Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Українська Народна Республіка доби Директорії




У результаті повстання проти режиму гетьмана П. Скоропадського до влади прийшла Директорія. Перед нею постали складні проблеми: внутрішні – організація владних державних інституцій та надійної військової сили та зовнішні – домогтися міжнародного визнання і пошук союзників для боротьби за українську державність.

Постановою від 9 грудня 1918 р. Директорія поновила закони Центральної Ради: про національно-персональну автономію, земельну реформу, восьми-годинний робочий день, профспілки та скасувала закони Гетьманату, які були “направленні проти інтересів трудових класів і шкідливих для всього громадянства”.

26 грудня 1918 р. Директорія проголосила свій програмний документ – Дек-ларацію, що мала всі ознаки конституції. Нею визначався статус Директорії, як “тимчасової верховної влади революційного часу” на період збройної боротьби і яка передасть свої права і повноваження “лише трудовому народу самостійної Української Народної Республіки”. За уявленнями лідерів Директорії “трудовий народ” складався з трьох груп: “трудового селянства”, “міського робітництва” та “трудової інтелігенції”.

З метою збереження єдності українських політичних сил, що брали участь у протигетьманському повстанні, 26 грудня 1918 р. було сформовано уряд – Раду Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським, до складу якого увійшли представники усіх партій, що входили до Українського Національного Союзу. Уряд задекларував, що буде проводити соціальні реформи, орієнтуючись на кращі зразки західноєвропейської демократії. На підприємствах відновлювався робітничий контроль та восьмигодинний робочий день. 8 січня 1919 р. ухвалено аграрний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу.

Після проголошення Декларації в українських партіях активізувалися дискусії щодо форми державної влади. З'ясувалося, що в суспільстві на той час існувало чотири точки зору на розбудову держави: повернутися до політичної системи часів Центральної Ради; відмовитись від ідеї парламентаризму, встановити диктатуру пролетаріату та перейти на платформу влади рад; проголосити військову диктатуру; продовжувати реалізацію курсу Директорії на скликання Трудового конгресу. Врешті перемогла ідея Трудового конгресу – всенародного представницького форуму, що мав прийняти остаточне рішення щодо форми влади в УНР і конституювання державної влади.

Закон про вибори до Трудового конгресу, що мав виконати роль представницького парламенту, було видано 5 січня 1919 р. Виборчим правом могли користуватися лише особи, які досягли 21 року (незалежно від статі, віросповідання і національної приналежності). Делегати обиралися лише з представників робітників, селян та інтелігенції від територій України, що не були зайняті більшовиками, та від Західноукраїнської Народної Республіки.

Засідання Трудового конгресу відбулися від 23 до 28 січня 1919 р. за участю майже 400 делегатів від Наддніпрянської України і 65 делегатів від ЗУНР.

Напередодні, 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві відбувся урочистий Акт Злуки – об'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну державу. Наступного дня Конгрес ратифікував “Універсал Соборності”, за яким ЗУНР (що почала називатися Західною областю УНР) входила в єдину державу на умовах повної автономії. УНР зобов'язувалася надавати ЗО УНР збройну допомогу в боротьбі з польською агресією; президент Української Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії. На жаль, ця подія не була спроможною нейтралізувати чи бодай пом’якшити існування між східними і західними землями соціальних, політичних, культурних і психологічних розбіжностей, які існували протягом століть. До реального об’єднання не дійшло. Тодішня критична ситуація змусила обидві частини України йти ще власними, окремими шляхами: Наддніпрянській – вести важку війну з більшовицькою Москвою, а Наддністрянській з поляками.

Трудовий конгрес відкинув ідею диктатури пролетаріату й висловився за демократичний устрій України, за підготовку закону про загальні демократичні вибори до парламенту Соборної України й до органів місцевого самоврядування.

Конгрес ухвалив “Закон про форму української влади”, згідно з яким законодавчою владою затверджувався парламент, а виконавчою – уряд, Рада Народних Міністрів. Також було ухвалено “Універсал Трудового конгресу”, який фактично став конституційним актом, що накреслював напрямки законотворчої роботи, функції Директорії, Ради Міністрів, органів місцевої влади.

З огляду на воєнний стан Трудовий конгрес ухвалив доручити владу і оборону держави Директорії УНР, яка до скликання найближчої сесії конгресу мала бути верховною владою з законодавчими, виконавчими й адміністративними функціями, здійснювати управління через уряд – Раду Народних Міністрів. Директорія мала повноваження призначати й знімати з посад членів уряду, які були відповідальними перед нею за свою діяльність. Закони, прийняті Директорією, мали бути затверджені або відхилені наступною сесією конгресу.

Владу на місцях мали здійснювати представники уряду в тісному контакті і під контролем трудових рад. Положення про вибори до місцевих трудових рад мали розробити уряд і комісії Трудового конгресу. Водночас уряд і комісії конгресу мали розробити закон про вибори до парламенту. Отже, проголошуючи курс на вибори всенародного парламенту, зберігався “трудовий принцип” організації влади. Але реформа місцевої влади на основі “трудового принципу”, насамперед через постійні військові дії, не була здійснена.

Тимчасові повноваження верховної влади через об’єктивні причини залишалися за Директорією впродовж досить тривалого часу її існування. Подальші воєнні дії, катастрофічна роз’єднаність українських сил і криза політичної системи відсунули проблему подальшого конституційного забезпечення державної влади на другий план.

Одним з основних на конгресі було питання захисту УНР і її зовнішньої орієнтації. Україна опинилася у ворожому оточенні. На заході у результаті війни Польщі проти ЗУНР утворився польський фронт. З півночі й північного сходу на УНР наступали російські більшовики. На півдні (в Одесі, Миколаєві й Херсоні) висадився французько-грецький десант Антанти, який орієнтувався на російську Добровольчу армію А. Денікіна. На південному заході, на правому березі Дністра, стояли румунські частини, які після того, як у березні 1918 р. окупували Бессарабію, а у листопаді 1918 р. зайняли Буковину. Найбільшою перепоною для становлення УНР стала друга російсько-українська війна і з самого початку найважливішим став антибільшовицький фронт.

Як і в 1917 році, радянська Росія застосувала тактику допомоги радянському урядові України, створеному у листопаді 1918 р. рішенням ЦК РКП(б). Тоді ж у Курську утворено командування українського фронту на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, Й. Сталіним, В. Затонським, яке вже на початку грудня 1918 р. повело з Курська воєнні операції проти УНР, формально не оголошуючи війни. Частини Червоної армії у грудні 1918 р. зайняли Гомель, Городню, Чернігів; у січні 1919 р. – Ніжин, Козелець, Бровари.

Уряд УНР намагався дипломатичними засобами припинити війну, посилав одну за одною (31 грудня 1918 р., 3 і 4 січня 1919 р.) ноти до Москви із запитом про причини наступу військ РСФРР на Україну. Однак Нарком закордонних справ РСФРР лицемірно відповідав, що російських військ в Україні немає, а військові дії ведуться між військами Директорії і військами українського радянського уряду. 29 січня 1919 р. Директорія надіслала у Москву ультиматум, в якому на конкретних фактах доводила, що проти УНР ведуть війну саме російські війська. На пропозицію наркома Г. Чичеріна вирішити незгоди шляхом офіційних державних переговорів до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія на чолі з С. Мазуренком (незалежним соціал-демократом).

У керівних колах Директорії та політичних партіях ставлення до переговорів було неоднозначним. Частина українських лідерів (В. Винниченко, В. Чехівський) схилялися до угоди з Москвою. Противники угоди з московським урядом, у тому числі й С. Петлюра, шукали порозуміння з Антантою. Та обставина, що червоні війська вели бойові дії без проголошення війни, ускладнювало боротьбу проти них, тому 16 січня 1919 р. Директорія змушена була оголосити війну, а 24 січня ухвалила закон, яким “всю територію Української Народної Республіки оголошено на воєнному стані, а Київську, Чернігівську і Полтавську губернії – в стані облоги.

Наступ Червоної армії більшовицька пропаганда трактувала як визвольний похід проти іноземних інтервентів і їх “буржуазно-націоналістичних лакеїв”. Уряд УНР інакше не називали, як “буржуазно-контрреволюційним”, “антинародним”, армію як “бандитську”, “погромну” і

т. ін.

Через більшовицький наступ конгрес перервав свої засідання 28 січня й більше через труднощі, спричинені війною, не збирався. Директорія та уряд УНР під тиском радянських військ 2 лютого 1919 р. залишили Київ і перемістилися до Вінниці, а звідти – до Проскурова та Рівного, поступово втрачаючи контроль над територією республіки.

Армія УНР була в стані організації. Це були переважно повстанські загони зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Більшість військових з’єднань виникали стихійно і були слабоорганізованими, дрібними тактичними одиницями на чолі з малограмотними отаманами, які у боротьбі з більшовиками піддавалися їх пропаганді, оголошували нейтралітет, а іноді у критичні моменти переходили на їх бік. Такі повстанські загони були тісно пов'язані з територіями свого проживання і не виходили за їх межі, ведучи основну боротьбу за важливі залізничні вузли, від чого їх значення зменшувалося. Більшовицька агентура підбурювала до утворення рад і ревкомів, до виступів проти Директорії. Доводилося збройно придушувати ці виступи, що додавало пропаганді нових аргументів.

У цій ситуації вже на початку січня 1919 р. склалася своєрідна система військового лідерства, за якою найсильніші отамани – П. Болбочан на Слобожанщині, М. Григор'єв на Херсонщині, Н. Махно на Катеринославщині, Ангел на Чернігівщині, Зелений на півдні Київщини, Я. Шепель на Поділлі – стали напівсамостійними правителями великих територій. В окремих містах і повітах висувалися свої отамани, які контролювали певну територію. Все це супроводжувалося популістськими революційними гаслами й повною анархією на місцях.

Треба було скріплювати владу, встановлювати спокій усередині і обороняти державу ззовні; пекучою була проблема розбудови державного апарату, формування і зміцнення армії тощо.

Армія не мала достатньої кількості зброї і потребувала структурної реорганізації. Реорганізація проводилася безпосередньо на фронті у бойових частинах, нові структури вводилися при паралельному існуванні старих. Здійснено низку заходів для зміцнення дисципліни у війську, затверджено Дисциплінарний статут, в якому оголошувалися обов’язки і права козаків і старшин, у тому числі і щодо накладання покарань і стягнень, ухвалено закон про надзвичайні військові суди.

Причиною невдач і поразок армії УНР навесні 1919 р. справедливо називають розпорошеність влади і отаманщину. Найбільш загрозливим явищем були спроби використати отаманські військові формування проти Директорії та уряду УНР. Знаряддям у спробі державного перевороту навесні 1919 р. було використано групу військ отамана В. Оскілка, а у червні – отамана П. Болбочана.

Водночас в українських урядових і політичних колах існували дві концепції: з більшовиками проти Антанти чи з Антантою проти більшовиків. Виразником першої був В. Винниченко, другої – С. Петлюра. Перемогла друга концепція і Директорія розпочала переговори з французьким військовим командуванням в Одесі з метою отримати від Франції технічну допомогу для боротьби з інтервенцією російських більшовиків. Переговори продовжувалися з січня до кінця березня 1919 року.

На переговорах з французьким командуванням українська сторона вимагала визнати незалежність і суверенітет України, а Директорію – її тимчасовим законодавчим органом, повернути Україні Чорноморський флот, гарантувати повну автономію української армії. Зі свого боку, французька сторона висувала такі вимоги: українці мали реорганізувати Директорію та уряд, усунути від керівництва В. Винниченка й В. Чехівського за їх “збільшовичення” й С. Петлюру як “командира бандитів”; виставити проти більшовиків армію у 300 тис. чоловік під верховним французьким командуванням; залучити до української армії російських офіцерів з Добровольчої армії; припинити війну з Польщею. Справу державної незалежності України та її західних кордонів мала вирішити Паризька мирна конференція.

На внутрішній нестабільності УНР згубно позначилося суперництво в національно-визвольному русі, а особливо – у його керівництві. Відсутність єдності в українських політичних колах та у проводі новопосталої держави відіграло свою трагічну роль. Розкол українського визвольного руху призвів до відокремлення у ньому чотирьох політичних таборів: комуністичного, ліворадикального (незалежники і боротьбисти); соціалістичного УСДРП (офіційна), УПСР (центральна і “права” течії); ліберально-демократичного (УПСФ) та консервативного, праворадикального (УПСС, УНРП, УХДП).

Надзвичайно напруженою була і етнополітична ситуація в Україні. Переважна більшість росіян підтримувала зв’язок з метрополією. Росія була для них єдиною і неподільною. Пролетарські прошарки бачили її радянською, а заможні – буржуазно-демократичною. Польське населення, маючи “по сусідству” новостворену Польську Республіку, виступало за входження українських територій до складу Польщі в кордонах 1772 р. “Бездержавні” євреї також здебільшого не підтримували курс на створення Української держави і нерідко виступали колабораціоністами. Одну частину єврейства приваблював інтернаціоналізм більшовиків, інші (переважно власники) сповідували принцип побудови єдиної демократичної Росії.

По відношенні до української державності склалися три соціальних групи. Ідею суверенності УНР підтримувала національно свідома інтелігенція та частина свідомого селянства. Робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція і частина селянства, що висувала виключно соціальні вимоги, були на боці Радянської Росії. За входження в єдину небільшовицьку Росію виступали буржуазія, середній клас та певний прошарок заможного селянства.

Роз’єднання українських сил і політична боротьба всередині державницького табору набирали катастрофічного характеру, і це призвело до тотального розколу на низку політичних таборів та соціальних груп: по-перше, це розкол між новоствореною державою і суспільством, яке не підтримало намагань створити державні структури для політичної і соціальної організації суспільства; по-друге, класовий розкол і розкол серед селянства як класу, що міг стати соціальною базою державотворення; по-третє, це розмежування українських політичних сил на політичні табори; по-четверте, це розкол міжнаціональний, внаслідок якого основні національні меншини не підтримали створення української державності; по-п’яте, розкол на Захід і Схід, який ментально і політично розділив українців і не дозволив реалізувати соборницьку ідею.

Безумовно, усе це спричинило надзвичайно складну і напружену ситуацію в Україні і породило всеохоплююче військово-політичне протистояння, яке в умовах воєнного агресивного втручання “білої” та “червоної” Росії вело до краху української державності. Основна ж маса політично малограмотного населення не розуміла, хто за яку владу виступає і якої позиції дотримується, що призводило до повної дезорієнтації і дезорганізації загалу.

Відсутність єдності в українських політичних колах призвела до кризи влади. УСДРП й УПСР відкликали своїх членів з уряду. 29 січня Директорія прийняла відставку В. Чехівського. Втративши надію на успіх подальшої боротьби зійшли з політичної арени В. Винниченко, М. Грушевський, М. Шаповал. Мужню державницьку позицію зайняв С. Петлюра, який 11 лютого вийшов з членів УСДРП і фактично став головою Директорії УНР. З цього часу ім'я С. Петлюри стало єдиним символом української визвольної боротьби. Він вирішальним чином впливає на весь хід подій і не поступається своєю роллю лідера визвольної боротьби.

13 лютого у Вінниці був створений новий уряд на чолі з безпартійним С. Остапенком, з поміркованих політиків, представників трьох партій: соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників та народних респу-бліканців. Ці політичні сили орієнтувалися на демократичні засади, на боротьбу з більшовиками і досягнення порозуміння з країнами Антанти, особливо сподіваючись на Францію, яка мала ореол традиційної захисниці поневолених народів.

Спроби уряду С. Остапенка порозумітися з французьким військовим командуванням не дали бажаних результатів. Представники Франції під впливом своїх російських дорадників досить безтактно ставили дуже тяжкі умови.

Українське питання ніколи не розглядалося великими державами як самостійне, а лише у зв’язку із вирішенням двох інших проблем – російської та формування східних кордонів Польщі. Воно було також пов'язане з планами “санітарного кордону”, який мав, по-перше, захистити Західну Європу від російського більшовизму; по-друге, роз’єднати Росію і Німеччину, щоб не дати їм можливості безпосередньо впливати одна на одну. Планом, який обстоювала Франція, передбачався спільний польсько-румунський кордон, при чому Східна Галичина мала входити до складу Польщі, а Буковина – до Румунії. Натомість українська делегація з метою відстояти самостійність України та неподільність її земель встановила контакти з делегаціями інших держав, що утворилися на території колишньої Російської імперії і обстоювала план іншого “санітарного кордону”, який при визнанні самостійності цих держав мав грати таку ж роль, як і польсько-румунський, але був би більш міцним.

Орієнтація на Антанту не призвела до поліпшення становища. Безуспішними залишалися домагання, щоб Антанта визнала незалежність України та надала їй допомогу у боротьбі з більшовиками.

Зміна уряду не дала очікуваного поліпшення в Україні. Серед суспільного загалу ширилися радянофільські настрої. Соціалістичні ідеї набирали великої популярності. Маси поєднували соціалізм із сподіваннями на соціальні реформи, ліквідацію експлуатації, справедливий розподіл благ, боротьбу з великим капіталом, народоправну державу.

У березні більшовики, сконцентрувавши великі сили, розв’язали широкомасштабні військові дії з півночі і сходу, зайняли Жмеринку і відрізали український південно-західний фронт від решти української армії, що призвело до повної катастрофи Південної групи і переходу її 16 квітня за румунський кордон та роззброєння. Лише на початку травня група повернулася через Східну Галичину на Волинь.

Катастрофічна ситуація, в якій опинилася Директорія, активізувала і праве, й ліве крило українського руху, які бачили вихід з кризи передусім у зміні уряду. Соціал-демократи й есери у Кам’янці-Подільському оголосили 22 березня 1919 р. про створення Комітету оборони республіки на чолі з колишнім прем'єром В. Чехівським. У відозві Комітету до населення зазначалося про наміри вступити у переговори з Директорією про створення нового соціалістичного уряду, а також розпочати переговори з Москвою на основі визнання самостійності і незалежності України та виведення російських військ з території України. Стабілізація на фронті та підтримка Директорії військом УНР призвела до ізоляції Комітету і 28 березня він саморозпустився.

Однак з метою досягнення компромісу з опозицією 9 квітня 1919 р. у Рівному було сформовано новий уряд на чолі з Б. Мартосом (УСДРП) з членів УСДРП, УПСР і представників Галичини. Саме ці політичні сили об’єднували найбільшу частину української інтелектуальної еліти і мали реальний вплив на маси. У відозві уряду до народу він пообіцяв, що не буде кликати на допомогу ніякі іноземні військові сили; виступав за зміцнення демократичного ладу й проти будь-якого порушення громадського порядку. Новий уряд мав надії на підтримку українських повстанців, що діяли на території, зайнятої більшовиками.

Але політику, задекларовану урядом Б. Мартоса рішуче не сприйняли праві партії і вдалися до спроби державного перевороту, спровокувавши виступ отамана В. Оскілка, який підірвав стан протипольського фронту. Поляки розпочали загальний наступ і 16 травня зайняли Луцьк. Червона армія зайняла Проскурів і Кам’янець-Подільський. Армія УНР опинилася на невеличкому клаптику української території шириною 50 кілометрів понад Збручем, у районі Дубно – Броди, затиснута між польською і більшовицькою арміями.

24 травня військовій місії УНР вдалося досягти перемир’я з поляками, що дозволило провести реорганізацію армії УНР за регулярним принципом. Усі військові частини було зведено в одинадцять дивізій, а їх об’єднано у п’ять армійських груп: Північну, Волинську, Холмську, Резервну і Групу Січових Стрільців, кожна з яких виконувала роль окремої армії. Полки ж набули значення основної базової організаційної та бойової одиниці тактичного рівня. Це сприяло якісним змінам в армії і дало їй можливість на початку червня здійснити успішний наступ проти більшовиків, звільнити Кам’янець, Волочиськ, Проскурів і більше місяця вести безперервні бої під Проскуровом і Старокостянтиновом, стримуючи ворога зі сходу і півночі, чим забезпечити Могилівський регіон як мобілізаційний і господарчий для УНР.

Кам'янець-Подільський упродовж п’яти місяців був місцем перебування уряду УНР. У цей час уряд орієнтувався на власні сили і всіляко підтримував повстанський рух, який широко розгорнувся у тилу більшовиків. З цією метою він 9 червня уклав угоду з Всеукраїнським ревкомом, який очолював повстанський рух на Правобережній Україні. Було досягнуто домовленості щодо формування на місцях трудових рад, наділених не лише контрольними, а й адміністративними та господарськими владними функціями.

Однак, зміцнивши сили у районі Проскурова, більшовики перейшли в наступ, а шостого липня українські війська залишили Проскурів і відступили до Кам'янця-Подільського. У тяжких і кровопролитних боях на підступах до Кам’янця-Подільського українським частинам вдалося упродовж двох тижнів утримувати кам’янецький плацдарм і відбити ворога. 15 липня було звільнено Нову Ушицю, 30 липня – Проскурів, 31 липня – Вапнярку.

Тим часом, 16 липня УГА перед натиском армії Галєра відступила за Збруч, що підштовхнуло галичан і наддніпрянців до досягнення угоди про спільні дії УГА і армії УНР на протибільшовицькому фронті.

Наступ об’єднаних українських армій був успішним. Дев’ятого серпня зайняли Жмеринку, 12 – Вінницю, 13 – Хмільник і Калинівку, 19 – Райгород і Козятин, 21 – Бердичів, Житомир, Фастів, Білу Церкву. Проте розпорошення сил у двох напрямках – на Київ і Одесу було стратегічним прорахунком. Не вдалося досягти порозуміння з Денікіним про спільні дії проти більшовиків. Найголовнішою метою білогвардійського руху було відновлення “єдиної і неподільної” Росії. Під час перебування на Україні денікінці виявляли крайню нетерпимість до будь-яких проявів українського національного руху. Крім того, денікінці проводили політику розбрату наддніпрянців з галичанами. Така позиція робила неможливим антибільшовицький союз УНР та Добровольчої армії.

Об’єднані частини під загальним керівництвом галицького генерала А. Кравса 31 серпня повністю зайняли Київ. Однак того ж дня до Києва увійшли війська російської Добровольчої армії. У результаті переговорів, на вимогу денікінців генерал Кравс підписав угоду про добровільний відступ української армії з Києва на демаркаційну лінію Васильків – Макарів. Це справило деморалізуючий вплив на наддніпрянців і посилило їх відчуження від галичан.

Ситуацію ускладнювала несконсолідованість політичних сил. Ліві висували революційну платформу встановлення радянської влади (без більшовиків) у незалежній Українській Соціалістичній Республіці. Праві та галицький уряд домагалися зміни соціалістичного уряду, демократичних виборів та скликання парламенту. Опозиція загрожувала виступом проти уряду, не виключалася можливість державного перевороту і захоплення влади Є. Петрушевичем.

Тому 27 серпня С. Петлюра пішов на зміну прем’єра (І. Мазепу замість Б. Мартоса), а уряд було реорганізовано. Уряд задекларував прихильність до загального виборчого права, до всіх установ народної влади і до скликання українського парламенту з установчими функціями.

Київська катастрофа 31 серпня 1919 р. призвела до нового напруження між урядом і опозицією. Опозиція ставила вимогу негайного скликання предпарламенту із законодавчими та контролюючими функціями.

Навіть загрозливість ситуації осені 1919 р. не змусила правих і лівих течій українського визвольного руху відкинути ідеологічні розбіжності та сконсолідуватися для боротьби за незалежність України.

За таких умов лише С. Петлюра намагався консолідувати партії на платформі державної самостійності і бачив Україну тільки демократичною державою і заявляв про намір після вигнання ворога “довести країну до народного парламенту з установчими функціями, який встановить форму державного устрою України та виробить основні закони, по яким має жити наш край”. І, навіть, коли 15 листопада 1919 р. члени Директорії А. Макаренко і Ф. Швець відбули за кордон, а “верховне керування справами Республіки поклали на Голову Директорії, Головного отамана Симона Васильовича Петлюру”, він залишався вірним легітимним повноваженням наданим Директорії Трудовим Конгресом і не пішов на скасування Директорії та узурпацію влади. Напроти, він всіляко підтримував конституційний процес. У проекті Конституції (щоправда переданому С. Петлюрі конституційною комісією лише 1 жовтня 1920 р.) значилося, що “Українська держава є самостійною та незалежною державою з демократично-республіканським устроєм на основі парламентаризму”. Однак війна, поразка армії УНР та еміграційні умови не дали можливості реалізувати цей проект.

На початку жовтня денікінці перейшли в загальний наступ. Водночас більшовицькі війська загрожували з півночі. В армії катастрофічно не вистачало зброї, боєприпасів, спорядження, одягу та продовольства. Становище ускладнювала пошесть тифу, що з приходом ранніх і сильних морозів набула загрозливих розмірів.

До того ж командування УГА розпочало сепаратні переговори з денікінцями і шостого листопада підписало договір, що було по суті зрадою армії УНР. Уряд ЗО УНР продовжував вважати своїм головним ворогом Польщу й розраховував за підтримки Білої армії визволити Галичину. Практично небоєздатну УГА денікінці відвели на переформування у район Одеси, а у березні 1920 р. вона перейшла на бік червоних і була перейменована у Червону Українську Галицьку Армію.

Угода УГА з Денікіним відкривала фронт і зробила неможливими будь-які подальші військові операції армії УНР. Ситуація була катастрофічною. Більшовики наступали зі сходу і зайняли Новоград-Волинський, Житомир, Бердичів. Денікінці займали лінію Козятин – Старокостянтинів – Проскурів. Поляки зайняли Шепетівку.

Війська, що залишалися вірними уряду УНР відступили з Кам’янця-Подільського у район Любара – Чорториї. Там 4 грудня 1919 р. було прийнято рішення про припинення регулярних воєнних дій і перехід армії УНР до партизанської боротьби. Шостого грудня 1919 р. армія під проводом М. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника виступила у “зимовий похід” по тилах більшовиків і денікінців, що став безпрецедентним в історії війн за своїм характером і героїзмом, дав можливість фізично зберегти ядро армії і продовжити збройну боротьбу за державність.

С. Петлюра за рішенням уряду УНР відбув до Варшави для активізації роботи дипломатичної місії щодо укладення договору з поляками і для налагодження діяльності урядових структур УНР, що перемістилися до Польщі. Польща за тогочасних умов залишалася єдиною країною, зацікавленою у продовженні визвольної боротьби України. Польща, що користувалася підтримкою Антанти і мала армію чисельністю близько 130 тисяч осіб, могла стати першорядним союзником України. Шляхом зближення з Польщею Петлюра сподівався отримати визнання України Антантою, а потім, отримавши допомогу для боротьби з більшовиками, повернутися на рідні терени.

21 квітня 1920 р. було підписано українсько-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею, що увійшла в історію як Варшавський договір. Згідно з ним Польща визнавала право України на незалежне державне існування, а Директорію – за верховну владу УНР. Конвенція визначала кордони між УНР і Польщею, що передбачало значні територіальні поступки з боку УНР. Більшовицька загроза, байдужість та нерозуміння з боку Антанти змусили піти на такий крок. Для продовження боротьби проти більшовицької Москви нічого іншого не залишалося, як піти на підписання такого нерівноправного договору.

24 квітня було підписано військову конвенцію, що була угодою про надання військової та економічної допомоги УНР у спільній війні з Радянською Росією. На її основі 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські війська перейшли Збруч і вступили в бої з Червоної армією. Українські війська на початку кампанії нараховували 14 тис. чол. і становили трохи більше 1/5 частини всієї об'єднаної армії (65 тис. чол.). До походу приєдналася армія генерал-хорунжого М. Омеляновича-Павленка чисель-ністю понад шість тисяч осіб, що перебувала у Зимовому поході, яка шостого травня, прорвавши більшовицький фронт у районі м. Ямполя, перейшла на звільнену українську територію.

У відозві до українського населення Начальний вождь Польської держави Ю. Пілсудський запевняв, що польські війська перебуватимуть на українській території лише на час, необхідний щоб український уряд перейняв владу на своїх землях.

Наступ був блискавичний, більшовицький фронт деморалізований. 7 травня 1920 р. українсько-польське військо оволоділо Києвом. На звільнених територіях налагоджувалося господарське і державне життя. У Києві розпочав роботу сформований уряд УНР під керівництвом В. Прокоповича.

Проте, отримавши підкріплення, більшовики перейшли в контрнаступ і вже 11 червня зайняли Київ. Українська армія вперто боронила свій фронт, стримуючи натиск більшовиків. На лінії р. Збруч українці разом з шостою польською армією утримували оборону аж до кінця липня, досить міцно утримували позиції понад Дністром, загрожуючи тилам противника. Особливої уваги заслуговує героїчна оборона Замостя, де шоста дивізія під командуванням генерала М. Безручка затримала на цілий тиждень 16-тисячну кінну армію Будьонного, загородила їй шлях на Варшаву, що стало фатальним для наступу червоних. Ця затримка армії Будьонного та порушення координації взаємодії двох більшовицьких армій і їх відрив від тилу врятувало поляків від капітуляції. 16–18 серпня 1920 р. під Варшавою відбулася битва, у якій радянські війська зазнали нищівної поразки.

Новий польсько-український наступ розвивався успішно. Армія УНР 19 вересня зайняла Тернопіль і Проскурів, 10 жовтня – Коростень, 24 жовтня – Вінницю. Фронт проходив у 150 кілометрах від Києва. Однак, польське командування у ситуації сприятливій для продовження наступу, володіючи воєнною ініціативою, заключило перемир’я і припинило бойові дії на більшовицькому фронті. 12 жовтня 1920 у Ризі було підписано прелімінарний мирний договір, в якому Польща офіційно відмовилася від союзу з УНР і визнала УСРР. Натомість радянська сторона відмовилася від Галичини на користь Польщі. Делегація УНР до участі в переговорах не була допущена.

Скориставшись перемир’ям для перегрупування військ армія УНР готувалася продовжити боротьбу з більшовиками власними силами. 10 листопада більшовики випереджаючим наступом розпочали бойові дії. 12 днів тривали безперервні героїчні бої за найнесприятливіших умов і при чисельній перевазі більшовиків.

Армія УНР не була переможеною. На підставі досягнутих з польським командуванням домовленостей вона організовано відступила за Збруч, де була інтернована на території Польщі.

Згодом, 18 березня 1921 р. у Ризі підписано договір між РРФСР і УРСР, з одного боку, й Польщею, з іншого. Ризький договір фактично скасував Варшавський договір між Польщею і УНР. Скориставшись цим несправедливим щодо УНР актом, Польща поширила своє панування на інші українські землі – Волинь, Полісся, Холмщину та Підляшшя.

Однак продовження співпраці з Польщею стало єдиним шансом, який ще давав надію на звільнення України від більшовицької окупації. На територію Польщі разом з армією і урядом УНР, рятуючись від розправи з боку більшовиків, змушені були емігрувати десятки тисяч свідомого українського громадянства. Перед урядом УНР постало завдання забезпечити всім колишнім громадянам УНР принаймні мінімальні умови існування на території Польщі. Інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р. було внормовано правове становище армії УНР, відповідно до якої вона трактувалася як дружня та союзна і мала розташовуватися у порозумінні з головним командуванням військ УНР.

Відповідно до закону УНР від 12 листопада 1920 р. “Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці” почав діяти Державний центр УНР в екзилі. Він включав еміграційний уряд УНР з відповідними міністерствами та відомствами, у тому числі військовим, внутрішніх та зовнішніх справ. Його очолив С. Петлюра, залишаючись Головою Директорії і Головним отаманом військ УНР. У лютому 1921 р. був створений законодавчий представницький орган – Рада Республіки.

Першочерговою турботою було зміцнення армії, створено Вищу військову раду, удосконалювалася організаційна структура, налагоджувалася підготовка вояків та старшинських кадрів, приділялася увага піднесенню морального духу вояків, збереженню віри у їх повернення на рідну землю.

Заходами С. Петлюри та уряду УНР було створено Повстансько-партизанський штаб, який був покликаний надати організаційно-оперативну допомогу народному руху опору більшовицькій владі в Україні. У листопаді 1921 р. було здійснено похід загонів армії УНР на територію України з метою підняти загальноукраїнське збройне повстання. Однак похід потерпів поразку і не приніс очікуваних результатів.

Уряд УНР обстоював українську державність дипломатичними методами, брав участь у міжнародних конференціях в Генуї, Каннах, Женеві та у роботі Асамблеї Ліги Націй – міжнародного органу, що мав стати гарантом повоєнного миру, інформував впливові кола Європи про українську справу, докладав чимало зусиль для об’єднання всієї української еміграції навколо державного центру.

Проте наприкінці 1923 р. підсилилися вимоги Росії до Польщі щодо дотримання вимог Ризького договору і заборони діяльності уряду УНР та його військових структур на польській території. З огляду на це центр українського політичного життя перемістився до Парижа, де навколо С. Петлюри і створеного ним журналу “Тризуб” згуртувалися найактивніші, найсвідоміші сили української еміграції.

Усвідомлюючи небезпеку в існуванні Державного центру УНР за кордоном, більшовицька агентура організувала і здійснила 25 травня 1926 р. вбивство визнаного лідера української визвольної боротьби С. Петлюри, сподіваючись цим знищити ідею української державної самостійності.

Проте українська політична еміграція і після підступного вбивства С Петлюри підтримувала Державний центр УНР в екзилі, який перейняв легітимну владу від Директорії УНР і проніс прапор української державності через важкі випробування упродовж довгих десятиліть, а з проголошенням незалежної України, як правонаступниці УНР, передав 22 серпня 1992 р. свої повноваження Президенту України.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-11; Просмотров: 1356; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.07 сек.