Започаткування класичної школи в Англії

Третій підхід характеризує позицію, яку займав у тракту­ванні цього питання відомий англійський економіст початку XX ст. Дж.М. Кейнс та його прихильники. Згідно з цим підходом до складу класичної школи слід віднести послідовників Д. Рікардо аж до 30-х років XX ст., у тому числі А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. Однак аргументація такого розширення хроно­логічних меж класичної школи викликає сумніви у дослідників, які розрізняють класичну політичну економію та неокласичну економічну теорію.

Слід зауважити, що відмінності у визначенні хронологічних меж класичної школи відображають різні методологічні підходи до періодизації історії економічних учень; складність та неодно­значність самої класичної політекономії, яка увібрала в себе різні ідейні традиції; багатогранність переходів від однієї наукової тра­диції до іншої тощо.

У полеміці з меркантилістами в межах класичної школи були започатковані теорія обміну, спрямована на розвиток ідей рин­кового саморегулювання (лінія Сея) та теорія виробництва, спрямована на пошук істинної природи багатства (лінія Рікар­до). На думку багатьох дослідників, різне трактування відносної значущості цих теорій (для К. Маркса пріоритетною була теорія виробництва та праці Д. Рікардо, а для його опонентів — теорія обміну і теоретична спадщина А. Сміта) виявилось у відмінно­стях визначення хронологічних рамок класичної школи та у роз­межуванні теоретичних досліджень у процесі "маржинальної ре­волюції" останньої третини XIX ст.

Численні праці представників класичної політичної економії, створені протягом майже 200-річної історії її розвитку, мають свої особливості. Водночас можна узагальнити деякі спільні теоретико-методологічні підходи, характерні риси класичної школи, які формувались та розвивались на противагу меркантилістським підходам попередників.

Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII — середина XVIII ст.) — започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилі­зму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), пред­ставників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половина XVIII ст.) — формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

3-й етап (перша половина XIX ст.) — розвиток та переос­мислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікар­до, Т. Мальтус, В.Н. Сеніор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIX ст.) — завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

Швидкий розвиток мануфактурного виробництва та бурхлива капіталізація економіки Англії, посилення її зовнішньоекономіч­ної експансії у XVII ст. сприяли виникненню нових процесів та явищ, які не вписувалися у меркантилістську доктрину і потре­бували теоретичного обґрунтування. Яскравим представником економічної науки цього періоду став англійський дослідник, родоначальник класичної школи політичної економії та заснов­ник економічної статистики Вільям Петті (1623—1687).

Основні економічні ідеї вченого знайшли відображення у та­ких його працях, як "Трактат про податки і збори" (1662), "Сло­во мудрим" (1664), "Політична анатомія Ірландії" (1672), "Полі­тична арифметика" (1676), "Різне про гроші" (1682) та ін. Ці тво­ри засвідчили еволюцію економічних поглядів англійського дослід­ника, який поступово долав догми меркантилізму.

Залишки меркантилістських уявлень та ідей виявились у переконанні вченого в тому, що "багатство кожної країни поля­гає головним чином у тій частці, яку вона має у зовнішній торгівлі", а "виробництво таких товарів і здійснення такої торгівлі, які сприяють нагромадженню в країнах золота, срібла, коштовно­стей, є більш вигідним, ніж інші види виробництва і торгівлі", а також у трактуванні В. Петті питань зовнішньоекономічної полі­тики. У своїх ранніх роботах англійський економіст виступав за державне регулювання зовнішньої торгівлі, нарощування колоні­альної та торговельної експансії Англії, протекціонізм, спрямо­ваний на захист внутрішнього ринку.

Водночас уже в перших своїх роботах В. Петті вийшов за межі меркантилістської доктрини, намагаючись проникнути у сутність економічних явищ та процесів, показати притаманні їм внутрішні залежності, зв'язки та закономірності, виявити їх "таємничу при­роду".

Видатний англійський дослідник:

• Перейшов від емпіричного опису економіки до виявлення причинних залежностей її функціонування, застосуван­ня методу наукової абстракції. Одним із перших В. Петті висловив ідею про необхідність пізнання об'єктивних еконо­мічних законів, які він порівнював із законами природи. При цьому вчений різко виступав проти державної регламентації господарського життя, яка, на його думку, суперечить зако­нам природного порядку.

- Започаткував математизацію економічного аналізу та економіко-статистичні методи пізнання. Маючи неабиякі математичні здібності, вчений вперше доповнив простий збір інформації її кількісним аналізом і здійснив спробу дати кількісну оцінку господарським явищам свого часу.

З ім'ям англійського дослідника пов'язане створення основ нової наукової дисципліни — економічної статистики ("політичної арифметики"), перші спроби застосування економіко-статистичних досліджень, ідея вибіркових соціологіч­них опитувань, аналізу демографічних показників тощо.

- Подолав меркантилістські уявлення про суть багатства та джерела його примноження. У праці "Слово мудрим" (1664) вчений навів перелік предметів, які, на його думку, становлять багатство країни: земельні угіддя, будівлі, худо­ба, кораблі, золоті й срібні монети, посуд, меблі, запаси різних товарів, коштовне каміння тощо. Таким чином, дослід­ник вбачав багатство країни у сукупності рухомого та неру­хомого майна, створеного людською працею.

- Виокремив категорії національного доходу і національ­ного багатства, здійснив спробу їх грошової оцінки. На відміну від меркантилістів, до складу національного багат­ства Англії вчений включав матеріальні цінності, а також трудові навички і кваліфікацію робітників (людський капі­тал у сучасному трактуванні).

- Заклав основи трудової теорії вартості. Здійснивши спробу виявити сутність еквівалентного обміну товарів на основі затрат праці, видатний англійський дослідник вимірював останню робочим часом, витраченим на виробництво товару, а величину вартості він узалежнював від продуктивності праці.

Однак ця проста логіка привела вченого до неправильного висновку, згідно з яким безпосереднім джерелом вартості є лише праця з видобутку благородних металів. Залишаючись під впливом меркантилістських ідей, В. Петті стверджував, що саме гроші наділяють вартісними характеристиками всі інші товари у процесі обміну. Відтак вартість, створену працею з видобутку срібла, вчений називав "природною ціною", а вартість товарів, виявлену шляхом їх прирівню­вання до срібла — "істинною ринковою ціною". У цьому контексті на особливу увагу заслуговує думка В. Петті стосовно того, що між міновою вартістю та ринковою ціною товарів є велика кількість опосередкованих ланок, які вплива­ють на процес ціноутворення. Цілком сучасно сприймаються зауваження вченого щодо різноманітності та складності факторів ціноутворення, у тому числі попиту та пропозиції, ціни товарів — замінників і товарів-новинок, існуючих традицій споживання тощо. Водночас підхід вченого до аналізу вартості не був однознач­ним. Свідченням цього є відоме висловлювання В. Петті, згідно з яким "праця є батьком і найбільш, активним прин­ципом багатства, а земля — його матір'ю". Звідси ан­глійський дослідник робив висновок, що "оцінку всіх предме­тів слід було б звести до двох природних знаменників, до зем­лі та праці". Стверджуючи, що внесок останніх може бути виражений певною кількістю денних харчових пайків, вче­ний визначав величину вартості "середнім щоденним прожит­ком дорослої людини", фактично зводячи її до заробітної плати.

• Здійснив спробу визначити об'єктивну основу заробітної плати, встановивши її залежність від вартості засобів існування робітників. Слід зауважити, що рівень заробітної плати В. Петті зводив до фізіологічного прожиткового мінімуму. Він був прихильником низької заробітної плати, вбачаючи у цьому гарантію отримання прибутку, здійснен­ня нагромадження та підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на зовнішніх ринках. Обґрунтовуючи це положення, вчений писав про те, що "Закон повинен забезпечувати робітнику лише засоби до життя, тому що отримуючи в два рази більше він буде працювати у два рази менше, ніж міг би працювати і став би працювати, що для суспільства означає втрату такої ж кількості праці». Важливим для подальшого розвитку класичної політичної економії був висновок ученого про те, що робітник отримує не всю створену ним вартість, оскільки заробітна плата становить лише частину вартості продукту його праці. Створе­ний останньою надлишок над витратами виробництва В. Пет­ті характеризував за допомогою уніфікованого поняття рен­ти як загальної форми додаткового продукту.

• Започаткував вивчення диференціальної земельної ренти, існування якої він пов'язував із відмінностями у родю­чості землі та різним місцерозташуванням земельних ділянок стосовно ринку. "Поблизу населених пунктів, які потребують великих районів для прожиття населення, —писав В. Петті, — землі не лише приносять на цій підставі вищу ренту, але і коштують більшої суми річних рент, ніж землі абсолютно такої самої якості, що знаходяться у більш віддаленій місцевості".

Тісно пов'язаною з аналізом ренти була спроба В. Петті ви­значити ціну землі. Виходячи з того, що земля не є продук­том праці, вчений відрізняв ціну землі від ціни звичайних товарів. Наголошуючи на тому, що земля приносить ренту, вчений стверджував, що продаж землі є не що інше, як про­даж доходу. Відтак ціну землі дослідник зводив до суми річних рент за певну кількість років, необхідних людині для того, щоб забезпечити себе і своє найближче потомство. На думку В. Петті, цей період повинен був становити 21 рік: саме на стільки "можуть розраховувати прожити одночасно: особа п'ятдесяти років, інша — двадцяти семи і дитина семи років, тобто дід, батько і син", оскільки "небагато хто має підстави піклуватися про більш віддалених спадкоємців". Беручи до уваги емпіризм та помилковість ряду вихідних по­ложень ученого, слід вказати на геніальність першого гли­бокого та оригінального для свого часу трактування ціни землі як капіталізованої земельної ренти. Водночас важ­ливо врахувати, що для наукового вирішення цієї проблеми необхідним було розуміння природи позичкового процента як наперед заданої величини, пов'язаної з рухом прибутку. Од­нак В. Петті визначав позичковий процент як грошову ренту — дохід, похідний від земельної ренти. Він стверджував, що рівень процента не повинен перевищувати розміру ренти з тієї кількості землі, яку можна купити на певну позику. Пов'язу­ючи величину позичкового процента з розміром земельної ренти, В. Петті вказував на існування оберненої залежності між процентною ставкою та величиною грошової маси.

• Сформулював та спробував вирішити проблему грошового обігу, звернувши увагу на кількість грошей як важливий фактор економічної стабільності. Неодноразово підкреслюючи, що є певна міра або пропорція грошей, необхідних для ведення торгівлі, В. Петті вважав, що надлишок або нестача грошей щодо цієї міри приносить країні шкоду. "Гроші — це лише жир політичного тіла, надлишок якого так само заважає його активності, як і нестача, яка спричиняє хворобу, — писав англійський мислитель. — Не викликає сумнівів, що так само як жир полегшує рух м'язів, живить за умов нестачі продуктів харчування, заповнює впадини і прикрашає тіло, так і гроші в державі прискорюють її діяльність, живлять продуктами, завезеними із-за кордону під час неврожаю у власній країні, слугують завдяки своїй подільності для веден­ня звітності і прикрашають суспільство в цілому, хоча в першу чергу тих окремих людей, які мають їх у надлишку". Однак прихильність до ортодоксальної кількісної теорії грошей не дала змоги досліднику визначити взаємозалежність грошового і товарного ринків. І хоча В. Петті не вирішив питання щодо кількості грошей, необхідних для обігу, заслуга визначення та постановки цієї проблеми належить саме йому.

• Здійснив дослідження проблем оподаткування та фінан­сів, розкрив джерела і структуру податкових зборів тощо. Аналізуючи цільові витрати держави, В. Петті виок­ремив у складі останніх видатки на оборону, управління, будівництво доріг та мостів, утримання шкіл та інтернатів, допомогу сиротам та інвалідам тощо. Важливою функцією держави вчений вважав забезпечення належної якості та повного використання робочої сили.

Таким чином, незважаючи на обмеженість та суперечливість деяких суджень В. Петті висловив цілий ряд геніальних здога­док, заклав підвалини трудової теорії вартості, сформулював важ­ливі проблеми економічної науки, які лягли в основу формуван­ня та розвитку класичної політичної економії і стали у подаль­шому відправним пунктом для теоретичних досліджень багатьох її представників.

Дата добавления: 2014-01-11