Тема 3. Фізичні особи як суб'єкти адміністративного права

Znalosti a dovednosti

Praxe

Kurzy

Zaměstnání

V Praze............................

В адміністративному праві під суб’єктом розуміють носія прав та обов’язків у сфері державного управління, що містяться в адміністративно-правових нормах, який здатний реалізовувати належні йому права та виконувати належні обов’язки. Таким чином, суб’єктом адміністративних правовідносин може бути особа, що наділена адміністративною правосуб’єктністю. Категорія адміністративної правосуб’єктності вміщує в собі поняття адміністративної правоздатності та дієздатності.

Під адміністративною правоздатністю розуміють здатність особи бути носієм прав і обов’язків у сфері державного управління. Адміністративна правоздатність виникає з моменту виникнення суб’єкта (для фізичних осіб – з моменту народження, для юридичних осіб – з моменту державної реєстрації) та припиняється з моменту зникнення суб’єкту (для фізичних осіб – з моменту настання смерті, для юридичних осіб – з моменту ліквідації). Адміністративна правоздатність може бути повною чи неповною. Так, обмеження адміністративної правоздатності полягає в тому, що в результаті дії адміністративно-правових норм виникає або звуження кола прав (наприклад, позбавлення права керування засобами транспорту), або покладання на осіб додаткових обов’язків (наприклад, обов’язок додержання відповідних правил при знаходженні районах екологічної катастрофи).

Під адміністративною дієздатністю розуміють законодавчо закріплену і гарантовану державою здатність особи своїми діями реалізовувати права та нести обов’язки у сфері державного управління. Адміністративна дієздатність неоднакова для окремих категорій осіб та може залежати, наприклад, від віку, стану здоров’я, тощо.

Складовою частиною адміністративної дієздатності є адміністративна деліктоздатність.

Під адміністративною деліктоздатністю (від лат. delictum – проступок, правопорушення) розуміють здатність особи нести відповідальність за скоєння адміністративного правопорушення. Адміністративна деліктоздатність настає за наявності скоєння адміністративного проступку та при досягненні фізичною особою 16- річного віку.

Необхідно розрізняти поняття «суб’єкт адміністративного права» та «суб’єкт адміністративних правовідносин», які близькі, але не тотожні. Як вже зазначалося, адміністративно-правові відносини – суспільні відносини, передбачені нормами адміністративного права, в яких сторони наділені певними правами та обов’язками.

Суб’єкт адміністративного права в конкретному випадку може не бути учасником адміністративних правовідносин, у той час як суб’єкт адміністративних правовідносин є фактичним учасником правових зв’язків у сфері управління, тобто він обов’язково в них бере участь. Наприклад, якщо громадянин України не здійснює адміністративних правопорушень, тоді він не є суб’єктом адміністративно-деліктних відносин. В той же час громадянин України, який знаходиться за її межами, теоретично може не брати участі в адміністративно-правових відносинах, однак він є суб’єктом адміністративного права України, оскільки адміністративно-правовими нормами він наділений відповідними правами та обов’язками.

Для того, щоб суб’єкт адміністративного права став суб’єктом адміністративних правовідносин, необхідні такі три умови:

1) наявність адміністративно-правової норми, що передбачає адміністративні права та обов’язки,

2) наявність адміністративної правосуб’єктності, тобто володіння адміністративною правоздатністю та адміністративною дієздатністю.

3) наявність адміністративного юридичного факту.

Суб’єктами адміністративних правовідносин є державні органи, фізичні та юридичні особи, які наділяються адміністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління.

До індивідуальних суб’єктів адміністративного права слід віднести:

1) Президента України, який згідно ст.102 Конституції України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, та Прем’єр Міністра України,

2) Державних службовців, які будучи співробітниками державного органу, перебувають на службі у держави й виконують її завдання та функції. Саме вони є останньою ланкою державного управлінського механізму, через яку реалізується виконавча влада, втілюється в життя державні вимоги та управлінські рішення. Державні службовці визначаються як особи, що займають посади в державних органах та їх апараті, отримують заробітну платню за рахунок державного бюджету та мають відповідні службові повноваження. Повноваження державних службовців, цілі та завдання їх управлінської діяльність вагомий залежать від їх адміністративно-правового статуса, який врегульований у Законі України «Про державну службу» від 16.12.1993. Адміністративно-правовий статус службовців державних органів відображає закріплений в законодавчих актах, та інших правових документах (положеннях, статутах тощо) статус відповідних посад в органах виконавчої влади та апараті інших державних органах. Посади державних службовців класифікуються за категоріями та рангами. Кожній із 7 категорій відповідає 3 ранги. Проведення єдиної державної політики у сфері державної служби здійснює Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України (Головдержслужба), яке є центральним органом державно-виконавчої влади,

3) Громадян України, які виступають як приватні особи, тобто реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов’язки у сфері державного управління,

4) Іноземців та осіб без громадянства, за якими, згідно ст.26 Конституції, закріплюються ті самі права і свободи, що й за громадянами України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнародними договорами,

Тема 4. Колективні суб'єкти адміністративного права.

До КОЛЕКТИВНИХ СУБ’ЄКТІВ адміністративного права слід віднести:

1) Органи виконавчої влади, які є основними функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі та поділяються на вищі, центральні та місцеві.

2) Об’єднання громадян – ст.36 Конституції передбачено, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів мають право та свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації, до останніх відносяться і професіональні спілки. Діяльність політичних партій та об’єднань громадян регламентується Законами України «Про об’єднання громадян», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про релігійні організації», «Про політичні партії в Україні» тощо. Адміністративно-правовий статус цих формувань відрізняється від адміністративно-правового статусу державних структур тим, що у відносинах між іншими суб’єктами права і між собою вони виступають виключно від власного імені, не маючи державно-владних повноважень. Чинне законодавство передбачає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднання громадян, як і втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, не допускається, крім випадків, передбачених законом,

3) органи самоорганізації громадян, які входять до системи місцевого самоврядування. До них належать:

- громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні комітети,

- батьківські комітети в школах,

- різноманітні громадські ради при установах культури і охорони здоров’я,

- ради громадськості мікрорайонів,

- ради громадськості пунктів охорони порядку,

- товариські суди,

- народні дружини тощо.

4) установи, підприємства, організації та об’єднання підприємств.

Тема 5. Службовці як суб'єкти адміністративного права.Правові форми,методи та акти державного управління.

До правового статусу державного службовця органічно входять норми, які встановлюють певні обмеження для службовця у зв'язку з державною службою. Передбачено два види обмежень.

По-перше, це обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу. Відповідно до них, не можуть бути обра­ними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зай­няттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосе­редньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близь­кими родичами чи свояками.

Окрім перерахованих, законами України можуть бути встановлені інші обмеження щодо прийняття на державну службу.

По-друге, обмеження, пов'язані з проходженням служ­би. До них належать: обмеження загального порядку; забо­рона на здійснення дій, що є корупційними; спеціальні, з метою попередження корупції, обмеження щодо держав­них службовців та інших осіб, уповноважених виконувати функції держави.

Обмеження загального порядку полягають в тому, що державні службовці не можуть брати участь у страйках та чинити інші дії, що перешкоджають нормальному функці­онуванню державного органу.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією (888-09) та спеціальними законами України. (Частина перша статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом N 762-IV (762-15) від 15.05.2003)

Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Посада - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ:

Державна служба грунтується на таких основних принципах: служіння народу України;

· демократизму і законності;

· гуманізму і соціальної справедливості;

· пріоритету прав людини і громадянина;

· професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

· персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

· дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

· дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

ПРАВО НА ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ:

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Особливості правового регулювання статусу державних службовців державних органів та їх апарату:

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється та спеціальними законами України.

ОСНОВНІ ОБОВ’ЯЗКИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ:

Основними обов'язками державних службовців є:

· додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

· забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

· недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

· безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

· збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

· постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;

· сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі.

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень.

У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.

ОСНОВНІ ПРАВА ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ:

Державні службовці мають право:

· користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України;

· брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

· одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

· на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

· вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

· на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

· безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

· на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

· вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

· на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

· на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

· захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.

Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції

Тема 6. Адміністративна відповідальність та адміністративні правопорушення.

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ - відповідальність фізичних і юридичних осіб за здійснення адміністративного правопорушення.

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ (адміністративний проступок) — протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. До адміністративних правопорушень належить порушення громадського порядку, правил дорожнього руху, санітарних, протипожежних, митних правил, правил використання засобів вимірювань, укладення неправомірних угод між підприємцями тощо.

АДМІНІСТРАТИВНЕ СТЯГНЕННЯ - міра відповідальності за здійснення адміністративного правопорушення. КПАП передбачені наступні адміністративні стягнення: а) попередження;

б) штраф;

в) платне вилучення предмета, що з'явився знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

г) конфіскація предмета, що з'явився знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

д) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

е) виправні роботи;

ж) адміністративний арешт;

з) адміністративне видворення за межі України іноземного громадянина або особи без громадянства.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ АРЕШТ - один із видів адміністративного стягнення, який застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. А адміністративний арешт призначається місцевим судом (суддею місцевого суду). Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп, до військовослужбовців і призваних на збори військовозобов'язаних,
а також осіб рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ.

Тема 7. Адміністративний процес і юстиція.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС – це сукупність адміністративних проваджень.

АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОВАДЖЕННЯ - сукупність адміністративно-процесуальних норм, що регламентують порядок розгляду і вирішення однорідних груп управлінських справ. У науці адміністративного права виділяються виробництва: по пропозиціях, заявам і скаргам громадян; по справах про заохочення;
по справах про дисциплінарні провини; по справах про адміністративні правопорушення.

Адміністративне провадження свідчить, принаймні, про чотирма ознаками:

1. здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій.

2. послідовність провадження логічно визначена.

3. різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером, за призначенням операції, і за ступенем урегульованості адміністративно-процесуальними нормами.

4. здійснення операції визначається адміністративно-процесуальними нормами.

Стадії адміністративного провадження залежать від конкретних напрямків діяльності у сфері державного управління.

Провадження по виданню нормативних актів управління складається з п'яти стадій:

1) встановлення потреби видання нормативного акта. На цій стадії збирається інформація про стан справ, виявляються ситуації, що потребують нормативного врегулювання;

2) підготовка проекту акта. Підготовка включає такі дії: визначення виконавців, узгодження проекту, його створення, якщо це потрібно; визначення строків розробки та ін.;

3) винесення проекту на обговорення органу управління. На цій стадії проект оцінюється органом управління, обирається оптимальний варіант рішення;

4) прийняття рішення по проекту. На цій стадії проект визнається прийнятним або неприйнятним;

5) опублікування акта. На цій стадії здійснюється опублікування акта, тобто доведення його до відома посадових осіб.

Провадження по створенню, реорганізації і ліквідації організаційних структур у сфері державного управління містить такі стадії:

1) збір та первинне вивчення інформації про потребу організаційних змін;

2) обґрунтування потреби змін;

3) вибір та аналіз норм, що підлягають застосуванню;

4) розгляд справи компетентним органом;

5) винесення рішення.

Провадження по комплектуванню організаційних структур у сфері державного управління персоналом складаються із стадій:

1) вивчення інформації;

2) узгодження умов трудового договору;

3) здійснення необхідних організаційних заходів;

4) вибір норм, які слід застосовувати;

5) розгляд справи;

6) прийняття рішення.

Провадження про адміністративні правопорушення складається із чотирьох стадій:

1) адміністративне розслідування: порушення справи; встановлення фактичних обставин; процесуальне оформлення результатів розслідування; направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю;

2) розгляд справи: підготовка до розгляду; аналіз зібраних матеріалів і обставин; прийняття постанови; доведення постанови до відома заінтересованих осіб;

3) перегляд постанови: оскарження або опротестування постанови; перевірка законності постанови; винесення рішення; реалізація рішення;

4) виконання постанови: звернення постанови до виконання; безпосереднє виконання.

Провадження по справах про адміністративні правопорушення поділяються на: звичайне та спрощене.

Звичайне провадження передбачає складання протоколу: визначає зміст, запобіжні заходи і порядок їх застосування; права і обов'язки учасників провадження; порядок розгляду справ; факти, обставини, що є доказами.

Спрощене провадження не передбачає складання протоколу про правопорушення, посадова особа, що виявила правопорушення, приймає і виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попередження).

Провадження, що здійснюється у спрощеній формі відносно адміністративних правопорушень, належать:

• порушення правил пожежної безпеки у лісах (ст. 77) у випадках накладення штрафу інженерами відділів охорони і захисту лісу, льотчиками-спостерігачами
баз авіаційного захисту лісу, лісничими та іншими особами, які перелічені
в п. З ст. 241;

• порушення правил карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних правил (ст. 107) у випадках накладен­ня штрафу державною ветеринарною інспекцією;

• викидання сміття та інших предметів з вікон та дверей вагонів, прохід по залізничних коліях у невстановлених місцях (ч. З ст. 109);

• пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, скла в пасажирських поїздах, куріння в вагонах приміських поїздів, куріння у невстановлених місцях у поїздах місцевого та далекого слідування, а також у метрополітені (ст. 110);

• пошкодження внутрішнього обладнання морських су­ден і куріння в неустановлених місцях цих суден (ст. 115);

• керування річковими або маломірними суднами, не зареєстрованими в установленому порядку або такими, що не пройшли технічного огляду; перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених місцях, недодержання вимог навігаційних знаків, порушення правил

маневрування, подачі звукових сигналів, несення бортових вогнів і знаків
(ч. 1, 3, 5 ст. 116);

• викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших предметів (ст. 116);

• порушення правил безпеки під час висадки і посадки пасажирів на річкових і маломірних суднах, куріння у невстановлених місцях на річкових суднах (ч. 1,3 ст. 117);

Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення
є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи;
вирішення її в точній відповідності з законодавством; забезпечення виконання
винесеної постанови; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів
(ст. 245 КпАП).

Це забезпечує:

1. юрисдикційне (своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи; вирішення її відповідно до законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови).

2. профілактичне виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення — це правовий інститут, у рамках якого регулюються процесуальні адміністративно-деліктні відносини і забезпечується вирішення адміністративних справ, а також попередження адміністративних правопорушень.

Адміністративно-процесуальні норми, що входять до інституту провадження
в справах про адміністративні правопорушення, регулюють: порядок реалізації відповідних матеріальних норм, процедури їх застосування, процес здійснення примусового впливу на винних за допомогою адміністративних стягнень.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення є різновидом виконавчо-розпорядчої діяльності, і тому в ньому діють специфічні, зумовлені завданнями даної діяльності принципи: об'єктивної істини і забезпечення права
на захист.

Принцип об'єктивної істини зобов'язує посадових осіб, що розслідують та розглядають справи, досліджувати всі обставини та їх взаємозв'язки у тому вигляді,
в якому вони існували дійсно, і на цій підставі виключити однобічний, упереджений підхід до вибору рішення.

Принцип забезпечення право на захист означає надання особі необхідних правових можливостей для доведення своєї невинності або приведення обставин,
що пом'якшують її вину.

Інститутом реалізації права на захист – є оскарження дій органів і посадових осіб щодо притягнення до адміністративної відповідальності. Воно регламентоване цілим рядом статей КпАП (7, 267, 268, 281, 283, 287—289, 291-293 та ін.).

Суб'єктами оскарження є: а) особа, що притягається до адміністративної відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні представники; г) адвокат.

Однією з найважливіших основ права на захист є пре­зумпція доброчинності громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинуватості. Вона полягає
у тому, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, вважається невинною доти, поки інше не буде доведено і зафіксовано в установленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов'язок доказу покладено
на обвинувача. Притягнутий до відповідальності не зобов'язаний доводити свою невинуватість, хоча і має на це право. З презумпції невинуватості випливає і таке важливе положення: будь-який сумнів тлумачиться на користь особи, що притягається до відповідальності. Воно належить до випадків, коли сумніви не були усунені у ході вирішення справи. Ця обставина є однією з підстав винесення виправдних постанов.

Вирішення завдань адміністративного провадження здійснюється за допомогою доведення, яке включає в себе: виявлення, процесуальне оформлення і дослідження доказів.

Доказами у справі про адміністративне правопорушення (ст. 251 КпАП)
є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані в установленому законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової сили.

Правом надавати докази користуються особи, що беруть участь у провадженні у справі (особа, що притягується до відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, що розглядає справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою.

Докази поділяються на: первісні та похідні, прямі та непрямі, позитивні та негативні, звинувачувальні та виправдні. Проте, для вирішення завдань адміністративного провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела відповідних відомостей.

Доказами є:

По-перше, це дані, що одержуються від різних осіб, здебільшого учасників провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто інформація, що передається людьми, які безпосередньо брали участь у досліджуваному діянні, були його очевидцями, мають будь-які відомості про нього.

По-друге, висновки експертів, думки спеціалістів.

По-третє, це: речові докази, документи, які є матеріальними носіями інформації. Речові докази — це предмети матеріального світу, на яких є сліди правопорушення (пом’ятими на автомобілі, зіпсований паспорт) або які своєю формою, змістом свідчать про правопорушення (наркотичні речовини, зброя, нестандартна продукція, відеофільми тощо).

У документах інформація міститься у перетвореному вигляді, вона передається словами, цифрами, кресленнями, схемами місць подій тощо.

По-четверте, це безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати адміністративні провини.

Під оцінкою доказів треба розуміти висновок органу або посадової особи,
що розглядає справу, про достовірність або недостовірність одержаних фактичних даних щодо обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів вони приймають відповідне рішення.

Зміст і обсяг повноважень, форми і методи участі суб’єктів у справі поділяються:

1. Компетентні органи і посадові особи, наділені правом приймати владні акти, складати правові документи, що визначають рух і долю справи.

2. Суб'єкти, що мають особистий інтерес у справі: особа, яка притягається
до відповідальності, потерпілий та його законні представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники, адвокати).

3. Особи і органи, що сприяють здійсненню провадження: свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті.

4. Громадські організації, товариські суди, трудові колективи, адміністрація
за місцем роботи, навчання або проживання правопорушників.

Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення:

1. з'ясування факту вчинення та обставин правопорушення

2. розгляд матеріалів і прийняття постанов компетентним органом.

3. оскарження постанови громадянином, опротестування прокурором, перегляд за ініціативою вищестоящого органу.

4. виконання постанови.

Етапи провадження:

1. Адміністративне розслідування: а) порушення справи;

б) встановлення фактичних обставин;

в) процесуальне оформлення результатів розслідування;

г) направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю;

2. Розгляд справи: а) підготовка справи до розгляду і заслуховування;

б) заслуховування справи;

в) прийняття постанови;

г) доведення постанови до відома;

3. Перегляд постанови: а) оскарження, опротестування постанови;

б) перевірка законності постанови;

в) винесення рішення;

г) реалізація рішення;

4. Виконання постанови: а) звернення постанови до виконання;

б) безпосереднє виконання.

Структура провадження у справах про адміністративні правопорушення є чотирирівневою: дії—етап—стадія—провадження у цілому.

1. Адміністративне розслідування. Дана стадія провадження у справах про адміністративні правопорушення являє собою комплекс процесуальних дій, спрямованих на встановлення обставин провини, їх фіксування і кваліфікацію.

2. Розгляд справ. Згідно зі ст. 213 КпАП справи про адміністративні правопорушення розглядаються:

1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних та сільських Рад;

2) виконавчими комітетами селищних, сільських Рад;

3) районними, (міськими) судами (суддями);

4) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те КпАП.

3. Перегляд постанови.

Перегляд — це розгляд справи суб'єктом, наділеним правом скасувати, змінити або залишити прийняту постанову без змін.

Стадія перегляду є необов'язковою.

4. Виконання постанов. Суть її полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного правопорушнику юрисдикційним органом (посадовою особою). У процесі виконання постанови особа, що вчинила адміністративне правопорушення зазнає відповідних нестатків та обмеження особистого, морального або матеріального характеру.

АДМІНІСТРАТИВНА ЮРИСДИКЦІЯ - діяльність органів державного управління та їх службових осіб у вирішенні індивідуальних адміністративних спорів та застосуванні відповідних юридичних санкцій в адміністративному порядку (без звернення до суду). Адміністративна юрисдикція є складовою правоохоронної діяльності органів управління. Вона здійснюється за правилами адміністративного процесу з урахуванням підвідомчості справ про адміністративні правопорушення
в такій послідовності: порушення адміністративної справи, розгляд її по суті, прийняття рішення, оскарження та перегляд рішення, виконання рішення.

Дата добавления: 2014-01-11