Еволюція та сучасні риси фінансових систем країн з розвиненою ринковою економікою

ФІНАНСИ КРАЇН З РОЗВИНЕНОЮ РИНКОВОЮ ЕКОНОМІКОЮ

Тема 18

Як показує світова, а особливо європейська практика, сучасні фінансові системи високорозвинених держав значною мірою зумовлені особливостями державотворення, розвитком економіки, соціальними параметрами і навіть традиціями, менталітетом населення протягом багатьох століть. Наприклад, окремі елементи фінансової системи Великої Британії, організація бюджетного процесу, основні підходи до ведення державної діяльності були сформовані ще у XVII ст. При цьому досягнення в обмеженні прав монарха у сфері фінансів, які можна спостерігати у цій державі ще з XIII ст., тісно корелюють із роллю держави в економіці та масштабами перерозподілу ВВП сьогодні, рівень яких є нижчим від країн-сусідів, зокрема Франції та Німеччини.

Навпаки, у Франції впродовж довгого часу підтримувалися абсолютизм та жорстка централізація, що відобразилося на параметрах і структурі фінансової системи нині. Тривалі періоди відсутності єдиної державності, наявність великої кількості окремих князівств на території Німеччини зумовили у новітній час її федеративний устрій та наклали відбиток на архітектоніці фінансів. Особлива трудова та соціальна етика населення Скандинавських країн зробила можливим у XX ст. виникнення моделі держави загального добробуту, яка ґрунтується на принципах співучасті та солідарності, громадського контролю У сфері державних фінансів, що дає змогу без жодних негативних наслідків підтримувати найвищий у світі рівень оподаткування, разом із відповідними Масштабами компенсаційних дій держави щодо надання суспільних благ і пе-—рерозподілу доходів. Подібних історичних закономірностей та зв'язків можна навести велику кількість. Однак саме вони переконують у необхідності погляду в минуле з метою кращого розуміння сьогодення фінансової системи будь-якої держави.

Упродовж розвитку цивілізації функції, які виконує держава, досить суттєво еволюціонували. Так, у стародавньому світі коло завдань, що виконувала держава, було дуже обмеженим — головним чином, це видатки на управління (утримання системи влади), оборону країни, підтримку правопорядку та судочинство. Держава мала мінімальні економічні функції, переважно розвивалась інфраструктура — дороги, мости тощо. Тривалий час навіть військові витрати були не досить суттєвими, оскільки регулярних армій у повному розумінні не існувало; вони є винаходом лише кількох останніх століть. Наприклад, у Стародавній Греції кожен громадянин був воїном, і у випадку війни мав озброюватися за власний кошт. Видатки на такі звичні сьогодні напрямки, як освіта, охорона здоров'я, а особливо на програми перерозподілу доходів, соціальний захист, пенсійне забезпечення державою практично не проводились аж до початку XX ст.

Причини такого становища полягають, з одного боку, у нездатності тогочасної економічної системи забезпечити формування достатньої додаткової вартості внаслідок низької продуктивності суспільного виробництва та нерозвиненості грошових відносин. Саме тому тривалий час не складалося передумов для залучення певної частини створеної вартості до державної скарбниці. З іншого боку, значні обсяги перерозподілу унеможливлювалися характером суспільно-політичних відносин, адже контрольованість над суспільними фінансами абсолютно не забезпечувалась. Практично до XVIII ст. державні фінанси будь-якої європейської країни були невіддільними від королівської казни, що не гарантувало платнику податків подальше суспільно-корисне витрачання коштів.

На найбільш ранніх етапах держава використовувала переважно негропіові механізми — примусову працю рабів і селян-общинників, які повинні були віддавати різні продукти й предмети вжитку (у Стародавньому Єгипті ще у III тис. до н. є.). Іншим важливим джерелом формування ресурсів держави було проведення загарбницьких воєн і експлуатація ресурсів колоній, що особливо характерно для Стародавньої Греції та Риму, які застосовували такого роду фінансове насилля до підкорених і поневолених народів.

Зародження феодалізму на території Європи привело до поступової переорієнтації державної скарбниці на внутрішньодержавні джерела доходів. З V та практично до XIV ст. значну частку доходів забезпечувала експлуатація земель, лісів, надр — ресурсів, які перебували у власності самого короля. Одним із важливих джерел доходів у цей час також виступали дарування та пожертви, які спочатку мали добровільний і тимчасовий характер. Коли королю не вистачало доходів від власності (з причини надзвичайних обставин, наприклад воєн), він звертався до суспільних прошарків з пропозицією збору додаткових коштів — субсидій. Такі заходи спочатку мали тимчасовий характер та формально вважались добровільними, а далі трансформувались у примусові збори — податки.

Лише у XIX ст. деякі чинники економічного, соціального та політичного характеру зумовили необхідність і забезпечили можливості істотного зростання ролі держави у суспільному житті, що паралельно призвело до збільшення акумульованих нею ресурсів та, відповідно, державних витрат. Зокрема, після промислової революції суттєво посилилась економічна роль держави, її участь у фінансуванні різноманітних проектів (наприклад, будівництво залізних доріг, флоту). За мету ставилося стимулювання економічного зростання та отримання переваг у міжнародній конкурентній боротьбі, яка загострилась у цей період.

Унаслідок посилення інтегрованості суспільства, зростання міст, щільності проживання населення, коли рівень освіти, добробуту, стан здоров'я однієї людини почали суттєво впливати на усіх інших, з'явилась необхідність забезпечення мінімального рівня суспільних благ для кожного з метою недопущення епідемій, злочинності, суспільних конфліктів. Це сприяло поступовому збільшенню державних витрат на освіту, охорону здоров'я, заходи перерозподілу доходів від багатих до бідних. У кінці XIX та на початку XX ст. відбулось колосальне збільшення державних витрат на військові цілі під впливом боротьби за переділ світу та намагання захоплення колоній. Особливо гостро це проявилось у період Першої світової війни.

Змінились також політичні умови формування державної фінансової політики. На початку XX ст. було повністю скасовано майновий виборчий ценз, за якого право обирати і бути обраним до парламенту мали лише багаті. Це призвело до виходу на політичну арену нових суспільних сил, сприяло зростанню впливовості партій лівого спрямування, які пропагували більшу соціальну спрямованість державної політики, що кардинально відобразилось на бюджетах європейських країн. У зазначений період державні видатки починають спрямовуватись не тільки на виконання традиційних державних функцій, а й на соціальний захист населення: страхування робітників від нещасних випадків на виробництві, встановлення пенсій у зв'язку зі старістю, допомоги у зв'язку з безробіттям, страхування на випадок захворювань. Все це зумовлювало необхідність збільшення видатків бюджету, надавало йому більшої соціальної спрямованості. Саме на період кінця XIX — початку XX ст. припадає запровадження переважної більшості програм соціального характеру (табл. 18.1).

З розвитком господарства, диференціацією об'єктів оподаткування (більш чітким виділенням доходів від праці, капіталу, ренти) набули розвитку і нові форми оподаткування. Кардинальні зміни у податкових системах розвинутих Держав відбулися на зламі XIX та XX століть. У СІЛА — це введення федеральних податків на прибуток корпорацій (1908 p.), на особисті доходи (1913 p.), на спадщину (1916 p.); у Великій Британії — прогресивного оподаткування доходів і спадщини (1911р.), податку з обороту (1916р.); у Франції — податку на автомобілі (1893 p.), прибуткового податку (1916 p.), податку з обороту (1920 p.); У Канаді — податків на прибуток корпорацій (1916р.),на індивідуальний дохід "ХІ917 p.), податку з продажу (1920 p.).

Країна	Страхування від нещасних випадків на виробництві	Допомога при захворюваннях	Пенсійне забезпечення	Страхування з безробіття	Допомога сім'ям	Медичне страхування або надання безплатної медичної допомоги
Німеччина
Велика Британія
Швеція
Франція
Італія
СІЛА		—			—	—
Канада

Таблиця 18.1. Запровадження окремих соціальних програм у законодавстві розвинутих держав

* У таблиці вказано роки, коли у названих країнах запроваджувалися певні соціальні програми.

Якщо в середньому у 10 найрозвинутіших країнах у 1870 р. загальні видатки держави відносно ВВП становили лише 10 %, то на початку XXI ст. вони збільшилися до 47 % від ВВП. Ця тенденція зростання частки державного сектору відносно ВВП протягом більше ніж 100 останніх років є характерною рисою для всіх розвинутих держав. Загалом можна виділити два етапи різкого збільшення державних витрат — на початку XX ст. та у другій його половині. Якщо в середньому з 1870 до 1913 р. збільшення відбулося лише на 3 %, то за наступні сім років, з 1913 до 1920 p., — на цілих 7 % (що можна пояснювати Першою світовою війною). Однак особливо різке зростання припадає на другу половину XX ст. і характерне практично для всіх держав з деяким зниженням темпів зростання в 90-х роках. Якщо ще у 1960 р. середній показник централізації ВВП становив 29 % і відхилення від середнього значення в цілому було незначним, то у 1980 р. він становив 43 %, а на зламі тисячоліть — 47 %. Цікаво, що у Швеції, яка сьогодні є світовим лідером щодо параметрів перерозподілу ВВП через систему державних фінансів, на початку XX ст. цей показник був чи не найнижчим — 6 % у 1870 р. та 10 % у 1913 р.

Сьогодні навіть серед високорозвинених ринкових держав можна зазначити наявність значних відмінностей у ролі держави в перерозподілі ВВП. Цей показник може коливатися від 1: 3 до 2: 3, тому прийнято навіть виділяти три типи моделей за рівнем централізації ВВП: американська (ЗО—35 %), західноєвропейська (40—50 %) та скандинавська (50—60 %). Питання про причини настільки істотних відмінностей у масштабах державного втручання в економічні процеси у різних державах є досить цікавим. Особливо воно актуальне з поглядів вітчизняної практики, адже в Україні протягом лише одного десятиліття з моменту здобуття незалежності мала місце значна динамічність розвитку державних фінансів із суттєвим зниженням їх перерозподільної ролі.

Як державні фінанси загалом, так і бюджети розвинутих демократичних країн мають чітко виражений перерозподільний та соціальний і меншою мірою "виробничий" характер: частка трансфертів у видатках державного бюджету становить 55—70 %, а витрат на товари і послуги, витрат на постачання суспільних благ — 15—30 %. Державні видатки в Україні, навпаки, все ще більшою мірою спрямовуються на утримання та забезпечення діяльності бюджетних установ (витрати на товари і послуги становлять від близько 50 % усіх видатків бюджету). Для високорозвинутих держав переважно характерний не надто високий рівень участі держави у видатках капітального характеру. Цю функцію найбільш ефективно може виконувати лише ринок. Натомість аналіз структурних особливостей державних видатків вказує на чітко виражену їх соціальну спрямованість.

Характерною ознакою фінансової політики високорозвинутих держав є її інкременталістський, тобто стабільний, виважений характер. Так, обсяги фінансування видаткових програм змінюються з року в рік лише на незначний відсоток, і тенденція до зміни пропорцій є чіткою та прогнозованою. До питання змін у податковій системі також підходять виважено — ставки податків коригуються поступово лише на незначний відсоток, для запобігання негативному впливу на стан державних фінансів, ринкову та соціальну структуру. В Україні потреби швидкої трансформації привели до обрання іншого шляху — радикального реформування, що виявилось у динамічних, навіть хаотичних щорічних зрушеннях структури бюджетів.

Важливі питання функціонування державних фінансів пов'язані із розмежуванням їх між різними рівнями державного управління. Порівняти пропорції розмежування функцій між рівнями фінансової системи у різних країнах дає змогу показник централізації, який характеризує частку видатків центрального уряду в повному обсязі витрат бюджетної системи. Розвинуті держави мають різні моделі централізації фінансової системи. В унітарних державах загалом спостерігається дещо вищий рівень централізації, а у федеративних, де фінансова система є трирівневою, дещо менший. Так, у США цей показник становить 57 %, у Франції — 71 %, у Канаді — 40 %. В Україні показник централізації коливається на рівні 65—70 %.

Загальною тенденцією останніх двох десятиліть у сфері управління державним сектором високорозвинених держав є зниження кількості державних підприємств. Державна власність переважно зосереджена у ключових галузях, які забезпечують національну безпеку. Навіть для країн із традиційно високим рівнем державної власності, наприклад, Фінляндії, Франції, у 90-х роках характерними були приватизаційні процеси. При цьому завдання ставились Досить різноманітні — від забезпечення конкурентоспроможності економіки, економії бюджетних витрат до спроб поліпшити стан державних фінансів та зменшити державний борг.

Важливий вплив на функціонування державних фінансів здійснюють політичні чинники. Політичні інститути та конституційне право з моменту виникнення сучасної демократичної моделі державних фінансів стали виконувати функцію активного коригування перерозподільних процесів. Тісний зв'язок політичних і фінансових процесів спостерігався і впродовж усього XX ст., коли найбільші зміни фінансової політики розвинутих держав відбувались саме після виборів, з приходом до влади нових політичних сил. Яскравими прикладами цього є політика Ф. Рузвельта та Р. Рейгана у США, М. Тетчер у Великій Британії, Ш. де Голля у Франції, Л. Ерхарда у Німеччині. Прикладами негативного впливу політики на фінанси є політичні кризи, які нерідко супроводжуються зміною уряду. Проте як показує практика останніх десятиліть, у державах з розвинутою демократією наслідки таких потрясінь для державних фінансів не є кардинальними. Завдяки стратегічному плануванню вдається забезпечити спадковість фінансової політики незалежно від того, яка політична сила перебуває при владі, а механізми громадського контролю та прозорість бюджетної процедури забезпечують ефективність державних фінансів за будь-якої політичної кон'юнктури.

18 .2. Фінансова система Сполучених Штатів Америки

Формування фінансової системи США пов'язане з особливостями їх історії, яка, порівняно з окремими європейськими країнами, є доволі нетривалою. Так, саме виникнення США як незалежної держави частково можна вважати результатом конфлікту фіскальних інтересів Великої Британії та її американських колоній. Колоністи вважались британськими підданими та платили лише непрямі податки. У 1764 та 1767 pp. британський парламент підвищив непрямі податки на товари, що вводились у Північноамериканські колонії, а спроби запровадження прямого оподаткування, зокрема гербового збору (збір з ділових паперів, судових документів, шлюбних контрактів), стали поштовхом до масових виступів. Незважаючи на незначне фіскальне значення, заходи метрополії підкреслювали право англійського парламенту обкладати податками колонії. Колонії висунули гасло, яке раніше англійська буржуазія протиставляла абсолютизму монархії: "Жодних податків без представництва", яке вимагало права в обмін на сплату податків делегувати представників колоній до британського парламенту. Саме під цим гаслом почалась Війна за незалежність 1776—1783 pp. З метою недопущення можливості фіскальної тиранії центру над суб'єктами федерації Конституцією США 1787 р. за федеральним урядом були закріплені лише непрямі податки (мито та акцизи). Лише на початку XX ст. була введена знаменита 16-та поправка до конституції, згідно з якою федеральний уряд одержав право на запровадження податків на доходи.

У середині XIX ст. фінансові питання стали однією з причин Громадянської війни Півночі та Півдня 1861—1865 pp. У СІЛА розгорнулась боротьба між прихильниками вільної торгівлі та протекціоністами (за проведення політики фритредерства виступали південні штати, а за протекціонізм — північні). У результаті перемоги північних штатів у Громадянській війні було запроваджено високий протекціоністський тариф проти європейських товарів.

Після Першої світової війни найпомітніший слід в історії СІЛА залишив президент Ф. Рузвельт. У 1932 р. для подолання економічної кризи Ф. Рузвельт проголосив політику "нового курсу", суть якої полягала в тому, що методами фіскальної і бюджетної політики американська держава почала інтенсивно втручатись в економічні процеси з метою їх регулювання. Зокрема держава почала фінансувати допомогу безробітним, житлове будівництво, суспільні роботи, скорочення сільськогосподарського виробництва.

На сьогодні Сполучені Штати Америки — федеративна республіка у складі 50 штатів і федерального округу Колумбія, низки островів. Федеральна влада складається з трьох гілок — законодавчої, виконавчої та судової. Кожен штат як суб'єкт федерації наділений республіканськими повноваженнями, а тому також має власну законодавчу, виконавчу та судову владу. Штати мають широкі повноваження в проведенні соціально-економічної політики. На території штату діють власні закони та конституція штату, які не повинні суперечити Конституції та законам США. Лише в питаннях зовнішніх відносин, у військовій та митній сфері, деяких інших загальнодержавних справ права штатів є обмеженими.

Рішення у сфері державних фінансів у першу чергу приймаються законодавчою та виконавчою владою. Законодавча влада представлена Конгресом, який складається з двох палат: сенату та палати представників. Найзначніши-ми представниками законодавчої влади в управлінні державними фінансами є Головна контрольна служба (ГКС) та Бюджетна служба Конгресу (БСК). ГКС *здійснює зовнішню ревізію урядових агентств; БСК — експертний орган парламенту для аналізу проекту бюджету та законодавства стосовно бюджетної сфери з метою здійснення парламентом більш раціонального бюджетного вибору. БСК засновано у ході бюджетної реформи 1974 р.

Виконавча влада зосереджена у руках президента. Посади прем'єр-міністра в США немає, а роль уряду виконує Адміністрація президента. Серед органів виконавчої влади головними повноваженнями у сфері державних фінансів наділене Адміністративно-бюджетне управління (АБУ), яке відповідає за розроблення бюджету і є складовою Адміністрації президента. При президенті також діє Рада економічних консультантів — дорадчий орган, який допомагає формувати засади економічної політики. Важливу роль відіграє також Міністерство фінансів, повноваження якого головним чином стосуються етапу виконання та контролю у сфері бюджету.

Судова влада представлена федеральними судами, судами штатів та місцевими судами. Федеральна судова система включає також низку спеціальних судів — митний, податковий, військовий.

Штати копіюють федеральну систему влади, мають власну конституцію парламент. Виконавча влада у штаті представлена губернатором. У графствах до яких прирівнюються великі міста, обирається рада і мер. В окремих містах діє комісійна система, де населення обирає невелику комісію, яка управляє містом. Застосовується також система найманого управління, яка діє під контролем обраної ради.

Фінансова система США складається з таких елементів:

1)фінанси федерації, які включають федеральний бюджет, бюджет округу Колумбія (столичний), спеціальні фонди федерального рівня, фінанси державних підприємств;

2)фінанси 50 штатів, кожен з яких має власний бюджет, спеціальні фонди та фінанси підприємств, що знаходяться у власності штату;

3)місцеві фінанси, до яких входять місцеві бюджети (графств та інших місцевих адміністративних одиниць, серед яких — округи, муніципалітети, міста), фінанси комунального господарства, різноманітні фонди.

Організація фінансової системи в США характеризується високим рівнем автономності — кожен з рівнів державного управління самостійно проводить бюджету та податкову політику. Загалом через державні фінанси перерозподіляється близько третини ВВП.

Всі урядові видатки розподіляються між рівнями фінансової системи приблизно у таких пропорціях: на федеральні фінанси припадає 60 %, на фінанси штатів — 15 і на місцеві фінанси — 25 %. Із загальнодержавного рівня забезпечується національна оборона, деякі програми соціального захисту, видатки на обслуговування державного боргу, на розвиток економіки, на зовнішні зв'язки, фінансування загальнодержавної влади.

Оскільки США є федеративною державою, то існує три бюджетні рівні — федеральний, бюджети штатів та місцеві бюджети (загалом більше 12 тисяч). Бюджетна історія США налічує два століття. За цей час бюджетні відносини трансформувались у чітку злагоджену систему, що дає змогу ефективно вирішувати масштабні зовнішні та внутрішні проблеми.

Бюджетний рік у США починається 1 жовтня і закінчується ЗО вересня. Бюджетний процес складається з трьох основних стадій, тісно пов'язаних між собою:

1) вироблення президентського варіанту проекту бюджету;

2) робота Конгресу над бюджетом;

3) виконання бюджету.

Вироблення президентського варіанта проекту бюджету розпочинається весною кожного року, приблизно за 9 місяців до його подання на розгляд Конгресові та щонайменше за 18 місяців до початку фінансового року. Головні напрями бюджетної та фінансової політики визначає Президент. Розроблення проекту федерального бюджету здійснює Міністерство фінансів та Адміністративно-бюджетне управління. При формуванні проекту враховуються наслідки виконання бюджету у попередні роки включно з тим роком, виконання бюджету в якому ще не завершене, а також відгуки на проект бюджету, розгляд якого триває у Конгресі. Беруться до уваги й економічні прогнози, підготовлені спільно Радою економічних консультантів, Адміністративно-бюджетним управлінням та Міністерством фінансів. Агентства подають на розгляд Адміністративно-бюджетного управління свої вимоги про надання коштів із бюджету. Процес прийняття рішень зазвичай завершується до кінця грудня. Потім настає заключний етап, під час якого відбувається деталізація бюджетних даних і розпочинається підготовка бюджетної документації.

Президент подає свій варіант проекту бюджету на розгляд Конгресові на початку календарного року. При розгляді бюджетних пропозицій президента Конгрес володіє широкими повноваженнями — може бути змінено обсяги фінансування, скорочено цілі програми або додано такі, яких у проекті немає, Конгрес може скасувати податки і ввести нові, відмовитися від використання певних джерел надходжень або запровадити додаткові, запропонувати інші зміни.

За результатами розгляду проекту в комітетах бюджетні комітети обох палат створюють спільну бюджетну резолюцію, у якій зазначаються загальні суми надходжень, витрат, а також обсяги бюджетних повноважень — як загалом для цілого бюджету, так і для окремих його статей. У межах кожної статті бюджетної резолюції розподіляються бюджетні повноваження та витрати між окремими комітетами, котрі мають розглядати державні програми, пов'язані з певною статтею бюджету. Бюджетна резолюція не є законом і не затверджується президентом.

Затвердженню бюджету передує важливий етап бюджетного процесу — санкціонування. На цьому етапі мають бути ухвалені законодавчі акти, якими на певне агентство покладається обов'язок виконувати конкретну державну програму. Часом ці документи містять положення, якими встановлюються граничні суми, що можуть бути надані для виконання тієї чи іншої програми. Одні державні програми потребують щорічного ухвалення законів, що санкціонують їхнє здійснення, інші — одного закону на кілька років, а решта може бути санкціонована без обмеження строку чинності. Наступним є етап ухвалення законів про асигнування. Особливість американського бюджетного процесу полягає в тому, що Конгрес безпосередньо не надає чинності державному бюджету. Шляхом щорічного ухвалення законів про асигнування (зазвичай їх 13) він лише наділяє державні установи правом витрачання коштів.

Після затвердження бюджету Конгресом розпочинається його виконання Міністерством фінансів та міністерствами і відомствами. Розподілом бюджетних коштів відповідно до періодів серед відомств займається АБУ. Кожне агентство повинне мати систему внутрішнього контролю, яка забезпечує належне використання коштів. Контрольні функції на цьому етапі також здійснює Головна контрольна служба — орган контролю Конгресу.

Федеральний (державний) бюджет США як фінансовий документ складається з кількох томів — власне бюджет, пояснення до нього, історичні дані, добірка економічного аналізу та брошури, що пояснюють процедури бюджетного процесу, обсягом загалом близько 3000 сторінок.

Приблизна структура видатків федерального бюджету така: 15 % спрямовується на оборону, приблизно 2 — на освіту, 20 — на охорону здоров'я, 20 — на обслуговування державного боргу, 20 % — на соціальне забезпечення. Освіта переважно фінансується з місцевих бюджетів та бюджетів штатів. Близько 40—60 % доходів регіональних бюджетів штатів та територіальних одиниць формуються за рахунок трансфертів.

Фінансова політика США тісно пов'язана з політичними процесами. У період діяльності адміністрації В. Клінтона, лідера демократів, пріоритетною була соціальна сфера — видатки на охорону здоров'я, освіту, перепідготовку робочої сили, найбільша увага приділялась реформуванню системи пенсійного забезпечення і медичного обслуговування незаможних. Відповідно, частка соціальних статей швидко збільшувалася. Поряд із цим, важливим завданням бюджетної політики у США того періоду було зменшення державного боргу та економія бюджетних витрат. У подоланні державного боргу та боротьбі із бюджетним дефіцитом було досягнуто значних успіхів — лише за 1998—2000 pp. державний борг США зменшився з 3,8 до 3,4 трлн дол. (сягнувши приблизно 1: З ВВП). До 2011 р. планувалося привести розміри державного боргу до рівня 7 % від ВВП.

Бюджет на 2002 р. виконувався уже адміністрацією Дж. Буша. Для республіканців традиційно притаманна підтримка менш значного втручання держави в економіку. Однак, за адміністрації Дж. Буша видатки уряду суттєво збільшилися. Це пов'язано насамперед із військовими діями в Іраку. На думку президента США, найбільш важливими для країни завданнями сьогодення повинні вважатись оборона та боротьба з тероризмом, які з кожним роком набувають все більшого розмаху. Тому при підготовці проекту бюджету на 2007/2008 фінансовий рік адміністрація Дж. Буша запропонувала збільшити видатки на оборону на 10 %, довівши загальний їх обсяг до 481 млрд дол. США.

Передбачається, що загалом видатки бюджету в 2007/2008 р. становитимуть 2,9 трлн дол., а доходи — 2,66 трлн дол. Тобто у проекті бюджету закладається дефіцит приблизно у 239 млрд дол. — дещо менше, ніж у попередньому році. За результатами виконання бюджету у 2006/2007 фінансовому році дефіцит прогнозується в обсязі 244 млрд дол.

Сума зовнішнього боргу США станом на 2005 р. — 8,84 трлн дол. Зовнішній борг США особливо збільшився в останні роки і продовжує зростати швидкими темпами. Загальний розмір державного боргу сягає сьогодні 65 % від ВВП.

При формуванні бюджету на 2007/2008 фінансовий рік заплановано заходи щодо економії бюджетних коштів. Зокрема пропонується скоротити 141 державну програму для економії 12 млрд дол. Новий бюджет передбачає суттєве скорочення статей витрат на науку й освіту, а також у ньому немає деяких програм, що фінансуються з державного бюджету в поточному році. Скорочення державних видатків на освіту є найбільш помітним — у проекті бюджету їх пропонується зменшити на 8 %, аналогічно скороченню підлягають бюджети служби зайнятості населення і соціального забезпечення. Позитивним є незначне зростання державних видатків на охорону здоров'я, які пропонується збільшити з 208,9 млрд до 219 млрд дол.

Особливістю справляння податків у СІЛА є те, що один податок може стягуватись до різних бюджетів. Податки поділяються на федеральні, рівня штату і місцеві. Систему федеральних податків складають: податок на доходи фізичних осіб, відрахування до фондів соціального страхування, податок на прибуток корпорацій, акцизи, податки на подарунки і спадок, мито та ін. За рахунок податку на доходи формується приблизно 43 % доходів федерального бюджет, 39 % доходів дають надходження в рамках системи соціального страхування. Податок на прибуток забезпечує лише 10 % доходів федерального бюджету СІНА.

Податок на доходи фізичних осіб справляється як на федеральному, так і на рівні штатів. На федеральному рівні застосовується прогресивна шкала за ставкою від 10 до 35 %. Додатково практично кожен штат справляє свій податок — за різними ставками від 0,5 до 9,5 %. Податок на прибуток корпорацій вноситься за певною шкалою: за перші 50 тис. дол. — 15%, за подальші 25 тис. дол. — 25, і лише на суму, що перевищує 75 тис. дол., становить 34 %. Цей вид податку має ту особливість, що із загальної суми податку вираховуються суми податку на прибуток, вже внесені у бюджети штату і місцеві бюджети. Крім того, суми, витрачені з прибутку на інвестиції, науково-технічні розробки, оподатковуються за зниженими ставками.

Історично склалося, що економіка СІНА початково орієнтувалася на переважання саме приватного сектору. У зв'язку з цим державний сектор економіки в США є традиційно одним із найменших серед розвинутих держав. Державна власність представлена головним чином у таких сферах, як наука, освіта, охорона здоров'я, енергетика, транспорт, пошта, більшою мірою у сфері послуг і меншою у промисловості.

Незважаючи на це, приватизація мала місце і в США. Особливо активно цей процес відбувався у 1981—1989 pp. за президентства Р. Рейгана. Адміністрація президента запропонувала приватизацію національних парків і природних територій, національної служби прогнозів погоди разом із супутниками, що їй належали, морських родовищ нафти, а таколс двох залізничних компаній. Не всі ініціативи були доведені до кінця. Наприклад, національні парки внаслідок протестів широкої громадськості й екологів все-таки залишилися в державній федеральній власності. Не завершилися успіхом і експерименти щодо передачі до приватних рук контролю над в'язницями. Навіть з радикальною зміною влади у Білому домі і з приходом до влади представника Демократичної партії В. Клінтона загальна спрямованість політики у цьому напрямі не змінилася.

Дата добавления: 2014-01-11