Повоєнний міжнародний порядок

Після другої світової війни склався міжнародний порядок, що відрізнявся двома суттєвими особливостями.

По-перше, це вже згадуваний достатньо чіткий поділ світу на дві соціально-політичні системи, що знаходилися в стані перманентної "холодної війни" одна з одною, взаємних погроз і гонки озброєнь. Розкол світу знайшов свій відбиток у постійному посиленні військової міці двох наддержав - США і СРСР, він інституалізувався в протистоячих один одному двох військово-політичних (НАТО й ОВД) і політико-економічних (ЄЕС і РЕВ) блоках і пройшов не тільки по "центру", але по "периферії" міжнародної системи.

По-друге, це створення Організації Об'єднаних Націй і її спеціалізованих установ і усе більш наполегливі спроби регулювання міжнародних відносин і удосконалювання міжнародного права. Утворення ООН відповідало об'єктивній потребі створення керованого міжнародного порядку і стало початком формування міжнародного співтовариства як суб'єкта управління ним. Водночас, внаслідок обмеженості своїх повноважень, ООН не могла виконати покладеної на неї ролі інструмента з підтримки миру і безпеки, міжнародної стабільності і співробітництва між народами. У результаті сформований міжнародний порядок виявлявся у своїх основних вимірах як суперечливий і хитливий, викликаючи усе більш обгрунтовану занепокоєність світової суспільної думки.

Спираючись на аналіз С. Гоффманна, роздивимося основні виміри повоєнного міжнародного порядку.

Так, горизонтальний вимір повоєнного міжнародного порядку характеризують такі особливості.

1. Децентралізація (але не зменшення) насильства. Стабільність на центральному і глобальному рівнях, підтримувана взаємним страханням наддержав, не виключала нестабільності на регіональних і субрегіональних рівнях (регіональні конфлікти, локальні війни між "третіми країнами", війни з відкритою участю однієї з наддержав при більш-менш опосередкованій підтримці іншої з них протилежної сторони і т.п.).

2. Фрагментація глобальної міжнародної системи і регіональних підсистем, на рівні яких вихід із конфліктів залежить щораз набагато більше від рівноваги сил у регіоні і чисто внутрішніх факторів, що стосуються учасників конфліктів, чим від стратегічної ядерної рівноваги.

3. Неможливість прямих воєнних сутичок між наддержавами. Проте їхнє місце зайняли "кризи", причиною яких стають або дії однієї з них у регіоні, розглядуваному як зона її життєвих інтересів (Карибська криза 1962 р.), або регіональні війни між "третіми країнами" у регіонах, розглядуваних як стратегічно важливі обома наддержавами (Близькосхідна криза 1973 р.).

4. Можливість переговорів між наддержавами й очолюваними ними воєнними блоками з метою подолання положення, що створилося, яка з'явилася в результаті стабільності на стратегічному рівні, загальної зацікавленості міжнародного співтовариства в ліквідації загрози руйнівного ядерного конфлікту і руйнівної гонки озброєнь. У той же час ці переговори в умовах існуючого міжнародного порядку могли призвести лише до обмежених результатів.

5. Прагнення кожної з наддержав до односторонніх переваг на периферії глобальної рівноваги при одночасній взаємній згоді на зберігання поділу світу на "сфери впливу" кожною з них.

Що стосується вертикального виміру міжнародного порядку, то, незважаючи на величезний розрив, який існував між могутністю наддержав і всього іншого світу, їхній тиск на "треті країни" мав межі, і глобальна ієрархія не ставала більшою, ніж раніше. По-перше, завжди зберігалася існуюча в будь-якій биполярній системі можливість контртиску на наддержаву з боку її більш слабкого у воєнному відношенні "клієнта". По-друге, відбувся крах колоніальних імперій і виникли нові держави, суверенітет і права яких захищаються ООН і регіональними організаціями типу ОАД (Організація американських держав), ОАЄ (Організація африканської єдності), АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії) і ін. По-третє, у міжнародному співтоваристві формуються й одержують швидке поширення нові моральні цінності ліберально-демократичного змісту, в основі яких - осуд насильства, особливо стосовно слаборозвинених держав, почуття постімперської провини (знаменитий "в'єтнамський синдром" у США) і т.п. По-четверте, "надмірний" тиск однієї з наддержав на "треті країни", втручання в їхні справи створювали загрозу посилення протидії з боку іншої наддержави і негативних наслідків у результаті протистояння між обома блоками. Нарешті, по-п'яте, зазначена вище фрагментація міжнародної системи залишала можливість претензій певних держав (їхніх режимів) на роль регіональних квазінаддержав із відносно широкою свободою маневру (наприклад, режим Індонезії в період правління Сукарно, режими Сирії й Ізраїлю на Ближньому Сході, ПАР - у південної Африці і т.п.).

Для функціонального виміру повоєнного міжнародного порядку характерний насамперед вихід на передній план діяльності держав і урядів на міжнародній арені економічних заходів. Основою цього стали глибокі економічні і соціальні зміни у світі і повсюдне прагнення людей до росту матеріального добробуту, до гідних XX сторіччя умов людського існування. Науково-технічна революція зробила відмітною рисою описуваного періоду діяльність на світовій арені в якості рівноправних міжнародних акторів неурядових транснаціональних організацій і об'єднань. Нарешті, в силу ряду об'єктивних причин (не останнє місце серед них займають прагнення людей до підвищення свого рівня життя і висування на передній план у міжнародних стратегічно-дипломатичних зусиллях держав економічних цілей, досягнення яких не може бути забезпечено автаркією (від грец. "самовдоволення" -- політика господарського відособлення, створення замкнутого самодостатнього господарства в межах окремої країни або групи країн, спрямоване на максимальне обмеження імпорту, стимулювання експорту товарів і капіталіу. -- І.Ж.), помітно зростає взаємозалежність різноманітних частин світу.

Проте на рівні ідеологічного виміру міжнародного порядку періоду холодної війни ця взаємозалежність не одержує адекватного відбитка. Протиставлення "соціалістичних цінностей і ідеалів" "капіталістичним", з одного боку, засад і способу життя "вільного світу" "імперії зла", - з іншого, досягли до середини 80-х років ХХ ст. стану психологічної війни між двома суспільно-політичними системами, між СРСР і США.

І хоча шляхом використання сили на регіональних і субрегіональних рівнях, обмеження можливостей "середніх" і "малих" держав наддержавам удавалося зберігати глобальну безпеку і тим самим контролювати сформований після другої світової війни міжнародний порядок, зміни, що відбувалися в сфері міжнародних відносин, робили усе більш очевидним той факт, що вже до 80-х років ХХ ст. він перетворився в гальмо суспільного розвитку, небезпечну перешкоду на його шляху.

Важким тягарем для людства стала викликана протиборством двох систем гонка озброєнь. Так, у середині 80-х років ХХ ст. на озброєння пішло біля 6% світового валового продукту. Військові програми спричинили за собою величезні витрати палива, енергії, рідкісної сировини. Реалізація цих програм призупинила або уповільнила використання для невоєнних потреб безлічі наукових відкриттів і новітніх технологій (7). За даними Стокгольмського міжнародного інституту миру (SIPRI) у середині 80-х років ХХ ст. більше половини вчених і технічної інтелігенції планети працювали над створенням засобів і методів руйнації, а не творення матеріальних цінностей. Військові витрати оцінювалися в 1000 млрд. доларів у рік або понад 2 млн. у хвилину (8). У той же час біля 80 млн. чоловік у світі жили в абсолютних злиднях, а з 500 млн. голодуючих 50 млн. (половина яких - діти) щорічно вмирали від виснаження (там же, р. 79-80).

Якщо для світової економіки непомірний тягар військових витрат став причиною стагнації й економічного дисбалансу, то ще більш важкими були його наслідки для "третього світу". Так, кожне викликане гонкою озброєнь підвищення США свого позичкового відсотка на одиницю добавляло 2 млрд. доларів до боргу країн, що розвиваються. Одним із самих небезпечних наслідків і аспектів проблеми став ріст військових витрат країн "третього світу", що відчувають гострий брак засобів для медичного обслуговування і продовольчого забезпечення населення. Досягнувши щорічної суми в 140 млрд. доларів до 1980 р.. ці витрати потроїлися в реальних цінах між 1962- 1971 і 1972- 1981 роками. У багатьох країнах, що розвиваються, на військові цілі виділялося до 45% національного бюджету (там же). Зростаючий тягар військових витрат став непосильним і для СРСР, зігравши чи не вирішальну роль в краху його економіки.

У цілому ж, в історії людства створилася принципово нова ситуація, коли накопиченого ним попереднього досвіду віднаходження оптимальних шляхів суспільного розвитку вже недостатньо, коли виникла гостра необхідність у нетривіальних підходах, що поривають із звичними, але більше на відповідаючими дійсності стереотипами. Безпрецедентні виклики, із якими зіткнулося людство, зажадали відповідних їхнім масштабам змін в царині міжнародних відносин. Першорядну важливість для долі цивілізації одержало широке усвідомлення того факту, який вже раніше відзначався деякими вченими, що сучасний світ являє собою неподільну цілісність, єдину взаємозалежну систему. Нового значення набуло питання про війну і мир - прийшло розуміння всіма, причетними до прийняття політичних рішень того, що в ядерній війні не може бути переможців і переможених і що війну вже не можна розглядати як продовження політики, тому що можливість застосування ядерної зброї робить цілком ймовірною загибель людської цивілізації.

У цих умовах усе більш наполегливо пробиває собі дорогу ідея нового міжнародного порядку. Проте між нею і її практичним утіленням лежать політичні і соціологічні реальності наших днів, які можуть бути охарактеризовані як перехідний період, що відрізняється глибокою суперечливістю. Роздивимося їх докладніше.

Дата добавления: 2014-01-11