Еволюція класичної політекономії в Англії

Перша половина XIX ст. пов'язана з розгалуженням, поділом класичної політичної економії на окремі течії, адаптацією ідей класиків до нових реалій соціально-економічного розвитку, ви­никненням нових поглядів на розвиток економічних процесів та явищ, формуванням критичного напряму політичної економії.

Трансформація класичної політекономії у кінці XVIII — першій половині XIX ст. була зумовлена:

— новою економічною ситуацією, пов'язаною із завершенням процесу первісного нагромадження капіталу та промисловою революцією, яка сприяла розвитку машинного вироб­ництва та піднесенню економіки розвинутих країн;

— утвердженням системи вільної конкуренції на основі ви­знання свободи підприємницької діяльності, скасування це­хів, гільдій та інших феодальних обмежень господарської діяльності;

— демографічними зрушеннями, швидким зростанням кіль­кості населення, його майновим розшаруванням, загострен­ням соціальних суперечностей, розвитком робітничого руху;

— формуванням національних ринків, періодичними кризо­вими потрясіннями економік розвинених країн, загострен­ням боротьби за зовнішні джерела збуту тощо.

Нова економічна та політична ситуація, пов'язана з піднесен­ням економіки та ускладненням механізмів функціонування рин­ку, знайшла відображення у творах Д. Рікардо, Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора, Дж.С. Мілля, Г.Ч. Кері та інших економістів нової хвилі, які не лише зберегли класичну традицію, але і зба­гатили її новими ідеями, продовживши започаткований А. Смітом багатофакторний, різнобічний та ґрунтовний аналіз економічних явищ та процесів. Не зачіпаючи засадних принципів економіч­них досліджень, започаткованих А. Смітом, економісти-класики стали першовідкривачами теорій, які пізніше були покладені в основу неокласичного напрямку в економічній науці.

Д. Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1827 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування». У цій праці (і не тільки в цій) Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він розробляє економічну програму буржуазного розвитку, бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії із землевласниками.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу багатства між класами. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо — розподіл багатства на заробітну плату, прибуток і ренту і вплив його на зростання багатства. Отже, розподіл він уважає фактором зростання. Вихідним пунктом дослідження в нього, як і в Сміта, є мінова вартість.

Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоч і є абсолютно необхідною для визначення останньої. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, потрібної для їх добування. Перше джерело — рідкісність, стосується незначної кількості товарів (мистецькі твори тощо). Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею.

Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення «працею, що купується». Не сприймає Рікардо і тлумачення Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи. Водночас Рікардо заявляє, що на цінність товарів впливає не лише праця, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві. Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Проте (на відміну від Сміта) він трактує цю категорію позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом.

У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він уважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару, а позначаються лише на величині прибутку.

Рікардо, як і Сміт, натрапив на значні труднощі, коли розв’я­зував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал визначається його розмірами, а норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише відповідно до затрат живої праці. Тоді у галузях, де переважала б ручна праця і були більшими її витрати, створювалась би більша цінність, ніж у галузях зі значним основним капіталом. Щоб подолати цю суперечність Рікардо відмовляється від твердження, що заробітна плата не впливає на ціни. Він висновує, що зростання номінальної заробітної плати збільшує цінність благ, виготовлених за допомогою капіталу з коротким строком служби, або з допомогою малої кількості техніки, і навпаки. Саме в такий спосіб вирівнюється норма прибутку, незалежно від статей витрат.

Рікардо в основному дотримувався трудової теорії вартості, хоч і розумів, що вона не може повністю пояснити співвідношення товарних цін. Але вона була зручною для аналізу проблеми протягом нетривалих часових періодів.

Підхід Рікардо до визначення цінності зазнав гострої критики з боку економістів, які підкреслювали працезатратний характер його концепції. Слід звернути увагу на це питання, адже в СРСР саме ця затратна концепція в теорії виявилася як розтратна практика в народному господарстві.

Рікардо також розрізняє «природну» й «ринкову» ціну. Під «природною» він фактично розуміє цінність, під «ринковою» — ціну. Ринкові ціни відхиляються від природних під впливом попиту і пропозиції.

Гроші. Теорію грошей Рікардо будує на засадах своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото, цінність котрого, як і будь-якого іншого товару, визначається затратами праці. За даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Використання золота Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє проект системи паперового грошового обігу.

Теорія розподілу. Основною проблемою політичної економії, як уже зазначалось, Рікардо вважає розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку й ренти.

Заробітна плата в Рікардо — це дохід робітника, плата за працю. Праця як товар також має природну й ринкову ціну. Природна ціна визначається цінністю засобів існування робітника і його сім’ї. Вона змінюється з часом і є різною в різних країнах. Рікардо притаманна тенденція обмежувати природну ціну праці ціною мінімуму засобів існування.

Ринковою ціною праці є та, що фактично виплачується робітникам. Рікардо ставить її в залежність від попиту і пропозиції, тобто узалежнює рух заробітної плати від руху народонаселення. З розвитком суспільства становище робітників буде погіршуватись. Це зумовлюватиметься, на думку Рікардо, зростанням населення і збільшенням потреби в продуктах сільського господарства, що спричинятиме зростання цінності останніх. А грошова заробітна плата коли й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари. Він виступає проти втручання держави у функціонування ринку праці й наполягає на необхідності скасування законів на захист бідних.

Прибуток у Рікардо — це перевищення цінності над заробітну плату. Він виступає в нього то як породження капіталу, то — як праці.

Велику увагу приділяє Рікардо проблемі зниження норми прибутку. З розвитком суспільства вона має тенденцію до зниження. Ця тенденція зумовлена тим, що продуктивність праці в сільському господарстві зменшується (дія «закону спадної родючості ґрунту»), що призводить до зростання цін на продукти харчування і зростання заробітної плати. Відповідно відбувається зниження прибутку. Фактором, що протидіє спаданню норми прибутку, Рікардо вважає розвиток продуктивних сил.

Земельна рента. Ренту Рікардо визначає як «частку продукту землі, яка виплачується землевласнику за користування першопочатковими й такими, що не руйнуються, силами ґрунту». Ренту він пов’язує з приватною власністю на землю. Основний постулат Рікардо полягає в тім, що рента виплачується за користування землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість неоднакова. Зі зростанням кількості населення починається обробіток і менш родючих та гірше розміщених земельних ділянок. У такому разі зростатимуть витрати виробництва сільськогосподарської продукції. Це відбуватиметься доти, доки на найгіршій земельній ділянці витрати виробництва не зрівняються з ринковою ціною. Така ділянка ренти не дає. Однак обробіток гірших земель забезпечує зростання ренти на ліпших ділянках.

Аналізує Рікардо і можливість збільшення витрат виробництва на одній ділянці для одержання такої самої величини додаткового продукту, що й на іншій. Розглянуті Рікардо види ренти К. Маркс назвав диференційною рентою. Величина ренти в Рікардо — це перевищення цінності над середній прибуток.

Теорія ренти Рікардо відіграла велику роль у боротьбі промислової буржуазії проти землевласників. Буржуазії імпонував висновок Рікардо про те, що в підтриманні високих цін на хліб заінтересовані лише землевласники, бо це забезпечує їм високу ренту. Промислова буржуазія використала теорію ренти Рікардо для обґрунтування вимоги скасування хлібних законів.

Проблема відтворення і криз. Рікардо поділяє погляди Сея, який заперечував можливість надвиробництва і криз. Посилаючись на Сея, Рікардо стверджує, що попит обмежується лише виробництвом. Кожна людина виготовляє продукцію або для власного споживання, або на продаж. Отже, продукти завжди ку­пують за інші продукти чи послуги. Гроші є лише «мірилом, за допомогою якого відбувається обмін». Рікардо допускав можливість надвиробництва в окремих галузях. Але його він розглядав як тимчасове і таке, що спричиняється неправильним розподілом ресурсів, прорахунками підприємців.

Теорія порівняльних переваг. Велика заслуга Рікардо полягає в розробленні теорії порівняльних витрат, як основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Він першим з економістів розробив теорію міжнародної торгівлі з теоретичного боку і показав, чим вона відрізняється від внутрішньої торгівлі: якщо внутрішня торгівля зумовлюється тенденцією вирівнювання норми прибутку, то зовнішня — «порівнянними витратами». Сміт сформулював тезу про «абсолютні переваги», а Рікардо довів, що взаємовигідна торгівля можлива навіть за умов, коли різні країни мають тільки відносні переваги щодо виготовлення тих чи інших товарів, тобто абсолютні переваги лише щодо якогось одного фактора виробництва.

Рікардо, як і Сміт, — видатна, хоч і суперечлива постать в історії економічної думки. Понад півстоліття його теорія панувала в економічному житті Англії. Аналізуючи економічні погляди Рікардо слід врахувати оцінку, яку дали йому видатні економісти. К. Маркс уважав праці Рікардо і Сміта вершиною класичної (наукової) політичної економії. Натомість Д. М. Кейнс популярність Рікардо назвав «явищем загадковим» і пояснював її тим, що теорія вченого імпонувала владі. Саму ж теорію Кейнс назвав непридатною для наукових прогнозів. Англійський економіст Блауг, порівнюючи внесок у розвиток економічної теорії Сміта і Рікардо, писав, що «Багатство народів» містить більше суттєвих узагальнень щодо функціонування економічної системи, ніж «Ос­нови» Рікардо. Заслуга останнього в тім, що він «винайшов техніку економічної науки», заклав підвалини модельного підходу до побудови економічної теорії.

Економічні концепції Т. Мальтуса (1766—1834) трактуються сучасними західними економістами-теоретиками як революційні для свого часу. Це стає зрозумілим, коли порівнювати ці концепції з поглядами його попередників.

Важливе місце в економічній концепції Мальтуса посідає теорія народонаселення. Вивчаючи її, слід звернути увагу на два моменти. Передовсім ця теорія та її автор стали об’єктами нищівної критики. Мальтуса не безпідставно звинувачували в зайвому песимізмі. Однак ця критика мала дещо однобічний характер: цілком ігнорувалась та обставина, що теорія народонаселення бу­ла для Мальтуса лише передумовою для розроблення цілої низки економічних та соціальних доктрин.

Отже, не варто шукати основоположних ідей учення Мальтуса лише в його праці «Нарис про закон народонаселення». Вона зовсім не є його основним науковим доробком. Проте навіть і тут міститься кілька положень, що заперечують твердження Сміта про трудове походження суспільного багатства.

Суть економічної теорії Мальтуса викладено в праці «Принципи політичної економії, розглянуті в контексті їх практичного застосування» (1820). Саме ця праця і стала, власне, майже революційним оновленням класичної політичної економії.

Треба усвідомити, що Мальтус будує свою економічну теорію зовсім інакше, ніж Сміт і Рікардо, намагаючись змалювати картину збалансованого розвитку економіки, віднайти відправну точку економічного розвитку і простежити взаємозв’язок усіх економічних категорій з цією відправною точкою (базовим явищем).

За таку точку він бере витрати капіталу на розвиток виробництва (інвестиції) і показує, як на інтенсивність інвестування впливають розподіл, доходи (у трьох їхніх формах), заощадження і споживання. Не обходить він увагою і монетарний підхід до визначення причин економічного самоврівноважування, зокрема інвестиційних.

Тут варто нагадати, що в центрі теорії економічної рівноваги Сміта була вартість. Пізніші автори вважатимуть, що таким стабілізатором є ціна, яка змінюється під впливом попиту і пропозиції. І лише на початку ХІХ ст. економісти дійдуть висновку, що найефективнішим регулятором економічної рівноваги є інвестиції.

Мальтус був одним із перших науковців, який надавав проблемі економічної рівноваги важливого значення і в такий спосіб став першовідкривачем макроекономічних залежностей.

Отже, вивчаючи трактування Мальтусом уже знайомих нам економічних категорій, потрібно особливу увагу звернути на те, як воно «працює» на його макроекономічну теорію.

Необхідно звернути увагу й на ту обставину, що Мальтус не був абсолютним прихильником теорії ринкового саморегулювання: зокрема, він уважав за можливе коригування попиту через вплив на заробітну плату.

Учення Мальтуса містить багато цікавих положень, що роблять його цілком оригінальним. Це стосується і його теорії ренти, і теорії міжнародної торгівлі, і проблеми циклічності економічного розвитку.

Кризи надвиробництва він пов’язував з реалізацією виготовленого продукту, тобто з попитом. Попит забезпечується за рахунок заробітної плати, ренти, частини прибутку, що йде на споживання капіталіста, а також частини заощаджень, що не знайшли іншого застосування. Проблеми реалізації надлишку вирішують «треті особи», до яких Мальтус відносив землевласників, духівництво, урядовців. Непродуктивне споживання «третіми особами», які нічого не виробляють, на його думку, є основою забезпечення еластичності попиту, отже, стабільності економічного розвитку.

Багато нового вніс у класичну політекономію Н. Сеніор (1790—1864). Він підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу певних економічних явищ. На відміну від Сміта Сеніор не брав собі за завдання побудову завершеної соціальної філософії, а обмежував предмет політичної економії як науки вивченням природи виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса. Теорію політичної економії викладено, головно, у його книжці «Політична економія» (1850).

Теорія вартості. Об’єктом дослідження політекономії, на думку Сеніора, є багатство, що виступає у вигляді речей, які можна обмінювати або які мають вартість. Обмінювати чи передавати з рук до рук можна речі, які є в обмеженій кількості і мають властивість бути корисними.

Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність, та обсяг пропозиції. У сукупності вони визначають цінність багатства. Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значення надає корисності, зокрема, поняттю граничної корисності, але він окреслює проблему в цілому, тому його не можна вважати засновником суб’єктивної теорії вартості.

Першим чинником вартості (цінності) він вважає корисність тобто попит, другим — рівень доступності блага, його пропонування. Рівень доступності блага визначається, на його думку, витратами виробництва. Сеніор критикує визначення вартості Смітом та Рікардо, які обмежують фактори вартості лише затратами праці. На погляд Сеніора, трудова теорія вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ (наприклад, чому недоступність благ робить їх ціннішими).

Витрати виробництва під впливом, яких формується в Сеніора вартість, включають прибуток, процент та заробітну плату. Їх він визначає через суб’єктивну категорію «здержливості», тобто своє­рідної «жертовності» обох суб’єктів виробництва — капіталіста та найманого робітника. Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій час та спокій, а капітал — це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радощах споживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Така «здержливість» сама собою не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталістам, так і робітникам. Ця винагорода набуває форми заробітної плати та прибутку.

Отже, вивчаючи економічні погляди Сеніора, слід зосередити увагу на тій обставині, що він одним з перших зрозумів, що багатство суспільства зростає не лише тоді, коли використовується більше живої праці, а й тоді, коли застосовуються більші обсяги капіталу (тобто багатство має не лише трудове походження). Щоб узгодити трудову теорію вартості з проблемами економічної практики, він пропонує нове розуміння субстанції вартості — величину вже згадуваної «здержливості» (її ще називають «утримуванням».

Це видається логічним, бо уможливлює пояснення природи доходів капіталіста (утримується від споживання прибутку, отже, жертвує ним заради виробництва нових вартостей, що дорівнюють величині його «здержливості»), природу заробітної плати (розмір пожертви робітника, який виробляє вартості) і навіть ренти (ідентичній внеску землевласника у виробництво).

Крім того, такий підхід дав змогу Сеніору причислити до розряду вартостей усі корисні речі, які є в обмеженій кількості і можуть підлягати обміну.

Щоб ліпше зрозуміти, як саме використовується Сеніором його теорія «здержливості», необхідно проаналізувати докази, що приводять його до нових висновків, а саме:

¾ вартості є змінними, бо складаються з витрат виробництва (витрат капіталу та робочої сили), а їхня корисність також є змінною, бо змінними є й розміри «здержливості»;

¾ вартість виявляється в обміні, як ціна, яка залежить від розміру «здержливості» (вартості), корисності та обсягу пропозиції.

Сеніор фактично абстрагується від вартості й аналізує виробництво та розподіл як такі, що базуються на ціновому регуляторі. Про це свідчить і дослідження ним ціни в контексті проблеми монополізації виробництва. Безперечно, його теорія ціни значно випередила свій час.

На особливу увагу заслуговує також монетарна теорія Сеніора, яка, по-перше, синтезувала всі сформульовані на той час теорії грошей, а, по-друге, стала новим словом в економічній науці, оскільки вперше поставила питання про грошовий чинник економічної рівноваги. Так само, як і Т. Мальтуса, його можна вважати засновником макроекономічної теорії.

Ми вже казали, що праці економістів «нової хвилі» завершили класичну традицію. Уже в Мальтуса та Сеніора можна знайти певні положення й висновки, які незаперечно свідчать про початок перетворення класичної політекономії на теоретико-прикладну науку, для котрої, крім абстрактного аналізу, характерними стають макро- та мікроекономічний аналіз. Метою такого аналізу є формулювання засад раціональної економічної політики.

Дата добавления: 2014-01-11