Еволюція форм МЕВ у світовому господарстві

Період	Характерні риси СГ	Форми МЄВ
Первісні часи	- натуральний обмін між племенами надлишкам продукції	торгівля товарами
Рабовласницький період	- зародження міжнародної торгівлі, об’єкти якої раби, предмети розкоші, сировина	торгівля товарами (в т.ч. і “живими”)
Кінець XVIII – кінець XІXст.:	- розвиток індустріалізації; - зростання обсягів виробництва для обміну; - зростання експорту та імпорту; - формування світового ринку як сфери стійких товарно-грошових відносин	торгівля, трудова міграція, транспортні відносини
Кінець XІX- середина ХХ ст.:	- монополізація економіки, діяльність ТНК, зростання внутріфірмового обороту; - інтернаціоналізація виробництва і капіталу; - експорт капіталу.	виробниче співро-бітництво і інвес-тиційна діяльність, валютно-фінансові та валютно-кредитні відносини.
Середина ХХ ст. – сучасний етап:	- розвиток НТР і НДДКР (науково дослідні і дослідно-конструкторські роботи); - диверсифікація виробництва і експорту; - зростання видів товарів та послуг	науково-технічне співробітництво, співробітництво у сфері послуг.

Типи МЕВ:

До колоніальний Колоніальний Неоколоніальний Сучасний

до середини ХV ст. до початку ХХ ст. до кінця ХХ ст. з 90-х рр. ХХ ст.

На самостійне вивчення (Блок 5): поняття середовища МЕВ, його структура і особливості. Економічне середовище формування МЕВ, політико-правове середовище, соціально-культурне середовище. Роль комунікаційних систем у розвитку МЕВ.

Тема 2. Міжнародний поділ праці та міжнародні економічна інтеграція як об‘єктивна основа МЕВ

На самостійне вивчення (Блок 1). Особливості дії економічних законів і закономірностей на міжнародному рівні. Протилежні сторони МЕВ. Головні економічні закони розвитку СГ і МЕВ: інтернаціоналізація господарського життя, закон вартості, міжнародної конкуренції, нерівномірності економічного розвитку, міжнародного поділу праці, економічної інтеграції. Система принципів розвитку МЕВ: основні і спеціальні принципи

Блок 2. Система міжнародного поділу праці (МПП) та основні тенденції її розвитку в сучасних умовах. МПП як форма прояву суспільного поділу праці. Етапи розвитку МПП. Фактори поглиблення МПП. Вплив технологічної революції на МПП. Організаційно-економічні форми втілення МПП. Проблеми та передумови участі України у МПП. Глобальні і регіональні проблеми сучасності і загальні проблеми МЕВ. Нові горизонти європейського співробітництва. Ісламський фактор розвитку МЕВ. Проблеми зовнішньої заборгованості в МЕВ: форми, структура і масштаби. Розвиток транснаціонального бізнесу та необхідність контролю за діяльністю ТНК

У світу не існує жодної самодостатньої країни. Навіть найрозвиненіші країни не в змозі абсолютно самостійно забезпечити умови для ефективного виробництва всіх видів товарів та послуг. Такі завдання вирішуються за допомогою міжнародного співробітництва, яке базується на міжнародному поділі праці (МПП) та інших факторів виробництва.

МПП — це найвищий ступінь розвитку суспiльно-територiального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спецiалiзацiя окремих країн i обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.

У країнах, що широко використовують можливість брати участь в МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, “нових індустріальних країн” - Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, в країнах, що не зуміли зайняти своє місце у МПП, — нижчі темпи розвитку або навіть спостерігається згортання виробництва.

Серед чинників розвитку МП треба відзначити:

• природно-географiчнi умови;

• технічний прогрес;

• соціально-економічні умови.

На сучасному етапі вплив двох перших чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічні умовах різних країн набувають вирішального значення.

Головним напрямком розвитку МПП останніх десятиріч стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва. Вони є формами МПП і виражають його суть.

Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці і зниження витрат виробництва. Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту.

Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ факторів виробництва — землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якою товару.

Інтернацiоналiзацiя виробництва розпочалася з розширення простих торговельних зв’язків між країнами у середині ХVI — середині ХVIII ст., що зумовило вихід виробництва за межі держав. З кінця ХVIII i до кінця ХIХ ст. почали формуватися його мiжнацiональнi форми у рамках світового господарства на базі простої кооперації. Інтернацiоналiзацiя виробництва у конці ХIХ — середині ХХ ст. пов’язана з розвитком простої кооперації, яка базується на МПП, що став визначальним фактором формування світового господарства.

Суспільний поділ праці

Рис. 2.1. Форми МПП

Безперервно розвиваючись, МПП набув певних тенденцій та особливостей:

1. У світовому господарстві зберігається i навіть поглиблюється розрив між промислово розвинутими країнами i країнами, що розвиваються. На розвинути країни припадає близько 25 % населення i 80 % сукупного національного продукту. Країни, що розвиваються, у світовому господарстві є, в основному, постачальниками сировини i споживачами готової продукції. Але останнім часом встановлюється нова галузева спрямованість країн, що розвиваються.

2. Основним в МПП став внутрішньогалузевий поділ праці на основі предметної, а особливо подетальної та технологічної спецiалiзацiї.

З. Внаслідок нерiвномiрностi соціально-економічного розвитку продовжуються зміни в розстановці політичних i економічних сил в групі промислово розвинутих країн, насамперед між трьома основними центрами — СIIIА, Японією і Західною Європою. Це викликає необхідність частої перебудови в системі МПП.

4. Змінилася участь в МПП колишніх країн соціалістичного табору. Відбувається переорієнтація їхніх економік та залучення їх до участі у МПП на інших засадах.

5. Постійно зростає роль ТНК у міжнародному економічному обмiнi та МПП. ТНК контролюють майже половину світового промислового виробництва та світової торгівлі.

б. Посилюються iнтеграцiйнi процеси, iнтернацiоналiзацiя господарської діяльності. Відзначається тенденція до об’єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання та зменшення наслідків економічних та валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних організацій — МВФ, МБРР тощо.

7. На МПП періодично впливають структурні кризи, дисбаланси в міжнародній торгівлі. Так, енергетична криза 70-х років викликала необхідність переходу на енергоощадні типи виробництв, що привело до змін в структурі й навіть географічному розподілі сватової торгівлі, а також в експортній спеціалізації багатьох країн.

Блок 3. Сутність, цілі і значення міжнародної економічної інтеграції (МІЕ), основні риси на сучасному етапі. Форми МЕІ, її учасники і організатори. Етапи формування міжнародних економічних інтеграційних угруповань. Світові інтеграцій процеси і Україна. Регіональні інтеграційні об‘єднання промислово розвинутих країн. Об‘єктивні передумови, політичні і економічні цілі, основні етапи розвитку Західноєвропейської економічної інтеграції. Особливість розвитку аграрної сфери. Єдина науково-технічна політика. Інституціональна структура і політико-правові механізми ЄС. Проблеми подальшого розширення ЄС. Україна і ЄС. Північноамериканська економічна інтеграція і зона вільної торгівлі (НАФТА). США у світових інтеграційних процесах. Інтеграційні процеси в економіці країн, що розвиваються. Особливості економічної інтеграції країн Латинської Америки. Латиноамериканська асоціація Інтеграції (ЛААІ). Договір басейну Ла-Плати, Андська група і Амазонський пакт. Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР). Співробітництво Карибського басейну (КАРІКОМ). Латиноамериканська економічна система (ЛАЄС). Спільний ринок країн Південного конусу (МЕРКОСУР). Проблеми розвитку регіонального економічного співробітництва в Африці. Економічне співробітництво Африканських держав (ЕКОВАС). Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК), його трансформація у економічний і валютний союз Центральної Африки (ЕВСЦА). Спільний ринок країн Магрібу. Спільний ринок Східної і Південної Африки (КОМЕСА). Співробітництво розвитку Півдня Африки (САДК). Особливості розвитку економічної інтеграції в країнах Азії: Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН). Південної Азії (СААРК). Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС). Рада співробітництва арабських держав Перської Затоки (РСАДПЗ). Створення нової моделі економічної інтеграції у східноєвропейських країнах: східноєвропейське співробітництво і вільна торгівля, Вишеградська група, Центральноєвропейська асоціація вільної торгівлі, “Карпатський єврорегіон, Чорноморське співробітництво та інші

Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) є вищою формою iнтернацiоналiзацiї господарського життя, що передбачає зближення i взаємо пристосування всіх структур національних господарств.

Інтеграція має декілька рівнів:

а) взаємодія на рівні підприємств організацій (створення ТНК МНК;

б) взаємодія на рівні держав;

в) взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;

г) інтеграційне угруповання як результат міжнародного об’єднання.

Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність низки об’єктивних та суб’єктивних передумов, головні з яких є:

а) сучасна НТР, яка об’єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору;

б) соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об’єднанню;

в) близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються;

г) досить тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва групи країн;

д) цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп i класів щодо інтеграційних процесів.

Важливе значення для розвитку міжнародної економічної інтеграції має наявність спільних кордонів, с історичних культурних та інших умов існування.

Цілі і значення МЕІ:

- досягнення найбільш високої ефективності виробництва;

- можливість регулювання соціально-економічних процесів на регіональному рівні;

- насичення ринку товарами;

- забезпечення економічної і політичної консолідації та міжнародної економічної і воєнної безпеки;

- забезпечення робочою силою;

- вирішення соціально-економічних проблем на колективній основі.

Таким чином, МЕІ – це об’єктивний, усвідомлений, спрямований процес зближення, взаємо пристосування, зрощування національних господарських систем у єдиний економічний комплекс, який володіє потенціалом саморегулювання і саморозвитку і в основі якого – економічний інтерес самостійних суб’єктів і міжнародний поділ праці.

Таблиця 2.1

Особливості основних форм міжнародної економічної інтеграції

(залежно від ступеня розвитку)

Форми МЕІ	Ліквідація митних бар’єрів, вільне пересування товарів*	Єдині тарифи відносно третіх країн	Вільне пересування капіталів та робочої сили	Узгодження економічної політики	Здійснення єдиної економічної політики
Зона вільної торгівлі	+	-	-	-	-
Митний Союз	+	+	-	-	-
Спільний ринок	+	+	+	-	-
Економічний Союз	+	+	+	+
Повна інтеграція	+	+	+	+	+

		ЄЕС, Європейське економічне співтовариство
		15 країн
			Польща, Словенія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Мальта, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва

1957, “Римський договір”

Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург

1952, ЄОВС: Європейське об’єднання вугілля і сталі

1957, Євратом

1967, Європейські співтовариства

1993,Європейський Союз (ЄС)

Рис. 2.2. Етапи формування Європейського Союзу

Основні напрями інтеграційного процесу України до ЄС:

- адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини;

- економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин;

- інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки;

- політична консолідація та зміцнення демократії;

- адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС;

- культурно-освітня і науково-технічна інтеграція;

- регіональна інтеграція України;

- галузева співпраця;

- співробітництво у галузі охорони довкілля.

Інтеграційні об’єднання країн, що розвиваються:

1. Асоціація співробітництва Південної Азії – СААРК, 1985;

2. Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво – АТЕС, 1989;

3. Рада співробітництва арабських країн Перської затоки – РСАДПЗ, 1981;

4. Африканська регіональна інтеграція

5. Латиноамериканська регіональна інтеграція

Тема 3. Міжнародний рух факторів виробництва

Блок 1. Міжнародна інвестиційна діяльність і виробниче співробітництво. Загальні передумови розвитку міжнародної інвестиційної та виробничої діяльності. Міжнародний рух капіталу. “Інвестиційний клімат”. Види зарубіжних інвестицій, їх масштаби. Основні потоки міжнародного капіталообміну. Особливості регулювання руху капіталу, вплив ТНК на його переміщення. Іноземні інвестиції в економіці України. Головні форми виробничого співробітництва. Міжнародна спеціалізація виробництва. Міжнародне виробниче кооперування. Співробітництво на компенсаційній основі. Сучасна стратегія, суттєвість та еволюція ТНК. Типи монопольних об‘єднань. Роль внутрішнього корпораційного обміну. Регулювання діяльності ТНК. Спільні підприємства: передумови і особливості розвитку, організаційно-правові і економічні форми створення та функціонування. Масштаби, рівень і динаміка розвитку СП. Вільні економічні зони. Класифікація вільних економічних зон, їх діяльність в різних країнах. Передумови розвитку міжнародної підприємницької діяльності в Україні

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділя­ються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал — це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішен­ням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримують­ся з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

За характером використання капітал поділяється на:

а) підприємницький;

б) позиковий.

Підприємницький капітал — це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

За фінансовим визначенням інвестиції — це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання дохо­ду. За економічним визначенням інвестиції — це витрати на ство­рення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв'язані з цим зміни оборотного капіталу. Іно­земні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни і вкла­дені в справу або підприємство на території іншої.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений.

Прямі інвестиції поділяються на:

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал
філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньо корпоративні переміщення капіталу у формі креди­тів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компа­нія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контро­лює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною части­ною її акцій або всім її капіталом.

Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізня­ється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій на­лежить суттєва, але не основна частина акцій.

Відділення не є самостійними компаніями та юридичними особа­ми і на всі 100 % належать батьківській фірмі.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують прав власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:

а) акціонерні цінні папери;

б) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов'язання; інструменти грошового ринку — казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи — опціони, варанти, ф'ючерси, свопи тощо.

Основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

- відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

- попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в
різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірні­стю економічного розвитку держав;

- різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок
різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

- інтернаціоналізацію виробництва;

- зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпе­чення сировиною своїх підприємств;

- відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн,
що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих вироб­ництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

- бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у зви­чайному комерційному експорті;

- захист грошей від інфляції;

- технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших тех­нологій;

- необхідність технічного переозброєння та модернізації націо­нальних підприємств.

Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвес­тицій можна виділити групи країн:

а) які переважно вивозять (нетто-інвестори);

б) які приймають;

в) в яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до дру­гої — Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої — решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ є дещо умовним, оскільки асі країни одночасно як приймають, так і екс­портують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капі­талів є:

а ) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестуван­ня. До традиційних міжнародних інвесторів додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика. Так, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій Чехословаччини, Угорщини, Польщі та СРСР в кінці 1990 р. становив 4,85 млрд. дол. США (1,5—2 %), в той час як лише Японія в цьому ж році вивозила 48,0 млрд. дол.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоніст­ських бар'єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу. Зросла роль держави у вивезенні капіта­лу. Посилюється міграція приватного капіта­лу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають порт­фельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства.
Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капі­талів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні
близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни.
Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих
країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпа­дом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою
економічну незалежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, — позичальниками країн Заходу. В останні роки екс-соціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвес­тиції на власних територіях;

е) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціо­нальних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

Транснаціональні банки — це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг, їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя.

Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єди­ного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах.

Інвестиційним кліматом називається ситуація в країні з погляду іноземних підприємців, які вкладають в її економіку свої капітали. Цей клімат формується багатьма факторами (факторами ризику), які можна об'єднати в такі три основні групи:

• соціально-політична ситуація та її перспективи;

• економічна ситуація та її перспективи;

• зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи.

Вважається, що вибір інвестором місця вкладення капіталу обумовлюється переважно:

а) привабливістю країни з погляду витрат — вартості робочої
сили, кадрових ресурсів, наявності розвиненої інфраструктури, роз­виненості фінансових ринків, характеристики податкової системи;

б) привабливістю країни з погляду збуту — розвиненості місце­вого ринку та стану конкуренції на ньому, відкритості країни для
міжнародної торгівлі;

в) привабливістю країни з погляду особливостей культури, істо­ричного розвитку, політичної стабільності.

Блок 2. Міжнародні науково-технічні відносини Науково-технічне співробітництво: передумови, форми. Міжнародний рух технологій та механізм їх передачі. Сумісні наукові дослідження щодо захисту навколишнього середовища, у медицині, освоєнні космосу і Світового океану. Міжнародні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи. Розробка науково-технічних прогнозів. Співробітництво в галузі винахідництва та патентної справи. Комерційний захист науково-технічних відносин. Розвиток торгівлі ліцензіями і ноу-хау. Захист інтелектуальної власності. Перспективи включення науково-технічного потенціалу України в міжнародні науково-технічні зв‘язки

Під міжнародним трансфертом технологій розуміють сукупність економічних відносин різних країн з приводу передавання науково-технічних досягнень. Величезна вартість наукових робіт зумовила концентрацію наукових досягнень в обмеженій кількості країн.

Для країн, що розвиваються передача технологій – єдиний засіб не стати технологічним аутсайдером, підняти економіку та відповідати міжнародному рівню якості продукції. Технології передаються некомерційним та комерційним шляхами. Перший передбачає: спеціальні науково-технічні видання та спец. літературу, бази і банки даних, міжнародні виставки, обмін делегаціями, міграція вчених і фахівців, стажування, навчання студентів та аспірантів, діяльність міжнародних організацій у сфері науки.

Комерційна передача технологій відбувається у таких формах:

1. Матеріальні види технологій: підприємства “під ключ”, технологічні лінії, обладнання тощо.

1. Нематеріальні види технологій: патент, ліцензія, копірайт, товарний знак, “ноу-хау”.

2. Послуги: науково-технічні, інжинірингові, консультаційні, навчання персоналу тощо.

Патент – свідоцтво, яке видається відповідною державною установою винахіднику, і засвідчує його монопольне право на використання цього винаходу.

Ліцензія – дозвіл, який видається ліцензіаром ліцензіату на використання її протягом визначеного часу і за визначену плату.

Копірайт – ексклюзивне право автора літературного, аудіо чи відео продукту на показ і відтворення своєї роботи.

Товарний знак – символ визначеної організації, що використовується для індивідуалізації виробника товару і який не може бути використаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника.

“Ноу-хау” – надання технічних знань, практичного досвіду технічного, комерційного, управлінського чи фінансового характеру, які представляють комерційну цінність, застосовуються у виробництві і не мають патентного захисту.

Особливості сучасного обміну технологій

1. Розвиток ринку наукоємних технологій: (класифікація розроблена США):

- біотехнологія (ліки, гормони продукти на основі генетичних досліджень);

- технології наук про життя людини: ехокардіографія, хімічна терапія тощо.

- опто-електроника: оптичні сканери, оптичні компакт-диски, фотоелементи, лазерні принтери;

- комп’ютери і телекомунікації: радари, супутники, сервери, програмні продукти;

- електроніка: інтегральні схеми, плати, рідкі кристали;

- комп’ютеризоване виробництво: автоматизація;

- нові матеріали: напівпровідники, оптичні фібер-кабелі, відео диски;

- аерокосмічні технології;

- озброєння;

- атомні технології.

2. Монополія найбільших фірм на риках технологій.

3. Технологічна політика ТНК (створення технологічних пулів – картелів). Більша частина технологій передається дочірнім компаніям на пільгових умовах, що підвищує ї конкурентоспроможність на місцевому ринку.

4. Взаємини ТНК із країнами, що розвиваються: створення підприємств по виробленню комплектуючих, переміщення виробництва товару, життєвий цикл якого вже закінчується.

5. Участь у міжнародному технологічному обміні “венчурних” фірм.

6. Розвиток міжнародної технічної допомоги.

Ліцензійна торгівля

Ліцензія може бути:

- патентна та безпатентна;

- проста, виняткова (ліцензіар втрачає право на її використання на домовленій території), повна (ліцензіар втрачає право на її використання протягом встановленого терміну);

- відкритою (патентом має право скористатися будь-яка зацікавлена особа);

- примусовою (примушують передати право на використання патенту іншим особам).

Формою передачі ліцензії є ліцензійна угода, яка може бути самостійною чи супутньою.

Ліцензійні платежі – це визначена винагорода ліцензіарові, яка виплачується ліцензіатом як відшкодування за надання прав на використання предмета угоди. Види платежів:

- роялті – фіксовані ставки (2-10%) з вартості виробленої за ліцензією продукції, які сплачуються у визначені проміжки часу (база може бути різною);

- участь у прибутку ліцензіата (10-30 % від прибутку) – рідко використовується;

- паушальний платіж – твердо зафіксована сума винагороди, що виплачується одразу при передачі ліцензій;

- первісний платіж готівкою – найбільш розповсюджена форма;

- передача цінних паперів – 5-40 % акцій ліцензіата одержує ліцензіар;

- передача технічної документації – взаємна передача ліцензій – японська практика.

Блок 3. Міжнародна міграція робочої сили Поняття міжнародної трудової міграції, рушійні сили, етапи розвитку. Масштаби, форми і основні тенденції розвитку сучасних міграційних процесів. Міжнародний ринок спеціалістів високої кваліфікації і проблема “відпливу умів”. Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції. Міжнародна міграція робочої сили і платіжні баланси країн. Загальні закономірності створення світового ринку робочої сили, головні регіони і центри її міжнародного тяжіння і експорту. Міжнародні монополії і ринок праці. Форми і засоби експлуатації робочих-іммігрантів. Державне і міжнародне регулювання трудової міграції, діяльність Міжнародної організації праці. Програми стимулювання еластичності ринку праці і забезпечення зайнятості населення. Проблеми зовнішньої трудової міграції і ринку робочої сили в Україні

Еміграція, імміграція та реімміграція – основні процеси, які характеризують рух робочої сили. Розрізняють також постійну міграцію, тимчасову міграцію, нелегальну міграцію.

Причини трудової міграції (за неокласичною теорією):

- відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світу;

- темпи і розміри накопичення капіталу у свою чергу до певної міри залежать від рівня міграції;

- зміни в структурі потреб і виробництва, викликані НТП спричиняють періодичне вивільнення робочої сили з “застарілих” галузей і переміщення її в нові.

Головні мотиви міграції: пошук роботи, пошук більш оплачуваної роботи, гуманітарні, соціально-культурні, екологічні, психологічні, правові сімейні тощо.

Історичні етапи переміщення трудових ресурсів:

І етап – промислова революція (Європа, остання третина 13 ст. –середина 19 ст.)

Причина: внаслідок накопичення капіталу і підвищення продуктивності праці утворилося відносне перенаселення країн Європи. В результаті – міграція до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії.

Наслідки: - економічний розвиток в країнах імміграції, де спостерігався дефіцит трудових ресурсів; - колонізація малозаселених районів землі.

ІІ етап – (80-ті роки 19 ст. – 1914 р.)

Причина: зростання масштабів нагромадження капіталу в передових країнах (США, Великобританія) а дефіцит робочої сили.

Наслідки: імміграція з менш розвинутих країн Європи, Індії Китаю. Основна маса – некваліфікована робоча сила.

ІІІ етап – (1914-1939 рр.) скорочення міграції, активізація реімміграції з США.

Причини: Світова економічна криза 1929-1933 рр.; тоталітарна політика СРСР, в т.ч. і з питань міграції.

ІV етап (1945 –наш час) зростання внутріконтинентальної міграції (Європа, Африка); “втеча розуму”; міжнародне регулювання трудової міграції.

Наслідки переміщення трудових ресурсів

Для країн, що приймають робочу силу:

+ прискорюються темпи зростання економіки за рахунок створення додаткового попиту на товари та послуги іммігрантами;

+ підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів через зменшення витрат на оплату праці в структурі собівартості;

+ додатковий потік податків, які залежать від віку та кваліфікації іммігрантів;

+ країна економить на витратах на освіту: в США 230 членів НАН та кожен 3-й Нобелівський лауреат – іммігранти;

+ іноземні робітники можуть бути звільнені у першу чергу на випадок скорочення штатів;

+ поліпшення демографічних показників: в Німеччині, Франції, Швеції 10 % новонароджених з’являються в родинах іммігрантів, у Швейцарії – 24 %, у Люксембургу – 38 %.

- соціальні чвари, конфлікти, міжнаціональні проблеми, злочинність.

Для країн-експортерів робочої сили:

+ зниження рівня безробіття;

+ безплатне навчання та отримання досвіту;

+ отримання валютних надходжень в результаті переказів та цінностей, які привозять іммігранти по поверненні (перекази в Пакистан від іммігрантів перевищує в 5 разів доходи від експорту товарів в Ємені – в 30 разів, в Єгипті такі перекази = 3 млрд. дол. на рік, в той час як доход від Суецького каналу 970 млн. дол.;

- скорочення податкових надходжень;

- “відплив умів” – втрати біля 73 млрд. дол.

Тема 4. Теорії міжнародної торгівлі та роль держави в регулюванні зовнішньоторговельних відносин

Блок 1. Меркантилізм і неомеркантилізм. Теорія Д. Х‘юма. Теорія абсолютних і відносних переваг. Теорія Хекшера-Оліна та парадокс В. Леонтьєва. Сучасні теорії розвитку міжнародної торгівлі

Меркантилізм

Перша теорія міжнародної торгівлі — теорія меркантилізму— була розроблена європейськими вченими Томасом Маном, Чарльзом Дейвіантом, Жаном Батістом Колбертом та іншими у 16-18 століттях. Ця економічна теорія виникла та пояснювала зовнішню торгівлю у період розвитку та занепаду середньовічного феодалізму в Європі (1500—1800 рр.), коли утворювалися та зміцнювались європейські держави, найсильніші з яких захоплювали колонії і боролись за поділ сфер впливу. У цих умовах виникла потреба в економічній теорії, яка б обґрунтувала роль товару та необхідність економічного виходу національних держав на зовнішні ринки.

Меркантилізм — це економічне вчення та економічна політика, яка представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізм; та становлення капіталізму.

Згідно з теорією меркантилізму багатство країни вимірюється кількістю золота та срібла, якою вони володіють. Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їхню думку, були торговці, їхня праця розгля­далась як основний фактор виробництва. Отже, джерелом багат­ства є сфера обігу, а не сфера виробництва; багатство ототожнюва­лося з грошовим капіталом. Грошові кошти (у формі золота та срібла) дають змогу утримувати армію, зміцнювати становище пра­вителя, сприяють проведенню колоніальних війн, виникненню фаб­рик (мануфактур), утворенню нових робочих місць.

Оскільки у світі, на думку прихильників цієї теорії, існує обмежена кількість багатства (золота та срібла), то країни можуть збільшува­ти своє багатство і за рахунок зубожіння інших, тобто внаслідок перерозподілу.

Тому для зміцнення економічних позицій держава повинна вжи­вати таких заходів:

1. Більше експортувати товарів, ніж імпортувати, оскільки у цьому
випадку вона одержить вартість активного сальдо їх торгового ба­лансу у вигляді золота, яке буде надходити з країн, що мають дефі­цит торгового балансу.

2. Ввести обмеження на більшу частку імпорту (за допомогою
квот, тарифів та інших інструментів торгової політики) та надава­ти субсидії більшій частині експортних виробництв, що дасть змо­гу забезпечити позитивне сальдо торгового балансу.

3. Заборонити або обмежити експорт сировини та дозволити без­митний імпорт сировини, якої немає всередині країни, що дасть змогу
акумулювати золото та підтримувати на низькому рівні експортні
ціни на готову продукцію.

4. Заборонити будь-яку торгівлю колоній з іншими країнами,
крім метрополій, які мають виняткове право перепродажу колоні­альних товарів за кордон.

5. Гальмувати розвиток виробництва готових товарів у колоні­ях, перетворити їх на постачальників сировини до метрополій. Ко­лонії повинні експортувати дешеву сировину, а імпортувати дорогі
готові вироби.

Заслугою меркантилістів є те, що вони першими запропонували струнку теорію міжнародної торгівлі, показали її значення для економічного зростання країн, розробили можливу модель її розвитку, вперше описали те, що у сучасній економіці зветься платіжним балансом.

Обмеженість меркантилістів полягає у тому, що вони вважали що збагачення країн можливе не тільки внаслідок перерозподіл вже існуючого багатства, але й за рахунок його нарощування.

Неомеркантилізм. Модель „ціни-золото-потоки” Д. Хьюма

Англійський економіст Девід Х'юм, (1711—1776) був одним з перших, хто кинув виклик меркантилізму, розробивши механізм взаємодії "цін — золота — потоків". Д. Х'юм заперечував положення меркантилістів про те, що крани можуть до нескінченності збільшувати кількість наявного у них в золота і що це не впливає на їх міжнародну конкурентоспроможність. Він довів, що приплив золота внаслідок підтримки позитивного сальдо торгового балансу збільшить пропозицію грошей всередині країни та призведе до зростання зарплати та цін, а це, своєю чергу спричинить падіння конкурентоспроможності країни. І навпаки відплив золота з країни призведе до падіння цін та зарплати і підвищить конкурентоспроможність країни. Отже, країна не зможе по­стійно підтримувати позитивне сальдо торгового балансу — цьому будуть перешкоджати внутрішньо економічні чинники.

Розглянемо таку ситуацію. Припустимо, що країна має позитивне сальдо торгового балансу в торгівлі з країною II, сальдо якої негативне. За Д. Х'юмом, врівноваження сальдо торгового балансу кожної з країн здійснюється у чотири етапи.

Модель "ціни — золото — потоки" Д. Х'юма

	Країна І	Країна II
Вихідна ситуація	експорт > імпорт	експорт < імпорт
Етап І	Чистий приплив золота	Чистий відплив золота
Етап II	Зростання грошової маси	Зменшення грошової маси
Етап III	Зростання цін і зарплати	Зменшення цін і зарплати
Етап IV	Зростання імпорту, скоро­чення експорту	Скорочення імпорту, зростан­ня експорту
Результат	експорт = імпорт	експорт = імпорт

Висновки:

1. Меркантилісти вперше запропонували струнку теорію міжна­родної торгівлі. Вони вважали, що багатство країни полягає у володінні золотом та сріблом і для досягнення цієї мети держави
повинні: експортувати товарів та послуг більше, ніж імпортувати
регулювати зовнішню торгівлю для збільшення експорту і зменшення імпорту; заборонити або обмежити експорт сировини і дозволити безмитний імпорт сировини; заборонити будь-яку торгівлю
своїх колоній з іншими країнами, крім метрополії.

2. Провісники класичної школи економіки показали прямий
зв'язок зовнішньої торгівлі з внутрішньо економічним розвитком
країни.

3. Частина термінології часів меркантилізму збереглася до наших днів і часто вживається, за суттю, неправильно: пасивний торговий баланс (несприятливий) не обов'язково є збитковим; активний торговий баланс (сприятливий) може бути невигідним.

Теорія абсолютних переваг

Засновником класичної школи економічної думки був Адам Сміт (1723—1790).

Суть теорії зовнішньої торгівлі А. Сміта, або теорії абсолютних переваг: країни експортують ті товари, які вони виробляють з мен­шими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу), та імпортують ті товари, що виробляються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких абсолютна перевага належить їхнім торговим партнерам).

Теорія абсолютних переваг базується на таких припущеннях:

1) єдиним фактором виробництва є праця;

2) зайнятість повна, тобто усі наявні трудові ресурси використо­вуються у виробництві товарів;

3) всесвітнє господарство складається із двох країн, тому в міжнародній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які виробляють та
торгують одна з одною тільки двома товарами;

4) витрати виробництва — постійні, а їх зниження збільшує попит на товар;

5) ціна одного товару виражена у кількості праці, затраченої на
виробництво іншого;

6) транспортні витрати на перевезення товару з однієї країни до
іншої дорівнюють нулю;

7) зовнішня торгівля вільна від обмежень та регламентацій.
Висновки:

1. Міжнародна торгівля ви­гідна, якщо країни торгують такими товарами, які кожна з них виробляє з меншими витратами, ніж країна-партнер.

2. Країни експортують ті товари, у виробництві яких вони ма­ють абсолютну перевагу, і імпортують ті, щодо яких абсолютна пе­ревага — у їх торгових партнерів.

Теорія порівняльних переваг

Теорію абсолютних переваг А. Сміта розвинув Давид Рікардо, (1772—1823), довівши, що абсолютні переваги є лише частковим випадком загального правила. Він показав, що торгів­ля вигідна кожній з двох країн, навіть якщо одна з них має абсо­лютні переваги у виробництві обох товарів. Теорія порівняльних переваг базується на тих самих припущен­нях, що і теорія абсолютних переваг, використовуючи додатково поняття альтернативних витрат.

Суть теорії порівняльних переваг: якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами (або, інакше кажучи, з меншими альтернативними витратами), то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, неза­лежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективні­шим, ніж в іншій.

Виграш від торгівлі – це економічний ефект, який має кожна з торгуючих країн, якщо кожна з них спеціалізується на торгівлі тим товаром у виробництві якого вона має переваги.

Висновки:

1. Альтернативні витрати — це кількість одних продуктів, від
якої треба відмовитись або яку треба офірувати, щоб отримати якусь
кількість будь-якого іншого продукту. Альтернативна ціна — це
робочий час, необхідний для виробництва одного товару, вираже­ний через робочий час, потрібний для виробництва іншого товару.

2. Відповідно до теорії порівняльних переваг країни повинні спе­ціалізуватися на виробництві тих товарів, альтернативна ціна яких нижча, тобто які вони можуть продукувати з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами. У цьому випадку торгів­ля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективнішим, ніж в іншій.

3. Ціна імпортного товару визначається через ціну товару, який
треба експортувати, щоб оплатити імпорт, тому остаточне співвідно­шення цін під час торгівлі визначається внутрішнім попитом на
товари у кожній з країн, що торгують.

4. Внаслідок спеціалізації та торгівлі на основі порівняльних
переваг кожна країна отримує позитивний економічний ефект, який
називається вигодою від торгівлі.

Теорія розміру країни

Теорія розміру країни: країни з більшою територією зазвичай мають різноманітніші кліма­тичні умови та природні ресурси, вони загалом ближчі до економіч­ної самодостатності, ніж малі за розміром країни.

Великі країни, порівняно з малими:

1. Експортують меншу част­ку виробленої продукції та імпортують меншу частку товарів.

2. Мають різноманітніші ресурси.

3. Мають вищі транспортні витрати у міжнародній торгівлі.

4. Зазвичай можуть здійс­нювати велико серійне виробництво.

Теорія співвідношення факторів виробництва

У середині 20-х рр. ХХ ст. шведські економісти-неокласики Елі Хекшер та Бертіл Олін розробили теорію співвідношення факторів виробництва, яка отримала назву теорії Хекшера — Оліна. Не відмовляючись від трудової теорії вартості, вони доповнили її положенням, що у створенні вартості беруть участь, крім праці, та­кож й інші фактори виробництва, такі як земля та капітал. Згодом положення теорії Хекшера — Оліна були математично підкріплені П. Самуельсоном.

Факторонасиченість визначає відносну забезпеченість країни
факторами виробництва.

Фактороінтенсивність визначає відносні затрати факторів ви­робництва на створення певного товару.

Зміст теорії Хекшера-Оліна — кожна країна експортує ті фактороінтенсивні товари, для виробництва яких вона має надлишкові фактори виробництва, і імпортує ті товари, для виробництва яких вона відносний дефіцит факторів виробництва.

Припущення теорії Хекшера-Оліна:

- існують дві країни, два товари та два фактори виробництва;

- технологія в двох країнах однакова;

- країни відрізняються одна від одної лише забезпеченістю фак­торами виробництва;

- відсутній міжнародний рух капіталів.

Парадокс В. Леонтьева

Парадокс Леонтьєва: теорія співвідношен­ня факторів виробництва Хекшера — Оліна не підтверджується на практиці: праценасичені країни експортують капіталомістку про­дукцію, тоді як капіталонасичені — працемістку.

Висновки:

1. Численні розрахунки як підтверджували, так і заперечували теорію Хекшера — Оліна.

2. Парадокс Леонтьєва полягає у тому, що всупереч теорії праце-
надлишкові країни експортують капіталомістку продукцію, а
капіталонадлишкові — працемістку.

3. Парадокс Леонтьєва не відповідав на численні запитання, а
багато інших тестів, враховуючи кваліфікаційний склад робочої
сили й інші фактори та охоплюючи великі групи країн, підтвердили справедливість теорії Хекшера — Оліна.

4. Парадокс Леонтьєва застерігає від прямолінійного використання теорії Хекшера — Оліна у практиці міжнародної торгівлі.

5. Теорія Хекшера — Оліна разом з доданими пізніше уточненнями залишається одним із головних інструментів аналізу міжнародної торгівлі та її впливу на розподіл і перерозподіл доходів.

Блок 2. Особливості розвитку зовнішньоторговельної політики держав. Протекціонізм і лібералізація торгівлі. Прояви дискримінації в міжнародній торгівлі. Регіональне торговельне співробітництво. Регулювання міжнародних торгівельних відносин. Діяльність міжнародних торгових організацій: ГАТТ, ЮНКТАД, СОТ, КОКОМ (Координаційна рада з експортного контролю). Діяльність міжнародної торгової палати. Особливості участі України в міжнародній торгівлі

Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втру­чання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базуєть­ся на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення Іно­земних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реє­страційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обме­жень імпорту.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національ­них виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, ос­кільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних то­варів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповід­них заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

- селективний — скерований проти окремих країн або окре­мих видів товарів;

- галузевий — скерований на захист окремих галузей, найчас­тіше сільського господарства;

- колективний — проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;

- прихований — здійснюється методами внутрішньої економіч­ної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще — політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протек­ціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовую­чи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціоніз­му стосовно певних країн і груп товарів.

Хронологія створення СОТ:

Період	Події
Кінець 20-х – початок 30-х рр. ХХ ст.	Політика протекціонізму призвела до торгової війни і кризи міжнародних відносин
1934-1945 рр.	Двосторонні переговори про зниження тарифних бар‘єрів у торгівлі
1945-1946 рр.	Проекти створення МТО як підрозділу ООН
1948 р.	Підписання Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГААТ) 23 країнами-засновниками
1947-1961 рр.	Раунди багатосторонніх переговорів ГАТТ по тарифам
1964-1967 рр.	Раунд Кеннеді по тарифам і антидемпінговим заходам, 62 учасники
1973-1979 рр.	Токійський раунд: тарифи і нетарифні заходи, 102 учасники
1986-1994 рр.	Уругвайський раунд: тарифи, нетарифні заходи, СГ, текстиль, послуги, інтелектуальна власність, врегулювання суперечок, створення СОТ

Головні положення ГАТТ:

Назва	Зміст
Режим найбільшого сприяння	Якщо одна з країн надає іншій країні більш сприятливий режим доступу на свій ринок, то вона одночасно і безумовно надає такий же режим іншим країнам (проблема “безбілетників”)
Національний режим	Договірні сторони повинні надавати товарам, “імпортованим” на їх територію, режим внутрішнього оподаткування і регулювання не менш сприятливий, ніж надається аналогічним товарам національного походження
Митний союз	Скасування мит та інших обмежень у торгівлі країн-учасниць, застосування щодо третіх країн єдиного зовнішнього тарифу (Європейське економічне співробітництво: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція з 1958 р.)
Зона вільно торгівлі	Поступове скасування митних бар‘єрів між країнами-учасницями, але зберігання власних тарифів стосовно третіх країн (Європейська асоціація вільної торгівлі: Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн, Швейцарія)
Зв‘язані митні ставки	Верхні граничні межі тарифів
Оцінка товарів для митних цілей	Оцінка товару для митних цілей засновується на дійсній вартості, тобто ціні, за якою в місці і в часі, визначеному законодавством країни-імпортера, аналогічний товар продається до продажу при нормальних умовах вільної конкуренції
Демпінг	Ціновий – реалізація товару за кордоном дешевше ніж на внутрішньому ринку; демпінг у сфері послуг – зниження ціни експорту внаслідок отримання транспортних послуг на пільгових умовах; валютний – маніпуляції з валютним курсом; соціальний – використання праці в‘язнів або нещадної експлуатації робітників; прихований демпінг – імпортер реалізує товар дешевше, ніж придбав його у експортера (трансфертні ціни); непрямий – через третю країну; вторинний – товар має нижчу ціну, бо його складові були придбані за демпінговими цінами

Наслідки вступу України в СОТ для СГ:

Потенційні переваги	Потенційні ризики
1. Стимулювання технічного оновлення та переозброєння національного виробництва відповідно до світових стандартів внаслідок суттєвого збільшення іноземних інвестицій в АПК України. Приклад, харчова промисловість	1. Загострення конкурентної боротьби між національними та іноземними виробниками цукру, молочних продуктів, картоплі, овочів та фруктів
2. Розширення доступу українських товарів до ринків 151 членів СОТ (95 % загальносвітового обсягу торгівлі). Експорт с.-г. продукції складає 13-14 % в українському експорті	2. Можливе звуження внутрішнього ринку збуту для національних товаровиробників
3. Прискорення структурних реформ в аграрному секторі	3. Зростання експорту товарів, що споживаються в українському АПК (насіння соняшника, продовольчого та кормового зерна) може спричинити підвищення цін на них на внутрішньому ринку

Дата добавления: 2014-01-11