Деонтологія та утилітаризм. Гедонізм та евдемонізм. Гедонізм і аскетизм

Гедонізм – (грецьк. Hedone – насолода) – тип етичних вчень і моральних поглядів, у яких усі моральні визначення виводяться із насолоди і страждання. У систематизованому вигляді як тип етичного вчення гедонізм був вперше розвинутий у вченні грецького філософа-сократика Аристіпа Киренського (435-355 рр. до н.е.), який вчив, що добром є все те, дає насолоду. Від самого початку гедонізм формувався як різновид світогляду, яке відстоює пріоритет потреб індивіда перед соціальними установами як умовностями, які обмежують його свободу, нівелюють його самобутність. Він міг приймати і крайні форми: так серед послідовників Аристіпа (кіренаїків) були такі, які вважали, що будь-яка насолода виправдана, більше того, виправдані будь-які дії і зусилля, які ведуть до насолоди. У цьому киренаїки відрізнялись від Сократа, який, визнаючи значимість задоволення, трактував його як усвідомлення того, що щось робиться добре. У полеміці з софістами Сократ закликав розділяти задоволення – погані та гарні, істинні і хибні. Платон у свою чергу спробував показати, що хоча гарне життя гарне не тому, що повне задоволення, все ж таки можливо довести, що найприємніше життя є одночасно найкращим життям. Аристотель вважав, що задоволення саме по собі не є благом і не варте саме по собі.

Поміркований варіант гедонізму було запропоновано грецьким філософом Епікуром, який наголошував, що лише природні і необхідні задоволення є прийнятними, оскільки вони не руйнують внутрішню незворушність душі. Етичне вчення Епікура отримало назву евдемонізм (від грецьк. eudemonia – щастя). Найвищим благом Епікур вважав стан атараксії, тобто спокою, свободи від тілесних страждань та душевних тривог. До прибічників евдемонізму відносять таких видатних філософів як Аристотель, Сенека, стоїки, Фома Аквінський, Вольтер,, Ламетрі, Гольбах, Дідро, Монтень, Спіноза

Однак різниця між гедонізмом і евдемонізмом незначна, хоч і, безумовно, присутня: обидва вчення орієнтують людину не на добро, а на задоволення (особисте щастя), а якщо і на добро, то заради задоволення (особистого щастя). В епоху Відродження ідеї гедонізму і епікуреїзму отримали новий імпульс, вони стали важливим теоретичним засобом гуманістичного ствердження цінності людини в усіх її життєвих проявах. Для просвітників гедонізм був засобом висловлення духовної опозиції релігійно-догматичному світогляду.

Протилежністю гедонізму в усіх його проявах є аскетизм. Аскетизм (від грецьк. askesis — вправа, подвиг, asketes — подвижник) — нехтування чуттєвим, існуючим світом, його приниження або навіть заперечення заради духовного, майбутнього світу. Аскетизм передбачає обмеження або придушення суттєвих бажань, добровільне перенесення болі, страждань тощо, у більш радикальних випадках він вимагає відмови від власності та сім’ї тощо для забезпечення пріоритету духовного над реальним світом. Таким чином в цілому аскетизм визначається відмовою від земних благ з метою досягнення морального або духовного ідеалу.

Спочатку у Стародавній Греції аскетизмом називали вправи з виховання доброчинності. Теоретичне обґрунтування аскетизм отримав у релігійних вченнях Стародавнього Сходу, особливо Індії, потім у Піфагора. У ранньому християнстві називали тих, хто проводив життя в усамітненні і самознущанні, в постах і молитвах. У період Реформації протестантизм висунув ідею «мирського аскетизму».

З аскетизмом тісно пов’язане поняття аске́зи (від грецьк. ασκεσις — «вправа») — вид духовної практики, спеціальне самообмеження, самовідторгнення, або поконання складних обітів, які інколи містять у собі самознущання. Мета аскези – досягнути певних духовних цілей або набути надприродних здібностей. Така практика була поширена в усіх традиціях і культурах.

Найбільш пізньою теоретичною формою гедонізму був утилітаризм Дж.Бентама и Дж.С.Мілля (кінець XVIII-XIX ст.). багато дослідників вважає, що найбільш повне вираження, принцип гедонізму одержав саме в етичній теорії утилітаризму. Утилітаризм (від лат. utilitas — користь, вигода) — етична теорія, згідно з якою моральна цінність поведінки або вчинку визначається їх корисністю, значимістю.

Сучасний утилітаризм часто характеризується як етична концепція, що суміщає в собі декілька ключових тез:

- по-перше, оцінка етичної значущості і, відповідно, бажаності якої-небудь ситуації, здійснюється виключно на основі аналізу рівня її корисності. Корисність може розглядатися як задоволення, щастя, задоволення переваг, задоволення раціональних або добре інформованих переваг;

- по-друге, корисність, що характеризує стан окремих індивідів, піддається підсумовуванню за допомогою спеціальних механізмів калькуляції;

- по-третє, будь-який вибір, будь то вибір на користь певної дії, мотиву, правила або суспільного інституту, визначається порівняльним рівнем сумарної корисності, яким володіють його наслідки (результуючі ситуації). Остання позиція отримала в етичній думці назву консеквенциалістської (від англ. consequence – наслідок).

Теорія утилітаризму приваблива в багатьох відношеннях. Її положення погоджуються з критеріями, які використовуються для інтуїтивної оцінки моральності поведінки. Використовуючи теорію утилітаризму, можна пояснити, чому деякі види дій вважаються аморальними (брехня, подружня зміна, вбивство), а інші, навпаки - морально оправданими (правдиві висловлювання, вірність, дотримання зобов’язань). Прибічник теорії утилітаризму може доказати, що обманювати недобре, тому що брехня приводить до зниження суспільного добробуту.

Як вважають деякі критики теорії утилітаризму, один із основних недоліків цього вчення полягає в його несумісності з двома моральними категоріями: права і справедливості. Це означає, що іноді дії з точки зору утилітаризму морально оправдані, хоча насправді вони неправильні і результатом їх стає порушення прав людини.

Теорія утилітаризму враховує лише корисність ефекту в відношенні суспільства в цілому, але не ув’язує цей результат з результатом розподілу отриманих благ між окремими індивідами.

Спробою відповісти на недоліки утилітаризму є побудова неутилітарної моделі нормативної етики, яка отримала назву деонтологічної (від грецьк. δέον – обов’язкове і logos – знання). Термін було введено у обіг У. Бентамом для визначення теорії моральності як науки про мораль. Основним представником даного етичного напряму виступив І. Кант, а також його послідовники А. Донаган та А. Гюірт.

Основною рисою деонтології є твердження про те, що деякі дії (іноді мотиви, стани свідомості тощо) є морально неприйнятними не через те, що вони призводять до мінімізації певного блага, але через свою субстанційну невірність. Ці дії формально не відповідають певним принципам та нормам. Виконання нормативних положень у такому випадку не є інструментальним і вторинним, воно не потребує будь-якого додаткового пояснення, пов’язаного з апелюванням на позитивні наслідки. Дж. Ролз термінологічно визначив цю особливість деонтології як пріоритет правильності (right) над благом (good).

У межах даного підходу етичні міркування втрачають значення визначального мотиву усієї людської практики. Їх роль зводиться до того, щоб ставити жорсткі кордони для переслідування інших, позаморальних цілей, слугувати своєрідним тестом на допустимість різних вчинків і життєвих проектів.

Більш складною і комплексною деонтологічною концепцією є етична теорія Дж. Ролза, яка відіграла визначальну роль в історії сучасної нормативної етики. Головною особливістю його методу було звернення до договірної традиції соціально-економічної думки. Саме договір як згода усіх розумних і вільних дозволяє, на його думку визначити контури етично вірного, у даному випадку «чесного – але справедливого». У центрі уваги Дж. Ролза – виявлення умов, у яких повинен здійснюватись цей договір, опис своєрідного статус-кво, характеристики якого гарантували чесність виборів етичних принципів. Таким статус-кво є вихідний стан, який аналогічний природному стану людини в традиційних теоріях суспільного договору.

Дата добавления: 2014-01-11