Критичний напрям економічної теорії

Подальший розвиток ринкових відносин, пов'язаний з роз­кладом та занепадом дрібного виробництва, майновим розшару­ванням населення, концентрацією багатства на одному полюсі й злиденності — на другому, загостренням соціальних суперечно­стей та кризових явищ в економіці, сприяв переосмисленню ідей класичної школи щодо гармонії приватних і суспільних інте­ресів. У першій половині XIX ст. у європейській економічній думці був започаткований критичний напрям у політичній економії.

Не відмовляючись від теоретичних канонів класичної школи, представники цього напрямку виступили з критикою капіталіз­му та деяких ідей А. Сміта і його послідовників. Вони прагнули поліпшити існуючий суспільний устрій шляхом його реформу­вання.

Першим видатним економістом, який виступив з науковою критикою економічної системи капіталізму та поставив під сумнів пануючу економічну ортодоксію, був французький економіст швейцарського походження Жан Шарль Леонард Сімонд де Сісмонді (1773—1842), який стверджував, що "побудував політичну економію на нових засадах».

У розвитку економічних поглядів С. Сісмонді можна виділити два періоди:

• 1-й період, пов'язаний з пропагандою ідей класичної школи щодо вільної гри особистих інтересів, економічної свободи та фритредерства, який знайшов відображення у праці "Про ко­мерційне багатство, або Про принципи політичної економії у їхньому застосуванні до торговельного законодавства" (1803);

• 2-й період, пов'язаний з критикою капіталізму вільної кон­куренції та ідей класичної школи, обґрунтуванням необхід­ності державного регулювання економічного життя, рефор­мування існуючого суспільства та повернення до дрібного то­варного виробництва. Ці ідеї знайшли відображення у таких працях вченого, як "Нові начала політичної економії, або Про багатство у його відношенні до народонаселення" (1819) та "Нариси з політичної економії" (1837).

Прискорений розвиток європейського капіталізму після про­мислового перевороту та буржуазних революцій супроводжував­ся кризами та розоренням селянства і дрібних ремісників. Став­ши на захист інтересів дрібної буржуазії, С. Сісмонді симпатизу­вав цеховому устрою середньовічних ремісників, які володіли засобами виробництва і працювали на замовника або близький ринок. Він ідеалізував дрібне селянське виробництво, де праця і капітал поєднані, а виробництво підпорядковане споживан­ню. Вчений обґрунтовував необхідність побудови такого поряд­ку, "який забезпечив би як бідному, так і багатому задоволення, радість і спокій, такого порядку, за якого ніхто не страждає" Подібні утопічні ідеї вченого та прагнення повернутись до мину­лого дрібнотоварного устрою отримали в історії економічних учень назву економічного романтизму.

Відображенням неортодоксального підходу С. Сісмонді до ана­лізу проблем економічної науки є:

1. Критика поглядів класиків на предмет і метод політич­ної економії на основі розвитку моральних аспектів економіч­ної науки, започаткованих А. Смітом у праці "Теорія мораль­них почуттів". С. Сісмонді трактував політичну економію як науку про "бережливе та господарське управління національ­ним надбанням", наголошуючи на тому, що політична еконо­мія — не гедоністична, а моральна наука, яка має брати до уваги почуття, потреби та пристрасті людей і, "піклуючись про долю бідняків", аналізувати проблеми розподілу та спо­живання.

2. Заперечення "закону ринків" Сея та класичної доктрини безперервного нарощування суспільного багатства на ос­нові розвитку виробництва та нагромадження капіталів.

На противагу класикам, С. Сісмонді стверджував, що спожи­вання не є "безмежною силою, здатною знищити безмежне виробництво". Звівши реалізацію до особистого споживання, вчений зазначав, що для збуту виробленого товару потрібно, аби виробництво повністю відповідало доходам суспільства. Однак, на думку дослідника, з розвитком капіталізму відбу­вається звуження внутрішнього ринку в зв'язку з тим, що:

— скорочується дохід робітників, які витісняються машина­ми і не виявляють попиту на споживчі товари; водночас зростання безробіття знижує ціну на робочу силу на рин­ку праці і попит зайнятих робітників також знижується;

— зменшується споживчий попит з боку капіталістів, які у погоні за нарощуванням обсягів виробництва спрямову­ють на нагромадження все більшу частку прибутку.

Водночас вчений звертав увагу на те, що нововведення, які зменшують витрати виробництва, не збільшують автоматично кількість споживачів, оскільки фабриканти "завжди знижували ціну на свою продукцію в арифметичній прогресії, звільняючись від робочої сили в геометричній прогресії". Збут надлишкової продукції на зовнішніх ринках також скорочується, оскільки роз­виток капіталізму в раніше відсталих країнах породжує у них аналогічні проблеми.

Таким чином, за умов капіталізму сукупний попит на спожив­чому ринку виявляється недостатнім для того, щоб придбати всі вироблені товари. Зазначивши, що "народи... можуть розоря­тися не лише від того, що тратять дуже багато, але і від того, що тратять дуже мало", С. Сісмонді дійшов висновку, що капіталізму внутрішньо притаманні кризи надвиробниц­тва, викликані недоспоживанням. Вихід із ситуації вчений вбачав у гальмуванні капіталістичного розвитку, поверненні до дрібнотоварного виробництва та відродженні споживчого попиту дрібних товаровиробників.

3. Історизм, динамічний погляд на капіталізм. Виступаючи прихильником трудової теорії вартості, С. Сісмонді трактував прибуток як вирахування із продукту праці робітників, підкрес­люючи його експлуататорську природу. Він був одним з перших економістів, які піддали сумніву панівну ідею про при­родність та гармонійність капіталізму. "Чи можна стверджувати, що ми досягли тепер істини, що ми не відкриємо основної вади в системі найманої праці... як ми її відкрили в системах рабства, феодалізму, цехових корпорацій... Прийде, безсумнівно, час, коли наші онуки будуть вважати нас варва­рами за те, що ми залишили трудящі класи без захисту, таки­ми ж варварами, якими вони, так само як і ми, будуть вважа­ти народи, які зробили ці нації рабами", — писав учений.

4. Переконання в тому, що не можна розглядати багатство безвідносно до споживання окремих людей, потреби яких є метою будь-якого виробництва. На думку вченого, при­множуючи матеріальне багатство, нація жертвує метою заради засобів, оскільки час, необхідний для зміцнення тіла та духу, витрачається на виробництво предметів розкоші та поглиблення соціальної нерівності. "Людина сама по собі працює для того, щоб відпочивати, — зазначав вчений, — людина у суспільстві найчастіше працює для того, щоб хтось відпочивав. Позбавлення особи дня відпочинку викличе зро­стання багатства на одну сьому: багаті стануть ще більше прагнути до розкоші, а бідні стануть ще біднішими". Відтак вчений стверджував, що має існувати межа розширення виробництва, співмірна з соціальними доходами.

5. Критика закону народонаселення Т. Мальтуса, заснована на переконанні у тому, що "національний добробут залежить від стабільного та постійного попиту на працю". На думку С. Сісмонді, кількість засобів існування не є межею збільшен­ня чисельності населення, інакше замолені верстви повинні були б демонструвати значне кількісне зростання, чого насправді не відбувається.

Вчений стверджував, що лише у суспільстві дрібних власників, де виробництво людей, як і речей, співмірне зі зростанням доходів, немає небезпеки перенаселення. Водночас в епоху промислового перевороту становище робітника змінюється залежно від попиту на робочу силу та конкуренції на ринку праці, які породжують злидні та безробіття.

Дата добавления: 2014-01-11