Основні підходи до дослідження міжнародних конфліктів

ТЕМА 10. КОНФЛІКТИ І СПІВРОБІТНИЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Існує три основних підходи, або, інакше кажучи, три основних напрямки у вивченні міжнародних конфліктів: "стратегічні дослідження", "дослідження конфлікту", "дослідження миру". Головне, що їх об'єднує, - це прагнення осмислити роль даного соціального феномена у функціонуванні міжнародної системи, у відносинах між її різноманітними складовими частинами і сформулювати на цій основі висновки, що мають практичне значення. У той же час між ними є й відмінності, що стосуються методологічних засад і змістової проблематики досліджень, характеру їхнього зв'язку з практикою міжнародних відносин і т.п. Оскільки зазначені відмінності багато в чому пояснюються розходженнями в трактуванні сенсу самого поняття "міжнародний конфлікт", а також маючи на увазу і самостійне значення цього поняття для виробітки теоретичних уявлень, адекватних міжнародній політичній практиці, остільки вартує, хоча б коротко, зупинитися на його розгляді.

Відомий американський учений Л. Козер визначав соціальний конфлікт як "зіткнення між колективними акторами з приводу цінностей, статусів, влади або рідкісних ресурсів, у якому цілі кожної з сторін полягають в тому, щоб нейтралізувати, послабити або усунути своїх суперників". Погоджуючись із таким розумінням, одна частина дослідників міжнародних відносин виходить із того, що конфлікт має об'єктивний зміст. Так, із погляду К. Боулдинга, це - "ситуація суперництва, в якій сторони усвідомлять несумісність можливих позицій і кожна сторона прагне зайняти положення, несумісне з тим, що хоче зайняти інша". Інакше кажучи, мова йде про протилежність інтересів, одночасна реалізація яких учасниками міжнародної взаємодії неможлива саме через їхню об'єктивність.

Навпаки, з погляду Дж. Бертона, "конфлікт носить в основному суб'єктивний характер... Конфлікт, який начебто зачіпає "об'єктивні" розбіжності інтересів, може бути перетворений у конфлікт, що має позитивний результат для кожної з сторін, за умови такого "переосмислення" ними сприйняття одна одної, що дозволить їм співробітничати на функціональній основі спільного використання ресурсу, що нині оспорюється".

Представники акціоналістськой гілки в соціології міжнародних відносин прагнуть об'єднати переваги обох підходів. Розглядаючи конфлікт як несумісність цілей, вони в той же час підкреслюють, що судження про це не може грунтуватися на одному лише логічному зіставленні останніх, а потребує "аналізу практичних умов, необхідних для їхньої реалізації".

Методологічною основою радянських досліджень міжнародного конфлікту, що знайшли відбиток у літературі сімдесятих-вісімдесятих років, частіше усього виступає положення діалектичної філософії, відповідно до якого конфлікт - це крайня форма загострення протиріччя. "Протиріччя, що виявилося, - пишуть автори навчального посібника "Основи теорії міжнародних відносин", - жадає від сторін - носіїв протилежних інтересів -- дій з його розв'язання (за звичай, не обов'язково негайних). Якщо одна або обидві сторони... при цьому прибігають до стратегії конфронтації, то в наявності конфлікт" (Антюхина-Московченко В.И., Злобин А.А., Хрусталев М.А. Основы теории международных отношений. -- М., 1988, с. 96). Близьке розуміння міжнародного конфлікту характерно і для інших авторів (Див. напр.: Доронина Н.И. Международный конфликт. -- М., 1981, с. 33-34).

Розходження в трактуванні змісту поняття "міжнародний конфлікт" знаходять свій відбиток і в підходах до аналізу його як феномена міжнародного життя. Як уже відзначалося, одним із найбільш традиційних серед них є підхід із позицій "стратегічних досліджень".

Відмітні риси аналізу міжнародних конфліктів із позицій стратегічних досліджень полягають в їхній спрямованості на вирішення практичних задач, пов'язаних із забезпеченням національних інтересів і безпеки держави, створенням сприятливих умов для перемоги в можливій війні. Звідси ясно, що ці дослідження здійснюються в рамках парадигми політичного реалізму з її пріоритетом державо-центричной моделі міжнародних відносин і силових методів у досягненні цілей. Як підкреслює відомий канадський спеціаліст А. Лего: "У своєму головному значенні стратегія завжди зводилася до використання сили для досягнення політичних цілей. Її найбільшим теоретиком був Клаузевіц". Більше того, представники стратегічних досліджень нерідко схильні редукувати міжнародний конфлікт до одного з його видів - збройної сутички держав. З цього погляду, конфлікт починається тоді, "коли одна або інша сторона починає розглядати протиріччя у воєнних термінах". І все ж частіше підкреслюється, що "велика стратегія" відрізняється від воєнної стратегії, "оскільки її справжня ціль полягає не стільки в тому, щоб шукати воєнних дій, скільки в тому, щоб домогтися вигідної стратегічної ситуації, яка, якщо і не принесе сама по собі вирішення, то, будучи продовжена засобами воєнних дій, безумовно, забезпечить його". Американський учений Дж. М. Коллінз визначає "велику стратегію" як "науку і мистецтво використання елементів національної міці за будь-яких обставин, із тим, щоб здійснювати в необхідному ступені й у бажаному виді вплив на противну сторону шляхом погроз, сили, непрямого тиску, дипломатії, хитрості й інших можливих засобів і цим забезпечити інтереси і цілі національної безпеки". Велика стратегія, - пише він, - у випадку її успіху усуває необхідність у прямому насильстві. Крім того, її плани не обмежуються досягненням перемоги, але спрямовані й на збереження тривкого миру.

Центральна задача стратегічних досліджень полягає в спробі визначити, якою повинна бути найбільш адекватна поведінка держави в конфліктній ситуації, спроможна впливати на супротивника, контролювати його, нав'язувати йому свою волю. З появою ядерної зброї перед спеціалістами в області таких досліджень з'являється ряд принципово нових питань, пошуки відповідей на який додали новий імпульс стратегічній думці. Стратегічні дослідження стають на Заході одним із головних напрямків у науці про міжнародні відносини. Достатньо сказати, що в США існує більше тисячі створених із метою здійснення таких досліджень інститутів, не говорячи вже про Ренд Корпорейшн, Вашингтонський інститут оборонних досліджень, Центр стратегічних і міжнародних досліджень Джоржтаунського університету й ін. У Радянському Союзі відповідні вишукування велися в рамках відомчих наукових підрозділів і насамперед - дослідницьких закладів системи "силових міністерств". В даний час на пострадянському просторі, передовсім Росії, з'явилися і незалежні аналітичні центри.

Однієї з пріоритетних проблем стратегічних досліджень є проблема війни, її причин і наслідків для тієї або іншої держави, регіону і міжнародної (міждержавної) системи в цілому. При цьому, якщо раніше війна розглядалася як, хоча і крайній, але все ж "нормальний" засіб досягнення політичних цілей, то величезна руйнівна міць ядерної зброї породила парадоксальну, із погляду традиційних підходів, ситуацію. З одного боку, держава що володіє ним отримує нові можливості для проведення своєї зовнішньої політики й такі спроможності забезпечити свою національну безпеку (у воєнному значенні цього поняття), які спантеличать будь-якого потенційного агресора. А з іншого боку, надлишок мощі, який надає ядерна зброя, робить абсурдними всякі думки про його застосування, про перспективу прямої сутички між його власниками.

Звідси головний акцент робиться не на воєнних, а на політичних аспектах ядерних озброєнь, не на стратегії збройного конфлікту, а на стратегії залякування противника. Породжена стратегією залякування "рівновага терору" дозволяло утримувати глобальну міжнародну систему в стані відносної стабільності. Проте це була, по-перше, статична стабільність в її конфронтаційній формі, і, по-друге, вона не сприяла усуненню збройних конфліктів на рівні регіональних і субрегіональних підсистем.

Наприкінці 80-х років, із приходом до влади в головних країнах Заходу неоконсервативних сил, з'являється спроба подолання вищезгаданого парадоксу ядерних озброєнь, прагнення вийти за рамки стратегії залякування і реабілітувати поняття воєнної перемоги в ядерний вік. З іншого боку, виникають нові тенденції в американській і західноєвропейської політиці в області озброєнь і військових технологій. Були початі ініційовані адміністрацією Рейгана в США і французькими офіційними політичними колами в Європі спроби виробити нову "велику стратегію", що дозволила б відкрити нову, "постядерну" еру у світовій політиці. У рамках проектів, відомих як, відповідно, СОІ і "Евріка", ставиться мета створення принципово нових типів озброєнь, що дають перевагу не наступальної, а оборонної стратегії і мінімізують можливі наслідки гіпотетичного ядерного удару, а в перспективі покликаних забезпечити їхнім власникам "ядерну невразливість". Водночас обидва проекти мають і самостійне значення, стимулюючи наукові і технологічні вишукування в ключових галузях економіки і суспільного виробництва.

Закінчення "холодної війни", розвал Радянського Союзу й крах биполярної структури глобальної міжнародної системи знаменують поворот до нової фази в розробці "великої стратегії". На передній план висуваються задачі адекватної відповіді на виклики, які диктуються поширенням у світі нових типів конфліктів, які генеруються ростом децентралізованого політичного насильства, агресивного націоналізму, міжнародної організованої злочинності і т.п. Більш того, складність зазначених задач, що набувають особливої актуальності в умовах усе більшої доступності новітніх видів зброї масового знищення як ядерного, так і "звичайного" характеру, знижує можливості їхнього вирішення на шляху стратегічних досліджень із традиційною для них "точкою зору "солдата", який намагається обрати найкращу поведінку перед лицем противника, і який не ставить перед собою питань про причини і кінцеві цілі конфліктів". У цьому зв'язку все більшого поширення отримують інші підходи, і зокрема ті, що знаходять застосування в рамках такого напрямку, як "дослідження конфліктів".

Центральними для цього напрямку є саме ті питання, які не ставляться в рамках "стратегічних досліджень" - тобто питання, пов'язані насамперед із з'ясовуванням походження і різновидів міжнародних конфліктів. При цьому з кожного з них існують розбіжності.

Так, у питанні про походження міжнародних конфліктів можуть бути виділені дві позиції. У рамках однієї з них міжнародні конфлікти пояснюються причинами, пов'язаними з характером структури міжнародної системи. Прихильники другий схильні виводити їх із контексту, тобто внутрішнього середовища системи міждержавних відносин.

Й. Галтунг, наприклад, який запропонував "структурну теорію агресії", вважає причиною міжнародних конфліктів розбалансування критеріїв, що дозволяють судити про те місце, яке займає дана держава в міжнародній системі, коли її високе положення в цій системі, відповідно до одних критеріїв, супроводжується недостатнім або непропорційно низьким положенням у якомусь іншому відношенні. Наприклад, фінансова міць такої держави, як Кувейт, дисонує з його незначною політичною вагою; ФРН, що була економічним гігантом, була обмежена у своїх дипломатичних можливостях. З цього погляду, можна сказати, що демографічний, ресурсний, науково-технічний і виробничий потенціал України знаходиться в явному протиріччі з характерною для неї сьогодні економічною ситуацією і, відповідно, із тим місцем, яке вона займає в системі міждержавних відносин.

"Виникнення агресії, - стверджує Галтунг, - найбільш вірогідне у ситуації структурного розбалансування". Це стосується і глобальної міжнародної системи з її так зв. "структурним гнобленням", що спостерігається в її рамках коли індустріально розвинуті держави, вже в силу самих особливостей функціонування властивого їм типу економіки, виступають у ролі гнобителів і експлуататорів слаборозвинених країн. Проте сама по собі наявність структурного розбалансування ще не означає, що конфлікти, які випливають із нього, обов'язково досягнуть свого вищого ступеня - військового протистояння. Останнє стає найбільш ймовірним за двох умов: по-перше, коли насильство перетворюється в невід'ємну і звичну рису життя суспільства; по-друге, коли вичерпані всі інші засоби відновлення порушеного балансу.

До розглянутих поглядів примикають і погляди американського дослідника Органскі. Базуючись на теорії політичної рівноваги, або балансу сил, він виходить в аналізі причин конфлікту з того, що порушення структурної рівноваги в міжнародній системі пояснюються появою в ній держав-"челленджерів". Їхня зростаюча міць наближається до мощі найбільш сильних держав, що займають у світовому порядку провідні позиції, але значно відстає від рівня політичного впливу останніх.

Ще одним різновидом "структурного" підходу до питання про походження міжнародного конфлікту є прагнення об'єднати запропонований К. Уолцем аналіз трьох рівнів аналізу - рівня індивіда, рівня держави і рівня міжнародної системи. На першому рівні дослідження причин міжнародного конфлікту займається вивченням природного єства людини ("animus dominandi", про яке згадує Г. Моргентау) і її психології - насамперед особливостей психологічного образу державних діячів (наприклад, через теорії інстинктів, фрустрації, агресії і т.п.). На другому - розглядаються детермінанти і чинники, пов'язані з геополітичним положенням держав, а також специфіка пануючих у них політичних режимів і соціально-економічних структур. Нарешті, на третьому рівні з'ясовуються характерні риси міжнародної системи: "полярність", або "конфігурація співвідношення сил" (Р. Арон), інші структурні ознаки.

До структурних бачень походження міжнародних конфліктів можуть бути віднесені і погляди, що панували в радянській літературі, на їхній характер і природу. Походження конфліктів пояснювалося неоднорідністю глобальної міжнародної системи з властивим їй поділом на світову капіталістичну систему, світовий соціалізм і країни, що розвиваються, у середовищі яких, у свою чергу, вбачалися процеси розмежування на класовій основі. Причини ж конфліктів, їхнє основне джерело виводилися з агресивної природи імперіалізму.

Як уже говорилося, деякі автори бачать походження міжнародних конфліктів в особливостях взаємодії міждержавної системи і її внутрішнього середовища. З цього погляду, найбільш сприятливим для збройних конфліктів або криз, що їм передують є міжнародний контекст, що характеризується розмиванням або ж різкою зміною в співвідношенні сил. У тому й іншому випадку держави втрачають ясне уявлення про їхнє взаємне положення в міжнародній ієрархії і намагаються покінчити з виниклою двоїстістю (як це відбулося, наприклад, у відносинах між США і СРСР під час "Карибської кризи" 1962 р.).

Відсутність загальноприйнятого (узвичаєного) розуміння структури міжнародної системи робить різницю між "структурним" і "контекстуальним" підходами важковловимаою. Втім, як підкреслюють дослідники теорій міжнародних відносин, зазначені підходи тісно пов'язані один з одним і містять ряд загальних ідей. Справді, їх об'єднує, наприклад, явна прихильність до державо-центричної моделі міжнародної системи з усіма наслідками, що звідси випливають, головним із яких є зведення всього різномаїття міжнародних конфліктів до міждержавних протиріч, криз і збройних сутичок. Про це свідчать і різноманітні типи класифікації конфліктів.

Так, Ф. Брайар і М.-Р. Джалілі виділяють три групи міжнародних конфліктів, що відрізняються за своєю природою, мотиваціями їхніх учасників і масштабами. До першої групи вони відносять класичні міждержавні конфлікти, міждержавні конфлікти з тенденцією до інтеграції; національно-визвольні війни і т.п. В другу групу включаються територіальні і не територіальні конфлікти, у свою чергу, останні можуть мати соціально-економічні, ідеологічні мотиви або ж просто випливати з волі до могутності. Нарешті, в залежності від масштабів, конфлікти підрозділяються на генералізовані, в які втягнена велика кількість держав і які спроможні переростити у світові конфлікти, а також регіональні, субрегіональні й обмежені (за кількості держав, що беруть участь) конфлікти.

Існує багато інших класифікацій, критеріями яких виступають причини і ступінь напруженості міжнародних конфліктів, характер і форми їхнього протікання, тривалість і масштаби і т.п. Подібні класифікації постійно доповнюються й уточнюються, пропонуються нові критерії і т.п. У той же час слід зазначити, що принаймні в одному відношенні радикальних змін у загальній картині типології і класифікації міжнародних конфліктів, за невеличкими винятками, поки не відбулося. Мова йде про те, що переважаюче місце в таких класифікаціях і сьогодні як і раніше приділяється конфліктам між державами. Це стосується як радянських, так і закордонних робіт, систематизованих у літературі у вісімдесяті роки (Як відомо, радянська соціально-політична література цього часу відрізнялася ідеологічною переобтяженістю, значною мірою носила відверто апологетичний характер, оголошувала будь-які позиції, що не збігаються з марксистсько-ленінською парадигмою, ненауковими і т.п. У той же час зазначені особливості нерідко носили у великому ступені формальний, зовнішній характер. Це, зокрема, стосується багатьох робіт, присвячених "критиці буржуазних теорій", що сприяли ознайомленню наукової громадськості зі станом закордонної науки в тій чи іншій області). Таке положення не може не впливати і на стан третього напрямку в аналізі міжнародних конфліктів - "досліджень миру".

По суті, у рамках названого напрямку ("автономність" якого, як і тих, що були розглянуті вище, носить відносний характер) мова йде про широкий комплекс питань, пов'язаних із пошуками врегулювання міжнародних конфліктів. При розгляді даної проблематики можуть бути виділені три основних підходи. Один із них пов'язаний із традиціями англо-саксонської школи "Conflict Resolution" ("регулювання конфлікту"), другий грунтується на баченні, властивому європейській школі "Peace Resеаrсh" ("дослідження миру"), третій наголошує на процесі міжнародних переговорів.

Значну роль у розвитку першого підходу продовжує грати створений у 1955 році при Мічіганському університеті "Journal of Conflict Rеsо1ution". Прихильники даного підходу приділяють центральне місце аналізу питань, що відносяться до механізмів розв'язання і контролю конфліктів і пошуку на цій основі шляхів переходу від конфронтації до співробітництва. Велике значення надається розробці математичних і ігрових методів вивчення соціального конфлікту. Одна із широко поширених позицій полягає в тому, що конфлікти є універсальним феноменом, властивим усім сферам громадського життя. Це означає, що вони не можуть бути усунуті - у тому числі і з області міжнародних відносин. Тому мова повинна йти про такий аналіз конфліктів, який дозволив би управляти ними з метою відшуковування спільної користі для кожного з учасників. З цього погляду, існує чотири засоби вирішення соціальних конфліктів: 1) угода в peзультаті співпадіння думок всіх сторін; 2) угода відповідно до законодавчої або моральної волі зовнішньої сили; 3) угода, нав'язана однієї зі сторін конфлікту, 4) ситуація, коли застарілий конфлікт утрачає свою актуальність і вирішується самий собою.

У усвідомленні можливостей вирішення міжнародних конфліктів мирними засобами велику роль зіграли публікації періодичного видання - Journal of Peace Researche, що виходить в Осло. Одним із важливих висновків, зроблених у рамках формованої ним ідейно-теоретичної течії, став висновок про те, що мир - це не просто відсутність війни, але насамперед - законність і справедливість у відношеннях між державами. І. Галтунг йде ще далі, рахуючи, що мир - це не просто відсутність прямого насильства, але і відсутність будь-яких форм насильства, у тому числі і тих, що виникають із структурних примусів. Однієї з характерних рис даної течії західної конфліктології є властивий йому значний ступінь нормативизму. Мир розглядається його представниками не тільки як цінність, але і як ціль, досягнення якої припускає активні дії його прихильників. Засоби таких дій можуть бути різними - деякі з авторів не виключають навіть тимчасового використання сили, поглиблюючи тим самим внутрішню суперечливість течії.

Розходження між аналізованими школами носять значною мірою умовний характер. Підтвердженням може служити тісне співробітництво їхніх представників у дослідженні походження, природи і засобів врегулювання конфліктів. Так, Д. Сінгер, один із відомих представників американської школи біхевіоризму в науці про міжнародні відносини, у 1972-73 р. обирається президентом Міжнародного товариства дослідників миру (Peace Research International Society), а з 1974 р. очолює Комітет з вивчення конфліктів і миру Міжнародної Асоціації політичних наук. Не менш важливою є і та обставина, що обидві течії одним із найважливіших засобів врегулювання конфліктів вважають переговори.

Проблема переговорів приймає відносно самостійне значення в західної конфліктології із середини 60-х років. На роботи з міжнародних переговорів уплинули два напрямки, які багато в чому суперечать один одному: з одного боку, це розробка проблем миру (Peace Research), а з іншого боку - ідеї "силового підходу". Відповідно, якщо перша тенденція сприяла формуванню уявлення про переговори як засобі вирішення міжнародних конфліктів і досягнення миру, то друга була спрямована на розробку оптимальних шляхів досягнення виграшу на переговорах. Водночас, завершення епохи холодної війни і глобальної конфронтації призводить до нових тенденцій у стані переговорів. У цілому, ці тенденції зводяться до наступного:

По-перше, міжнародні переговори стають основною формою взаємодії держав. Вони активно впливають на подальше зменшення ролі військового чинника.

По-друге, росте обсяг і кількість переговорів. Їхнім об'єктом стають усе нові області міжнародної взаємодії (екологія, соціально-політичні процеси, науково-технічне співробітництво і т.п.).

По-третє, зростає переговорна роль міжнародних організацій.

По-четверте, у сферу переговорів утягуються спеціалісти, що не мають дипломатичного досвіду, але які володіють тією компетенцією в області складних науково-технічних і економічних проблем, що необхідна при аналізі нових сфер взаємодій між державами.

Нарешті, по-п'яте, виникає необхідність корінного перегляду процесу керування переговорами: виділення найбільш важливих проблем для вищого державного керівництва; визначення сфери компетенції різних робочих рівнів; розробка системи делегування відповідальності; підвищення координуючої ролі дипломатичних служб і т.п.

Розробка проблеми міжнародних переговорів, збагачуючись новими висновками, все більш помітно виходить за рамки конфліктології. Сьогодні переговори стають постійним, тривалим і універсальним інструментом міжнародних відносин, що викликає необхідність вироблення "переговорної стратегії", що має прикладне значення. Така стратегія, на думку спеціалістів, припускає; а) визначення чинних (действующих) осіб; б) класифікацію, відповідно до підхожих критеріїв, їхніх характеристик; в) виявлення ієрархії цінностей (ставок) у тому порядку, у якому її уявляють собі сторони; г) аналіз співвідношення між цілями, яких хочуть досягти, і засобами, якими володіє певна сторона в тих областях, де вона має можливість діяти.

У аналізі міжнародних переговорів явно намітилися спроби цілісного, системного підходу, розуміння їх як процесу спільного ухвалення рішення - на відміну від інших видів взаємодії (наприклад, консультації, дискусії, що необов'язково потребують спільного прийняття рішень), прагнення виділити їхні окремі фази (структуру), із метою віднайдення специфіки дій учасників на кожній із них. Водночас було б помилкою вважати, що сьогодні вже існує якайсь загальна теорія переговорів, частиною якої була би теорія міжнародних переговорів. Скоріше можна говорити лише про існування деяких теоретичних основ аналізу і ведення переговорів. І не тільки тому, що переговори не займають самостійного місця в розв'язанні міжнародних проблем. Вони не являють собою ціль, а є лише одним з інструментів її досягнення.

Сказане багато в чому відноситься і до досліджень конфліктів. Незважаючи на численні спроби створення загальної теорії конфліктів, жодна з них не увінчалася успіхом. Не існує і загальної теорії міжнародних конфліктів. На цю роль не можуть претендувати ні полемологія, ні конфліктологія, ні соціологія конфліктів. По-перше, численні дослідження не виявили якоїсь стійкої кореляції між тими або іншими атрибутами міжнародних акторів і їхньою конфліктною поведінкою. По-друге, ті або інші чинники, які могли б розглядатися як детермінуючі конфліктний процес, як правило, варіюються на різноманітних фазах цього процесу і тому не можуть бути операціональними в аналізі конфлікту на всьому його протязі. Нарешті, по-третє, характер мотивів і природа конфліктів рідко збігаються між собою, що також утрудняє можливості створення єдиної теорії конфліктів, придатної на усі випадки.

Більше того, певний оптимізм, що висловлюється деякими з видних спеціалістів щодо стану досліджень міжнародних конфліктів, не перешкодив помітній кризі, у яку ці дослідження вступили з кінця 80-х років.

Закінчення "холодної війни", крах "соціалістичного табору" і розпад СРСР виводять на передній план ті питання, які, не будучи радикально новими за своєю суттю, відбивають сьогодні феномени масового масштабу, свідчать про перехідний характер сучасного міжнародного порядку і не освоєні жодним з розглянутих вище теоретичних напрямків в дослідженні міжнародних конфліктів. Глибина комплексу проблем, що постає в цьому зв'язку, показана американським ученим Дж. Розенау, який звернув увагу на все більш помітне "роздвоєння" міжнародної арени, на якій "актори поза суверенітетом" демонструють сьогодні вплив, що конкурує за своїми наслідками з впливом традиційних (державних) акторів. Його значення підкреслюють М.-К. Смуц і Б. Баді - французькі спеціалісти в області політичної соціології, які відзначають труднощі в ідентифікації недержавних акторів, котрі надають міжнародним конфліктам і насильству роль "раціонального" засобу в досягненні своїх цілей.

Рухи опору, партизанські і релігійні війни, національно-етнічні зіткнення й інші типи недержавних міжнародних конфліктів відомі людству відвіку. Проте пануючі соціально-політичні теорії, засновані на державно-центристській парадигмі, відмовляли їм у праві на концептуальну значимість, розглядаючи їх або як явища маргінального порядку, не спроможні робити істотного впливу на основні правила міжнародного спілкування, або як прикрі випадки, що можна не брати до уваги заради збереження стрункості теорії.

Втрата монополії на легітимне насильство й обвальна дезинтегрованність раніше унітарних держав, а в декотрих випадках з'єднання обох цих процесів ("ліванізація") викликали до життя нові види конфліктів, що не вкладаються в звичну типологію, побудовану на основі відмінностей у застосовуваних засобах (політичний тиск, економічна блокада, збройна сутичка), ступенів використовуваного насильства (війни малої інтенсивності і т.д.), геостратегічних (глобальні, локальні і регіональні конфлікти), мотиваційних (територіальні і нетериторіальні конфлікти), структурних (ідеологічні, економічні, політичні і т.п.) і інших відомих критеріїв. Одночасно відбувається і баналізація вищевідзначених типів недержавних конфліктів. Як і нові їхні види, вони вже не можуть бути врегульовані за допомогою механізмів з арсеналу класичної міжнародної стратегії (військове придушення, "баланс сил", "рівновага страху" і т.п.). У конфліктах у Північній Ірландії, на Ближньому Сході, на півдні і на півночі Індії, у Камбоджі, в Афганістані, між республіками колишньої Югославії, на території колишнього СРСР, за звичай, можна знайти подібні риси. Проте ця подібність у більшому ступені стосується відсутності якої-небудь повної ясності щодо природи і шляхів врегулювання зазначених конфліктів, їх "неправильності", із погляду співвідношення цілей і засобів їхніх учасників, небезпеки, яку вони представляють для світового співтовариства. Кожний із цих конфліктів багатовимірний, містить у собі не один, а декілька криз і протиріч, кожний унікальний за своїм характером. Переговори, консультації, посередництво, угоди і т.п. засоби врегулювання виявляють тут свою дуже низьку ефективність. Їхня дієвість визначається можливостями формалізації конфлікту, надання йому офіційного статусу, чіткого визначення його причин і ідентифікації явних легітимних представників сторін - тобто саме тим, що, як правило, заперечується учасниками аналізованих конфліктів. Звідси порушення вже укладених угод, неповага до посередників (і навіть їхнє фізичне усунення). Відсутня ясність і щодо протагоністов конфліктів, їх головних чинних осіб. "Бойовики", "мафіозні угрупування", "сепаратисти", "бандформування" і т.п. терміни відбивають не стілько розуміння проблеми, скільки її емоційне сприйняття.

Таким чином, відомі сьогодні результати дослідження міжнародних конфліктів якщо і не втрачають свого значення у світлі нових явищ, то виявляють безпідставність своїх претензій на загальність, відбивають лише частину міжнародних реалій. Даний висновок вірний і у щодо міжнародного співробітництва.

2. Зміст і форми міжнародного співробітництва.

Поняття "міжнародне співробітництво" відбиває такий процес взаємодії двох або декількох акторів, у якому виключається застосування збройного насильства і домінують спільні пошуки реалізації загальних інтересів. Всупереч повсякденному розумінню, співробітництво - це не відсутність конфлікту, але "порятунок" від його крайніх, кризових форм. Ілюзія "прозорості" змісту даного поняття послужила, певне, причиною того, що спроби його визначення зустрічаються достатньо рідко. Одна з них належить Ж.-П. Деррієннику, відповідно до котрого "два актора знаходяться в стані співробітництва, коли кожний із них може бути задоволений тільки в тому випадку, якщо задоволений і інший, тобто, коли кожний із них може домогтися досягнення своєї мети тільки тоді, коли цього може домогтися й інший... Результатом чисто кооперативного відношення може бути ситуація, у котрій або обидва актора задоволені, або не задоволений жодний із них". Таке визначення достатньо адекватно відбиває суть проблеми, тому на нього цілком можна спиратися при подальшому розгляді питання.

Традиційно відносини співробітництва містять у собі двосторонню і багатосторонню дипломатію, укладання різноманітного роду альянсів і угод, що передбачають взаємну координацію політичних ліній: наприклад, із метою спільного врегулювання конфліктів, забезпечення спільної безпеки або розв'язання інших питань, що представляють спільний інтерес для всіх сторін, які беруть в цьому участь.

Розвиток співробітництва між державами й іншими акторами міжнародних відносин викликав до життя цілу систему міждержавних і недержавних організацій глобального і регіонального значення. Ріст взаємозалежності світу, виникнення і загострення глобальних проблем надзвичайно збільшили об'єктивні потреби в посиленні багатостороннього співробітництва і сприяли розширенню його сфер. У той же час, якими б різноманітними не були ці сфери і напрямки і яким би великим не було їхнє значення, центральним і найбільш важливим із них залишається політичне співробітництво, від успішності якого багато в чому залежить вирішення задач взаємодії й в інших областях. Особливого значення набувають питання політичної інтеграції. Вона тісно пов'язана з економічною інтеграцією, проте не зводиться до неї і не являє собою явище "вторинного" або "надбудовного" порядку.

У радянській літературі осмислення інтеграційних процесів було пов'язано з розвитком і інституалізацією західноєвропейського співробітництва, а також співробітництва країн-членів РЕВ, і обмежувалося, головним чином, обговоренням економічних аспектів проблеми. При цьому в основі такого осмислення лежала ідеологічна установка, основна суть якої зводилася до переспіву старої ленінської догми, відповідно до якої Сполучені Штати Європи або неможливі, або реакційні. "В рамках капіталізму, - писав, наприклад, у 1963 році Шишков Ю.В., - "інтегруються" не тільки економічні потенціали різних країн, але і всі пороки і протиріччя їхньої економіки, які в багато разів збільшуються цією "інтеграцією". Саме тому капіталізм не в змозі забезпечити справжнього зближення націй". Така можливість признавалася лише за "соціалістичною інтеграцією". Подальша розробка проблеми, як показує Ю.В. Шишков, під тиском практичних потреб поступово приймала більш змістовний характер. І проте, в силу "природних" і зрозумілих причин, звільнитися від ідеологічних установок і економічного детермінізму радянській науці не вдалося.

У політичному відношенні міжнародна інтеграція являє собою більш високу - у порівнянні з вищезгаданими - форму співробітництва. Це створення єдиного політичного співтовариства на основі союзу двох або більше політичних одиниць. "Інтеграція, - пишуть П.-Ф. Гонідек і Р. Шарвен, - це одночасно процес і стан, що мають тенденцію замінити роздрібнені міжнародні відносини, що складаються з незалежних одиниць, новими більш-менш широкими об'єднаннями, наділеними мінімальними повноваженнями рішень або в одній або декількох визначених областях, або у всіх областях, що входять у компетенцію базових одиниць. На рівні індивідуальної свідомості інтеграція покликана породити лояльність і прихильність до нового об'єднання, а на структурному рівні - участь кожного в його підтримці і розвитку".

Розрізняють, із погляду географічних масштабів об'єднуючих процесів, глобальний, регіональний, субрегіональний рівні інтеграції. Існують також різноманітні етапи, або фази інтеграції - від зв'язків взаємозалежності в рамках плюралістичної міжнародної системи, або прагнення "вбудуватися в систему цивілізованих держав", до формування єдиної політичної спільності. Втім, варто відразу ж сказати, що остання є скоріше ідеальним типом і як феномен реальної практики міжнародних відносин не існує. І все ж основна суть інтеграційного політичного процесу, його головна тенденція веде в напрямку до виходу за рамки простої координації зовнішніх політик і поступової передачі суверенітету новим комунітарним структурам. Тому перші висхідні щаблі, подібно до тільки що названих, можуть бути віднесені до інтеграції лише умовно.

Наукове дослідження проблеми інтеграції пов'язано з осмисленням реальних інтеграційних процесів (- починаючи зі спроби створення в довоєнний період Ліги Націй і аж до нинішніх зусиль, наприклад, США, Канади і Мексики з формування північноамериканського економічного союзу (Договір про вільну торгівлю між трьома країнами (НАФТА) - самого великого у світі спільного ринку з щорічним товарообігом у 6,4 трлн. доларів (він мав би вступити в дію з 1 січня 1994 р. -- І.Ж.). Про політичне значення договори для США свідчить виступ Б. Клінтона напередодні ратифікації, у якому він попередив, що у випадку відмови від НАФТА "ми можемо позбавитися не тільки економічних, але і політичних можливостей, щоб сприяти демократії, свободі і стабільності в нашій півкулі" (цит. по: Незалежна газета. 19.11,93).) і спрямовано на те, щоб виявити в них загальні тенденції, пов'язані з причинами, детермінуючими чинниками, основними рисами даного феномена, найбільш просунутою формою якого є сьогодні Європейський Союз (він до листопада 1993 р. називався Європейським економічним співтовариством). Найбільш відомими є три теоретичних напрямки, або три наукові школи: школа функціоналізму і неофункціоналізму, школа федералізму і школа транснаціоналізму (іноді їх розглядають окремо - фактично, як різні напрямки. Так, наприклад, Ж. Барреа виділяє чотири школи: "плюралістичну", "функціоналістську", "неофункціоналістську" і "федералістську") (або "плюралістична школа").

Відправним моментом вивчення феномена міжнародної інтеграції з позиції "функціоналізму" стало питання про причини невдачі в створенні Ліги Націй, яким задався англійський дослідник Д. Мітрані. У розпал другої світової війни, у 1943 році він публікує статтю, названу "Мир і функціональний розвиток міжнародної організації", у якій робить висновок про неспроможність будь-якої попередньої моделі політичної інтеграції. З його точки зору, Ліга Націй потерпіла поразку насамперед тому, що держави побачили в ній загрозу своєму суверенітету. Тим часом глобальна міжнародна організація не тільки не спроможна перебороти негативні наслідки національних суверенітетів, але і просто гарантувати мирні відносини між державами. Тому для підтримки миру після закінчення другої світової війни нема рації в амбіційних проектах створення міжнародних інститутів, наділених наднаціональною владою і покликаних забезпечити політичну інтеграцію держав. Замість цього необхідно сприяти співробітництву між державами у розв'язанні задач, що представляють спільний інтерес і пов'язані з їхніми конкретними потребами економічного, соціального, науково-технологічного і т.п. характеру. Прагматичні вигоди подібного співробітництва поступово підштовхнуть держави до створення необхідних для цього міждержавних органів, що, у свою чергу, створять передумови і для політичної кооперації.

Тим самим, "функціоналізм" пропонує не просто розширення міждержавного співробітництва в окремих сферах, що носило б чисто технічний характер. Він бачить у ньому шлях до досягнення політичної цілі - інтеграції держав у більш широку спільність через поступове відмирання їхніх суверенітетів. Національну державу він розглядає як занадто вузьку з погляду можливостей для вирішення нових економічних, соціальних і технічних проблем, що можуть бути вирішені тільки на рівні міжнародного співробітництва. Тому міждержавні відносини повинні бути перемуровані таким чином, щоб замість "вертикальної" територіальної замкнутості були створені діючі "горизонтальні" структури, адміністрація яких була б покликана координувати міждержавне співробітництво в конкретних сферах. Це дозволить усунути економічні і соціальні причини конфліктів, а потім - поступово і безболісно - перебороти державні суверенітети. У результаті тривалої еволюції співробітництво між державами стане настільки тісним, а їхня взаємозалежність настільки високої, що не тільки стане немислимим збройний конфлікт між ними, але буде досягнутий стан необоротності. Міжнародне середовище зазнає глобальних змін, завдяки котрим солдати і дипломати поступляться місцем адміністраторам і технікам, відносини між канцеляріями - прямим контактам між технічними адміністраціями, а захист суверенітетів - прагматичному вирішенню конкретних питань.

Таким чином, поряд із прагматизмом, функціональний підхід до дослідження інтеграційних процесів містить і помітну частку нормативності. Подібна двоїстість, як відзначає Ш. Зоргбіб, почасти сприяла його успіху: "ідеаліст чутливий до "мондіалізму", що міститься в ньому; реаліст заспокоєний збереженням у середньостроковій перспективі, основних атрибутів державного суверенітету - у кінцевому рахунку "фінальна фаза", як і в інших доктринах, може бути відсунута в дуже далеке майбутнє". Очевидний і практичний вплив "функціоналізму" - особливо на створення і розвиток Організації Об'єднаних Націй і, зокрема, такого її інституту, як ЕКОСОС (Соціальна й економічна рада Об'єднаних Націй), що отримав мандат на координацію міждержавної діяльності у відповідних сферах. У Хартії ООН приділена значна увага саме її функціональним обов'язкам, а Генеральна Асамблея формує такі інститути, як Конференція Об'єднаних Націй з торгівлі і співробітництва й Організація Об'єднаних Націй з індустріального розвитку. У той же час саме практичне застосування положень "функціоналізму" у практиці міжнародної інтеграції виявило і його хиби.

По-перше, його наслідком стала занадто велика децентралізація міжнародного співтовариства, певна дисперсія його зусиль. Громіздкі і численні технічні організації породили нові проблеми координації. Одночасно з'явилася і небезпека того, що паралельно з падінням значення державного суверенітету буде відбуватися ріст суверенітету спеціалізованих організацій. Так, представник МОЦ на конференції в Сан-Франциско відмовлявся від субординації ООН в ім'я суверенітету своєї організації. По-друге, виявилося, що в реальній практиці міжнародної інтеграції функціональне співробітництво не веде автоматично до "відмирання суверенітету". Більше того, європейський процес показав, що особливо хворобливою є саме проблема передачі державами "у спільний казан" частини їх політичної і військової компетенції. По-третє, саме функціональне співробітництво має потребу в підкріпленні його заходами політичного характеру.

Зазначені хиби почасти були відтворені і "неофункціоналізмом". Оскільки для їхнього здійснення від держав не потрібно відмови від власної політики, а достатньо лише простої подібності інтересів у конкретній області, остільки і домогтися його відносно легше. Водночас "неофункціоналісти" підкреслюють необхідність структурних умов успіху інтеграції, яким повинні відповідати держави (наприклад, політичний плюралізм, консенсус щодо фундаментальних цінностей), а також відзначають, що логіка функціональної інтеграції носить не механічний, а вірогіднісний характер, і сам цей процес залежить від безлічі чинників.

Якщо "функціоналізм", надаючи політичним інститутам важливе значення, вважає їх похідними, або ж рівнобіжними економічним, соціальним і ін. процесам, то "федералізм" ставить їх у центр своєї концепції. Водночас його представники (А. Етціоні, А. Спінеллі, К. Фрідріх, Дж. Елезер й ін.) характеризують федералізм як "договірну відмову від централізму, структурно оформлену дисперсію повноважень між різноманітними центрами, законні повноваження яких гарантуються конституцією". Міжнародна інтеграція по шляху федералізму розглядається за аналогією з "внутрішніми режимами" держав, побудованими на принципах федерального устрою, тобто - на основі етатистської моделі. У основі цієї моделі лежить декілька принципів, що розкривають її суть. По-перше, це подвійне громадянство в умовах існування центрального і регіонального урядів. По-друге, - різноманіття ролі регіональних урядів. По-третє, - циклічність зміни сили і ролі регіональних урядів. Нарешті, по-четверте, це походження федералізму, що має два джерела і, відповідно, дві цілі: вплив доцентрових сил і проблем, що спричиняють за собою федералізм як засіб проведення єдиної політики; вплив відцентрових сил, у результаті якого федеративні ознаки формуються з метою запобігання розпаду суспільства. "Федералізм" обгрунтовано підкреслює те значення, яке має для міжнародної інтеграції політична воля її учасників, а також роль розподілу повноважень, їхньої фрагментації між різноманітними рівнями, як гарантії проти можливих зловживань своєю владою з боку центру.

Концепція федералізму, яка видавалася чи не цілком ілюзорною спочатку (перші роботи А. Спінеллі були опубліковані теж у розпал другої світової війни), повільно, через протиріччя, але все ж переконливо знаходить деякі зримі риси в інтеграційному процесі в Західної Європі. Вони стають особливо помітними з перших загальних виборів в Європарламент у 1979 р., що додали новий імпульс інституціональному розвитку. У 1984 р. Європарламентом був прийнятий розроблений А. Спінеллі проект договору про Європейський союз. У ньому відзначалося, що в сферу діяльності Союзу входить область співробітництва, що знаходиться під егідою Ради Європи, а також діяльність, підвідомча інститутам Союзу. Повноваження між Союзом і державами розподіляються на основі принципу субсидіарності: Союз виконує тільки ті задачі, що спільно можуть бути вирішені більш ефективно, чим державами окремо. Інститути покликані служити ефективному зміцненню позицій Комісії, оптимізації процесу ухвалення рішення, поділу законодавчої влади між Радою і Парламентом.

У лютому 1985 р. був прийнятий Єдиний Європейський Акт, що ще не інституалізував Європейський союз, але став важливим етапом на шляху до цього. Він складається з двох частин, одна з яких присвячена Співтовариствам, інша - політичному співробітництву. У перший фіксується ціль створення єдиного ринку до кінця 1992 р. Друга обмежується інституалізацією 15-річної практики і її закріплення в юридичних зобов'язаннях. У якості цілі називається формування і проведення єдиної зовнішньої політики, що припускає постійні взаємні консультації між дванадцятьма країнами, урахування ними позицій одна одної, а також обов'язкові спільні обговорення в питаннях, що торкаються спільних інтересів, до прийняття рішень на національному рівні. Нарешті, 1 листопада 1993 року набрали сили Маастрихтські угоди, що передбачали створення до 2000 року валютно-економічних і військово-політичних спілок 12 європейських держав. Європейське співтовариство змінило свою назву і стало Європейською спілкою. Було прийняте рішення про місце перебування 10 нових європейських організацій - Валютного інституту, Європола, Європейського агентства з проблем навколишнього середовища й ін. Вирішено також про прийняття в ряди Європейської спілки до 1 січня 1995 року Австрії, Швеції, Норвегії і Фінляндії. Крім того, після багатократних відстрочок було прийняте рішення про вступ у силу з 1 лютого 1994 року Шенгенських угод, підписаних вісьма з дванадцятьох держав. На додаток до вільного переміщення капіталів, товарів і послуг усередині спілки вони передбачають безперешкодне пересування людей, тобто фактичне скасування кордонів.

І все ж це не означає, що федералізм із самого початку був концептуальною базою європейської інтеграції. На початку цього процесу теоретично були можливі три шляхи: 1) найбільш традиційний - співробітництво в рамках спілок або асоціацій між державами, що залишаються суверенними і незалежними; 2) найбільш сміливий - федерація, що вводить у ряді областей єдину наднаціональну політичну владу; 3) найбільш оригінальний - функціональна інтеграція, що дає можливість спільних дій у рамках спеціалізованих інститутів. На практиці перший шлях виявився необхідним і корисним, але недостатнім, другий - нереальним. Тому процес інтеграції пішов по шляху розвитку функціональної моделі, що дозволяє вийти за рамки простого співробітництва і підготувати умови для можливої федерації.

Таким чином, однією з головних хиб федералістської моделі міжнародної інтеграції є те, що при усій своїй зовнішній принадності, вона має значно менше шансів на успіх, чим функціональна модель, оскільки питома вага елемента нормативності в ній ще більш висока. Тому, з огляду на хиби інших розглянутих вище концепцій, реальний процес міжнародної інтеграції може бути зрозумілим лише з урахуванням комплексного розуміння переваг кожного з них. По суті, саме про цей і мова йде в плюралістичній концепції К. Дойча.

Процес інтеграції розглядається в рамках цієї концепції в термінах комунікаційних мереж, що передають повідомлення і сигнали, обмінюються інформацією, сприяють виконанню певних функцій і накопиченню досвіду. Дойч аналізує два типи політичних об'єднань, кожному з який відповідає свій особливий процес інтеграції - "амальгамне" і "плюралістичне".

Під першим розуміється "злиття у відповідній формі двох або декількох раніше самостійних одиниць у більш широке об'єднання, наділене певним типом спільного управління". В другому - одиниці, що інтегруються, зберігають свою політичну самостійність. При цьому здійснення "амальгамної" інтеграції має потребу в цілому комплексі різноманітних умов соціокультурного і політичного характеру, серед яких: прихильність населення спільностей, що інтегруються, до одних і тих же цінностей; обгрунтоване очікування вигод від інтеграції; достатнє знання один одного і, відповідно, передбачуваність поведінки. Процес інтеграції повинен супроводжуватися лояльністю населення до виникаючих нових політичних інститутів, глибоким усвідомленням своєї єдності, а також виходом на політичну арену нової генерації керівників. В остаточному підсумку повинен сформуватися спільний спосіб життя, що і стає основою для "амальгамної" інтеграції.

Реалізація "плюралістичного" типу інтеграції не потребує настільки великих і настільки жорстких умов. Основні соціокультурні цінності одиниць, що інтегруються, просто не повинні суперечити одна одній; передбачуваність поведінки стосується лише обмеженої сфери спільних інтересів; потрібна також адекватна реакція політичних еліт на сигнали і дії зацікавлених урядів і населення. Крім того, успіху інтеграції сприяє сприйняття об'єднуючої ідеї інтелектуальними колами і політичними рухами, як і постійний розвиток мереж комунікації й всебічної взаємодії. У 70-і роки під керівництвом К. Дойча було проведено велике дослідження в Німеччині (ФРН) і Франції, у процесі якого були здійснені інтенсивний контент-аналіз різноманітних видних щоденних видань, зондажі суспільної думки, експертні опитуванння керівних кадрів, вивчення статистики міжнародних угод. У результаті виявилося, що сприятливий образ єдиної Європи, що сформувався в населення обох країн, не призвів до витиснення прихильності національним цінностям. Тому був зроблений висновок про те, що "плюралістична" версія європейської інтеграції має більш ймовірне майбутнє, чим "амальгамна".

Завершуючи розгляд проблеми міжнародного співробітництва, варто підкреслити, що тут так само, як і при аналізі конфліктів, було б помилкою робити висновки щодо їхніх причин кожного разу, коли виявляються які-небудь кореляції. Так само як і конфлікти, інтеграційні процеси є багатомірним і складним явищем. По-друге, стихійно виникнувши в якійсь сфері взаємодії міжнародних акторів, інтеграція може залишитися без наслідків у всіх інших сферах, більше того - може повернути назад або навіть замінитися протилежним процесом, - якщо вона не буде підкріплена відповідними політичними заходами, що закріплюють сприятливі передумови й умови її реалізації і формуючих інституціональних основ її подальшого просування. Нарешті, по-третє, навряд чи вірно розглядати інтеграційні тенденції як процеси, що визначають суть міжнародних відносин, а тим більше - намагатися на цій основі судити про майбутнє цих відносин. Як було показано вище, зміст міжнародних відносин визначається не тільки співробітництвом, але і конфліктами, у тому числі і такими, що супроводжується дезинтегрованністю раніше єдиних політичних утворень (приклади цього дають доля СРСР, Югославії, Чехословаччини). Сучасна реальність не дає підстав думати, що на змінy їм прийде гармонійний міжнародний порядок.

Дата добавления: 2014-01-11