Конспект лекцій 7 страница

g_k— темпи заощадження;

s— середня схильність до заощаджень з прибутку.

Дані моделі є аналітичною схемою дійсного розвитку еконо­міки, оскільки певні ключові характеристики процесу економіч­ного зростання та взаємозв'язки між ними розглядаються ізольо­вано від інших економічних процесів. Вони обґрунтовують наяв­ність причинно-наслідкових зв'язків між процесами економічно­го розвитку й інвестиційними рішеннями, а також залежність пропорцій розподілу ВВП від темпів нагромадження та схильно­сті до заощаджень. Посткейнсіанські теорії економічного зрос­тання та розвитку також надають важливе значення інституціо-нальним чинникам.

Неокласична теорія економічного зростання та розвитку

Неокласична доктрина економічного розвитку формувалася на базі двох джерел — теорії факторів виробництва, що беруть по­чаток від Сея, Сеніора, Мілля, Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох чинників — праці та капі­талу. Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей є аналіз виробництва з позицій виробничої функції, котра ілюструє залежність між витратами факторів виробництва й обсягами ви­пуску продукції. Виробнича функція — це функція, незалежна змінна якої набуває значення обсягу ресурсів, що витрачається, а залежна змінна — обсяг виробництва або випуск продукції.

У загальному вигляді виробнича функція випуску продукції У описується математичною формулою Y =F(a₁, a_s,…., a_n) за умо­ви, що dF/da₁, dF/da₂, ….dF/da_n - гранична продуктивність фак­торів a₁, a_s,…., a_n..

Формула виробничої функції, яка зазвичай використовується у моделях економічного зростання та розвитку, має такий мате­матичний запис:

Y=F(L,K,N).

Завдяки вираженій таким чином виробничій функції можна дістати безліч виробничих комбінацій, які дають змогу знайти певне вираження випуску продукції залежно від обраних для до­слідження факторів.

Окрім певної комбінації факторів гнучкість виробничої функ­ції забезпечують спеціальні коефіцієнти еластичності. Це степе­неві коефіцієнти факторів виробництва, що показують, на скільки збільшиться обсяг виробництва, якщо фактор виробництва зросте на одиницю. Коефіцієнти еластичності знаходять емпірично, роз­в'язуючи для цього спеціальну систему рівнянь.

Уперше для оцінки темпів економічного зростання виробнича функція була використана для аналізу економіки США Ч. Коббом та П. Дугласом. Виробнича функція Кобба — Дугласа пов'я­зує випуск Y з величиною виробничих фондів (капіталу) К та ви­тратами живої праці L добутком членів:
Y=q*K^aL^1-a, (11.38)

де а— коефіцієнт еластичності;

q — постійний коефіцієнт;

L — індекс зміни зайнятості;

К — індекс зміни виробничих фондів;

Y— індекс зростання виробництва.

У подальшому виробнича функція Кобба—Дугласа була транс­формована Я. Тінбергеном уведенням до неї фактору НТП наступ­ним чином:

Y=q*K^aL^1-ae^rt, (11.20)

де e — основа натурального логарифму;

r — індекс ефективності виробництва;

t — час.

Однією з найбільш відомих моделей економічного зростання та розвитку неокласичного напряму є модель Р. Солоу.

Основні передумови моделі Р. Солоу такі:

• виробнича функція має вигляд Y=F(L,K), віддача від масш­табу стала, гранична продуктивність факторів виробництва є до­датною, однак спадає;

• величина вибуття капіталу (d) пропорційна його величині капіталу (К);

• норма заощаджень (s) є постійною величиною, інвестиції дорівнюють заощадженням;

• дохід розподіляється на споживання та інвестиції;

• чисельність зайнятих зростає незмінними темпами;

• працезаощадний НТП має темп g, тобто чисельність умовно вивільнених працівників зростає з темпом g.

Модель Солоу характеризує вплив трьох факторів (амортиза­ції, темпів приросту населення та НТП) на рівень капіталоозбро-єності. Математичний запис цієї залежності має вигляд:

, (11.21)

де d — норма амортизації;

п — темп зростання населення;

sf(k) — обсяг заощаджень;

— приріст капіталоозброєності;

(d + п +g)*k — порогові інвестиції, необхідні для підтримання сталого обсягу капіталу на одного працівника;

g — темп приросту ефективності праці працівника, який за­безпечує науково-технічний прогрес.

З моделі Солоу випливають такі висновки:

• вона показує, що норма заощаджень в економічній системівизначає розмір запасу капіталу, а відповідно й обсяг виробницт­ва. Чим вища норма заощаджень, тим вищі капіталоозброєність і продуктивність праці;

• зростання норми заощаджень викликає період швидкого зростання до досягнення нового стійкого стану; у довгостроко­вому періоді зростання норми заощаджень не впливає на темп зростання; тривале зростання продуктивності праці залежить від технологічного прогресу;

• прискорення нагромадження капіталу забезпечується за ра­хунок зростання державних заощаджень і податкового стимулю­вання приватних заощаджень;

• темп приросту населення впливає на рівень життя: чим він вищий, тим нижчий обсяг виробництва у розрахунку на одногопрацівника.

Проблему збалансованого економічного зростання, тобто та­кого стану економіки, за якого всі змінні зростають постійними пропорційними темпами, було вирішено Е. Фелпсом. У результа­ті своїх досліджень на основі моделі Р. Солоу він вивів так зване золоте правило нагромадження капіталу, яке дало змогу визна­чити величину капіталу, необхідного для утримання економіки на траєкторії збалансованого зростання.

Так, якщо величина капіталу буде дуже великою, то це забез­печуватиме значні обсяги виробництва, однак більша його части­на спрямовуватиметься на заощадження, а не споживання. За та­ких умов суспільство забезпечить економічне зростання, однак не економічний розвиток. Якщо ж обсяг капіталу буде замалим, то споживатиметься майже все, що вироблено, проте обсяг вироб­ництва буде незначним. Це дві крайнощі, між якими — максима­льний для економічної системи обсяг споживання.

«Золоте правило» — норма заощаджень, за якої встановлюєть­ся стан збалансованого зростання економіки з максимальним рів­нем споживання на кожного працівника. Рівнем «золотого прави­ла» вважається такий рівень капіталоозброєності, який забезпечує найбільший обсяг споживання. За цього рівня чистий граничний продукт капіталу дорівнює темпу приросту виробництва.

Базуючись на моделі Солоу та тотожності національних рахун­ків, велична схильності до споживання визначається як

c=f(k)-(d+n+g)*k, (11.22)

де с — споживання.

За обсягу капіталу, що відповідає «золотому правилу», вироб­нича функція f(k) і лінія dk мають однаковий кут нахилу, а спо­живання досягає свого максимального рівня. Зважаючи на те, що кут нахилу виробничої функції визначається граничним продук­том капіталу МРК, а кут нахилу кривої dk - d, «золоте правило» можна записати як

МРК=(d+п +g), (11.23)

МРК-d=п+g. (11.24)

Отже, за обсягу капіталу, що відповідає «золотому правилу», чистий граничний продукт капіталу (МРК - d) дорівнює сумі тем­пу приросту населення та НТП.

У дійсності запаси капіталу, наявні в економіці, зазвичай ни­жчі від рівня «золотого правила». Досягнення цього рівня перед­бачає збільшення інвестицій і, відповідно, зниження споживання нинішніх поколінь.

Модель Р. Солоу та «золоте правило» є досить простим і зруч­ним у використанні аналітичним інструментом. З їх допомогою стало можливим дослідження впливу на економічне зростання та розвиток різних модифікацій виробничої функції, НТП, зміни рів­ня заощаджень, оподаткування тощо.

Теорія ендогенного впливу НТП

Незважаючи на відмінності між моделями, побудованими на неокласичних і кейнсіанських теоріях, вони базувалися на схожій методології, котра полягала у проектуванні реалій розвиненого суспільства та розгляді чинника науково-технічного прогресу як зовнішнього щодо процесів економічного розвитку — тобто ек­зогенного. Саме тому для пояснення економічного розвитку у цих моделях використовується спеціальний методологічний апарат досліджень — виробнича функція та крива виробничих можли­востей.

Економічний розвиток згідно з теорією ендогенного НТП су­проводжується технологічними змінами, завдяки яким виробля­ється більше продукції за незмінних обсягів ресурсів. Графічно Це проявляється як зрушення кривої виробничих можливостей праворуч: з С₁ до С₂, як це подано на рис. 6.1.

Кількість товару А

Кількість товару Б

Рис. 6.1. Крива виробничих можливостей

Наприкінці 50-х років минулого століття було визнано, що НТП — обов'язкова умова економічного розвитку. Концепції, побудовані на цьому висновку, дістали назву концепції ендогенного НТП. Прихильники ендогенної теорії економічного розвитку проводять паралель між економічним розвитком і техніко-технологічним розвитком.

Представники концепції ендогенного НТП заперечують мож­ливість використання кривої виробничих можливостей для ілюс­трації процесів економічного розвитку. Це зумовлено тим, що вона відображає підвищення рівня масовості виробництва не вра­ховуючи рівень забруднення навколишнього середовища та замі­ни основних елементів виробничої функції на знання, досвід та інформацію.

Згідно з основними положеннями економічної генетики як сучас­ної теорії ендогенного зростання НТП, економічний розвиток — по­ступальний процес з інноваційними елементами. Напрям і темпи економічного розвитку визначають технології, що продукуються «ядрами розвитку», тобто інноваційними виробництвами. Сукуп­ність технологій одного рівня інноваційного розвитку називається технологічним укладом. Таким чином, економічний розвиток прояв­ляється як зміна одного домінантного технологічного укладу іншим.

Однією з найбільш відомих теорій ендогенного НТП є теорія економічного зростання Пола Ромера. Вона базується на ряді положень, протилежних теорій екзогенного НТП. Основними се­ред них є такі:

• темпи розвитку технології прямо пропорційно залежать від темпів приросту ресурсів, що вкладаються у розвиток;

• технологія здатна підвищувати дохідність інвестицій, тому розвинуті країни мають можливість підтримувати досить високі темпи економічного зростання та розвитку;

• інвестиції збільшують цінність технології, а технології — інвестицій. Це замкнене коло, яке сприяє економічному розвитку.

При побудові моделі Ромер зробив два припущення. Перше з них полягає у тому, що сучасна економічна система заснована біль­ше на ідеях, аніж на предметах. Необхідна інша інституціональна структура, система ціноутворення тощо для того, щоб більш ефе­ктивно використовувати ідеї. Ключова відмінність між предме­тами та ідеями полягає у такому: предмети зберігають постійну вартість за одиницю продукції, тоді як ідеї можуть мати величез­ну вартість за першу одиницю продукції і практично нульову за кожну наступну.

Друге припущення — існування безмежного простору для відкриття нових ідей.

Модель Ромера передбачає виділення в економічній системі трьох секторів: 1) дослідницького; 2) виробництва технологічного устаткування; 3) виробництва кінцевої продукції споживчого призначення. Продукт першого сектору — нові знання, які зго­дом втілюються у нові технології. Фактори виробництва нового знання — «людський капітал» і накопичені знання. Оскільки при­ріст знань є функцією від накопичених знань та розвитку людсь­кого фактора виробництва (рівня освіти, кваліфікації тощо), пра­ця сучасного працівника дослідницького сектору, якому доступ­ний більший обсяг знань, продуктивніша порівняно з працею таких фахівців у минулому.

Таким чином, темпи економічного зростання та розвитку за незмінності ціни нових технологій залежать лише від величини «людського капіталу» (чисельності зайнятих) у дослідницькому секторі, у сфері здобуття нових знань.

Згідно з моделлю Ромера, основною рушійною силою еконо­мічного зростання та розвитку є ідеї, процес відкриття та впрова­дження нового. Якщо в економічній системі зупиняється пошук нових ідей (перестає функціонувати перший сектор) — її здат­ість до економічного розвитку буде обмеженою.

Інституціональна теорія економічного зростання та розвитку

Незважаючи на відмінності між теоріями, побудованими на припущенні про ендогенну чи екзогенну природу НТП, поло­ження неокласичної чи посткейнсіанської теорій, вони були орієн­товані на виділення певного фактора виробництва як ключового щодо темпів економічного розвитку. Певна невідповідність мо­делей запитам реальної дійсності привела до формування моде­лей економічного розвитку на принципово новій методологічній основі — інституціоналізмі. Увага цих моделей зосереджена не на явищах і процесах в їх економічній іпостасі, а на цінностях, традиціях, культурі. Структура ресурсного забезпечення і проце­си технологічного розвитку розглядаються крізь призму поши­рення знань, вирішення екологічних та соціальних проблем, змі­ни системи цінностей.

Якщо у попередніх теоріях основною перешкодою економіч­ного розвитку визнається недостатність капіталу або його неефек­тивне використання, то в інституціональних моделях — неефек­тивність інституціональної структури економічної системи.

Основу теоретичної концепції інституціональної теорії розвит­ку заклав Д. Норт. Він визначав інститут як певні «правила гри» у суспільстві або, більш формально — створені людиною обме­жувальні рамки, які організують відносини між людьми. Такі «правила гри» діють в усіх сферах життєдіяльності людини.

Економічний розвиток за інституціональної теорії залежить від успішності економічних операцій та угод, яка, своєю чергою, залежить від діючого механізму гарантування угод про купівлю-продаж, укладених партнерами.

Процес інституціональних змін може бути описаний таким чином. Зміни у співвідношенні цін або у системі переваг приво­дять одну або обидві сторони угоди до висновку про доцільність зміни її умов. Оскільки угоди є елементом ієрархії інститутів, то перегляд їх супроводитиметься зміною ієрархії інститутів. У ре­зультаті таких змін можуть утворюватись як ефективні, так і не­ефективні інститути (інституційні пастки). Виникнення та стій­кість інституційної пастки означає, що позитивна дія змін буде мати короткостроковий характер, і незабаром економічна систе­ма зазнає втрат.

Порядок переходу економічної системи від однієї інституціональної структури до іншої, а отже, забезпечення підвищен­ня темпів економічного розвитку схематично представлено на рис. 6.2.

Процес флуктуації Початковий стан існуючої (старої) систе­ми. Поява флуктуацій в інституціональ-ніп структурі
Деструктивний процес Втрата системою рівноважного стану під впливом чинників. Закріплення флук­туацій
Руйнація старої ієрархічної інституціо-нальної системи і утворення нової. Поши­рення флуктуацій
Конструктивний процес
Становлення оновленої інституціональ-ноі структури

Рис.11.2. Алгоритм розвитку за інституціональною теорією

Інституціоналісти заперечують необхідність прямого держав­ного втручання в економіку, оскільки воно, на їхню думку, ґрун­тується на неглибокому розумінні економічних процесів і спри­чинює зміни, які не завжди є позитивними для економіки. При­хильники інституціональної теорії розвитку пропонують ство­рення сприятливих інституціональних умов для розвитку систе­ми й умов, що сприяють розкриттю потенціалу та можливостей розвитку особистості.

Моделі економічного розвитку країн, що розвиваються

Розглянуті вище теорії та моделі економічного зростання та розвитку спрямовані на вирішення проблем забезпечення сталос­ті та збалансованості процесів економічного зростання розвину­тих країн. Вони не придатні до використання у країнах, що роз­виваються. Це зумовлено тим, що для слаборозвинутих країн при­скорення темпів економічного зростання та розвитку пов'язане не з визначенням оптимальної комбінації ресурсів і збалансуван­ня темпів їх приросту, а з докорінною перебудовою основ націо­нальної економічної системи. До моделей економічного розвитку країн, що розвиваються, належать:

• двосекторна модель Льюїса;

• революційна теорія залежності.

Однією з найбільш відомих моделей економічного розвитку, в якій акцентується увага на механізмі перетворення малорозвине-ної аграрної країни в економічно розвинену з галузевою струк­турою та високим рівнем урбанізації, є двосекторна модель Льюїса.

Згідно з моделлю будь-яка економічна система складається з двох секторів:

1. Традиційний (сільськогосподарський) сектор з натураль­ним сільським господарством і нульовим рівнем продуктивності праці.

2. Сучасний (промисловий) сектор — конкурентоспроможний і капіталізований сектор з міською промисловістю та міграцією робочої сили з традиційного сектору.

Домінування одного з них над іншим визначає характер і тем­пи економічного розвитку.

Окрім того, модель базується ще на двох припущеннях стосов­но традиційного сектору: існування надлишку робочої сили та рі­вність в оплаті праці, оскільки рівень зарплати у традиційному секторі визначається за середнім, а не граничним продуктом.

Основна увага у моделі Льюїса приділяється міграції робочої сили з села до міста та зростанню виробництва у промисловому секторі.

Проблема забезпечення промислового сектору достатнім об­сягом капіталу вирішується через реінвестування прибутків під­приємців з високорозвинутих країн. Міграція та підтримання ви­сокого рівня зайнятості — утриманням рівня зарплати на більш високому рівні порівняно з традиційним сектором.

За певного обсягу капіталу підприємці з промислового секто­ру будуть наймати робітників, допоки граничний продукт робіт­ника зрівняється з рівнем заробітної плати. Оскільки весь прибу­ток реінвестується, то обсяг капіталу збільшуватиметься і під­приємці будуть продовжувати наймати нових робітників із тра­диційного сектору. У цьому й полягає механізм економічного зростання моделі Льюїса.

Цей механізм діятиме доки вся надлишкова робоча сила з тради­ційного сектору перейде до промислового. Вилучення нової робочої сили з сільськогосподарського сектору супроводжуватиметься зни­женням виробництва продовольства — зниження чисельності пра­цівників на одиницю землі приведе до збільшення величини грани­чного продукту праці. Крива попиту на працю буде мати додатній кут нахилу внаслідок підвищення рівня зарплат, що свідчитиме про завершення структурної перебудови економіки.

Проведені у подальшому емпіричні дослідження в цілому під­твердили реалістичність основних положень та процесів, описа­них у моделі Льюїса. Серед них: перенесення центру економічної активності з традиційного до сучасного сектору; накопичення фі­зичного та людського капіталів; зрушення споживчого попиту від вузького набору товарів першої необхідності до різноманітних товарів і послуг; зростання частки міського населення; зниження темпів приросту населення.

Разом із тим, модель Льюїса має певні недоліки. По-перше, за умов реінвестування прибутків у працезаощадні технології міг­рація населення з традиційного сектору спричинить до безробіття у місті. По-друге, сучасні теоретики розвитку зазначають, що на­явність надлишкової робочої сили є емпірично більш вірогідною у промисловому секторі, ніж у традиційному. По-третє, нереаліс-тичність припущення про конкурентність механізму ринку праці, який забезпечить постійний рівень реальної зарплати у промис­ловому секторі до моменту вичерпання надлишків робочої сили.

Революційна теорія залежності

Відсутність швидких результатів при застосуванні рекоменда­цій двосекторних моделей привели до популяризації моделей, побудованих на засадах революційної теорії зовнішньої залежно­сті. Ця теорія розглядає країни, що розвиваються, як економічні системи, скуті інституційними, політичними й економічними об­меженнями та пов'язані з розвинутими країнами відношеннями залежності. У цій теорії існує три основні напрями: неоколоніаль­на модель залежності, хибна парадигма розвитку та теорія дуаль­ного розвитку.

Неоколоніальна модель розвитку пов'язує нерозвиненість країн з існуючою нерівністю у правах бідних і багатих країн. Розвинуті країни, як правило, експлуатують малорозвинені країни або країни, що розвиваються, підпорядковуючи політику їхнього економічного розвитку своїм інтересам. Усередині малорозвинених країн існують так звані компрадорські групи, інтереси яких збігаються з інтереса­ми розвинутих країн, що призводить до гальмування реформ, спря­мованих на підвищення темпів економічного розвитку бідних країн.

Основною причиною низьких темпів економічного розвитку, згідно з неоколоніальною моделлю розвитку, є зовнішній вплив, який нав'язує економічну відсталість.

Другий напрям теорії зовнішньоекономічної залежності — хибна парадигма розвитку. Вона пов'язує низькі темпи економіч­ного розвитку з помилковістю моделей, які розробляються та нав'язуються світовими консультантами. Неефективність таких моделей зумовлена тим, що при їх побудові не враховуються специфічні інституціональні чинники, притаманні країні: тради­ційні структури, нерівномірний розподіл ресурсів, існування еліт­них груп. Іншими словами, хибна парадигма розвитку вказує на неможливість механічного перенесення інституціональних струк­тур, які сприяють економічному розвитку, з одних систем в інші.

Політика, що ґрунтується на провідних економічних теоріях, пе­ретворюється в інтереси еліт і не зачіпає основ економічної системи й інтересів більшості населення. Національна інтелігенція, що здо­була вищу освіту в західних вузах, будучи в змозі пропонувати дієві заходи економічної політики, виступає за реалізацію західних реко­мендацій і прийняття допомоги. Таким чином утворюється певне зачароване коло, розірвати яке можна лише радикальними інституціональними перетвореннями в економічній системі.

Теорія дуального розвитку грунтується на положенні про ієрархічність будови економічної системи. В основі дуалізму ле­жать чотири положення:

12) набір специфічних умов, коли в межах однієї економічної системи з'являються вищі та підпорядковані нижчі рівні;

• постійне відтворення дуальних структур;

13) збільшення розриву між вищими та нижчими елементами системи;

• не сприяння вищих розвитку нижчих.

Основним недоліком теорії дуального розвитку є її описовий характер: вона фіксує існуюче положення, однак не пропонує шляхи та механізми вирішення виявлених проблем і сприяння економічного розвитку.

11.2. Стадії економічного зростання та розвитку.

Важливе значення для оцінки процесів економічно­го розвитку посідає виділення стадії економічного розвитку. Най­більш відомими є три підходи до їх виокремлення:

• формаційний;

• технологічний;

• цивілізаційний.

В основі формаційного підходу лежить аналіз економічної системи за трьома параметрами її функціонування: спосіб вироб­ництва, надбудова та форма суспільної свідомості. За цим підхо­дом кожна країна у своєму економічному розвиткові проходить такі стадії:

1) первіснообщинний;

2) рабовласницький;

3) феодальний;

4) капіталістичний;

5) комуністичний.

Виокремлення стадій з погляду економічної історії розвитку економічного устрою країн здійснив Р. Ростоу. Згідно з його тео­рією, для переходу від малорозвиненої до розвиненої кожна еко­номічна система проходить п'ять стадій:

1) традиційне суспільство;

2) визрівання передумов для ривка;

3) ривок до самопідтримувального зростання;

4) перехід до технологічної зрілості;

5) ера масового споживання.

Згідно з Ростоу всі розвинуті країни пройшли стадію ривка до самопідримувального зростання. Щодо країн, які розвиваються, то вони перебувають на стадії або традиційного суспільства, або визрівання передумов для ривка. Перехід до ривка можливий лише за умов мобілізації заощаджень та їх перетворення в інвес­тиції для прискорення економічного розвитку. Механізм, за до­помогою якого це прискорення можливе, розглянуто у поперед­ньому розділі.

Технологічний підхід базується на теорії економічної генети­ки, прихильники якої проводять паралель між економічним роз­витком системи та техніко-технологічним розвитком. Своєрідни­ми хромосомами, так званими ядрами саморозвитку, виступають інноваційні виробництва, які визначають темпи економічного розвитку. Сукупність інноваційних виробництв утворює основу технологічного укладу. Технологічний уклад — це сукупність технологічних процесів, що знаходяться на одному рівні.

Найбільш відомою класифікацією технологічних укладів, а отже і стадій економічного розвитку, є класифікація, розроблена російським ученим С. Глазьєвим, згідно з якою у світовій еконо­міці протягом останніх століть змінилося п'ять технологічних укладів.

Зміна одного технологічного укладу іншим супроводжується руйнуванням старих інноваційних виробництв і швидким поши­ренням нових. Глазьєв визначив, що тривалість перших техноло­гічних укладів становила близько 70 років. Це означає, що перші 20 років технологічний уклад конкурував з попереднім, наступні 30 років — був домінантним та таким, що визначав темпи еконо­мічного розвитку, останні 20 років — конкурував з наступним, який у подальшому визначав темпи економічного розвитку си­стеми. Тривалість сучасних технологічних укладів скорочується до 40—50 років, що зумовлено підвищенням швидкості форму­вання нових інноваційних виробництв.

Перший технологічний уклад виник в останній чверті XIX ст. Його ядро — чорна металургія, застосування у технологічному обладнанні та на транспорті парових двигунів, залізничне будів­ництво, машино- та пароплавобудування. Основним видом енер­гоносіїв було вугілля, основним конструкційним матеріалом — сталь.

У 30-ті роки минулого століття у розвинутих країнах виникли умови для становлення другого технологічного укладу. Він пов'язаний з механізацією виробництва, поступовим зростанням кваліфікації працівників, переважанням у паливно-енергетично­му балансі рідкого палива та електроенергії, розвитком транспорт­ної інфраструктури та телефонної мережі. Його основою стало машино-, автомобіле-, тракторо- та літакобудування, органічна хімія, електро- та радіотехнічна промисловість, виникає та розви­вається ядерна енергетика. Стає масовою освіта, підвищується культура виробництва.

Подальший розвиток економіки пов'язаний з виникненням у 1970-х роках третього технологічного укладу. Він характеризу­ється комплексною автоматизацією виробничих процесів на ос­нові розвитку електроніки і мехатроніки, поглиблюється спеціа­лізація та глобалізація виробництва. Розвивається телевізійна система масових комунікацій. У промисловості засвоюються ме­тоди виготовлення штучних матеріалів, які замінюють природні. Основними видами енергоносіїв стають нафта, газ, ядерне паливо.

У середині 1980-х років бурхливий розвиток у промислово розвинутих країнах дістає четвертий технологічний уклад. Його база — широке використання мікропроцесорної техніки та інфор­маційних технологій, застосування нових біотехнологій у сільсь­кому господарстві та медицині, створення нової системи масових комунікацій, що використовує мережі обчислювальних засобів і космічні системи зв'язку.

Наприкінці XX ст. почав формуватися п'ятий технологічний уклад, основою якого стало створення глобальної інформаційної мережі та системи штучного інтелекту, застосування у виробниц­тві новітніх біотехнологій та генної інженерії, розвиток оптоелек­троніки та робототехніки, виготовлення матеріалів із наперед за­даними властивостями, подальша мінікомп'ютеризація сфери по­слуг, інтелектуалізація всіх сфер господарювання.

Дата добавления: 2014-01-11