Розробив викладач В.М. Адаменко. 1.Сутність, умови виникнення і економічний закон конкуренції

План

1.Сутність, умови виникнення і економічний закон конкуренції.

2.Методи і способи конкурентної боротьби. Цінова і нецінова конкуренція. Наслідки, типи конкуренції.

3.Теорія ринкових структур. Типи та критерії класифікації ринкових структур.

4.Ринок факторів виробництва, його сутність, функції, суб’єкти.

5.Ціноутворення на фактори виробництва і доходи. Їх властивості.

6.Ринок праці і заробітна плата.

7.Ринок капіталів. Фізичний і позичковий капітал. Позичковий відсоток.

8.Види земельної ренти. Ціна землі.

Література:

1.Основи економічної теорії. - К., 1997

2.Основи економічної теорії: Політекономічний аспект. - К., 1997

3.Самуельсон П. Економіка. - Львів, 1993

4.Борисов Е. Ф. Економічна теорія: Курс лекцій для студентів вузів. - М, 1996 5.Камаєв В. Д. і колл. Авт. Підручник з основ економічної теорії (економіка). - М., 1994

5.Ральперін В. М., Игнатьев С. М., Моргунов В. И. Мікроекономіка. - СПб., 1994

6.Економічна теорія (політекономія): Підручник / За заг. Ред. Відяпіна В. І., Журавльової Г. П. - М.: ИНФРА, 1997

1.Сутність, умови виникнення і економічний закон конкуренції.

Умови виникнення конкуренції.

Першою умовою виникнення конкуренції є наявність на ринку великої кількості виробників будь-якого конкретного продукту або ресурсу. Якщо виробництво зосереджено в руках одного власника, як в умовах адміністративно-командної системи, коли при створенні багатьох видів продукції командувала тільки держава, панує державна монополія, яка по суті заперечує конкуренцію.

Друга умова виникнення конкуренції - це свобода вибору господарської діяльності виробників. Кожний з них обирає не тільки що виробляти, а й має право вносити будь-які зміни в продукцію, визначати її обсяг тощо.

Третьою умовою виникнення конкуренції є відповідність між тим, що визначає попит, і тим, що визначає пропозицію. Якщо, припустімо, попит перевищує пропозицію, покупець не має свободи вибору продукції. Всі вироблені товари легко реалізуються, оскільки існує дефіцит. Там, де дефіцит, там немає вільної конкуренції.

Четвертою умовою виникнення конкуренції слід вважати наявність ринку засобів виробництва. У конкурентній боротьбі велике значення має встановлення високої норми прибутку, яка по суті є орієнтиром у виборі господарської діяльності. Проте вибір діяльності показує тільки можливість виробництва. Для того щоб ця можливість перетворилась на дійсність, потрібно, маючи грошовий капітал, перетворити його на засоби виробництва.

Економічний закон конкуренції.

У процесі конкуренції існують стійкі істотні причинно-наслідкові зв'язки, які свідчать про те, що це явище не є випадковим, а набуває силу об'єктивного економічного закону.

Процесом-причиною цього закону є те, що в умовах існування багатьох незалежно діючих господарських суб'єктів кожний з них прагне реалізувати свій економічний інтерес через одержання доходу при існуванні різних витрат виробництва і відмінностей споживних вартостей, що створюються.

Цей процес-причина діє в умовах ринкової економіки, яка не може створити єдині для всіх виробників і продавців умови реалізації, тому що діє закон вартості. й споживачі обирають тільки те, що відповідає їхнім інтересам. Отже, об'єктивно існує протиріччя між можливостями виробництва товарів, послуг та можливостями реалізації їх.

Суперечність, яка виникає в умовах ринкової економіки розв'язується через конкуренцію. Сутність її полягає в боротьбі за задоволення власного інтересу виробника. Отже, подолання суперечності відбувається в конкуренції, що є процесом-наслідком відповідного економічного закону.

Формами вияву економічного закону є боротьба за виживання, за одержання місця на ринку, за привернення уваги споживачів до своєї продукції. Формами цієї боротьби є удосконалення виробництва за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу, зниження витрат виробництва і досягнення високої норми прибутку.

Для кількісного вираження закону конкуренції можна використати формулу коефіцієнта конкурентоспроможності підприємства.

Позначимо його КК. Цей показник певною мірою може стати узагальнюючим при обчисленні конкурентоспроможності одиниці продукції (найкраще - однорідної, наприклад, 1 т цементу, 1 м тканини, однієї пари взуття тощо).

Коефіцієнт конкурентоспроможності виражає відношення між ринковою вартістю S і витратами підприємства С + V:

Цей коефіцієнт фактично характеризує здатність підприємства до виживання. Він не повинен досягати одиниці, оскільки це означатиме, що підприємство працює без прибутку. Чим коефіцієнт вищий від 1, тим успішніше діє суб'єкт конкуренції, тим міцніші його позиції на ринку.

Роль конкуренції як рушійної сили розвитку економіки особливо яскраво виявляється в тому, що вона містить в собі могутні стимули для розвитку науково-технічного прогресу. Новаторське застосування нової техніки і технології, що веде до зниження витрат виробництва, створює для підприємців значні переваги перед конкурентами.

Конкуруючі сторони знають, що тільки застосування ефективної техніки і технології дасть їм змогу виживати, мати господарські успіхи. Ігнорування технічного прогресу неминуче призводить до банкрутства.

Конкуренція як один з важливих елементів функціонування ринкового механізму саморегулювання можлива лише за умови, коли основна частина товаровиробників-підприємств, організацій, громадян - має свободу господарської діяльності та підприємництва.

Звільнені від монополізму держави, товаровиробники повинні мати свободу для використання належного їм, орендованого або переданого в користування майна. Вони мають право обирати постачальників і споживачів, розпоряджатися прибутками, що залишаються після сплати податків, вирішувати інші питання, пов'язані з господарською діяльністю і розвитком виробництва.

В умовах дії економічного закону конкуренції виникає комерційна таємниця. Сутність її полягає у застосуванні виробничих, торговельних і фінансових операцій на підприємствах. Товаровиробники застосовують комерційну таємницю, щоб приховати від конкурента все те, що дає їм змогу виробляти товар підвищеного попиту і одержувати на цьому високі прибутки.

Як невід'ємна частина системи "виробництво-ринок", конкуренція здійснюється в багатьох формах, які з розвитком ринкового господарства стають дедалі різноріднішими. Основними формами конкуренції є внутрігалузева, міжгалузева та міжнародна.

Внутрігалузева конкуренція - це конкуренція між виробниками певної галузі. Суперництво охоплює умови виробництва, ринки збуту, витрати виробництва, якість товарів і послуг, "портфелі" замовлень, рекламу. Така конкуренція сприяє розвитку даної галузі, оновленню її виробничого апарату, поліпшенню кількісних і якісних результатів роботи.

Функція внутрігалузевої конкуренції полягає в утворенні ринкової, або суспільної вартості товарів.

Мета внутрігалузевої конкуренції - отримання надприбутку, її механізм - підвищення продуктивності праці, зниження індивідуальної вартості товару. Результати цієї конкуренції - зведення індивідуальної вартості товарів до єдиної, суспільної вартості і формування на цій основі галузевої, ринкової вартості товару.

Міжгалузева конкуренція здійснюється між виробниками (підприємствами, фірмами) різних галузей. Об'єктом такої конкуренції виступає більш висока норма прибутку (рентабельності) в тій чи іншій галузі, а отже, й боротьба за вигідніше вкладення капіталу. Ця конкуренція сприяє міжгалузевому переливу капіталу і переміщенню ресурсів, засобів виробництва й робочої сили в ефективніші галузі й сфери виробництва. Швидке переміщення капіталу й ресурсів з однієї галузі в інші дає можливість суспільству найраціональніше використати засоби виробництва і робочу силу.

Мета міжгалузевої конкуренції є отримання найбільшого прибутку. Її механізм - вільне переливання капіталу із галузі в галузь, в погоні за вищою нормою прибутку. Міжгалузева конкуренція перетворює вартість товарів в ціну виробництва, а норма прибутку в окремих галузях - в загальну норму прибутку. У цьому й полягає функція міжгалузевої конкуренції.

Одна, єдина для всіх галузей норма прибутку - результат остаточного утвердження ринкової економіки. Саме через ринок, у формі міжгалузевої конкуренції відбувається регулювання пропорцій капіталів і пропорцій виробництва, тобто регулювання ринкової економіки. Лише в умовах ринкової економіки можливе перетворення вартості товарів в ціну виробництва.

Міжнародна конкуренція являє собою конкуренцію виробників на світовому ринку і включає в себе як внутрігалузеву, так і міжгалузеву форми конкуренції. На світовому ринку домінуюча роль належить компаніям найрозвинутіших країн. Міжнародна конкуренція сприяє збалансованому розвитку світового ринку, переливу капіталу не тільки між сферами виробництва, а й різними державами.

2.Методи і способи конкурентної боротьби. Цінова і нецінова конкуренція. Наслідки, типи конкуренції.

Конкуренція — об'єктивний економічний закон розвинутого товарного виробництва, дія якого для товаровиробників є зовнішньою примусовою силою до підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розширення масштабів виробництва, прискорення НТП, впровадження нових форм організації виробництва і систем заробітної плати тощо.

Дія інших економічних законів також відбувається у формі примусових сил конкурентної боротьби, внаслідок чого конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи, складовою частиною її господарського механізму.

На нижчій стадії розвитку капіталістичного способу виробництва (початок XVI — кінець XIX ст.) панувала вільна конкуренція між власниками невеликих підприємств, які виробляли товари на невідомий ринок, у формі внутрішньогалузевої та міжгалузевої конкуренції. Вільна конкуренція зумовила розвиток концентрації та централізації виробництва і капіталу й на певному етапі (остання третина XIX ст.) привела до виникнення монополій.

На сучасному етапі конкуренція ведеться насамперед між гігантськими об'єднаннями, всередині них, а також між підприємствами немонополістичного сектора економіки та різних форм власності. Її особливістю є те, що центр боротьби все більше переміщується зі сфери обігу у сферу виробництва. з галузевого на міжгалузевий, з національного на інтернаціональний рівні.

Методи конкурентної боротьби - це передусім поліпшення якості товарів і послуг, швидке оновлення асортименту продукції, дизайн, надання гарантій і післяпродажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо. Водночас використовуються й такі «мирні» методи обмеження конкуренції, як укладення концернами таємних угод про єдину політику.

Як складова частина господарського механізму конкуренція діє через попит, пропозицію і ціни. У цьому разі вона відбувається між самими виробниками, споживачами (покупцями). Так, із посиленням конкуренції між виробниками зростають пропозиція товарів і послуг, їхня якість тощо, внаслідок чого знижуються ціни. Зворотний механізм існує за конкуренції покупців. У результаті конкуренції між виробниками і споживачами формується ринкова ціна товарів і послуг, що впливає на механізм стихійного регулювання пропорцій народного господарства.

У ході еволюції економічної системи змінюється і конкуренція. Так, на нижчій стадії капіталізму, панувала вільна (або чиста, досконала) конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності. За цих умов процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) і стихійної взаємодії попиту, пропозиції та цін, що означає саморегулювання економічної системи. Товаровиробники орієнтуються на задоволення потреб споживачів. Ідеальною моделлю у цій схемі е ситуація, коли споживач завжди має рацію, повністю виключається його дискримінація, що означає своєрідний диктат споживача над продавцем.

За вільної конкуренції жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. Певною мірою таким вимогам в сучасних умовах відповідають ринки сільськогосподарської продукції та послуг. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільне необхідних витрат виробництва.

В умовах капіталізму вільна конкуренція виявляється у конкурентній боротьбі як між різними формами приватного капіталу (промислового, торговельного, банківського та ін.), так і всередині кожного з них. Така конкуренція набуває форми внутрішньогалузевої та міжгалузевої.

Внутрішньогалузева конкуренція — це боротьба між товаровиробниками, що діють в одній галузі народного господарства. Через різний рівень техніки, організації виробництва, продуктивності та інтенсивності праці тощо на кожному з них встановлюється індивідуальний робочий час на виготовлення певного виду товару, а отже, й індивідуальна вартість виробництва.

Але ціни на ринку, як уже зазначалося при розгляді вартості товару, тяжіють до витрат, що встановлюються на підприємствах, які виробляють переважну масу продукції. Тому результатом внутрішньогалузевої конкуренції є перетворення окремих індивідуальних витрат виробництва, індивідуальних вартостей на єдину ринкову або суспільну вартість.

Внутрішньогалузева конкуренція сприяє зниженню витрат виробництва, впровадженню досягнень науки і техніки, стимулює процес концентрації виробництва і капіталу.

Міжгалузева конкуренція — це конкуренція між товаровиробниками, які діють у різних галузях народного господарства. Через різні умови виробництва у галузях підприємці за однакових витрат капіталу отримують неоднакову масу продукту.Тому в епоху вільної конкуренції ті товаровиробники, які отримували меншу кількість прибутку, намагалися вкладати свої капітали в галузі, де був вищий прибуток. Якщо це відбувалося, то пропозиція товарів у перших галузях (де низькі прибутки) зменшувалася (що згодом зумовлювало зростання попиту на них), а в других — збільшувалася пропозиція і зменшувався попит. Внаслідок цього ринкові ціни на товари, виготовлені.у галузях, куди переливаються нові капітали, знижуються, а в інших (звідки відбувається відплив капіталів) — зростають і стають вищими від ринкової вартості. Коли кількість прибутків у різних галузях вирівнюється, переливання капіталів припиняється, і в кожній галузі на рівний капітал буде отримано рівний середній прибуток. Цей прибуток є елементом середніх ринкових цін або цін виробництва. Отже, внаслідок міжгалузевої конкуренції єдина ринкова або суспільна вартість перетворюється на ціну виробництва, навколо якої коливаються ринкові ціни.

3 виникненням монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну, або недосконалу.

Недосконала конкуренція ведеться між крупними компаніями (всередині монополізованого сектора, між членами групових монополій) і дрібними та середніми фірмами. Це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння Інтелектуальною власністю (патентами, ліцензіями тощо).

Особливістю недосконалої конкуренції є й те, що вона все більше переміщується зі сфери обігу у сферу безпосереднього виробництва, з галузевого на міжгалузевий рівень. Це означає, що вона все більше грунтується на впровадженні нових досягнень науки й техніки у виробництво і спрямована на поліпшення якості продукції. Внаслідок цього розрізняють ціновий та неціновий види конкуренції.

Цінова конкуренція — це боротьба між товаровиробниками за споживача шляхом зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їх якості й асортименту. Підприємці при цьому нерідко вдаються до маніпулювання цінами (встановлюють знижені, поки товар не завоює ринок збуту, після чого значно підвищують їх), до цінових поступок, сезонного розпродажу тощо.

Нецінова конкуренція — це боротьба між товаровиробниками за споживачів шляхом впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту. Крім того, для завоювання більших ринків збуту компанії продовжують строки гарантованого обслуговування, надають кредит для покупців та ін. Нецінова конкуренція повніше відображає інтереси споживачів.

Різновидом недосконалої конкуренції є нечесна конкуренція, яка ведеться переважно неекономічними методами.

3.Теорія ринкових структур. Типи та критерії класифікації ринкових структур.

Критерії класифікації ринків.

Термін "критерій" (грец. kriterion — засіб судження) означає певну ознаку, на основі якої оцінюють та кваліфікують різні економічні явища і процеси.

Класифікація ринків на системно-структурній основі з урахуванням принципу субординації (підпорядкованості) в економічній літературі відсутня. Але саме такий підхід дає змогу виокремити основну підсистему економічних відносин власності і основний об'єкт ринку та логічно і послідовно класифікувати ринки.

Найважливіший об'єкт ринку за капіталізму — товар робоча сила. Цей товар, його споживча вартість є єдиним джерелом вартості, а отже, додаткової вартості. Загальний обсяг виплат на робочу силу в розвинутих країнах у формі фонду заробітної плати перевищує 70 % національного доходу. Залежно від цього формується величина ринку товарів, послуг, засобів виробництва та інших об'єктів. Ринок робочої сили вимагає створення та розвитку біржі робочої сили.

Наступним за значенням в економічній системі капіталізму з погляду відносин безпосереднього виробництва (принцип примату виробництва) є ринок засобів виробництва (ринок капіталу, за класифікацією західних економістів), оскільки для виробництва товарів і послуг необхідне поєднання (техніко-економічне та соціально-економічне) робочої сили із засобами виробництва, від якого залежить тип суспільного способу виробництва, зміст суспільно-економічної формації.

Але з погляду ємності ринку важливішу роль, ніж ринок засобів виробництва, відіграє ринок товарів і послуг (без урахування ринку робочої сили). Так, у розвинутих країнах частка групи "Б" становить до 70 %, а групи "А" — приблизно 80 %. Для функціонування і розвитку ринків виробництва засобів виробництва та предметів споживання (відповідних товарів і послуг) необхідне створення, постійне функціонування і розвиток товарної біржі.

Обслуговує названі ринки ринок грошей і валюти, або фінансовий ринок (у вузькому значенні грошовий ринок, ринок позичкових капіталів, передусім короткотермінових позичкових капіталів). Для його функціонування та розвитку необхідні такі елементи ринкової інфраструктури, як валютні біржі та банки.

Наступний за значенням ринок цінних паперів. Його об'єктами є акції, облігації, купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варранти (складські свідоцтва) та інші.

Згідно з принципом субординації важливу роль у розвинутих країнах відіграє ринок нерухомості — житла, дач, землі (хоча земля належить водночас і до ринку засобів виробництва) та ін.

Серед найновіших об'єктів ринку вирізняють винаходи, патенти, ліцензії, раціоналізаторські пропозиції, ноу-хау тощо, які у сукупності формують об'єкти інтелектуальної власності. Внаслідок інформаційної революції найновішим об'єктом власності стала інформація.

Певну роль серед об'єктів власності у розвинутих країнах відіграє і ринок золота.

Сукупність суб'єктів ринку можна поділити на такі основні групи: продавці, покупці, посередники (проміжні покупці), державні установи (різні гілки державної влади) та організації.

Наступним критерієм класифікації ринків (за принципом субординації) є генетичний підхід. У процесі еволюції економічної системи капіталізму спочатку існував вільний ринок, який на вищій стадії капіталізму трансформувався у монополізований (в тому числі олігополістичний) та регульований (з боку держави та наднаціональних органів). Поєднання цих ринків у різних співвідношеннях формує змішані типи ринку.

За формами власності виокремлюють приватний (продажем займається одна особа або сім'я), колективний (в тому числі кооперативний), державний, інтегрований (наднаціональний в межах ЄС та інших економічних об'єднань) ринки.

За географічними ознаками ринки поділяють на місцеві, регіональні, національні, міжнародні, регіональні (наприклад, в ЄС) та світовий ринок.

Конкретизацією зазначених вище критеріїв класифікації ринку є критерії зрілості (ринок, що формується, нерозвинутий і розвинутий ринки), насиченості (рівноважний ринок, нерівноважний у формі дефіцитного та надлишкового), галузевий (ринок одягу, взуття, автомобілів тощо), за формою продажу (гуртовий та роздрібний). З урахуванням єдності економічного та правового підходів розрізняють легальний (офіційний) та нелегальний (тіньовий, "чорний") ринки.

Виокремлюють також організаційно-функціональні структури, які забезпечують контрактну систему закупівель: системи бірж, ярмарки, виставки та інші посередницькі структури із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін.

Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами утворюються складні прямі та опосередковані зв'язки, на основі яких формуються економічні закони розвитку й функціонування сучасного регульованого ринку загалом та окремих типів ринків зокрема.

За соціально-економічним змістом структури ринку виокремлюють ринок робочої сили, засобів виробництва, фінансовий ринок та ін.

У структурі сучасного ринку найважливішим є ринок робочої сили.

4.Ринок факторів виробництва, його сутність, функції, суб’єкти.

Ринок засобів виробництва (в економічному аспекті) — сукупність економічних відносин і передусім відносин економічної власності між різними суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації, купівлі-продажу засобів та предметів праці і привласнення на цій основі частини національного доходу.

Організаційно-економічні відносини в цій системі відображають насамперед маркетингову діяльність фірм і компаній щодо пошуку необхідних верстатів, машин, обладнання, сировини, джерел енергії тощо. Техніко-економічні відносини включаються в ринок засобів виробництва здебільшого опосередковано, тією мірою, якою фірми і компанії шукають альтернативні види засобів виробництва. Попит на засоби виробництва та його динаміка залежать від попиту на виготовлені за їх допомогою споживчі товари тощо, а також від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції і розширення виробництва) зменшується, і навпаки. При цьому слід розрізняти попит на капітальні блага (виробничі фонди) як інвестиційні ресурси і попит на грошовий капітал. Суб'єктами попиту на інвестиційні ресурси є підприємці, а суб'єктів попиту на гроші та грошовий капітал значно більше — частина дрібних товаровиробників, найманих працівників (через механізм купівлі акцій) та ін.

На попит на засоби виробництва певною мірою впливає можливість взаємозаміни і взаємодоповнюваності окремих факторів виробництва.

Обсяг пропозиції засобів виробництва зумовлюється попитом на споживчі товари і послуги, взаємодією попиту і пропозиції й залежить від рівня продуктивності праці в галузях, де виробляють верстати, машини, устаткування тощо, а отже, від рівня цін на ці товари та цін на споживчому ринку (на товари, для виготовлення яких використовують ці засоби виробництва). Крім того, на пропозицію засобів виробництва впливає дія закону відносної рідкісності ресурсів.

Ринку засобів виробництва розвинутих країн властивий високий попит на інтернет-технології у сфері науки, освіти, торгівлі, телекомунікацій, фінансовій сфері та ін. Динамічними темпами розвивається лазерна техніка, роботи, гнучкі виробничі системи, системи автоматизованого проектування, генна інженерія та біотехнологія. Так, у комп'ютерні технології американські фірми і компанії щорічно вкладають понад 220 млрд дол. та до 10 млрд дол. у програмне забезпечення.

Взаємопов'язаний з ринком засобів виробництва ринок предметів споживання.

Ринок предметів споживання (в економічному аспекті) — система економічних відносин між продавцями і покупцями та посередниками з приводу організації, купівлі-продажу товарів тривалого користування, їх використання та ринку товарів поточного споживання, а також привласнення на цій основі необхідного і додаткового продукту.

У цій системі економічних відносин виокремлюють також пов'язані з маркетингом та менеджментом організаційно-економічні відносини у сфері обміну. За оцінками американських фахівців, до 85 % американських сімей забезпечені товарами тривалого користування. Водночас на придбання предметів споживання у розвинутих країнах люди витрачають менше 25 % доходів із сімейного бюджету.

5.Ціноутворення на фактори виробництва і доходи. Їх властивості.

Адаптація економіки до ринкових умов господарювання здійснюється небезболісно. У більшості країн,де закінчився чи продовжується перехідний період, спостерігаються такі явища в економіці як спад виробництва, розбалансованість фінансової системи, високі темпи інфляції.

Проміжним результатом трансформаційних процесів і умовою виробничої стабільності і подальшого економічного росту виступає фінансова стабілізація перехідної економіки. Повільна динаміка загального рівня цін як один із проявів фінансової стабільності створює сприятливі умови не тільки для успішного протікання економічних процесів у сфері виробництва, але також у монетарній і бюджетній сферах. Це обумовлено, по-перше, економічною природою ціни, що функціонує на грані товарного і фінансового ринків і забезпечує їхню взаємодію. По-друге, тривалий незначний ріст товарних цін є стимулом економічного підйому. По-третє структура ціни на макрорівні як співвідношення прибутку та витрат відображає в агрегативному стані пропорції суспільного відтворення і проектує ефективність виробництва на макрорівень.

Звичайно, ціна як грошове вираження втілених у товарі витрат факторів виробництва піддається монетарному впливу і цілком може бути об'єктом грошово-кредитного регулювання. Однак останнього часто виявляється недостатньо для підтримки цінової стабільності. Тому одночасно з державним регулюванням досягнення цінової стабільності забезпечується безперебійністю дії ринкового механізму саморегулювання цін.

Економічне середовище, що у перехідний період поступово еволюціонують у напрямку до ринкових умов господарювання, водить у дію закон попиту та пропозиції,під впливом якого формуються рівноважні ціни.

У сучасних умовах вільно конкурентних товарних ринків, де на повну силу могло проявитися вільне ціноутворення, майже не залишилося. Вплив на структуру галузевих ринків і відповідну цінову ситуацію можуть здійснити малі підприємства і кооперативи продовольчого напрямку.

Негативно діє на рівноважне ціноутворення такий феномен ринкової економіки як монопсонія. Але крім цього причини цінового розриву криються у високій конкуренції виробників.

У залежності від особливостей товару, розміру і потужності підприємства, його мети, для розрахунку ціни можуть бути використані різні методи. При виборі методу необхідно враховувати як внутрішні обмеження, так і зовнішні.

Розрахунок ціни на товар припускає виконання ряду послідовних етапів у діяльності економіста за цінами:

1. Установлення цілей і задач ціноутворення.

2. Установлення попиту.

3. Оцінка витрат виробництва.

4. Аналіз цін і якості товарів-конкурентів.

5. Вибір методу ціноутворення.

6. Розрахунок відпускної ціни.

7. Облік додаткових факторів.

8. Установлення кінцевої ціни.

Усі методи ціноутворення можуть бути об'єднані в три великі групи: витратні, ринкові і економетрічні.

Деякі фахівці вважають, що рівень попиту може бути єдиним фактором, який варто враховувати при встановленні ціни. У деяких галузях, де кілька компаній ведуть серйозну конкуренцію за одержання повного контракту, використовується метод "запечатаного конверта",чи трендового ціноутворення. Використання цього методу найбільше привабливо для тих підприємств, що бажають випливати за лідером.

Підприємства часто змушені проектувати й освоювати виробництво такої продукції, що не заміняє раніше освоєну, а доповнює чи розширює вже існуючий параметричний ряд продукції.

Існує ряд методів побудови цін на нову продукцію в залежності від рівня її споживчих якостей з урахуванням нормативів витрат на одиницю параметра. Такі методи одержали назву нормативно-параметричних. До їхнього числа відносяться наступні методи:

-метод питомих показників,

-метод регресійного аналізу,

-баловий метод,

-агрегативный метод.

Методи цінового регулювання:

Методи встановлення цін і ціноутворення є важливим елементом для успішної діяльності підприємства в умовах ринкової економіки. Для установлення вдалої, правильної ціни підприємцям необхідно враховувати як економічний стан країни. Так і власне положення в ньому,необхідно мати через який попит існує на товар, як держава впливає на ціноутворення і багато інших факторів.

6.Ринок праці і заробітна плата.

Ринок робочої сили (в економічному аспекті) — сукупність економічних відносин між найманими працівниками (зайнятими і незайнятими), з одного боку, підприємцями і біржами праці (державними і приватними) — з іншого, з приводу організації, купівлі-продажу I використання робочої сили.

Процес використання робочої сили відображає здебільшого юридичний аспект проблеми, оскільки у процесі купівлі-продажу робочої сили наймані працівники і капіталісти вступають у договір як вільні, юридично рівноправні особи, а в самому договорі їх воля виражається юридично.

У сформованих на цьому ринку організаційно-економічних відносинах (як підсистемі економічних) відображаються маркетингова діяльність фірм і компаній щодо пошуку та відбору необхідних кадрів, організація роботи бірж праці робочої сили та ін. Відносини менеджменту реалізуються здебільшого у процесі використання робочої сили у сфері безпосереднього виробництва, тобто техніко-економічного поєднання засобів виробництва і робочої сили.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обміну. У сучасних умовах результати цього продажу фіксують у колективних та індивідуальних контрактах, де зазначають обсяги й умови роботи, величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб'єктами ринку робочої сили є не лише підприємець і найманий працівник, а і опосередковано держава. Вона стає безпосереднім учасником такого ринку на підприємствах і установах державного сектору економіки.

Крім ринку робочої сили, виокремлюють ринок трудових ресурсів, на якому суб'єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно активного населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — попит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й певною мірою споживчої вартості робочої сили).

Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. На першому ринку пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), на другому — попит і пропозиція збігаються, на третьому — пропозиція перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили у розвинутих країнах є нерівновага — перевищення пропозицією робочої сили її попиту в поєднанні з дефіцитом на окремі професії. Унаслідок перевищення пропозицією попиту заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару робоча сила, і навпаки.

У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виокремлюють окремі сегментні ринки, або субринки: ринок робочої сили в передових наукомістких галузях промисловості і в традиційних галузях; ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріального виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяють на ринок робочої сили кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей та ін.

Отже, управляють ринком сучасної робочої сили у розвинутих країнах, а також в більшості слаборозвинутих, в тому числі в Україні, такі закони: поступове (але хвилеподібне) наростаюче перевищення пропозиції робочої сили над її попитом, що спричиняє відхилення ціни вниз від вартості цього товару; скорочення ринку робочої сили у сфері матеріального виробництва та відповідне зростання у сфері нематеріального виробництва; послаблення ринкових важелів регулювання ринку робочої сили та посилення державних, що виявляється у зростанні державних виплат на підготовку робочої сили (рівня її освіти, кваліфікації тощо, а отже, одного з найважливіших елементів вартості робочої сили та її ціни); звуження сфери ринку простої, здебільшого фізичної робочої сили та збільшення інтелектуально та інформаційно-насиченої робочої сили; закон стрибкоподібного зростання чисельності професій, спеціальностей, які пропонуються на ринку, що пов'язано з динамічним розвитком одиничного поділу праці (так, якщо наприкінці 30-х років XX ст. їх налічувалося до 40 тис, то наприкінці цього століття майже 8 млн) та інші.

Існування ринку робочої сили визнано здебільшого в марксистській політичній економії. Західні економічні концепції погоджуються з наявністю ринку праці, хоча також оперують категорією "робоча сила".

Поняття "ринок праці" доцільно розглядати передусім як категорію сфери безпосереднього виробництва, яка відображає відносини між найманими працівниками і підприємцями (або їх представниками — менеджерами різних ланок) з приводу використання робочої сили, контролю над процесом праці. Тому це поняття вужче, оскільки не охоплює безробітних та деякі інші категорії працездатного населення і відтворювальний аспект цієї проблеми. Воно відображає лише окремі сторони вартості робочої сили, тобто різні види прямої заробітної плати, але не включає оплату невідпрацьованого часу (відпусток тощо), вартість житла для найманих працівників, витрати підприємств на соціальне забезпечення тощо.

Тлумачення ринку праці (здебільшого як синоніма ринку робочої сили) представниками різних напрямів західної економічної теорії неоднакове. Так, прихильники неокласичного напряму вважають, що основним регулятором цього ринку (як і інших) є ціна, тобто заробітна плата, яку визначають лише попит і пропозиція. Заважають досягненню рівноваги на ринку праці, на їх думку, встановлення державою мінімальної заробітної плати, вплив профспілок (які вони відносять до монополістичних утворень), відсутність всебічної інформації тощо. Такий позаісторичний підхід відповідає здебільшого реаліям минулих століть — початку XX ст., а не вимогам системно-структурного підходу (оскільки вплив на ринок праці обмежено лише одним фактором) тощо.

Представники кейнсіанського напряму розглядають ринок праці як не рівноважний, заперечують домінуючу роль ціни у його регулюванні. Основним регулятором ринку вони вважають державу, яка у процесі регулювання сукупного попиту через використання різних важелів (податки тощо) може відновити ринкову рівновагу. Кейнсіанський напрям повніше відображає реалії сучасного ринку праці, але абстрагування від впливу цінового фактора, ідеалізація ролі держави у врівноваженні ринку праці не збігаються з дійсністю.

Схожою є позиція школи монетаризму, яка належить до неокласичного напряму. Основоположник школи М. Фрідмен стверджує, що на ринок праці негативно впливають профспілки, держава, відсутність інформації про наявні вакансії тощо; дотримується хибного уявлення про "природний рівень безробіття" і необхідність регулювання ринку праці за допомогою важелів грошово-кредитної політики.

Інституціоналісти метою економічної системи у постіндустріальному суспільстві проголошують всебічний розвиток людини. Оскільки ринок вони розглядають лише як один з інститутів, то основну роль у регулюванні ринку праці відводять державі, профспілкам. Водночас важливе значення при аналізі розвитку ринку праці вони надають особливостям розвитку окремих галузей, професійних демографічних груп.

Наступним за значенням є ривок засобів виробництва.

Заробі́тна пла́та, скорочено зарплата — винагорода, обчислена, зазвичай, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір зарплати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

За концепцією В.Петті, Д.Рікардо, зарплата є грошовим виразом «мінімуму засобів існування». За А.Смітом, заробітна плата включає в себе вартість життєвих засобів людини, щоб вона могла «працювати». А.Маршал в «життєво необхідні засоби» включає вже засоби «щоб працювати» і «щоб жити». В.Петті в XVII ст. вважав, що зарплата — це ціна праці.

К.Маркс розробив теорію заробітної плати як грошового виразу вартості і ціни робочої сили, тобто робітник продає не працю, а робочу силу (здатність до праці). На початку XIX століття була поширена теорія заробітної плати, що ґрунтується на теорії «трьох факторів» Ж. Б. Сея.

М.Туган-Барановський вважав заробітну плату часткою робітничого класу в суспільному продукті, яка залежить від продуктивності суспільної праці і соціальної сили робітничого класу. Е.Бем-Баверк звертав увагу на можливість поступок підприємців у частині підвищення розміру заробітної плати під загрозою страйків, організованих профспілками, але відзначав наступний відтік капіталу з галузей з підвищеною зарплатою, заміну живої праці машинною, що в кінцевому підсумку неминуче призведе до зниження зарплати. Необхідність прямого втручання в регулювання величини і динаміки заробітної плати обґрунтував Дж. М.Кейнс. Щоб уникнути соціальних потрясінь, він запропонував замість зниження зарплати шляхом перегляду колективних угод використати поступове або автоматичне зниження реальної зарплати в результаті зростання цін. Кейнс обґрунтував необхідність політики жорсткої грошової заробітної плати. Його ідеї розвинуті в працях Е.Хансена, Л.Клейна, Д.Робінсонa та ін., які запропонували різні методи регулювання заробітної плати і доходів населення, виходячи з визнання активної ролі держави у розподільчих процесах.

У сучасній економічній теорії праця однозначно вважається фактором виробництва, а заробітна плата — ціною використання праці робітника. Прихильниками цієї концепції є відомі американські економісти П.Самуельсон, В.Нордгауз.

З точки зору відносин розподілу заробітна плата — це грошове вираження частини необхідного продукту, яка надходить в індивідуальне споживання робітникам фірми згідно з кількістю і якістю затраченої ними праці у виробництві.

Організації і фірми виплачують заробітну плату в грошовій формі, це обумовлено наявністю товарно-грошових відносин і ринку. В цивілізованій економіці виплата зарплати не може проходити в натуральній формі. Грошова заробітна плата — найбільш гнучкий засіб обліку затрат і результатів праці. Регулювання заробітної плати здійснюється фірмою і державою. Перш за все встановлюється міра праці. Вона відбиває кількість праці (величина затраченої мускульної і нервової енергії), інтенсивність праці і якість праці (ступінь складності і значення роботи). В результаті з'являються норми виробітку, норми часу, норми обслуговування на тих чи інших роботах. Підприємства і держава проводять нормування праці. Виконана норма — це перш за все кількість праці певної якості, яку віддав робітник фірмі чи державі протягом певного часу. За це він отримує грошову винагороду в формі заробітної плати.

Держава і підприємство встановлюють такі принципи диференціації заробітної плати працівників: --- величина заробітної плати залежить від складності праці, професійних навичок і кваліфікації робітника; --- величина заробітної плати залежить від умов роботи, від її важкості, шкідливості для здоров'я. Праця у важких і шкідливих умовах оплачується вище; --- величина заробітної плати залежить від результатів виробничої діяльності фірми в цілому. Розрізняють дві основні форми заробітної плати: погодинну та відрядну. Погодинна зарплата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується для оплати праці тих робітників: 1) виробіток яких неможливо чітко нормувати; 2) в роботі яких головним є не зростання продуктивності праці, а підвищення якості продукції; 3) виробіток яких в основному залежить не від їх індивідуальних трудових зусиль, а визначається технологічним процесом.

Функції ж робітника зводяться тільки до налагоджування, спостереження і контролю за роботою обладнання. При погодинній формі величина заробітної плати обчислюється як добуток погодинної ставки і кількості праці. Погодинна оплата передбачає просту погодинну систему, що обумовлює оплату за фактично відпрацьований час та погодинно-преміальну, яка враховує ще й інші моменти: виконання норми, ріст продуктивності праці, якість робіт і продукції, економію ресурсів. Відрядна форма заробітної плати застосовується на роботах, де праця піддається точному і повному обліку, де широко використовуються норми виробітку. Величина заробітної плати при ній обчислюється як добуток розцінки одиниці виробу і кількості виробів.

Виділяють такі системи відрядної заробітної плати:

пряма відрядна заробітна плата. Вона передбачає прямо пропорційну залежність між зростанням обсягу виробки і збільшенням заробітної плати;

відрядно-прогресивна заробітна плата. Суть її полягає в тому, що виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а продукція понад норму — за розцінками вищими й зростаючими;

відрядно-регресивна заробітна плата. При ній кожному відсотку збільшення виробітку понад норму відповідає приріст заробітку менше одного відсотку. Вона робить невигідним перевиконання норми виробітку.

відрядно-преміальна заробітна плата. При цій системі виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а за продукцію, виготовлену понад норму, за дотримання технологічної дисципліни, за безаварійну роботу передбачена премія;

акордна заробітна плата. У цьому випадку заробітна плата встановлюється не за кожний виріб або операцію, а за весь обсяг робіт за акордними розцінками;

колективна відрядна заробітна плата. При цьому заробітна плата робітника знаходиться в залежності від виробітку бригади, лінії, зміни. Колективний заробіток розподіляється між членами бригади згідно з присвоєними їм розрядами, коефіцієнтами і відпрацьованим часом.

Останні десятиріччя характеризуються все ширшим застосуванням погодинної заробітної плати і відповідним скороченням відрядної внаслідок зростання механізації та автоматизації виробництва. У Великобританії, США, Німеччині і Франції 60-70% промислових робітників отримують погодинну заробітну плату.

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата являє собою суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. На її величину впливають різні фактори: рівень кваліфікації, різні умови й ефективність праці та кількість і якість праці. Підвищення середньомісячної зарплати на перший погляд свідчить про певне поліпшення добробуту населення. Але точнішим показником тут є реальна заробітна плата. Реальна заробітна плата — це сума матеріальних і духовних благ та послуг, які можна придбати за номінальну зарплату. Реальна зарплата залежить від ряду факторів: а) рівня номінальної зарплати; в) цін на товари і послуги, які споживає населення; с) величини податків, які сплачуються різними верствами населення в бюджет.

Безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності чи громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності передбачає кримінальну відповідальність. Водночас, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам.

7.Ринок капіталів. Фізичний і позичковий капітал. Позичковий відсоток.

Капіта́л — за визначенням класичної економічної теорії один із факторів виробництва, усе те, що використовується для виробництва, але безпосередньо не споживається в ньому (за винятком повільної амортизації). На відміну від інших факторів виробництва, землі й природних ресурсів, капітал складається з раніше виробленого продукту.

Терміном капітал стали називати у період становлення капіталізму гроші, що їх підприємці вкладали в розвиток свого виробництва з метою отримання прибутку.

Три основні риси визначення капіталу класичною економічною школою зберегли своє значення і в сучасній теорії економіки. Ці три основні риси суть: здатність створювати новий продукт, неспоживання в процесі виробництва за винятком амортизації та те, що капітал є продуктом, створеним людською працею. Однак, термін капітал часто використовується як складова частина інших термінів, які не зовсім відповідають цьому класичному визначенню. Уже Адам Сміт виділяв основний капітал і оборотний капітал, де оборотний капітал трактувався як і чинники виробництва, які споживаються в ньому: сировина, матеріали, проміжний продукт виробництва.

У наш час утвердилися такі терміни, як людський капітал, інтелектуальний капітал, соціальний капітал тощо.

Капітал в економіці — це чинник виробництва у вигляді вартості, здатної приносити прибуток або збиток. Капітал не тотожний будь-якому засобу праці, який часто розглядається як фізичний капітал. Засіб праці може стати капіталом (збільшувати або зменшувати свою вартість) тільки тоді, коли його власники вступлять у певні відносини з власниками інших чинників виробництва. Ці відносини називаються економічними.

Фінансовий капітал — це грошові засоби, які можуть бути використані для придбання або створення фізичного капіталу. Концентрація фінансового капіталу відбувається на фінансовому ринку.

Політекономічний аналіз становлення фінансового капіталу на початку 20 століття виконав Ленін. На його думку фінансовий капітал — це капітал, що утворився в результаті злиття промислових і банківських монополій. Його виникнення — одна з основних ознак імперіалізму[1]. Критикуючи концепцію Рудольфа Гільфердінга, що зводив поняття фінансовий капітал до підпорядкування промислового капіталу банківським, Ленін так визначив сутність фінансового капіталу: «Концентрація виробництва; монополії, які виростають з неї; злиття або зрощування банків з промисловістю - ось історія виникнення фінансового капіталу і зміст цього поняття.»

Позичковий капітал — грошовий капітал, який надається в позику та приносить власнику дохід у вигляді процентів від позики.Зміст [сховати]

1 Джерела утворення позичкових капіталів

2 Особливості позичкового капіталу

3 Форми видачі позичок

4 Джерела

Джерела утворення позичкових капіталів

грошові капітали;

капітали рантьє (грошові капіталісти);

грошові заощадження і прибутки різних класів капіталістичного суспільства.

Особливості позичкового капіталу

Позичковий капітал — це капітал-власність на противагу капіталу-функції (позичковий капітал передається в тимчасове користування промисловому або торговому капіталу і повертається після закінчення терміну позички).

Позичковий капітал — капітал як товар (позичковий капітал «продається» промисловим або торговим фахівцям).

Позичковий капітал має особливу форму руху (Г-Г) — гроші віддаються в позичку з тим, щоб після закінчення терміну вони були повернуті з відсотками).

Позичковий капітал має специфічну форму відчуженості — форму позички (позичка відрізняється від товару одностороннім переміщенням вартості, повернення відбувається лише після закінчення визначеного часу).

Позичковий капітал — найбільш фетишистська форма капіталу (спроможність давати приріст представляється властивою грошам).

Форми видачі позичок

Контокорентний рахунок — сполучення позичкового рахунка з поточним. Дебетове сальдо по цьому рахунку означає видачу кредиту клієнту, а кредитове — наявність у нього власних засобів на рахунку. Даний вид кредиту — короткостроковий, застосовується в СІЛА, Німеччині, Нідерландах.

Овердрафт — банк дає кредит, видаючи клієнту гроші по чеку або сплачуючи його рахунки з поточного рахунка понад наявний залишок на рахунку в межах установленого ліміту. Гранична сума овердрафту визначається договором під час відкриття поточного рахунка (Великобританія, Канада, США).

Видача позичок із використанням позичкового рахунка — сума наданого кредиту перераховується з дебету позичкового рахунку на кредит поточного (розрахункового).

Синдикований кредит — видається групою банків (синдикатом) звичайно на значні суми. При цьому один із банків-учасників виконує функції керуючого і платіжного агента (Великобританія, Швейцарія).

Консорційний кредит — відрізняється від синдикованого наявністю двох і більше співорганізаторів, які співуправляють по кредиту. Звичайно видаються на великі суми (від 300 млн. доларів США). Застосовуються в Японії і Німеччині.

Факторинг — переуступлення банку неоплачених боргових вимог, що виникають між контрагентами в процесі реалізації продукції.

Лізингові операції — надання на умовах оренди на довгостроковий період машин, устаткування, нерухомості тощо.

Позичко́вий відсо́ток — перетворена форма тієї частки додаткової вартості, яку функціонуючі капіталісти вимушені віддавати власникам позичкового капіталу.

8.Види земельної ренти. Ціна землі.

Земе́льна ре́нта — дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкт господарювання. Земельна рента — нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва.

Розрізняють такі форми земельної ренти:

диференційна рента І-го роду — диференціація земель за їх якістю;

диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі;

абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження;

монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.

Абсолютна земельна рента — форма земельної ренти, яку сплачують власникові за ділянку землі незалежно від її родючості й місця розташування. Економічна форма реалізації монополії приватної власності на землю. Її джерело — надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції і суспільною ціною виробництва), а умова виникнення — значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Сплачується земельним орендарем за рахунок його прибутку (якщо інше не передбачено законодавством) земельному власнику за будь-яку землю.

З рентними відносинами пов'язана і така категорія ринкової економіки, як ціна землі. Земля купується для виробництва сільськогосподарських продуктів, видобутку корисних копалин, будівництва виробничих і житлових будівель, споруд, транспортних магістралей, аеропортів, спортивних споруд і т. ін.

Як визначається ціна землі? Адже вона не має вартості, оскільки не є результатом людської праці. В умовах ринкової економіки, де все може бути об'єктом купівлі-продажу, виникає особливий вид товарів, ціни на які ґрунтуються не на вартості, а на доході, який приносить власнику їх використання. Ціни на такі товари називаються ірраціональними.

Наприклад, процент є ірраціональною ціною позичкового капіталу. Земля також має ірраціональну ціну.

Ціна землі — це одержана від продажу сума грошей, яка, будучи покладена

в банк, приносила б власнику земельної ділянки у вигля ді процента дохід не менший, ніж отримувана з цієї землі рента. Отже, ціна землі — це капіталізована земельна рента. Вона прямо пропорційна розміру ренти й обернено пропорційна нормі банківського процента.

Склав викладач: В.М. Адаменко

Кіровоградський кооперативний коледж економіки і права імені М.П.Сая

Дисципліна: «Економічна теорія»

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ №8

ТЕМА 10. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА ТА ЇЇ ПОКАЗНИКИ.

ТЕМА 11. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ ТА ЙОГО ФАКТОРИ.

Розглянуто на засіданні

циклової комісії гуманітарної та

соціально – економічної

підготовки

Протокол № ____ від _______

Голова циклової комісії

____________

Опорний конспект лекції №8

Тема 10. Національна економіка та її показники.

Тема 11. Економічне зростання та його фактори.

Дата добавления: 2014-01-11