Дискурси про міжнародний порядок і професіонали безпеки

Отже, постає питання, яким чином зміни, що є наслідком краху біполярності, одержали трактування, засноване не на їхній відповідності реальності (трактування, що відбивали б їхню хронологію: падіння Берлінської стіни, розпад СРСР, "війна в Затоці", війна в екс-Югославії) і не на переконливості аргументів, а насамперед на "внутрішній" боротьбі між "експертами" з безпеки, що прагнуть нав'язати в якості легітимної проблематики і єдино можливої інтепретації зовнішньої загрози свої уявлення, свої системи оцінок.

Це не означає, що вони не апелюють до дійсних подій для обгрунтування своєї позиції або не відчувають необхідності підтверджувати свої позиції матеріальними фактами: саме звідси їхня чутливість до деяких "видатних подій" (таких, як, наприклад, "війна в Затоці"). Точно так само це не означає, що вони не притримуються формальних правил академічного дискурсу. Проте пошуки істини і пояснення дійсності грають для них завжди вторинну, підпорядковану роль. На першому місці - задача зберегти свій статус експерта, статус радника професіоналів безпеки (тобто керівників спецслужб, військового або політичного відомства), спроможного робити прогнози в області міжнародних відносин. Події ж рубежа 90-х рр. підірвали позиції стратегів і акторів сфери безпеки, мінімізували роль їхніх специфічних знань в управлінні зовнішньою загрозою, що була основою їхньої символічної влади і соціальної легітимності. Ці події з особливою очевидністю показали, що боротьба за знання підпорядкована боротьбі за визнання.

Тому центральна гіпотеза полягає в наступному: ці дискурси, що подають себе як академічні, націлені перед усім на те, щоб реконвертувати специфічний капітал "управління загрозою", яким, володіють професіонали безпеки, і повернути спеціалістам МВ їхнє місце радників цих професіоналів. Справді, крах біполярності викликав подвійний ефект. Капітал управління загрозою частково утратив свою легітимність після падіння комуністичного супротивника, тому що разом із ним зникла "конкретна" загроза. Тому її слідувало відтворити. Капітал управління передбачуваністю, яким володіли спеціалісти-міжнародники, що виконують роль радника государя, також утратив свою легітимність. Цей різкий крах символічної влади стратегів, міжнародників, що займаються безпекою, лежить в основі нової економіки боротьби і більш очевидно, чим в інші епохи, виявляє шляхи формування "режиму істини", який надає "зміст" світу. Замість того щоб прийняти, як колись, схему загальної інтепретації, вони зіткнулися з необхідністю виправдатися і негайно запропонувати іншу інтепретацію. Ця "криза", породжена крахом біполярності, що змінила співвідношення сили і змісту, викликала відступ до габітусів (габітус (лат. зовнішність) -- зовнішній вигляд людини, тварини або рослини, кристала, мінералу. -- І.Ж.), і вона ж пояснює, що в багатьох випадках повторні раціоналізації цих дискурсів, їх креативність, їх винахідливість у дійсності базуються на граматиці їхніх безпосередніх реакцій оптимізму або тривоги. Що ж стосується їхнього успіху, то він пов'язаний насамперед із тим, що ці дискурси визнані професіоналами в області безпеки відповідним їхнім власним відчуттям. При цьому автори зазначених дискурсів у силу свого полістатусного становища мають явну перевагу перед університетськими дослідниками - у тому сенсі, що, знаходячись у постійному контакті з професіоналами безпеки - військовими, поліцейськими або політичними керівниками, - вони скоріше уловлюють їхні стихійні реакції й успішніше можуть висловити їхні надії і тривоги у формі теоретичного судження.

Тому мова не йде ні про більш тонку аргументацію, ні тим більше про нову парадигму. Навпаки, їхній успіх пояснюється саме прихильністю до старих парадигм, старих вірувань і зберіганням - шляхом створення нових комбінацій - усе того ж теоретичного горизонту.

Такі дискурси будуються за досить спрощенною схемою. Абсолютизуючи новизну сучасного періоду міжнародних відносин у порівнянні з періодом біполярного протистояння, вони пояснюють теперішні трансформації, виходячи з двох зовнішньо протилежних ідей. Одна з них розглядається як безсумнівна (явна, "бесспорная"), оскільки вона вписується в Історію (те, що Хіршман удало назвав риторикою прогресу, що асоціюється з функцією безпеки). А інша вважається небезпечною для існуючого порядку і тому підлягаючою неодмінному розвінчанню (тобто риторика у відповідь, що асоціюється з функцією загрози). У обох випадках змішування припинення холодної війни, закінчення біполярності і феномена структурної динаміки, пов'язаного із сучасним поширенням насильства, перевертає аналіз і сприяє дифузії дискурсів про безпеку, що виливаються або в етноцентристську ідеологію демократії і миру, горизонтом якої стає американський тріумф як тріумф демократії, або в ідеологію загрози з Півдня і цивілізаційного зіткнення, яка вбачає в іншому першорядну загрозу, - ідеологію, горизонтом якої є війна всіх проти всіх або всіх проти Заходу.

У обох випадках тези, що стали популярними, мають, таким чином, найменше відношення до цілей пізнання і пояснення соціальної дійсності і найбільше - до цілей влади і легітимізації в рамках світу безпеки. Успішний аналіз цих тез вже означав би тоді участь (абсолютно неусвідомлювану), у їхньому поширенні і легітимизації¹ (¹Безсумнівно, що саме в цьому пункті позиції Боні розходяться з позиціями багатьох колег, наприклад, Хэйварда Алкера (Haywarcl Alker) і Уонга Джизи (Wan^ Jisi), що вирішили реагувати на тези Хантінгтона безпосередньо, критично заперечуючи їхній зміст і вважаючи, що така критика може призвести до делегітимізації. Тактика Хантінгтона саме і полягала в тому, щоб викликати суперечки навколо цих тез із метою одержати максимальну рекламу й у такий спосіб легітимізувати їх як нову "парадигму". Тому розшифровуванню підлягає не стільки зміст, скільки форма, граматика цих дискурсів). При цьому перший тип міркування, який буде розглянуто (кінець історії, однополярність), заснований на оптимізмі, пов'язаному з несподіваним зникненням ворога. Авторам, що його висувають, він відчиняє нові можливості для мобільності всередині сфери безпеки - за рахунок поширення конфліктологічних знань на нові області (економіка, екологія...), а також за рахунок певної самоавтономізації конфліктології. Що стосується другого типу (міжнародне безладдя, зіткнення цивілізацій), заснованого на песимізмі, пов'язаному зі страхом перед загрозою повернення в гоббсівський природний стан, то він не тільки забезпечує нового ворога, від якого варто захищатися, але і, переносячи загрозу зі Сходу на Південь, зводить разом знання військових про управління ядерною загрозою з компетенцією спецслужб, що стосується злочинності, наркоманії, імміграції. Тим самим він сприяє посиленню взаємопроникнення сфер внутрішньої і зовнішньої безпеки.

Зміст цих зовнішньо протилежних міркувань націлений, таким чином (хоча і не навмисно, а в силу самої їхньої внутрішньої логіки), на пристосування специфічного капіталу "управління загрозою", яким володіють професіонали безпеки, до ситуації, у якій вже немає комуністичного ворога. Вони висуваються з урахуванням альтернативних стратегій акторів, що втратили звичні орієнтири, і середовища, що змінилося, основу якого колись складали біполярність і ядерна загроза. Ця досить різка модифікація середовища створює деяку непевність, що ставить під загрозу деякі здобуті позиції і сприяє платним стратегіям реконверсії. Практичні знання фахівців із стратегії і кремленологів, що займали у своїй області пануюче становище, раптово відступили на другий план і навіть виявилися девальвованими. Дійсно, нові дискурси дозволяють інтегрувати в тему безпеки економічні і навіть екологічні сюжети, з одного боку, а з іншого боку - безпосередньо вводять у сферу безпеки акторів, що були до цього другорядними і маргінальними (фахівців із конфліктів малої інтенсивності (LIC), що служать розшуковій і навіть судовій поліції), спроможних краще виправдати свої "знання" перед лицем загрози, що змінилася. У рамках академічного співтовариства вони створюють також нові сприятливі можливості для деяких фахівців з етнічних відносин у країнах Півдня, завдяки котрим такі спеціалісти вступають у конкуренцію (бюджетну, символічну...) із своїми колегами, що займаються питаннями оборони і високих технологій. У свою чергу це змушує нові союзи між професіоналами в питаннях загрози і акторами, що одержали легітимність завдяки своїй академічній і політичній полістатусності, переформулювати канонічний дискурс про "світовий порядок".

Епістемологія світоглядів, що з'явилися в МВ після 1989-90 р., зобов'язана враховувати цю боротьбу, навіть якщо перші і не є відбитком других, тому що, незважаючи ні на що, наслідки висування легітимної проблематики акторами, які мають у своєму розпорядженні символічні ресурси, що перевершують ресурси дослідників, є одним із самих потужних механізмів невизнання цих останніх. Дійсно, їм важко припустити, що ці часто спрощені положення можуть виявитися більш кращими, чим їх власна рафінована пояснювальна система. Вони не хочуть бачити, що ці положення мають на меті не збагачення знання, а щось інше. Проте розуміння формулювань і спрямованості висловлень вимагає враховувати існування конкуруючих груп, які впізнають себе в цих дискурсах і знаходяться усередині сфери безпеки, що піддається повній перебудові через втрату орієнтирів і втрати основних міфів, створених у 60-і рр. Тому постановка питання про умови висловлення цих дискурсів, про позицію їхніх авторів, про їхню спрямованість рівнозначна ризику виявитися під підозрою в намірах завдати "негідницький удар" по тим, хто бачить себе "великими авторами". Втім, тільки після поглибленого вивчання можна показати, що, незважаючи на свою полістатусність, вони теж вносять новизну в сферу пізнання, але лише з тієї причини, що таке вивчення їх (полі)статусності безсумнівно пояснюють їхні дискурси, їхні недомовки, їхню соціальну заангажованість і особливо їхній успіх набагато краще, чим класична епістемологія, що спирається на текст¹ (¹ Щоб уникнути непорозумінь, Біго вважає за доцільним нагадати, що його аналіз ні в найменшому ступені не націлений на те, щоб "знести" відмову від зосередження уваги на тексті до класової позиції його автора, як це намагаються робити марксистські автори. Зате врахування не тільки чисто інтелектуальних, але й інших обставин у суперництві за розуми в постбіполярний період він розглядає як фундаментальне досягнення сучасної критики).

Дата добавления: 2014-01-11