V. Навчальні матеріали. IV. Організаційно-методичні вказівки

IV. Організаційно-методичні вказівки

ІІІ. Навчально-матеріальне забезпечення

ІІ. Навчальна та виховна мета

І. Навчальні питання

1. Позиція глави уряду - прем'єр-міністра;

2. Типологія урядових кабінетів;

3. Умови формування коаліційних урядів;

4. Стабільність урядів.

Навчальна мета: довести до майбутніх фахівців у галузі міжнародних відносин важливість набуття навиків в порівнянні політики різних держав.

Виховна мета: переконати студентів у своєї особистої відповідальності за належне застосування знань для розв’язування проблем у сфері міжнародних відносин.

Рекомендована література:

1. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

2. Гетьманчук М., Харченко В. Дослідження політичних систем країн Західної Європи – важливе завдання української політичної науки // Збірник наук. праць "Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку". – Львів: Вид-во НУ "Львівська політехніка". Вип.16. 2005. – С.152 – 154.

3. Політична система суспільства: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М.Рудича: Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти. — К.: Освіта. — 456 с.

Наочні посібники:

Слайд-транспаранти:

“Основні етапи розвитку порівняльної політології”.

Технічні засоби навчання:

Графопроектор «Полілюкс».

Викладач лекційним методом викладає матеріал з теми. При викладанні матеріалу рекомендується застосовувати метод розповідь-бесіда, що надає викладачу можливість шляхом опитування (усного) контролювати засвоєння студентами викладеного матеріалу з даного розділу дисципліни.

Методом творчих рекомендацій викладач добивається закріплення студентами знань з теми, що викладається. Основну увагу слухачів треба звернути на необхідність знань студентами усіх норм, що визначають завдання, принципи та основні інститути міжнародних відносин.

На відміну від США, де було реалізовано класичний варіант поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, в європейських країнах при однозначній сепарації судової влади виконавча влада (в цьому випадку ми розглядаємо виконавчу владу як одну з гілок влади, яка є широким і складним феноменом, охоплюючи, поряд із її політичною складовою - урядом, також систему адміністративних органів, які безпосередньо підпорядковуються центральному уряду) переважно залежить від законодавчої через механізми власного формування та функціонування. Як зазначає Джованні Сарторі, у європейських країнах, де існує парламентський тип правління, немає поділу влад між парламентом і урядом, ці системи засновані на поділі повноважень між законодавчою та виконавчою владами294. Крім того, у континентальних країнах, на відміну від США, виконавча влада (її суто політичний компонент - А.Р.) здебільшого є колегіальною. Тобто, це колегіальні органи, які традиційно називаються "кабінетами", що зовсім не притаманне американськії традиції.

Для означення політичного органу виконавчої влади ми як спільномірне поняття використовуємо "уряд" та "кабінет міністрів", усвідомлюючи, що ці два поняття мають певні змістові, культурні та історичні особливості. "Урядовий кабінет" - форма уряду, де прем'єр-міністр або президент формують кабінет міністрів, доручаючи їм відповідні міністерства. "Уряд" -організація, яка здійснює адміністрування у цілій країні, або її частині. "Кабінет" - комітет, сформований з найбільш важливих членів уряду, враховуючи прем'єр-міністра або президента та міністрів, які представляють головні міністерства295. Галлахер,

Лейвер і Майр дають таке визначення уряду: "...це сукупність старших політичних діячів формально призначених главою держави, але практично обраних прем'єр-міністром, проконсультувавшись з іншими урядовими партіями."296 Під урядом ми розуміємо фіксований склад політиків і спеціалістів, формально призначених главою держави зі складу політичних партій, що пройшли до парламенту, а у випадку коаліційного уряду - делегованих партіями, які формують урядову коаліцію, що спирається на підтримку більшості парламентарів і які мають
право приймати політичні рішення з усіх питань, що віднесені до
компетенції уряду конституцією країни.

Безумовно, кабінети не є гомогенними, однорідними утвореннями, вони відрізняються між собою за багатьма параметрами, перебуваючи під дією різних чинників. У цьому розділі ми розглянемо ключові, на наш погляд, характеристики діяльності урядів країн Західної Європи:

· позиція глави уряду - прем'єр-міністра;

· типологія урядових кабінетів;

· умови формування коаліційних урядів;

· стабільність урядів.

1. Позиція глави уряду - прем'єр-міністра.

Незважаючи на колективний характер урядів, у державах Західної Європи передбачено спеціальний статус глави уряду, тобто тієї людини, що очолює кабінет міністрів. Найпоширеніший термін для означення цієї посади - "прем'єр-міністр" - властивий для Бельгії, Греції, Данії, Ірландії, Нідерландів297, Португалії, Сполученого Королівства, Фінляндії, Франції, Швейцарії та Швеції. В Австрії та Німеччині голову виконавчої влади називають - канцлер, в Іспанії - Голова уряду, в Італії - Голова Ради. У Люксембурзі главою виконавчої влади згідно зі статтею 33 Конституції є Великий Герцог, який будучи главою держави, самостійно керує країною, не призначаючи додатково прем'єр-міністра. У більшості європейських країн вже сформувалася традиція називати кабінети за прізвищем особи, що виконувала і виконує функції прем'єр-міністра: кабінет Уінстона Черчілля, кабінет Маргарет Тетчер, кабінет Тоні Блера, уряд Паоло Андреотті, або за назвою домінуючої в уряді політичної партії -консервативний кабінет, соціал-демократичний, ліберальний тощо.

Процес обрання на посаду прем'єр-міністра значною мірою залежить від партійної та виборчої систем. У межах Вестмінстерської моделі, де існує двопартійна система і діє виборча система відносної більшості, у парламенті завжди формується більшість з представників однієї з двох найбільших політичних партій. Главою уряду за цією системою стає голова партії, яка перемогла на виборах. Процедурно прем'єр-міністра призначає монарх, але функція монарха у цій ситуації суто номінальна. Цілком можливою є ситуація, коли з'їзд правлячої партії у міжвиборчий період переобере лідера партії і новообраний лідер отримує право зайняти посаду прем'єр-міністра. Подібна ситуація є не лише гіпотетичним припущенням. У Японії, яка має подібну політичну систему з Сполученим Королівством, у 1982 р. на партійному з'їзді правлячої на той час Ліберально-демократичної партії у відставку відправили лідера партії З.Сузукі, який очолював уряд. Новообраний глава партії - Й.Накасоне зайняв посаду глави виконавчої влади298.

У Німеччині Федеральний канцлер обирається без обговорення Бундестагом на основі подання Федерального президента. Потенційно претендентами на цю посаду є голови двох найбільших політичних партій. Хто з них буде головою уряду визначають за результатами виборів. У Греції стаття 37 Конституції країни фіксує вимогу, що посаду прем'єр-міністра, після виборів до парламенту, повинен зайняти лідер партії, яка має абсолютну більшість місць у парламенті299. У державах, де одна політична партія самостійно або за допомогою меншої формує уряд, глава держави лише формально призначає /номінує прем'єр-міністром лідера політичної партії, яка має більшість у парламенті.

У державах, де існує багатопартійна система й уряд формується коаліційно, призначення прем'єр-міністра залежить від міжпартійних домовленостей. У такій ситуації роль глави держави суттєво зростає і це характерно для: Іспанії, Італії, Нідерландів, Португалії, Фінляндії та Франції. У Нідерландах Королева після виборів проводить консультації з лідерами усіх партій, які пройшли до парламенту, потім визначає, кому надати право формувати уряд. Процес обговорення потенційного партійного складу уряду, відповідно і визначення нового глави уряду, може бути досить тривалим.. Рекордними були консультації щодо формування уряду ван Агта у 1977 р. у Нідерландах, які тривали протягом 208 днів і охопили дев'ять спроб300. Королева призначає главу уряду тоді, коли партія, якій доручено сформувати уряд, досягне згоди з іншими політичними партіями стосовно поділу портфелів, програми діяльності уряду, а також щодо персонального складу, враховуючи визначення особи, яка буде прем'єр - міністром.

В Італії Президент держави не має значних повноважень згідно з Конституцією, але його практична роль у формуванні уряду досить вагома. Це пов'язано із тим чинником, що президента обирають на сім років, а урядові коаліції цієї країни нестабільні. Президент має свободу вибору серед лідерів політичних партій у наданні їм можливості формувати уряд. У Франції Президент надає право сформувати уряд представнику найбільшої за кількістю депутатських мандатів у парламенті політичної партії. З часу заснування п'ятої республіки президенти надавали таку можливість своїм однопартійцям. Вперше у 1986 р Президент Франції Ф.Міттеран змушений був надати це право лідеру опозиційної щодо Соціалістичної партії (від якої був обраний Ф.Міттеран на посаду президента - А.Р.) Об'єднанню у справі республіки - Жаку Шіраку, тому що його партія в складі коаліції мала більшість у парламенті. Подібна ситуація склалась і під час першого терміну президенства Жака Шірака, коли у 1997 р. він був змушений надати право формування уряду представникові опозиційної Соціалістичної партії - Л.Жоспену. В інших країнах, які ми зазначили, вплив глави держави на призначення прем'єр-міністра має номінальний характер.

Домовленості щодо кандидатури на посаду прем'єр-міністра відбуваються після оголошення результатів виборів, хоча у Німеччині і Франції вони відбуваються до виборів. Особлива ситуація існує у Швеції, де визначення кандидатури на посаду прем'єр-міністра, згідно з Конституцією є сферою компетенції глави парламенту, який традиційно представляє у парламенті найвагомішу політичну партію301.

У коаліційному уряді посада прем'єр-міністра не завжди повинна належати лідеру найбільшої в коаліції політичної партії. Обрання одного партійного лідера серед декількох претендентів залежить від рівня його популярності у суспільстві, а також від конкретної політичної ситуації в країні. Прикладом цього може слугувати обрання у 1981 та 1982 р. прем'єр-міністром Італії лідера Італійської Республіканської партії Д.Спадоліні у межах багатопартійної коаліції, де Християнсько-демократична партія була найбільшим партнером за кількістю депутатських мандаті302.

Ентоні Кінг запропонував посади прем'єр-міністрів держав Західної Європи гіпотетично поділити на три категорії за впливовістю, яка виявляється на підставі врахування можливостей прем'єр-міністра контролювати роботу власного уряду та впливати на рішеня, які уряд приймає.

Розподіл прем'єр-міністрів за рівнем впливу у державах Західної Європи

З\п	Високий рівень	Середній рівень	Низький рівень
	Сполучене Кор.	Австрія	Італія
	Німеччина	Бельгія	Нідерланди
	Греція	Данія	Норвегія
	Ірландія	Швеція	Швейцарія
	Іспанія
	Португалія

У табл. 22 немає даних стосовно посад прем'єр-міністрів Люксембургу, Фінляндії та Франції. У Люксембурзі такої посади немає. Фінляндія та Франція належать до країн з напівпрезидентською (змішаною) формою правління, яка передбачає значний обсяг повноважень президента при обмеженні сфери компетенції прем'єр-міністра, порівняно з компетенцією їхніх європейських колег. Як видно з даних табл. 22 та 24, прем'єр-міністри з високим рівнем впливу властиві країнам з однопартійним урядом або з коаліційним урядом, де одна домінуюча партія. Відповідно вплив прем'єр-міністра слабшає у коаліційних урядах.

Рівень сили прем'єр-міністра залежить також від його впливу на процес формування уряду, враховуючи систему розподілу міністерських "портфелів". Ми усвідомлюємо, що для абсолютної більшості політиків участь в уряді є визначальним елементом їхньої політичної діяльності та особистої кар'єри. Це за умови, що кількість міністерських посад в складі уряду обмежена. У Бельгії згідно зі статтею 99 Конституції до Кабінету міністрів повинні входити не більше 15 членів304. Уряд Швейцарії складається з семи осіб. Така кількість склалась історично з 1848 р.305, закріплена у Конституції, зберігається до сьогодні незважаючи на те, що обсяг повноважень, які підлягають регулюванню, збільшився у багато разів.

Чим більшою є кількість міністерських посад, до розподілу яких має відношення прем'єр-міністр, тим значнішим буде його вплив на міністрів у часі їх роботи у складі уряду. Серед європейських голів урядів найбільший вплив має прем'єр-міністр Сполученого Королівства. Його офіційний титул звучить так: "Ргіте МіпІ8Гег апсі Рігзі Ьогсі оґ иіе Тгеазигу" (Прем'єр-міністр та Перший Лорд Скарбу). Його впливовість визначається тим, що він є головою партії, яка має більшість у парламенті, відповідно виграш виборів означає визнання його як лідера з боку відносної більшості населення країни. Прем'єр-міністр її Величності має право призначати від 90 до 100 вищих державних чиновників з числа депутатів парламенту обох палат, які становлять уряд. Він самостійно визначає не лише склад уряду, але й змінює його структуру, відправляє у відставку міністрів. У політичній історії цієї країни були випадки, коли окремі прем'єр-міністри займали посаду міністра, зокрема У.Черчілль. Прем'єр-міністр особисто головує на засіданнях кабінету міністрів, формує порядок денний цих засідань. До його компетенції належить також контроль за роботою державної адміністрації. Р.Роуз головними обов'язками прем'єр-міністра Сполученого Королівства вважає: управління партією через патронаж; парламентську діяльність; спілкування з засобами масової інформації; перемогу на виборах та проведення збалансованої політики. Він наголошує: "Керувати урядом - це справа здебільшого політична, ніж управлінська. Прем'єр-міністр відповідальний за головні напрями урядової політики, не повинен доходити до дрібних проблем, з якими стикаються більше як півтора десятка міністерств. Першочергові завдання голови кабінету - економіка та зовнішня політика. Прем'єр-міністр повинен контактувати з главами урядів багатьох країн світу, уважно стежити за діями міністерства фінансів, які стосуються економіки, оскільки все, що відбувається у цій сфері, досить часто впливає на популярність уряду. Прем'єр-міністру треба знаходити рівновагу між концепціями зовнішньої та внутрішньої політики, озвученими такими впливовими членами уряду, як міністр закордонних справ та міністр фінансів, та поглядами, які існують з цього питання в партії та в парламенті, а також своїми власними інтересами"306.

Протилежна позиція належить прем'єр-міністрові уряду Нідерландів. Партії, що створюють коаліційний уряд у цій країні, спочатку спільно розподіляють між собою міністерські портфелі, а тоді вже самостійно, кожна вирішує, які її представники будуть займати міністерські посади. "У Нідерландах прем'єр-міністр або має малий вплив, або його взагалі не має щодо впливу на склад свого Кабінету. Він може належати серцевинній групі, яка визначає міністерську команду зі складу його власної партії, але міністрів інших урядових партій наймає їхнє партійне керівництво і вони наносять лише один ритуальний візит до прем'єр-міністра перед призначенням Королеви. Крім того, Прем'єр-міністр не може ні переформувати Кабінет, ні звільнити окремих міністрів."307 Подібна ситуація характерна і для Норвегії, яка, на відміну від Нідерландів, має не коаліційний кабінет, а здебільшого однопартійний. У цій країні значний вплив на діяльність уряду мають внутрішньопартійні фракції та групи інтересів. У решті випадків рівень компетенції прем'єр-міністра є у проміжку цих двох, контрасних позицій.

Додатковим чинником, який впливає на вагомість посади прем'єр-міністра, є історична традиція, яка склалася у конкретній державі. Історія Сполученого Королівства насправді свідчить про те, що більшість прем'єр-міністрів мали значний вплив на політичне життя власної країни. Цьому сприяє і відсутність писаної конституції, яка в інших країнах чітко регламентує межі компетенції прем'єр-міністра щодо інших державних інститутів. У випадку Сполученого Королівства кожен прем'єр-міністр має змогу широко трактувати обсяг власних повноважень і у разі конфлікту підготувати та провести через парламент відповідний законодавчий акт, який би легітимізував реалізовані вже на практиці повноваження. Відповідно сильна позиція прем'єр-міністрів Ірландії так само опирається на спільний історичний досвід Великобританії.

Посада Канцлера, найбільш могутня у системі політичної влади Німеччини, пов'язана з Конституцією 1867 р. Історичним символом цієї сильної виконавчої влади у Німеччині того періоду, так само і німецької виконавчої влади взагалі, став "залізний канцлер" - Отто фон Бісмарк. Така традиція продовжувалась у німецькій державі під час існування III Рейху, у післявоєнний період. Серед інших держав, які належать до групи з високим рівнем впливу прем'єр-міністра, є: Греція, Іспанія та Португалія. Вони у XX ст. певний час перебували під військовою, або фашистською диктатурою, тобто пройшли через період сильної авторитарної виконавчої влади. Відповідні історичні під­твердження визначеної залежності ми знаходимо і щодо країн, які у табл. 22 належать до третьої групи, але зворотно - у плані наявності досвіду попереднього існування слабкої виконав­чої влади.

Незважаючи на неоднакову вагомість посади прем'єр-міністра у різних країнах Західної Європи, відзначається поступове підвищення статусу цієї посади, особливо у країнах другої та третьої груп. Здебільшого це пов'язується зі суттєвим зростанням ролі і значенням засобів масової інформації у суспільному житті кожної країни та з розвитком інтеграційних процесів у Європі. У першому випадку посада прем'єр-міністра незалежно від рівня її впливовості внаслідок функціональних обов'язків сприяє тому, що їхні прізвища постійно використовують на шпальтах газет, журналів, у передачах радіо- та телестанцій. Традиційною для європейських країн є практика звернень прем'єр-міністрів до громадян за допомогою мережі Інтернет і відповідно звернення громадян308. Активний розвиток інтеграційних процесів у Європі, зростання їх важливості для подальшого розвитку континенту, відбувається у рамках інтенсивного міжнародного діалогу, в якому прем'єр-міністри, які представляють власні держави, є рівними незалежно від відмінностей у їх "домашньому" обсязі повноважень. Подальший розвиток і активізація перелічених процесів, безумовно, будуть посилювати значення цієї посади у конструкціях національних урядів держав другої та третьої груп та вирівнювання рівня їх компетенції.

2. Типологія урядових кабінетів.

Після посади прем'єр-міністра уряд є найвпливовішим309 інститутом на політичній сцені країни. Уряд виступає як орган, який має право приймати загальнообов'язкові рішення щодо держави, або як сукупність індивідумів, що відповідають за проведення політики у конкретній сфері/сферах державного життя. Вважається, що вперше доктрина урядового кабінету була сформульована в опублікованій у 1867 р. праці Уолтера Бейджхота, де він, аналізуючи Конституцію Великобританії, зазначив, що сполучною ланкою між законодавчою та виконавчою владами є кабінет: "Під цим новим словом ми маємо на увазі комітет законодавчого органу, вибраний для того, щоб бути виконавчим органом...Законодавчий орган, обраний з метою прийняття законів, насправді знаходить свою основну роботу у виробленні та здійсненні виконання...Кабінет, одним словом, є органом, який складається з осіб, яким він довіряє і яких знає, який покликаний керувати нацією"310.

Особливою властивістю парламентських демократій країн Західної Європи є те, що уряд, будучи залежним через процес свого формування і подальшого функціонування від законодавчого органу, має широкі можливості зворотного впливу на парламент, враховуючи можливість його дострокового розпуску. Парламент контролює діяльність уряду переважно шляхом голосувань довіри або недовіри уряду,3" в окремих країнах шляхом голосувань під час затвердження на посаду міністрів, затвердження державного бюджету та урядової доповіді про загальні напрями діяльності кабінету міністрів на певний період часу. В інших випадках уряд не потребує додаткової згоди законодавчого органу на свої рішення, крім окремих компетенцій, які чітко регламентуються національними конституціями. Внаслідок цього кабінет міністрів має значний рівень автономії у своїй діяльності.

Загальна вимога для членів уряду - бути громадянами власної держави. У Швеції вводиться ще додаткова вимога - мати громадянство не менше десяти років312. У парламентських демократіях членів уряду здебільшого обирають з депутатів парламенту. Така норма однозначно закріплена у конституціях Греції313, Ірландії314, Іспанії,315 також властива Німеччині, Сполученому Королівству, Фінляндії та Швейцарії. В Австрії діє протилежна вимога - член уряду не може бути депутатом парламенту316. Подібна норма передбачена Конституцією Франції (стаття 23)317 та у Нідерландах318. У Бельгії члени уряду на час свого перебування у ньому повинні відмовитись від депутатського манадата, який передають наступному представникові у партійному списку, після завершення свого перебування в уряді вони мають право повернути собі депутатський мандат. Крім того, діє обмежувальна норма - жоден з членів королівської родини не може бути міністром уряду319.

Існуючі у країнах парламентської демократії уряди можуть бути структуровані за критерієм кількості політичних партій, з яких вони складаються у такі групи: однопартійні та коаліційні. Однопартійні поділяються на однопартійні уряди більшості та меншості. Відповідно коаліційні уряди представлені коаліційними урядами більшості та меншості.

Однопартійні кабінети більшості. До цієї групи передусім належить уряд Сполученого Королівства, досвід якого ми розглядаємо як базовий для цієї категорії урядів. Як ми вже зазначали, право формувати уряд отримує партія, яка має більшість у парламенті. Членів уряду призначає монарх за пропозицією прем'єр-міністра, або самостійно призначає прем'єр-міністр. Члени уряду, яких затверджує монарх, називаються "міністрами Корони" і власне з них створюється урядовий кабінет. Такий кабінет охоплює найближчих співпрацівників прем'єра та найвпливовіших лідерів партії, які є членами уряду. Кабінет складається приблизно з двадцяти осіб, причому кількість міністрів кабінету не є постійною і зазнає змін в урядах різних прем'єр-міністрів (див. табл. 23). Одночасно існує суттєва відмінність між статусом міністра - члена Кабінету і просто міністра. Міністр-член Кабінету є керівником певного напряму і йому підпорядковуються міністри та інші керівники державних органів. На відміну від уряду кабінет регулярно збирається на власні засідання, де розглядаються ключові питання життя країни.

Уряд несе політичну відповідальність перед Палатою громад. Програма уряду представляється у тронній промові монарха під час відкриття парламенту, що завжди відбувається у приміщенні Палати лордів. Члени уряду повинні мати депутатський мандат до однієї з двох палат парламенту, при цьому обов'язковою нормою є вимога, що певна частина членів уряду повинна бути членами Палати лордів. Щодо членів уряду існує солідарна відповідальність, яка передбачає, що міністри та інші члени уряду повинні публічно підтримувати урядові рішення і не критикувати їх. У разі незгоди з політичною лінією міністр має змогу добро­вільно піти у відставку, що зробив у березні 2003 р. міністр закордонних справ і лідер лейбористів у Палаті громад - Роберт Кук, не погодившись із рішенням прем'єр-міністра щодо участі військ Сполученого Королівства у війні проти Іраку. Вважається, що Кабінет має підтримку парламентської більшості доти, доки депутати нижньої палати не оголосять йому вотум недовіри, або не проголосують проти пропозиції уряду з принципового питання. Протягом XX ст. уряд два рази змушений був достроково йти у відставку у зв'язку з втратою довіри парламентарів: у 1924 та 1979 рр. В обидвох випадках при владі був уряд лейбористів. Кабінет на чолі з прем'єр-міністром має змогу передчасно розпускати парламент, оголосивши дострокові вибори. Досить часто подібне рішення визначається прагненням правлячої партії скористатися власною популярністю та підтвердити, або збільшити попередній свій успіх на парламентських виборах. Показовим у цьому плані був період з 1950 до 2001 рр., коли відбулося дев'ятнадцять парламентських виборів. Тобто, в середньому вибори відбувалися кожні два з половиною роки, хоча термін дії парламенту - п'ять років.

Партійна характеристика урядових кабінетів у Сполученому Королівстві

у 90-х роках

Рік	Назва партії більшості	% голосів	К-сть депутат, місць	% деп. мандатів	К-сть міністер. посад	% міністер. посад
	Консервативна	41,9		51,6
	Лейбористська	43,3		63,58

Як видно з таблиці 24, однопартійні уряди більшості, наприкінці 2000 р. були властиві також Греції, Іспанії та Португалії. У післявоєнній історії країн Європи їхня частка становить 15 % усіх урядів і вони були у десятьох країнах континенту (див. табл. 25). Однопартійні уряди меншості В радянській суспільство­знавчій та сучасній українській політологічній літературі ми не натрапили на ґрунтовний аналіз урядів меншості. Незважаючи на формальну парадоксальність їх існування та перспективи стабільності, уряди меншості протягом післявоєнного періоду активно створювались і фунціонували у багатьох країнах Західної Європи. За період з 1945 до 1987 р. Галлахер, Лейвер і Майр нарахували сімдесята один уряд меншості в Австрії, Бельгії, Данії, Ірландії, Італії, Нідерландах, Норвегії, Фінляндії та Швеції321.

Кількість партій в урядах і тип урядових кабінетів на 31.12.2000

Ном. за пор.	Країна	К-сть членів кабінету	Число партій у кабінеті	Тип кабі­нету	Число жінок	% жінок у кабінеті	Вік членів кабінету
	Австрія			МС\У323		33,3	46,2
	Бельгія			ОС		22,2	49,2
	Греція			ЗРМА		10,0	51,9
	Данія			МС		40,0	48,8
	Ірландія			МС		20,0	50,3
	Іспанія			ЗРМА		17,6	47,4
	Італія					16,0	55,8
	Нідерланди			ОС		26,7	54,2
	Німеччина			мж:		33,3	53,9
	Норвегія			ЗРМІ		42,1	44,1
	Португалія			ЗРМА		10,5	49,3
	Спол. Кор.			ЗРМА		22,7	51,7
	Фінляндія			ос		38,9	47,1
	Франція			ос		31,2	53,8
	Швейцарія			ос		28,6	53,4
	Швеція			ЗРМІ		50,0	49,2

Як видно з табл. 24, у 2000 р. однопартійні уряди меншості були властиві Норвегії та Швеції. У практичному контексті це виглядало так: Норвегія - у 2000 р. однопартійний уряд меншості створила Норвезька партія праці (35,0 %) на чолі з прем'єр-міністром Й.Столтенбергом, який проіснував до 2001 р.; Швеція - у 1998 р. Соціал-демократична робітнича партія після парламентських виборів, на яких отримала 36,6 % голосів, самостійно сформувала уряд меншості; у 2002 р. після чергових виборів ця сама партія з результатом 39,9 % голосів знов сформувала уряд меншості324.

Певною мірою ми можемо відносити й уряди Сполученого Королівства до однопартійних урядів меншості, якщо за основу братимемо лише кількість голосів, які отримала партія на виборах, що сформувала уряд. Як вже зазначалось, особливість виборчої системи відносної більшості у Сполученому Коорлівстві здатна цю меншість у голосах виборців перетворити у більшість місць у Палаті громад.

Каар Стром, який спеціально досліджував такий тип урядів у парламентських демократіях світу, вважає, що практика існування урядів такого типу довела, що однопартійний уряд меншості треба розглядати як нормальний результат політичного змагання і він властивий багатьом країнам Західної Європи325. На підставі проведеного дослідження урядів меншості він дійшов висновку, що партії в ситуації, яка передбачає альтернативу: влада або опозиція, досить часто обирають опозицію, тому що існують сприятливі можливості реалізовувати партійний курс, підтриманий виборцями, не лише при владі, айв опозицції. Сприйняття такого аргументу, як і в цілому політичного процесу у країнах Західної Європи, передбачає звернення до існуючих підходів щодо сутності політики. Домінуючий у Радянському Союзі підхід до політики як до відносин і діяльності, спрямованої на завоювання та утримання влади, дуже добре відображав розуміння політики комуністичними партіями326. Використання такого підходу не дає нам змоги зрозуміти мотивацію "опозиційної більшості", яка дає змогу "меншості" прийти до влади і керувати державою. Якщо ж ми відійдемо від цього спрощеного та вульгаризованого розуміння сутності політики, то базовою парадигмою щодо політики розглядатимемо можливість обстоювати інтереси певних груп і реалізовувати власну партійну програму, тоді нам стане зрозумілим, що цю програму можна реалізувати і з крісел опозиції, а не лише з урядових кабінетів.

Повертаючись до формування уряду меншості, зазначимо, що згода політичних партій, які представлені у парламенті на його формування, може грунтуватися на існуванні широких можливостей парламентських комітетів і комісій впливати на внутрішнє та міжнародне життя держави. Для партій, які мають власні партійні фракції у парламенті, цілком припустимо зосередити свій вплив на діяльності парламентських комісій. До держав, де парламентські комітети мають значний обсяг повноважень не лише з контролю за діяльністю уряду, а й щодо проведення державної політики належать: Швеція, Іспанія, Італія та Португалія. У Швеції згідно з конституційним законом "Акт про Ріксдаг", прийнятим 28 лютого 1974 р., парламентські комісії отримують широкі можливості контролю за діяльністю уряду та законодавчою реалізацією власних ініціатив327. В Іспанії Постійні законодавчі комісії мають право остаточного прийняття законів і законодавчих пропозицій за згодою палат328. Конституція Італії, закріпивши за парламентом вагомі можливості контролю діяльності уряду у статтях 76 та 77, суттєво обмежує законодавчу ініціативу уряду. Зокрема зазначено: "...здійснення законодавчих функцій може бути делеговане Уряду, зазначивши керівні засади та критерії подібного делегування, лише на обмежений час і з певного кола проблем...Уряд не може без делегування палат видавати декрети, які б мали силу звичайного закону. У разі особливої необхідності та терміновості Уряд під свою відповідальність приймає тимчасові розпорядження, які мають силу закону. Вони у той самий день мають їх надати для затвердження до палат, які, навіть якщо вони розпущені, спеціально скликають"329.

На інший чинник, який зумовлює існування урядів меншості, звернув увагу Грег Люберт330. Він, зокрема, пов'язав частоту їх формування із діяльністю груп інтересів у країнах, де значно поширився корпоративізм. Коли політичні партії мають добрі зв'язки з групами інтересу, то через ці групи цілком можливо натискати на уряд і одержати бажані для себе результати, дотримуючись формально проголошених у партійних деклараціях позицій. Автор вважає, що соціал-демократичні партії подібним чином використовують профспілки; буржуазні партії - федерації (об'єднання) підприємців власників; аграрні партії- фермерські організації тощо. Наведений чинник Г.Люберта не варто розглядати як самодостатній, а лише у взаємодії з іншими чинниками. Тобто, партії, які обирають опозицію, маючи більшість у парламенті, усвідомлюють, що вони можуть впливати на політичний розвиток держави через формальні законодавчі інституції та через неформальні механізми політичного пресингу. Зазначимо, що, незважаючи на високий рівень розвитку корпоративізму в Австрії та Німеччині, у цих країнах немає практики створення урядів меншості.

Третій чинник, який пояснює існування урядів меншості, наводять Лаувер та Шофілд331. На їхню думку, важливу роль у створенні урядів меншості відіграє характер взаємовідносин, що склалися між самими політичними партіями. З цього розрахунку уряди меншості стають можливими за умови, коли між політичними партіями, які гіпотетично можуть становити більшість, існують переважно конкурентні взаємовідносини у сфері ідеології. Внаслідок цього надання права формувати уряд меншості якійсь одній партії буде для решти партій найменшим злом і вони будуть зацікавленими у збереженні міжпартійного статусу. За таких умов цей тип урядів може бути цілком життєздатним і стабільним. Зокрема, зазначена позиція цілком логічна, коли право формувати уряд меншості надається центристській партії, а більшість у парламенті мають партії, які належать до різних частин ліво-правого партійного спектра. До цього варто додати, що більшість партій центристського спрямування у країнах Західної Європи є найпотужнішими, що виявляється у проведенні ними значного відсотку депутатів до законодавчого органу власної країни. Це можна простежити на прикладі урядів меншості, сформованих Соціал-демократами у Норвегії, Швеції, Данії та Християнськими демократами в Італії. Щодо Італії, то значення зазначеного чинника протягом значного періоду актуалізувалося наявністю потужної Комуністичної партії Італії, яка реально могла претендувати на формування уряду в складі коаліції, тому що протягом 70-80-х років регулярно займала за результатами виборів другу позицію у парламенті, отримуючи близько ЗО % голосів332. Тобто, формування уряду меншості стає закономірним виходом з ситуації за умови наявності у парламенті протистояння між партіями з ідеологічних позицій. Уряд у подібній ситуації може отримати гостру критику своєї діяльності з обох сторін, але ідеологічне протистояння виступатиме стримуючим чинником щодо об'єднання представників невладних партій задля повалення уряду. У подібних ситуаціях навпаки існує досить багато прикладів блокування з урядом, щоб протистояти своєму ідеологічному супротивнику. Галлахер, Лаувер і Майер чинником поділеної опозиції пояснюють існування урядів меншості в Ірландії. Це положення, як і будь - яке інше, не можна розглядати як абсолютне правило. У Греції (жовтень 1989 р.) помірковано консервативна партія Нової демократії спробувала створити коаліційний уряд з Комуністичною партією на платформі спільної боротьби проти урядової корупції, яка ідентифікувалася на той час із правлячою соціал-демократичною партією ПАСОК. Спроба була не вдалою, але вона свідчить про можливість несподіваних політичних комбінацій за певних умов334. Кожен з наведених чинників може мати більше або менше значення в кожній конкретній ситуації. Існування урядів меншості може бути зумовлене й іншими чинниками, що є додатковим стимулятором вивчення досвіду існування урядів меншості.

Коаліційні уряди складаються з представників групи двох або більше політичних партій, які об'єднують власні зусилля для формування уряду, коли жодна партія немає більшості у парламенті335. Коаліційний уряд не виникає сам собою, його свідомо формують політичні партії, які провели своїх представ­ників до парламенту.

Ми вже розглядали роль глави держави і прем'єр-міністра у процесі формування урядів. Оскільки для більшості європейських партій притаманна внутрішньопартійна дисципліна, то завдання формування уряду належить до сфери компетенції вищих партійних керівників. Цей процес вимагатиме залучення до переговорного процесу і самих потенційних претендентів на урядові посади, проте ми повинні враховувати, що претенденти переважно становлять верхівку партійного керівництва.

Особлива система формування уряду існує у Бельгії. Поняття уряд у цій країні має два значення: Рада Міністрів як об'єднання міністрів під керівництвом Короля; Урядова Рада як сукупність міністрів, які працюють під керівництвом прем'єр-міністра. Процес формування уряду складається з декількох етапів. На початковому етапі Король проводить консультації з

Характеристика типів урядових кабінетів у державах Західної Європи

з 1990 до 2003 рр.

Ном. за пор.	Країна	Тер-мін	К-сть кабі­нетів	Одно-парт. біль­шості	Одно-парт. мен­шості	Коалі­ційний біль­шості	Коалі­ційний мен­шості
	Австрія			-	-		-
	Бельгія			-	-		-
	Греція				-	-	-
	Данія			-	-	-
	Ірландія			-	-
	Іспанія					-	-
	Італія*			-	-
	Нідерланди			-	-		-
	Німеччи на			-	-		-
	Норвегія			-		-
	Португалія						-
	Спол. Кор.
	Фінлянді я			-	-		-
	Франція			-			-
	Швейцар ія		13**	-	-		-
	Швеція			-		-

* У1995 р. в Італії діяв уряд "технократів".

** Така значна кількість урядів у Швейцарії пояснюється існуванням правила щорічної зміни президента (прем'єр-міністра), хоча сам склад уряду не змінюється

представниками політичних партій і суспільно-економічних груп. Наступний крок - визначення "інформатора", який повинен визначитись із пропозицією щодо можливого складу урядової коаліції. На підставі результатів роботи "інформатора" Король призначає "форматора", який веде переговори щодо створення уряду та вироблення програми його діяльності, "форматора" переважно розглядають як майбутнього прем'єр-міністра337. Подібна система формування уряду передбачена і у Нідерландах. Інститут "форматора" властивий також Італії, де президент доручає "форматорові" вести переговори щодо можливості формування уряду. Такі переговори можуть завершитись безрезультатно, що призводить до зміни "форматора". Якщо він досягне згоди потенційних політичних партнерів, то робить офіційне звернення до президента й отримує від нього офіційне доручення. "Форматор" як головний претендент на посаду прем'єр-міністра повинен представити президентові повний склад уряду, лише тоді уряд представляють у парламенті338.

3. Умови формування коаліційних урядів;

Коаліційні уряди в європейських країнах формують з представників різних політичних партій здебільшого на підставі принципу пропорційності або переговорів. Принцип пропорцій­ності передбачає, що при розподілі урядових посад між потенцій­ними членами коаліційного уряду, головним критерієм буде кількість місць, які має партія у парламенті. Такого принципу дотримуються під час формування коаліційних урядів такі держави: Австрія, Ірландія, Люксембург та Норвегія. Принцип переговорів, в основу яких покладено торг між політичними партіями характерний для Бельгії, Данії, Італії, Нідерландів, Фінляндії та Швеції339. Виділення принципів є досить умовним, на практиці вони досить часто змішуються у різних пропорціях. У Німеччині засада пропорційності довший час була основою формування коаліційних урядів цієї країни. Протягом 60-х середини 90-х років партія Вільних демократів почергово входила як другий партнер до коаліційних урядів спочатку ХСС-ХДС (1961, 1962,1963,1965), потім СДП (1969,1972,1974,1976,1980), повторно ХСС-ХДС (1982,1983,1987,1991,1994). Засадничим положенням формування коаліційних урядів з представників СДП та Зелених у 1998 та 2002 рр. була не просто достатність голосів для формування більшості, а ідеологічна близькість340.

Особливиймеханізм формування коаліційного органу виконавчої влади передбачено у Швейцарії341. Згідно з Конституцією Швейцарії виконавчу владу у країні має колегіальний орган - Федеральна Рада у складі семи осіб, яких з 1959 р. згідно з так званою Магічною формулою представляють чотири основні політичні партії: Радикальна, Християнсько-демократична та Соціал-демократична. Кожна з них має два місця у складі уряду, одне місце належить представнику Швейцарської народної партії (див. табл. 27)342. Цікаво, що в Конституції поняття "уряд" не використовується. Крім того, існує ще ціла низка додаткових вимог щодо претендентів до складу Федеральної Ради: до її складу не можуть входити ті, хто має родинні зв'язки; передбачене обов'язкове врахування норм представництва основних мовних груп: німецькомовні представники - чотири особи, франкомовні - дв, один повинен бути представником італомовної громади; три кантони, де проживає найбільша кількість мешканців - Цюріх, Берн і Вауд, повинні бути представлені у Федеральній Раді. Також існують вимоги щодо релігійної приналежності претендентів. Кожен член Ради відповідає за один з департаментів: зовнішньої політики, внутрішніх справ, справедливості та поліції, військовий, фінансів, економіки, комунікації та енергетики. Очолює Федеральну раду - Президент федерації, який щороку обирається парламентом разом із віце-президентом серед визначених семи членів Ради. Підстава вибору має досить формальний характер - переважає той, хто має найбільший досвід роботи в уряді. Президент виконує функції керівника закріпленого за ним департаменту. Тобто, формальної окремої посади прем'єр-міністра у Швейцарії немає, хоча реально ці функції виконує Президент Конфедерації343. Парламентські вибори 19 жовтня 2003 р. призвели до формування ситуації, яка здатна кардинально змінити систему формування урядів у Швейцарії. Під час виборів до парламенту у 1999 р. ультраправа Швейцарська народна партія отримала підтримку 22,5 % виборців, що дорівнювало найкращому результату однієї з чотирьох урядових партій - Соціал-демократичної партії Швейцарії. На виборах у жовтні 2003 р. Народна партія перемогала, набравши 27 % голосів, Соціал-демократична також покращила свій результат, але отримала лише 23,3 % голосів. Популярність Радикально-демократичної та Християнсько-демократичної партій поступово, але невпинно падає. У цій ситуації керівник Народної партії Крістоф Блохер висунув вимогу, щоб його партії надали друге місце в уряді, для цього треба буде змінити "Магічну формулу" формування коаліційного уряду, або взагалі від неї відмовитись344.

Переговорний процес з приводу формування коаліційного уряду переважно має форму торгу у відносинах між політичними партіями та у середині кожної з партій. Принцип торгів означає, що кожна урядова посада може бути оцінена за рівнем політичної впливовості, престижу, або за допомогою інших критеріїв345. Традиційно поведінку партій у процесі формування коаліційного уряду ми розглядаємо з погляду політичної програми, партійних декларацій і зобов'язань, які були попередньо публічно представлені політичними партіями. Це цілком обгрунтовано, тому що жодна партія не може поводитись безоглядно, вона повинна постійно пам'ятати про наступні вибори: якщо виборці забудуть про її непослідовність і невідповідність між передвиборчими деклараціями та реальними політичними діями, то завжди знайдуться політичні конкуренти, які належно це донесуть до громадськості.

Ми не повинні також забувати про "людський фактор", представлений у переговорному процесі у складі партійних делегацій амбітними політиками, які претендують на вакантні посади. М.Галахер, М.Лейвер та П.Майер зазначають: "Незважаючи на контроль наддержавною політикою, який мають члени кабінету міністрів, ми не повинні ігнорувати пільги для переможців, що отримують місце в кабінеті, це є найвищим досягненням їхньої кар'єри у політиці. Робота приносить суспільне визнання, владу, патронаж і багато інших атрибутів успіху. Ми не повинні бути здивованими знахідкою, що для багатьох політичних діячів прагнення потрапити в кабінет є завданням їхнього життя. Отож, існує дві основні інтерпретації політичної цінності портфелів кабінету, відповідно два основних рушії мотивації діяльності політичних діячів: бажання отримати вигоду від володіння офісом (міністерською посадою - А.Р.) та прагнення впливати на суспільну політику."346 З позиції цих двох головних чинників ми розглядаємо переговорний процес під час формування коаліційного уряду як торг.

Коаліційні уряди, які є результатом переговорів, складаються з двох основних конструкцій. Перша властива коаліційним урядам, де існує одна домінуюча політична партія; друга, коли коаліція має врівноважений характер. Тобто, політичні партії, з яких складається коаліція, є приблизно однакові за кількістю депутатів. Конструкція коаліційних урядів із наявністю однієї домінуючої партії властива: Данії, Ірландії, Італії, Німеччині та Швеції.

Конструкція коаліційного уряду з домінуючою партією на прикладі уряду С.Наисвеу в Ірландії у 1989 р.

Ном. за пор.	Назва партії	К-сть місць	% місць	К-сть мін.посад
	Фіана Фейл		46,4
	Прогресивні Демократи		3,6
	Разом (166)		50,0	100%

Врівноважуючі конструкції є характерними для урядів: Австрії, Бельгії, Нідерландів, Фінляндії та Швейцарії.

Врівноважуюча конструкція коаліційного уряду на прикладі Федеральної Ради Швейцарії у 1997 р.348

Ном.	Назва партії	К-сть місць	% місць	К-сть мін. посад	% посад
	Радикальні демократи (РОР)		22,5		28,6
	Християнські демократи (СУР)		17,0		28,6
	Соціал-демократи (5Р5)		27,0		28,6
	Швейцарська народна партія(ЗУР)		14,5		14,3
	Разом (200)		81,0

Звідси цілком вмотивованим виглядає твердження, яке широко тиражується у політологічній літературі, що позиція найбільшої, або двох конкуруючих між собою найбільших політичних партій буде визначальною і одночасно найкращою у процесі формування коаліційного уряду. Формування коаліційних урядів завжди дає шанс потрапити до влади представникам невеликих політичних партій, які мають своїх представників у парламенті. Це засвідчив досвід Вільних демократів ФРН, які, фактично, "вирішували," яка одна з двох найбільших партій сформує уряд протягом 60-90-х років. Оскільки магія можливості сформувати уряд значна, то потужні політичні партії заради формування уряду здатні йти на значні поступки своїм потенційним коаліційним партнерам, які мають необхідний/достатній коаліційний потенціал. Про це яскраво свідчить приклад формування уряду С.Наи§Ьеу в Ірландії у 1989 р. (див. табл. 26).

Якість узгоджень і досягнутих компромісів є головним чинником, який парламент враховує під час прийняття рішення про підтримку, або не підтримку уряду. Групу запропонованих міністрів повинна сприймати більшість парламентських фракцій і виборців, на позицію яких треба зважати всім без винятку політичним партіям. Досвід формування коаліційного уряду Австрії, після парламентських виборів 1999 р., з Австрійської народної партії та Австрійської партії свободи на чолі з Иоргом Хайдером, коли світова прогресивна громадськість рішуче виступила проти можливості входження до уряду відомого своїми антисемітськими виступами лідера партії Свободи, свідчить про те, що при формуванні уряду варто зважати і на світову громадськість.

Характер затвердження коаліційного уряду у парламенті залежить від країни. У Бельгії затвердження уряду відбувається у нижній палаті парламенту і передбачає одночасне представлення цілого складу уряду та програми його діяльності. В Італії уряд вважають сформованим, якщо протягом десяти днів після створення він отримає довіру Палати депутатів, Сенату стосовно складу та програми діяльності. Обов'язково треба представляти всіх міністрів і програму майбутньої діяльності під час затвердження уряду Данії. У Греції уряд протягом п'ятнадцяти днів після затвердження повинен одержати у парламенті вотум довіри349. В Австрії, Португалії, Фінляндії та Швеції затвердження у парламенті потребує лише кандидатура прем'єр-міністра, а міністрів призначають глави держав за поданням керівника уряду. У Швеції кандидатуру на посаду прем'єр-мінстра вносить не король, а глава парламенту-тальман. Особливістю цієї країни також є те, що міністрів призначає прем'єр-міністр350 самостійно. Контроль за діяльністю уряду з боку парламенту охоплює усні та письмові питання, інтерпеляції, комісії з розслідувань. Грізніший контроль парламенту за діяльністю уряду - відправка у відставку. Така норма, як зазначають М. Лейвр і К. Шепсл, є визначальним положенням європейської парламентської демократії351. Передбачено, що уряд має піти у відставку внаслідок втрати довіри/підтримки більшості депутатів під час голосувань з принципових питань, або внаслідок спеціальних голосувань "довіри" або "недовіри". В останніх двох випадках це є конституційним обов'язком уряду. Стаття 50 Конституції Франції вимагає:" Якщо Національні збори приймуть резолюцію недовіри, або якщо вони не схвалять програму, або загальну декларацію Уряду, то прем'єр-міністр повинен вручити президентові Республіки заяву про відставку Уряду"352. Наголошування на тому, що відставка уряду не може відбутися внаслідок не підтримки парламентом будь-якої пропозиції уряду, зроблено в Конституції Італії стаття 94: "...Голосування однією або обома палатами проти якої-небудь пропозиції Уряду не обов'язково тягне за собою його відставку"353. Конституція Португалії також дуже чітко регламентує варіанти примусової відставки у статті 198, пункт 1. Відставка може відбутися у разі відхилення програми уряду, неприйняття вотуму довіри або ухвалення резолюції з вотумом неодовіри абсолютною більшістю голосів354. У Сполученому Королівстві існує традиція, що за умови, коли парламентські дебати ініційовані урядом, шляхом внесення певного законопроекту, то голосування можна потрактувати як процедуру отримання вотуму довіри. На таке трактування голосувань суттєво впливає двопартійна система, коли не урядова частина парламенту фактично становить опозицію.

Для внесення на порядок денний сесії парламенту питання про недовіру уряду потрібне подання п'ятьох депутатів в Австрії, двадцяти депутатів у Фінляндії, однієї десятої депутатів Генеральних Кортесів в Іспанії, подібна норма існує також у парламентах Італії, Франції та Швеції.У Греції пропозицію про вотум недовіри повинна підписати не менше, ніж одна шоста від загальної кількості депутатів355. У Португалії для цього треба мати запит однієї четвертої депутатів, або будь-якої парламентської групи356. Рішення під час голосування з вотуму довіри/недовіри приймається більшістю голосів, за винятком Греції та Португалії, де для цього голосування потрібна абсолютна більшість.

4. Стабільність урядів.

Конституції передбачають певні процедурні обмеження щодо частоти, з якою такі голосування (вотум недовіри) можуть проводитись або пропонуватися опозиційними партіями. Здебільшого під час роботи однієї сесії парламенту можна внести лише одну пропозицію, або чітко регламентовану кількість.

Особлива ситуація щодо дострокової відставки уряду існує в Німеччині. У статті 67 Конституції зафіксовано систему відставки уряду, яка називається "позитивний вотум недовіри". Згідно з цією нормою Бундестаг має право висловити недовіру Федеральному Канцлерові одночасно із голосуванням за кандидатуру нового канцлера. Якщо така спроба виявиться невдалою, то Федеральний ФРН таку процедуру застосовували у післявоєнний періоду два рази. Весною 1972 р. опозиційна фракція ХДС/ХСС внесла на розгляд парламенту пропозицію про дострокову відставку канцлера В.Брандта і одночасне обрання нового канцлера Р.Бажеля. Спроба виявилась невдалою. У вересні 1982 р. опозиційна фракція ХДС/ХСС внесла пропозицію про вотум недовіри канцлеру Г.Шмідту. З урядової коаліції вийшли депутати від партії Вільних демократів, використавши їхні голоси та голоси депутатів ХДС/ХСС, було обрано нового канцлера Г. Коля.

У Швейцарії згідно зі статтею 96 Федеральна Рада повинна працювати стабільно протягом чотирьох років і парламент не має права достроково її розпускати.

У країнах, де існують коаліційні уряди, відставка уряду автоматично не призводить до розпуску парламенту й оголошення нових виборів. Переважно у такій ситуації глава держави надає право лідеру найбільшої у парламенті фракції сформувати новий уряд. Якщо новий уряд не буде сформовано, то право на формування уряду може отримати інший партійний лідер. Здебільшого це право по черзі отримують лідери найбільших партійних фракцій у парламенті. Якщо глава держави побачить, що спроби марні, то він може розпустити парламент, оголосивши дострокові вибори. Жодна країна не залишається без уряду, навіть тоді, коли парламент проголосував за вотум недовіри і глава держави прийняв відставку. У цій ситуації він доручає попередньому уряду виконувати свої функції до моменту обрання нового уряду.

Як ми вже зазначали, коаліційні уряди бувають двох типів: більшості і меншості. Коаліційний уряд більшості передбачає, що уряд повинен опиратися на підтримку більшості парламентарів від політичних партій, представники яких сформували уряд (див. табл. 27). Коаліційний уряд меншості відповідно опиратиметься на підтримку менш ніж 50 % депутатів парламенту. Ми вже згадували про причини/ мотивацію формування урядів меншості у парламентських демократіях європейських країн.

Коаліційний уряд меншості (кабінет Бондевіта) у Норвегії на 17.10.1997 р.

Ном.	Назва партії	К-сть місць	% місць	К-сть мін.посад	% посад
	Христіянська народна		15,2		47,0
	Партія Центру		6,7		32,0
	Ліберальна партія		3,6		21,0
	Разом (165)		25,5

Завершуючи розгляд, ми хотіли б повернутися до даних табл. 24, зокрема графи, де зазначено кількість жінок у складі урядів. Особливо треба виділити показники урядів країн Данії, Норвегі та Фінляндії, де частка жінок в урядах становить приблизно 40 %, а уряд Швеції, сформований у 2002 р., на п'ятдесяте відсотків складається з жінок. На нашу думку, ці дані надзвичайно важливі, тому що вони свідчать про подальший процес демократизації суспільного життя європейських країн, коли "демократична максима", яка окреслює головні вимоги щодо рівності у демократичному суспільстві, впевнено реалізується на практиці.

Зазначимо, що ключовим компонентом формування уряду є вибори. Хоча вони в абсолютній формі не вирішують питання, яка буде його остаточна партійна конфігурація і відповідно, хто конкретно до нього потрапить, проте від їхнього результату залежить, які партії можуть претендувати на участь в уряді. Від їх результату залежить чи попередній уряд залишиться при владі, уразі його коаліційності - чи збереже попередня коаліція свою партійну конфігурацію.

У більшості європейських держав при формуванні актуаль­ного уряду використовують не одну, а різноманітні моделі формування уряду. Домінуюче значення у політичній практиці має політична відповідальність перед виборцями за долю власної країни та раціональність, детермінована конкретною полі­тичною ситуацією.

Внаслідок розвитку інтеграційних процесів на європейському континенті простежується процес поступового вирівнювання за обсягами повноважень компетенції голів урядів держав з різними формами правління.

Знаковою характеристикою сучасних урядів стає зростання представництва та ролі у їхній діяльності жінок. Особливо активно такі процеси відбуваються у Скандінавських державах

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

для проведення лекції

з дисципліни: Порівняльна європейська політика

ТЕМА № 10. Основні моделі коаліційної політики та стабільність коаліційних урядів держав Західної Європи

Заняття № 1. Основні моделі коаліційної політики та стабільність коаліційних урядів держав Західної Європи

ЧАС – 2 години.

Обговорено на засіданні кафедри

протокол № ___ від «___» ______ 200__р.

Внесено зміни

протокол № ___ від «___» _______ 200__ р.

протокол № ___ від «___» _______ 200__ р.

.Дніпропетровськ

Дата добавления: 2014-01-11