі діє Система моніторингу глобального довкілля, яка надає

інформацію про клімат, атмосферу, океани, відновлення ресурсів,

різноманітні забруднення довкілля та його наслідки. Система охоплює

понад 140 країн світу.

Керівним органом є Рада керуючих (58 членів), яка обирається на три

роки. Робота Ради проходить як на пленарних засіданнях, так і в двох

комітетах: з проблем програмної діяльності і з фінансових питань. Для

фінансування діяльності створено фонд довкілля, який формується на

добровільних засадах. Секретаріат ЮНЕП готує сесії ради управляючих,

координує програмну діяльність, здійснює адміністративне керівництво

фондом. ЮНЕП має регіональні філії та бюро в різних містах світу.

Основним джерелом багатостороннього кредитування екологічних проектів у країнах, що розвиваються, став Всесвітній фонд охорони довкілля, яким керують Всесвітній Банк, ПРООН і ЮНЕП.

Програма ТАСІС - програма розроблена Європейським Союзом для нових незалежних держав — колишніх республік Радянського Союзу, за винятком країн Балтії. Заснована у 1991 р. з метою сприяння розвиткові економічних і політичних зв'язків між Європейським Союзом та цими країнами-партнерами (в 1994 р. ще однією країною-партнером стала Монголія). Мета програми полягає у підтримці зусиль країн-партнерів щодо створення товариств (спілок), заснованих на політичних свободах і економічному процвітанні. З цією метою виділяються субсидії (безвідплатне фінансування) для ноу-хау, надається підтримка процесам переходу до ринкової економіки і демократичного суспільства. ТАСІС працює в тісному контакті з іншими донорами та міжнародними організаціями для посилення масштабів допомоги новим незалежним країнам, зокрема й Україні.

Основні пріоритетні сфери, яким надається фінансова підтримка: реорганізація державних підприємств та розвиток приватного сектора; створення ефективної системи виробництва; розвиток інфраструктур енергетики, транспорту і зв’язку; забезпечення ядерної безпеки.

Програмою ТАСІС керує Європейська комісія від імені ЄС. Вона має своїх представників в Україні, Росії, Казахстані та Грузії.

ТАСІС фінансується з бюджету ЄС і здійснюється за його правилами, її щорічний бюджет затверджується Європейським Парламентом і Радою ЄС за участю вітчизняних підприємств та органів держаної влади.

3. Прогноз та прогнозування національної економіки.

Одним з основних елементів державного регулювання національної економіки є економічне прогнозування.

Прогноз - науково обґрунтоване судження або передбачення можливого стану об'єкта в майбутньому, можливих шляхів і строків його досягнення. Економічне прогнозування - це науково обґрунтоване передбачення напрямку розвитку окремих економічних явищ і процесів на різних рівнях економічної системи.

Використання макроекономічних прогнозів стає дедалі інтенсив-нішим, починаючи з 1960-х років. У США недержавні організації розробляли прогнози, основані на моделі Уортона, з 1963 року; у Великій Британії Лондонська школа бізнесу моделює економіку з 1966 року. У наступні роки число прогнозів, які базуються на макроекономічних моделях, значно зросло. Уже в 1988 р. у Великій Британії нараховувалося понад 100 установ, які займалися макроекономічними прогнозами. Значна кількість детальних описів багатьох прогнозів не публікується з причин комерційної таємниці.

Складовою частиною системи прогнозування й планування є національні, галузеві та регіональні програми. Це основний засіб реалізації державної політики, пріоритетних напрямів економічного, соціального, екологічного, науково-технічного та культурного розвитку України, концентрації фінансових, матеріально-технічних, трудових та інших ресурсів і координації діяльності підприємств, установ, організацій І громадян з метою розв’язати найважливіші загальнодержавні проблеми.

Джерелами прогнозування є:

- накопичені знання й досвід щодо розвитку економічних процесів (емпіричні й теоретичні знання про закони розвитку економічних процесів);

- статистична й фактична інформація про об'єкт прогнозування;

- економіко-математичні моделі. Існують такі способи прогнозування:

- експериментальний, що здійснюється шляхом опитування фахівців щодо об'єкта прогнозування;

- екстраполяції - збір інформації про розвиток об'єкта в минулому й перенесення закономірностей його розвитку на майбутнє;

- моделювання, яке базується на побудові моделей об'єкта відповідно до очікуваних змін його стану.

Дата добавления: 2014-01-11