Центральна Рада та її державотворча діяльність

Державне відродження України у 1917–1920 рр. мало глибокі внутрішні причини, було підготовлене попередніми етапами національного відродження ХІХ століття та зародженням новітньої політичної думки ХХ століття, але водночас було безпосередньо пов'язане зі світовими подіями того часу, зокрема, Першою світовою війною (1914 – 1918 рр.), Лютневою революцією 1917 р. в Росії та більшовицьким повстанням у жовтні 1917 р., крахом Австро-Угорської й Російської імперій, громадянською війною в Росії, створенням польської держави тощо.

Перша світова війна, незважаючи на всі свої руйнівні наслідки, мала й позитивний результат: вона сприяла самовизначенню поневолених народів імперських держав, дала їм шанс звільнитися від чужоземної влади. Серед них були й українці, трагедія яких полягала вже в тому, що перебуваючи у складі різних держав, вони брали участь у війні на боці ворогуючих угруповань – Антанти (Англія, Франція, Росія, пізніше Італія) та Четверного союзу або Центральних держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія). Це значно ускладнило реалізацію цілей українського народу як під час світової війни, так і по її закінченню.

Перша світова війна загострила політичні й соціально-економічні суперечності у Російській імперії й викликала загальнонаціональну кризу, що в лютому 1917 р. призвела до перемоги буржуазно-демократичної революції. Серед її завдань було й вирішення національного питання: забезпечення можливості вільного розвитку неросійських народів, що входили до складу Російської держави.

У результаті перемоги Лютневої революції 1917 р. російський цар Микола ІІ зрікся престолу й до влади прийшов Тимчасовий уряд з представників ліберальної буржуазії. Він мав забезпечити вільні вибори до Всеросійських Установчих зборів, на які покладалося вирішення питання подальшого політичного устрою Російської держави. З іншого боку, владу здобула Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, що спиралася на місцеві ради робітничих і солдатських депутатів і перебувала під впливом Російської соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків) і Партії соціалістів-революціонерів (есерів). Двовладдя, що встановилося у Петрограді, завершилося у липні 1917 р. перемогою Тимчасового уряду.

У жовтні того ж року РСДРП (більшовиків) здійснила у Петрограді повстання, яке призвело до повалення Тимчасового уряду й переходу влади до Ради Народних Комісарів на чолі з В. Леніним. Цей уряд також називався “Тимчасовим” (до скликання Установчих зборів). Однак, коли на виборах до Всеросійських Установчих зборів більшовики зазнали поразки, то просто розігнали Установчі збори силою зброї. Саме з цього часу, з січня 1918 р. (а не жовтневого перевороту 1917 р.) можна говорити про узурпацію ними влади.

Після Лютневої революції в Росії та Україні також сформувалися місцеві органи Тимчасового уряду – так звані громадські комітети, до складу яких увійшли члени міських дум, підприємці, земські чиновники, ліберальна професура. 15 березня представниками громадських комітетів та політичних партій засновано Виконавчий комітет, який упродовж перших трьох місяців після Лютневої революції уособлював найвищу владу в Києві. Замість губернаторів Тимчасовим Урядом призначено в Україну комісарів, обраних місцевими земськими зборами і революційними комітетами, здебільшого з росіян. В Україні створюються також ради робітничих і солдатських депутатів, яких на кінець першого півріччя 1917 р. було понад 250, але їх вплив на політичну ситуацію був незначним.

Особливістю революції в Україні було величезне піднесення національно-визвольного руху, незважаючи на очевидні негативні наслідки тривалої русифікаторської політики царського уряду. На хвилі національного підйому 17 березня 1917 р. в Києві сформувалася Центральна Рада на чолі з М. Грушевським, спочатку як всеукраїнське громадське об'єднання, основу якого склала громада Товариства українських поступовців (ТУП). Центральна Рада також підтримала нову російську владу й поставила перед нею питання про автономію України.

На цьому етапі з вимогами національної автономії України у складі федеративної російської республіки виступали й українські політичні партії, які посідали ключові позиції у Центральній Раді – Товариство українських поступовців (з березня 1918 р. – Союз автономістів-федералістів; з вересня 1917 р. – Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ); Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) та Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС) та Українська демократично-хліборобська партія (УДХП) домагалися негайного проголошення самостійності, але суттєвого впливу на тогочасне політичне життя вони не мали.

У результаті демократизації суспільно-політичного життя на Україні перестали діяти всі заборони щодо української мови і культури, що призвело до його активізації та українізації. По всій Україні відбувалися численні з'їзди, збори, маніфестації, мітинги на підтримку Центральної Ради. Так,

100-тисячна маніфестація 1 квітня на площі Св. Софії у Києві, на якій з промовою виступив голова Центральної Ради М. Грушевський, палко підтримала вимогу автономії України.

Зміцненню правового становища Центральної Ради сприяв Національний Конгрес, скликаний у Києві 19 – 21 квітня 1917 р. У ньому взяли участь понад 900 делегатів з правом голосу, представники усіх станів і конфесій українського суспільства, що робило Конгрес своєрідними українськими Установчими зборами. Конгрес переобрав Центральну Раду у складі 150 членів: представників губерній, міст, політичних, громадських, культурних організацій, представників українства Москви й Петрограда. При цьому представникам національних меншин України у Раді виділялося 15 відсотків місць, що було значно менше їх питомої ваги у загальній масі населення. Центральній Раді було надано право приймати закони та інші важливі рішення. Головою Центральної Ради знову обрано М. Грушевського, його заступниками – С. Єфремова та В. Винниченка. Таким чином, Конгрес санкціонував перетворення Центральної Ради з органу ініціативного на загальнонаціональний представницький орган українців, своєрідний український парламент.

Після Конгресу Центральна Рада обрала зі свого складу виконавчий орган, що мав діяти між її сесіями – Комітет, який згодом названо Малою Радою. До Малої Ради увійшли 8 делегатів від УПСР, 8 – від УСДРП, 3 – від УПСФ і по одному від українських трудовиків, народних соціалістів і безпартійних, а також по 3 делегати від рад селянських, військових і робітничих депутатів. Представники неукраїнських організацій вперше взяли участь у засіданні Центральної Ради у серпні 1917 року.

В основу державотворення Конгрес поклав ідею автономії України у складі демократичної Російської федерації. Водночас на Конгресі перемогла точка зору автономістів-федералістів про те, що рішення щодо автономії України мають вирішити Всеросійські Установчі збори, у той час як, наприклад, М. Грушевський був переконаний у безсиллі Тимчасового Уряду, тож пропонував не очікувати його рішення щодо організації української автономії, а негайно скликати Всеукраїнські Установчі збори та створити український уряд. Тобто перемогла думка про легальний шлях боротьби за автономію, необхідність порозуміння з російською демократією.

За оцінкою В. Винниченка: “Конгрес був першим кроком відродження нації по шляху державності”. Його рішення підтримали численні з'їзди, збори, віче, мітинги, що проходили по всій Україні, а також станові об'єднання – військових, селянства, робітництва, що оформилися у цей період. На своїх з'їздах вони заявляли про повну підтримку Української Центральної Ради, делегували до неї своїх представників. Найактивнішими були військові, які при військових частинах, де служили українці, створювали українські військові ради. У своїх рішеннях вони нерідко розходилися з аналогічними російськими радами солдатських депутатів, які з часом потрапили під вплив більшовиків.

На І Всеукраїнському військовому з'їзді у Києві в травні 1917 р. за участю 700 делегатів висунуто вимогу українізації й відокремлення від російської армії українських військових частин і Чорноморського флоту, поповнення розташованих на Україні частин виключно українцями, переведення українізованих частин на південно-західний фронт. На з'їзді обрано провідний орган українського військового руху – Український Генеральний Військовий Комітет на чолі з С. Петлюрою.

На ІІ Всеукраїнському військовому з'їзді у червні 1917 р. за участю 2500 делегатів було обрано Всеукраїнську Раду Військових Депутатів у складі 130 осіб, що увійшли до складу Центральної Ради. Відбулися й Всеукраїнські селянські й робітничі з'їзди, які також делегували своїх представників до Центральної Ради.

Отже, на першому етапі українського національно-визвольного руху (березень – квітень 1917 р.) у Києві сформувався представницький орган України – Центральна Рада й остаточно оформилася вимога автономії України у складі федеративної демократичної Росії. На цьому етапі Центральна Рада в основному підтримала реформаційний курс Тимчасового уряду, розраховувала на еволюційне, мирне перетворення існуючої організації суспільства.

Наступний період був пов'язаний зі з'ясуванням відносин Центральної Ради з російською демократією – Тимчасовим Урядом та Петербурзькою Радою. У травні 1917 р. українська делегація на чолі з В. Винниченком, С. Єфремовим і С. Ковалевським виїхала до Петрограда, де вручила Тимчасовому Урядові меморандум з вимогами українства: надати широку автономію Україні; забезпечити участь українців у майбутніх мирних переговорах; призначити для України комісара при Тимчасовому Уряді; створити для українців окремі військові частини; призначити українців на адміністративні посади; виділити кошти з державної скарбниці на українські культурні потреби; організувати українські школи; звільнити зі заслання і повернути додому галичан.

Проаналізувавши ці вимоги, юридична комісія при Тимчасовому Уряді зробила висновок про те, що Тимчасовий Уряд не має повноважень надавати автономні права частині Російської держави. Тож вирішення цього питання відкладалося до Всеросійських Установчих зборів. Хоча таке рішення й мало законні підстави, у ході переговорів виявилося негативне ставлення російських демократів до ідеї автономії України та до Центральної Ради як представницького органу України. Телеграфна відповідь негативного змісту від Тимчасового Уряду була одержана українською делегацією вже в Києві.

Оголосивши її на селянському з'їзді, М. Грушевський зробив висновок: “Свято революції скінчилося, настає грізний час! Україна повинна бути зорганізована. Свою долю повинен рішати тільки український народ”. У цей час стало відомо про заборону військовим міністром Тимчасового Уряду О. Керенським проведення ІІ Всеукраїнського військового з’їзду. Проте з'їзд відбувся. Його резолюція закликала Центральну Раду припинити переговори з Тимчасовим Урядом і негайно розпочати заходи щодо впровадження автономії.

За цих умов 23 червня 1917 р. своїм Першим Універсалом Центральна Рада проголосила автономію України: “однині самі будемо творити наше життя”. У цьому документі відзначався представницький характер Ради, що поставив її “на сторожі прав і вольностей української землі і зобов'язував боротися за ті права і вольності”; наголошувалося, що встановлення нового автономного ладу в Україні має бути справою українською, що тільки народ на своїй землі має право сам управляти через обрані загальним рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). “Всі закони, що повинні дати той лад тут, у нас, на Україні мають право видавати тільки наші Українські Збори”. У компетенції Всеросійських Установчих зборів передбачалося залишити видання лише тих законів, що мали відношення до усієї Російської держави.

Проголошення Першим Універсалом автономії України мало важливе морально-політичне значення для всього народу України і було підтримано майже усіма. Центральна Рада отримувала запевнення всебічної підтримки українців у всіх куточках Росії і була в зеніті слави. Без фінансів, без організованої сили вона мала за собою тільки моральний престиж, але престиж загальнонаціональний.

Між тим Тимчасовий Уряд охарактеризував Перший Універсал як “відкритий заколот”. Російські соціалісти також різко виступили проти наміру українців здійснити автономію без згоди Тимчасового уряду, не дочекавшись Всеросійських Установчих Зборів. Цю позицію підтримала значна частина населення Києва, більшість якого становили росіяни.

Поява Першого Універсалу свідчила, що ідея українського відродження набуває практичного значення і розпочинається період закладання основ української державності. Дальшим кроком Центральної Ради було створення Генерального Секретаріату – виконавчого органу, своєрідного революційного уряду, який очолив В. Винниченко. Крім голови, до нього входили генеральні секретарі: фінансів (Х. Барановський), національної справи (С. Єфремов), військової справи (С. Петлюра), земельної справи (Б. Мартос), судової справи (В. Садовський), освіти (І. Стешенко), продовольчої справи (М. Стасюк) та генеральний писар (П. Христюк). Хоча в тогочасному українському політичному житті домінували есери, перший український уряд був у своїй більшості соціал-демократичним (УСДРП мала 4 посади, соціалісти-революціонери – 2, соціалісти-федералісти – 1, позапартійні – 2).

Неукраїнські кола прийняли створення Генерального Секретаріату як узурпацію влади. Серед українських провідних кіл також не було чіткого уявлення про його суть – треба розуміти його як уряд чи секретаріат для підготовчої роботи. Декларація Генерального Секретаріату, прийнята Центральною Радою, була досить поміркованою, але було ясно, що він ставить собі серйозні завдання – скликати Українські Установчі збори, незалежно від Всеросійських Установчих зборів та Конгрес поневолених народів Російської імперії тощо.

Для вирішення проблеми відносин Генерального Секретаріату з центром та узгодження російсько-українських відносин 12 липня 1917 р. до Києва прибула офіційна делегація міністрів Тимчасового Уряду на чолі з О. Керенським. Переговори закінчилися досягненням компромісу: Тимчасовий Уряд визнавав Українську Центральну Раду як легальне представництво українського народу за умови, що до її складу будуть введені представники національних меншин; за Центральною Радою визнавалося право виробити національно-політичний статус України і підготувати проекти законів, що мали бути затверджені Всеросійськими Установчими зборами. До їх скликання Центральна Рада обіцяла не вживати ніяких заходів для здійснення автономії України. Генеральний Секретаріат визнавався як адміністративний орган Тимчасового Уряду на території України. Через нього мали проходити усі закони й розпорядження загального характеру. Було досягнуто компромісу й в питанні українізації війська: Тимчасовий Уряд погодився сприяти об'єднанню українців в окремі військові частини.

Результати переговорів викликали неоднозначні оцінки як на Україні, так і в Росії. Якщо українці вважали, що представники Генерального Секретаріату пішли на значні поступки Тимчасовому Уряду, його міністри, у свою чергу, вважали навпаки. Після тривалих дискусій вони все-таки прийняли постанову, за якою Генеральний Секретаріат визнавався “найвищим органом управляння крайовими справами в Україні”, а його склад мав призначатися Тимчасовим урядом у порозумінні з Центральною Радою. Питання національно-демократичного устрою в Україні, а також земельна справа визнавалися компетенцією Російських Установчих зборів. Голосування з цієї постанови спричинило кризу Тимчасового Уряду й міністри-кадети вийшли з його складу.

Підсумки переговорів було узагальнено у Другому Універсалі Центральної Ради 16 липня 1917 р., який виразніше окреслював політичну й правову позицію Центральної Ради та Генерального Секретаріату. В Універсалі визначалися завдання і мета української державності: “Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада у згоді з національними меншостями України підготовлятиме проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих Зборів”. Водночас в Універсалі зазначалося: “ми рішуче виступаємо проти намірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів”.

За результатами переговорів до Центральної Ради введено 30 відсотків представників національних меншин; до Малої Ради – 18 (на 40 українців). Таким чином, тепер Центральна Рада ставала не тільки українським національним органом, але й парламентом України. Меншини в ньому отримали більше місць, ніж належало за їх відсотковим відношенням до українського населення (не більше ніж 20 відсотків), але Центральна Рада не заперечувала проти цієї диспропорції, бо хотіла залучити своїх противників до загальнонаціональних справ. До Генерального Секретаріату також було залучено двох росіян, двох євреїв і одного поляка.

Нову правову базу порозуміння Центральної Ради з Тимчасовим Урядом оформлено в “Статуті Вищого Управління України”, ухваленого Малою Радою 29 липня 1917 р. Статут розглядався як основний закон українського автономного устрою і мав стати основою діяльності адміністрації краю. Для підготовки проекту створено комісію у складі як українців, так і представників національних меншин, яка працювала упродовж двох місяців. За статутом Центральна Рада розглядалася як орган революційної демократії усіх народів України. Головна мета її діяльності визначалася у тому, щоб підготувати Україну “до остаточного здійснення автономного ладу й довести її до Українських Установчих Зборів та Російського Учредительного собрания”.

Генеральний Секретаріат наділявся правами парламентського уряду, мав формуватися Центральною Радою, бути відповідальним перед нею і затверджуватися Тимчасовим Урядом. Структура Генерального Секретаріату мала охоплювати усі сфери державного життя, зокрема військову. Виняток становили лише зовнішні відносини. Всі урядові органи в Україні мали підлягати владі Генерального Секретаріату. Він зобов'язувався передавати на затвердження Тимчасового Уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною Радою.

Однак Тимчасовий Уряд рішуче виступив проти цього Статуту і видав замість нього “Інструкцію Тимчасового Уряду Генеральному Секретаріатові”, яка значно обмежила права України: Генеральний Секретаріат мав стати органом не Центральної Ради, а Тимчасового Уряду, ним призначуваним на пропозицію Центральної Ради. Тимчасовий Уряд залишав за собою право видавати накази безпосередньо місцевим органам влади без відома Генерального Секретаріату. Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав, Генеральний Секретаріат обмежувався з 14 до семи секретарів. Нічого не говорилося про українізацію військових частин. Нарешті, Тимчасовий Уряд визнавав українську територію тільки в межах п’яти губерній: Київської, Волинської, Полтавської, Подільської, Чернігівської (без північних повітів). Іншим українським землям “Інструкція” давала право приєднатися до України шляхом висловлення волі їх губерніальних земств.

Центральна Рада довго вагалася, чи прийняти “Інструкцію”, чи стати на шлях революційної боротьби з Тимчасовим Урядом. Однак врешті, зважаючи на обставини часу, визнала “Інструкцію”, вважаючи, що вона може послужити основою для подальшої боротьби за права України. Важливо було те, що вона офіційно, в юридичних термінах, визнавала Центральну Раду й Україну як певну територіально-національну одиницю.

Після прийняття “Інструкції” відбулася відставка Генерального Секретаріату. Формування нового уряду проходило з великими труднощами. Багато українських партій відмовилися від запропонованих їм посад, оскільки не бачили реальної перспективи для впровадження автономії. Врешті новий уряд знову сформував В. Винниченко. До його складу увійшли в основному помірковані політики, збільшено кількість членів УПСФ, зменшено число членів УСДРП, доповнено склад російськими, єврейськими і польськими представниками.

Восени відносини між Центральною Радою і Тимчасовим Урядом знову загострилися. Центральна Рада й надалі продовжувала вести відносно самостійну політику. Так, 21 вересня у Києві відкрився Конгрес поневолених народів Російської імперії, метою якого було згуртування цих народів навколо ідеї демократичної федерації. У виступі на з'їзді М. Грушевський закликав до братнього союзу, в якому б не було місця нерівності між малими та великими націями і який ґрунтувався б виключно на рівноправності усіх народів. У прийнятих резолюціях “Про федеративний лад Російської республіки”, “Про національно-персональну автономію”, “Про Установчі збори” передбачалося розв'язання найважливіших проблем державного устрою: національного визволення на засадах “федерації, побудованої на національному принципі”; створення справді демократичного суспільства за широкої участі громадян у державному житті та законодавчого, а не адміністративного регулювання; оптимізації державного управління шляхом його децентралізації.

Генеральний Секретаріат перебував у пошуках ефективної програми дій, не маючи ні сил, ні часу для її здійснення. На виборах до міських дум влітку 1917 р. українські партії зазнали поразки у багатьох містах: в Києві вони отримали 20 відсотків місць, у Катеринославі й Житомирі – 10 відсотків, в Одесі – 4 відсотки (це підтверджувало той факт, що більшість населення цих міст складали не українці, а переважно євреї й росіяни). Петроград перешкоджав українізації армії, а вона тим часом розкладалася під впливом більшовицької агітації. Коли наприкінці вересня Центральна Рада вирішила скликати Українські Установчі збори, російський уряд розцінив це як тенденцію до сепаратизму і розпочав проти Генерального Секретаріату судове слідство. Більшовицький переворот в Петрограді 7 листопада 1917 р. створив в Україні нову політичну ситуацію й поставив перед Центральною Радою та її Генеральним Секретаріатом нові завдання.

Отже, упродовж п'яти місяців (червень – жовтень 1917 р.) Центральна Рада намагалася реалізувати право України на автономію шляхом переговорів з Тимчасовим Урядом, дотримуючись лінії на формування української влади мирним, еволюційним шляхом. У результаті взаємних компромісів напередодні жовтневого перевороту відносини між російськими й українськими властями хоч і залишалися напруженими, до розриву не дійшли. Центральна Рада погоджувалася чекати Всеросійських Установчих Зборів для остаточного вирішення питання про автономію України у складі демократичної Російської держави.

Центральна Рада засудила більшовицький переворот і не визнала Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Вона вважала, що влада має перейти до всієї революційної демократії, а більшовики є тільки її частиною. Більшовики, у свою чергу, агітували проти Центральної Ради, називаючи її контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною організацією. Швидко поширюючи свою владу на всю територію колишньої Російської імперії, на Україні, Кубані й на Дону більшовицький уряд спочатку зазнав поразки.

У Києві на той час утворилося три сили: Центральна Рада й Генеральний Секретаріат, з одного боку; сили Штабу Київського військового округу, що далі підтримували Тимчасовий Уряд, з другого; більшовики, що своєю агітацією про негайний мир, переділ землі та передачу робітникам підприємств здобували все більший вплив серед військових частин Південно-західного й Румунського фронтів і гарнізонів України, з третього.

Штаб Київського військового округу вирішив спочатку ліквідувати Київську Раду робітничих і солдатських депутатів, що перебувала під контролем більшовиків, а згодом і Центральну Раду. Перед цією загрозою Центральна Рада разом з соціалістичними групами національних меншостей терміново організувала Крайовий Комітет для охорони революції (до нього увійшли й більшовики). Однак він був надто неоднорідним і скоро розпався. Арешт Штабом членів Київської Ради робітничих і солдатських депутатів 10 листопада викликав у Києві страйки робітників і збройне повстання. Воно завершилося 11 листопада поразкою як Штабу, що виїхав на Дон, так і більшовиків, і переходом влади до Центральної Ради. Під час повстання Центральну Раду підтримав український полк, сформований з делегатів ІІІ Всеукраїнського військового з'їзду, що якраз проходив у Києві, а резолюції цього з'їзду стали підставою для проголошення Третього Універсалу.

13 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про включення до складу України усіх українських етнографічних земель, закликаючи населення до спокою, порядку й підпорядкування адміністрації, яку вона призначала. 12 листопада відбулися зміни у складі Генерального Секретаріату – до нього увійшли нові генеральні секретарі від УСДРП і УПСР, при цьому вибули члени УПСФ, що спричинило полівіння його курсу. 16 листопада Генеральний Секретаріат звернувся з відозвою до населення України, повідомляючи, що перебирає на себе повноту влади в Україні та приступає до вироблення низки законопроектів: про Українські Установчі збори, про земельну реформу, про організацію українського фронту тощо.

20 листопада 1917 р. Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила Українську Народну Республіку (УНР) в українських етнографічних межах. До неї входили: Київщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля, Полтавщина. Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина й Таврія без Криму; “воля народу” мала визначити майбутнє інших земель – частин Курщини, Холмщини, Воронежчини тощо, де більшість складало українське населення. ІІІ Універсал проголошував Українську державу, хоча й “не пориваючи федеративних зв'язків з Росією”. Центральна Рада ще сподівалася, що більшовицька влада буде скоро ліквідована й знову виникне можливість створення демократичної федеративної Росії, у складі якої вони бачили й Україну. За Універсалом право видавати закони і управляти країною до скликання Українських Установчих зборів належало Центральній Раді та її уряду – Генеральному Секретаріату.

Проголошувалися демократичні принципи: свобода слова, друку, віросповідання, зборів, страйків, недоторканість особи й помешкання, право вживати рідну мову в зносинах з державними установами. Скасовувалася смертна кара, оголошено амністію. Передбачалася ліквідація приватної власності на землю, тепер вона проголошувалася власністю всього народу. Встановлено 8-годинний робочий день, уряд і робітники отримували право контролю над підприємствами. Національні меншості одержували національно-персональну автономію. Оголошено реформу місцевого самоврядування. Принципи, проголошені в Третьому Універсалі, пізніше закріплено окремими законами УНР – про реорганізацію судів, про охорону прав національних меншостей та ін.

Тепер після падіння Тимчасового Уряду й проголошення Української Народної Республіки увесь державний апарат, усі фінанси, уся військова сила переходили під управління Генерального Секретаріату й він отримав усі можливості, щоб, за словами В. Винниченка, “творити життя на наш образ і подобу…” Перед Генеральним Секретаріатом постали тепер колосальні завдання: організувати новий державний апарат, здійснити соціально-економічні реформи, організувати українську армію, вирішити питання про мир. Проте наслідки державотворчої діяльності українського уряду виявилися набагато скромнішими порівняно із політичним потенціалом, закладеним у ІІІ Універсалі.

Як показали результати виборів до Всеросійських Установчих зборів, що пройшли у грудні 1917 р., Центральну Раду на той момент підтримувала переважна більшість населення: більшовики здобули на Україні лише 10 % усіх голосів, у той час як українські партії – УПСР, УСДРП і Селянська Спілка – 75%. У ході виборів більшовики агітували за переобрання складу Центральної Ради та скликання з'їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Таким шляхом вони мали намір перетворити її в орган, подібний до російського Центрального Виконавчого Комітету (ЦВК). Однак втілити ці плани не вдалося. Спроба більшовиків повалити Центральну Раду шляхом організації повстання у Києві в ніч з 12 на 13 грудня також не вдалася. Під керівництвом С. Петлюри була блискуче проведена акція повного роззброєння десятитисячного збільшовиченого вояцтва і арешту більшовицьких ватажків.

Тим часом конфлікт Центральної Ради із Радою Народних Комісарів набув надзвичайно гострих форм. Його наслідком став ультиматум російського Раднаркому Центральній Раді від 17 грудня 1917 р. У ньому, з одного боку, підтверджувалося право націй на самовизначення і визнавалася УНР та її право відокремитися від Росії. З іншого боку, Раднарком заявляв, що не визнає Центральну Раду за представника українського народу і звинувачував її у тому, що вона проводить буржуазну політику: сприяє дезорганізації фронту, роззброює більшовицькі війська й підтримує змову проти радянської влади. Як зазначалося в ультиматумі, якщо за дві доби не буде одержано задовільної відповіді на його вимоги, “РНК буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії й на Україні”. Ці ультимативні погрози РНК були тим більш лицемірними, що, не оголошуючи війни, більшовицькі війська фактично вже вели бойові дії проти військ Центральної Ради, зокрема за станцію Лозова, на Бахмацькому та Харківському напрямках.

У відповідь Генеральний Секретаріат зауважив, що не можна одночасно визнавати право націй на самовизначення “аж до відокремлення” й робити грубий замах на це право, нав'язуючи форми політичного ладу, як це робить Раднарком щодо УНР, і запропонував вирішити конфлікт між державами мирним шляхом. Після цього деякий час велися двосторонні переговори між Радянською Росією й УНР, але порозуміння досягнуто не було.

17 грудня, у той самий день, коли Раднарком надіслав свій ультиматум, у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Більшовики планували за допомогою з'їзду мирним шляхом перебрати владу в Україні, але зазнали невдачі. З'їзд висловив повну довіру Центральній Раді та Генеральному Секретаріату і відкинув ультимативні вимоги російського уряду. З 2500 його делегатів на більшовицькій платформі стояли тільки 127 делегатів.

Після цього більшовицькі делегати переїхали до Харкова, де на той час була вже зосереджена велика кількість російських більшовицьких військ. Об'єднавшись із делегатами з'їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів, що відбувався у цей час, більшовицькі делегати проголосили себе Першим Всеукраїнським з’їздом рад. Незважаючи на свою неправомочність приймати будь-які рішення, оскільки представляли менше третини рад України (всього 96 із 300), делегати з’їзду 25 грудня 1917 р. проголосили Українську республіку рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (спершу також названу УНР), визнали її федеративною частиною Російської республіки, поширили на її територію чинність декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад. Було обрано Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) у складі 40 членів (13 українців) на чолі з лівим соціал-демократом Ю. Медведєвим. Комітет опублікував Маніфест про розпуск Центральної Ради та Генерального Секретаріату, створив крайовий комітет для боротьби з контрреволюцією. 30 грудня ВУЦВК сформував перший український радянський уряд – Народний Секретаріат у складі 12 осіб (5 українців). З огляду на кількісний і представницький склад з’їзд не міг називатися Всеукраїнським і виступати від імені українського народу, а створені ним органи (ВУЦВК та Народний Секретаріат) були незаконними, а радянська влада, встановлена за допомогою військової сили іноземної держави – нелегітимною.

Проте Рада Народних Комісарів Росії одразу ж визнала ЦВК й Народний Секретаріат як “органи влади всієї України”. Створення в Харкові більшовицького уряду стало головною передумовою інтервенціоністської політики російських більшовиків проти України. Перша інтервенція радянської Росії проти УНР розпочалася у грудні 1917 р. На Україну було перекинуто 30-тисячне угруповання російських більшовицьких військ на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Водночас у результаті більшовицької агітації та власної неефективної соціально-економічної політики Центральна Рада почала стрімко втрачати соціальну базу. Російські більшовицькі війська швидко просувалися по території України. Упродовж січня 1918 р. армія В. Антонова-Овсієнка зайняла Лівобережжя, загрожуючи Києву. Одночасно в Києві вибухнуло повстання робітників, що перебували під впливом більшовиків, з центром на заводі “Арсенал”, яке було ліквідоване четвертого лютого 1918 р. українськими збройними відділами, підпорядкованими Центральній Раді. 8 лютого 1918 р. після кількаденного артилерійського бомбардування міста більшовицькі частини вступили в Київ, де було вчинено жорстокі розправи над українським населенням. Центральна Рада з частиною військ перемістилася до Житомира.

Для того щоб встановити причини такого стану справ, звернімося до державотворчої й законотворчої діяльності Центральної Ради. Боротьба за українську державність вимагала створення власних збройних сил. З середини квітня 1917 р. у національному русі визначились дві протилежні політичні позиції щодо української національної армії. Члени військового товариства ім. Гетьмана Павла Полуботка, очолюваного М. Міхновським, виходили з того, що тільки сильна армія може стати запорукою самостійної України і вважали за необхідне надати стихійному військовому руху солдат-українців організованих форм. Натомість представники соціалістичних партій, що обіймали в Центральній Раді провідні посади, виступали проти створення регулярної національної армії, домагаючись заміни її народною міліцією. Тож перемогла концепція організації збройної сили територіально-міліційного характеру.

У січні 1918 р. після тривалої й гострої дискусії Центральна Рада прийняла закон про утворення української народної міліції. Згідно з ним регулярна армія ліквідовувалася. Оголошувався набір інструкторів для підготовки народної міліції, з яких передбачалося сформувати окремі військові частини – київську, харківську й одеську – для прискореного навчання бійців народної міліції різних місцевостей та округів. Центральна Рада прийняла також спеціальний “Закон переводу до Українського флоту”, за яким російський Чорноморський флот оголошувався флотом УНР і мав виконувати свої обов'язки по охороні побережжя й торгівлі на Чорному й Азовському морях. Але вжиті заходи виявилися запізнілими та недостатніми. Перед наступом радянських військ проти УНР Центральна Рада виявилася неготовою до захисту України, маючи у розпорядженні нечисленні військові частини й формацію Вільного Козацтва.

Переконавшись, що народна міліція неспроможна виконувати функції, які на неї покладалися, українські військові діячі у квітні 1918 р. почали працювати над планом організації армії на основі загального територіального набору. Нова українська армія мала складатися з 8 піхотних корпусів та 5 дивізій кінноти. Проте уряд УНР не встиг втілити в життя плани організації нової армії у зв'язку із гетьманським переворотом.

Пріоритетне значення мало прийняття Центральною Радою земельного закону. Такий проект після довгих зволікань та під тиском селянських мас, підтриманих партією українських есерів, Центральна Рада підготувала у листопаді 1917 р. Проект був досить поміркованим. Відповідно до нього норма землі, що не підлягала конфіскації, становила понад 40 десятин. В умовах безземелля українського селянства це викликало гостру критику з боку представників від селян в Центральній Раді. Однак навіть цей закон планувалося ввести в дію лише після затвердження його майбутніми Установчими зборами. Це викликало невдоволення селян і підштовхнуло багатьох з них на бік радянської влади. А це, у свою чергу, змусило Центральну Раду прийняти наприкінці січня 1918 р. новий земельний закон, значно радикальніший від попереднього, що скасував приватну власність на землю. Але до цього часу Центральна Рада вже втратила довіру значної частини бідного й середнього селянства. Водночас гасло “соціалізації” землі відштовхнуло від Центральної Ради заможні верстви села, які пізніше підтримали гетьманський переворот. Відчуваючи це, 29 квітня 1918 р. Центральна Рада внесла зміни до земельного закону, згідно з якими тепер дозволялося мати у приватному володінні до 30 десятин землі. Однак було вже надто пізно, це був останній день існування Центральної Ради.

Центральна Рада не змогла також створити ефективної адміністрації на місцях. Місцеві органи влади формувалися згідно з постановою Центральної Ради від 23 квітня 1917 р. у вигляді губернських, повітових та міських українських рад. Однак, не маючи змоги забезпечити адміністративний апарат людьми, які могли б проводити її політичну лінію на всіх рівнях влади, Центральна Рада часто не могла домогтися виконання своїх рішень на місцях. Брак національно свідомих людей, які змогли б зайняти місця в механізмі державного управління, відчувався не тільки в провінції, а й у самій столиці. Водночас соціалістична ідеологія лідерів Центральної Ради, їх прагнення створити в Україні державу “трудящого народу” не дозволила їм залучити до апарату управління тих українців, які не поділяли соціалістичних думок або належали до “експлуататорських класів”.

Надзвичайно складним питанням для Центральної Ради став процес прийняття державного бюджету, який так і не вийшов за межі проміжних рішень. 11 квітня 1918 р. вона ухвалила закон, який передбачав введення тимчасового розкладу, який мав складатися відповідними міністерствами на кожні чотири місяці поточного року і затверджуватися Центральною Радою.

У січні 1918 р. Центральна Рада ввела у дію закон про випуск державних кредитних білетів УНР. Їх випуск був обмежений потребами грошового обігу й до утворення золотого фонду покривався майном республіки. На початку березня 1918 р. Мала Рада ухвалила закон про нову монетну систему, за грошову одиницю було визнано гривну. Окремі акти регламентували також питання оподаткування.

Центральна Рада так і не змогла створити таку важливу структуру державності, як судова система, хоча з метою її реформування у вересні 1917 р. було проведено крайовий з'їзд українських правників.

У січні 1918 р. затверджено закон про національно-персональну автономію. Згідно з ним за всіма меншинами в Україні визнавалося право на самоуправне життя в сфері культури і внутрішньої організації, здійснюване через національні союзи, які мали право законодавчої ініціативи і бюджетного фінансування. Закон надав національну автономію росіянам, євреям, полякам. Інші національні меншини могли дістати такі ж права при наявності списку своїх членів загальною кількістю не менше 10 тис. осіб.

2 березня 1918 р. був ухвалений закон про новий територіально-адміністративний поділ, згідно з яким територія УНР поділялася на 30 земель. Землі поділялися на волості, останні складалися з громад. Однак через військово-політичну нестабільність новий устрій так і не був упроваджений у життя. Під час перебування Центральної Ради в Житомирі (кінець січня – лютий 1918 р.) ухвалено державний герб УНР – тризуб Володимира Великого. Важливе значення мало прийняття закону про громадянство.

Певні кроки Центральна Рада зробила у галузі соціального законодавства, щоправда, з великим запізненням. Законодавчо регламентувалася тривалість робочого дня, особливості найму жінок і неповнолітніх, надурочна й нічна праця тощо.

За часів Центральної Ради відбувається відродження української культури і освіти. Найважливішим напрямом культурно-освітньої роботи стала українізація школи. У Києві було започатковано три державні гімназії з українською мовою викладання, а всього в містах України до осені 1917 р. відкрилося 53 середні школи. У травні розпочалося запровадження української мови в усіх навчальних закладах. Були організовані місячні курси української мови для учителів з периферії, їх кількість сягала сотні. Українізація вищої школи передбачала створення кафедр українознавства (української мови та літератури, історії, економіки, права) та викладання українською мовою.

Державотворчу діяльність Центральної Ради гальмували не лише брак часу й професіоналізму, але й політичні та ідеологічні пристрасті, відсутність чіткої процедури підготовки та проходження законопроектів. Не було вироблено спеціальних актів, які б розкривали правовий статус і повноваження самої Центральної Ради та її Генерального Секретаріату. Універсали Центральної Ради й розпорядження Генерального Секретаріату з цього приводу містять лише загальні принципи. Розподіл функцій між гілками влади так і не був здійснений. Тому вони нерідко вирішували одні й ті ж питання, з яких приймалися то постанови, то закони. Така правова невизначеність тривала практично до останніх днів існування Центральної Ради. Окрім того, закони та постанови, що приймалися, через відсутність належних механізмів далеко не завжди своєчасно й ефективно втілювалися в життя.

Серед причин поразки Центральної Ради була її непослідовна зовнішня політика – хитання в орієнтації між Антантою й Центральними державами, яка врешті призвела Україну до сепаратного Брест-Литовського мирного договору з Центральними державами.

Вже влітку 1917 р., коли першочерговим завданням Англії й Франції було утримати Росію у світовій війні, їх увагу привернув національно-визвольний рух в Україні, через територію якої проходив Південно-західний фронт. Відносини представників Антанти з Генеральним Секретаріатом значно активізувалися з проголошенням Третього Універсалу. У ході переговорів з членами Генерального Секретаріату англійські та французькі військові висловлювали симпатії до культурного й політичного відродження України та пропонували УНР технічну й фінансову допомогу. Інтерес держав Антанти до України – по-перше, як до хлібного регіону, по-друге, як до учасниці у боротьбі проти Центральних держав – обумовлювався виключно їх військовими інтересами.

Центральна Рада, сприймаючи увагу держав Антанти до УНР як визнання її самостійності, а також вважаючи за необхідне розірвати відносини з більшовицькою Росією 22 січня 1918 року ухвалила Четвертий Універсал, що проголосив незалежність України. Крім того, повноправна участь УНР у Брест-Литовських мирних переговорах також вимагала проголошення її незалежності. Того ж дня Центральна Рада ухвалила постанову про надання уряду повноважень на підписання умов Брест-Литовського миру.

Четвертий Універсал надав якісно нового статусу Українській державі. Вона ставала незалежною, самостійною, суверенною. За Універсалом джерелом влади був народ України, виконавчим органом замість Генерального Секретаріату ставала Рада Народних Міністрів. Вона створювалася Центральною Радою й була підзвітною їй. Уряду було доручено завершити переговори з Центральними державами та підписати з ними мир. В Універсалі заявлялося також про необхідність якнайшвидше скликати Українські Установчі збори і прийняти Конституцію самостійної Української Народної Республіки.

За проголошення незалежності України голосували в Малій Раді представники всіх українських партій і представник польських соціалістів. Проти – російські й єврейські соціал-демократи. З 49 присутніх на засідання Малої ради “за” проголосували 39, проти – 4, утримались – 6.

Четвертий Універсал завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який вийшов за межі ідеї автономії й федерації й реалізувався в проголошенні незалежності. Через тиждень після проголошення Четвертого Універсалу відбулася відставка уряду В. Винниченка і сформовано новий кабінет на чолі з В. Голубовичем. У ньому, крім двох соціал-демократів, усі міністри належали до УПСР.

9 лютого 1918 р. УНР підписала у Брест-Литовську сепаратний мир з Четверним союзом. Це був вимушений крок, на який Центральну Раду штовхнула надзвичайно складна внутрішня ситуація в країні та війна з Раднаркомом Росії. Делегація радянської Росії у Брест-Литовську після тривалих процедурних узгоджень визнала право делегації Центральної Ради на самостійну участь в переговорах. Тим самим уряд радянської Росії визнав УНР як самостійну державу. За умовами договору Центральні держави також визнавали УНР як самостійну державу, встановлювали з нею дипломатичні стосунки, зобов'язувалися надати Центральній Раді військову допомогу у війні з більшовиками. Натомість УНР зобов'язувалася постачати в ці держави хліб, вугілля, худобу тощо, все, чого їм бракувало через блокаду, організовану Антантою. Так, становище Австро-Угорщини було просто катастрофічним. Користуючись цим, делегація УНР домоглася укладання додаткового таємного протоколу про виділення українських земель Австро-Угорщини – Галичини й Буковини – в окремий Коронний Край, але згодом Австро-Угорщина анулювала цей договір. Крім того, Брест-Литовський договір визначав українсько-польські кордони, за якими Холмщина і Підляшшя мали увійти до складу УНР.

Згідно з договором УНР з Центральними державами німецькі війська разом зі збройними формуваннями Центральної Ради перейшли у наступ проти більшовицьких військ. 2 березня українські війська при підтримці німців зайняли Київ. Центральна Рада повернулася до столиці. Упродовж березня – квітня усі українські землі було звільнено від більшовицьких військ.

Українська влада сподівалася, що німці й австрійці не втручатимуться у внутрішні справи УНР і скоро залишать її територію. Натомість безладдя й політика соціалістичного уряду викликали у останніх сумнів щодо спроможності Центральної Ради виконати домовленості про поставки до Німеччини й Австро-Угорщини продовольства та інших матеріальних цінностей. Тож німецька військова адміністрація почала наводити порядок в Україні власними силами. З цього приводу виник гострий конфлікт між українською владою й німецьким військовим командуванням.

Так, 6 квітня головнокомандувач німецькими військами фельдмаршал Г. Айхгорн видав наказ, що зобов'язував селян засівати поля; у разі неможливості цього, це мали робити поміщики, а земельні комітети повинні були їм допомагати. За грабунки чи знищення посівів передбачалася сувора кара. Наказ викликав велике обурення в Центральній Раді, стало очевидно, що в країні фактично виникло двовладдя, “дружні” німецькі війська виявилися окупаційними. У цих умовах український уряд не зміг налагодити ні адміністрацію в Україні, ні взаємини з німецьким військовим командуванням. Суспільна думка українців була налаштована проти існуючого уряду. Особливо сильним було незадоволення серед землевласників, як поміщиків, так і заможних селян.

Поміщики вимагали повернення конфіскованої власності. Промислові кола вимагали скасування або перегляду робітничого законодавства. Заможна частина селянства виступала проти соціалізації землі, прагнучи повернути приватну власність на землю.

Водночас Центральна Рада стрімко втрачала вплив серед широких мас, уряд не контролював ситуацію на місцях. Розуміючи це, Центральна Рада вирішила розпочати підготовку до скликання Всеукраїнських Установчих зборів, що мали підтвердити її курс на соціально-економічні реформи. Було визначено й дату їх скликання – 12 травня 1918 р. Проте політична ситуація в Україні вже кардинально змінилася. 25 квітня Г. Айхгорн видав наказ про запровадження німецьких польових судів. Услід за цим було роззброєно українську дивізію сірожупанників, а 28 квітня на засідання Центральної Ради німці у брутальній формі заарештували двох українських міністрів.

29 квітня, в останній день свого існування, Центральна Рада ухвалила Конституцію України – «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Прийняття Конституції УНР стало закономірним наслідком державотворчого процесу в Україні, започаткованого у березні 1917 р. У Конституції заявлялося, що Україна є суверенною, самостійною й ні від кого не залежною державою, суверенне право в державі належить народові й здійснюється через Всенародні Збори України. Конституція не визначала кордонів держави, але наголошувала, що її територія є неподільною. Не порушуючи принцип єдиновладдя, вона передбачала надання землям, волостям і громадянам права самоврядування.

Одним з головних принципів, що знайшов втілення в Конституції УНР, був принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавчу владу мали здійснювати Всенародні Збори, обрані на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного голосування “всіх, хто користується громадянськими та політичними правами на Україні і в них судово не обмежений”. Громадянські права поширювалися як на чоловіків, так і на жінок, які досягли 20 років. Право участі в голосуванні надавалося всім громадянам, у тому числі військовим і біженцям. Всенародні Збори мали затверджувати міжнародні угоди, оголошувати війну й укладати мир, формувати уряд.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів. Вона мала координувати й контролювати діяльність установ місцевого самоуправління, не порушуючи їх компетенції визначеної законом. Рада Міністрів отримувала свої повноваження від Всенародних Зборів і звітувала лише перед ними. Вводилася норма, згідно з якою члени уряду не пізніше семи днів зобов'язувалися давати безпосередньо або ж через своїх представників відповіді на запити депутатів Всенародних Зборів.

Судова влада мала бути незалежною. Судових рішень не могли відмінити ні законодавчі, ні адміністративні органи влади. Найвищою судовою владою Української Держави визначався Генеральний Суд УНР, колегію якого мали обирати Всенародні Збори на п'ять років. Генеральний Суд виступав і найвищою касаційною інстанцією для всіх судів республіки, однак він позбавлявся адміністративної влади.

Основний закон гарантував усім громадянам УНР рівні громадянські й політичні права: соціальне походження, віросповідання, національність, освітній рівень чи майнове становище не давали ніяких привілеїв. Проголошувалися також рівність прав та обов'язків чоловіків і жінок. Громадянин УНР не міг бути одночасно громадянином іншої держави. Проте в Конституції УНР нічого не говорилося про майнові права громадян. Приватна власність на засоби виробництва, на землю в принципі не заперечувалася, але й не гарантувалася. Конституція законодавчо не визначила межі компетенції національних об'єднань, адміністрацій автономних земель та центральної державної влади. Проте цій Конституції УНР, не судилося бути впровадженою в життя через гетьманський державний переворот.

Таким чином, Центральна Рада була представницьким органом усієї України, своєрідним парламентом, сформованим революційним часом. У ній були представлені головним чином соціалістичні партії, які прагнули вирішити не лише національні, але й соціальні проблеми суспільства.

Аналізуючи причини поразки Центральної Ради, перш за все, слід брати до уваги накопичені десятиліттями гострі соціально-економічні проблеми Російської імперії, примножені світовою війною, що призвели до народного вибуху небаченої сили. Події грудня 1917 – січня 1918 рр. засвідчили, що демократизм, реформаторство, еволюційність як стратегія і політичний курс УНР увійшли в безпосереднє зіткнення з революційністю більшовиків, що сповідували рішучу відмову від загальновизнаних принципів суспільного строю і прокладали собі дорогу силою, піднімаючи на збройну боротьбу маси, обіцяючи й даючи їм те, чого вони хотіли – мир й землю.

Водночас слабкість Центральної Ради у боротьбі з більшовиками була обумовлена і її політикою: досить повільним, неадекватним революційному часу прийняттям нею рішень, здійсненням нагальних заходів щодо проведення аграрної реформи, організації армії, налагодження адміністративного управління на місцях тощо. Це дозволило більшовикам перехопити ініціативу у вирішенні найболючіших соціальних питань того часу – припинення війни, наділення селян землею, поліпшення становища робітництва, що й призвело до стрімкого зростання їх популярності й падіння впливу Центральної Ради.

Діячі Центральної Ради виявилися неготовими глибоко і всебічно проаналізувати ситуацію, виробити й реалізувати політичну програму, адекватну складній соціально-економічній обстановці, що склалася в Україні за умов тривалої кровопролитної війни, глибокої соціальної й політичної кризи.

Центральна Рада не змогла створити єдиного могутнього національного фронту усіх українських патріотів у боротьбі за державність, подолати гострі політичні суперечності між партіями, що до неї входили. Відсутність національної єдності серед українців, внутрішні суперечки, розбрат стали основною причиною слабкості створеної Центральною Радою держави.

Мала місце певна переоцінка нею національних й недооцінка соціальних аспектів у процесі боротьби за утвердження державності. Відчувалася гостра нестача кадрів в усіх ланках державного апарату, слабкість створених органів державної влади в центрі й на місцях.

Однак, оцінюючи діяльність Центральної Ради, варто також брати до уваги і її заслуги перед українським народом. Центральна Рада підняла українців на національно-визвольну боротьбу за відродження державності, заклала основи майбутнього політичного, суспільного й економічного ладу незалежної України, що ґрунтувався на засадах якнайширшої свободи й демократії.

Дата добавления: 2014-01-11