Отношения между людьми

План

1. Світове господарство. Етапи розвитку та структура сучасного світового господарства. Міжнародний поділ праці.

2. Світовий ринок. Міжнародні економічні відносини. Міжнародна торгівля, її види і структура. Міграція робочої сили. Міжнародний рух капіталу.

3. Проблеми інтеграції України у світове господарство.

Література:

1. Економічна теорія: політекономія. Підручник / За ред. В.Д.Базилевича.-К.: Знання-Прес, 2001р.

2.Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2002.

3.Основи економічної теорії: посібник для студентів вищих навчальних / Рибалкін В.О./ К.: - „Академія”, 2002.

1. Світове господарство. Етапи розвитку та структура сучасного світового господарства. Міжнародний поділ праці.

Світове господарство - це політико-економічна і економіко-географічна система, яка характеризується розвитком і територіальним розміщенням планетарного господарства, його галузей, а також окремих країн і великих регіонів. Географічна "модель" світового господарства, за В.П. Максаковським складається із 10 соціально-економічних центрів. Найбільш впливовим центом вважається Європа (40 % ВВП) і Північна Америка (30 %), відтак - Японія (10%), Китай, країни Центрально-Східної Європи.

Серед інших світових економіко-географічних центрів відчутних розмірів досягли Індія, Австралія, Бразилія, а також Південно-Західний, Південно-Східний макрорегіони Азії. При цьому окремий господарський об'єкт теж є в полі географічного вивчення, адже він бере участь у формуванні географічного ландшафту, в якому взаємодіє з навколишнім середовищем.

Найбільш переконливим аргументом єдності світового господарства є реальність міжнародного територіального поділу праці, спеціалізація господарства країн світу і формування єдиного світового ринку.

Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг для задоволення потреб світового ринку. Наприклад, Аргентина і Австралія спеціалізуються на тваринницькій продукції; Німеччина і Великобританія - на виробництві машинної техніки тощо. Така спеціалізація може грунтуватися або на природних, або суто економічних передумовах, які пов'язані з меншими витратами на даний продукції порівняно зі світовими показниками.

Міжнародний поділ праці сприяв формуванню світового ринку, зародки якого сягають найдавніших етапів розвитку людського суспільства. Таким прикладом є виникнення торговельних держав (Фінікія, Венеція та ін.). Але зовнішня торгівля в цей період мала локальне значення, обмежувалася незначними регіонами впливу.

Світовий ринок, будучи складовою частиною всесвітнього господарства, виступає як сукупність національних ринків окремих країн, між: якими відбувається обмін товарами, послугами, працею на основі фінансово-кредитних зв'язків та інших відносин, що диктуються територіальним поділом праці.

До товарів належать не лише матеріалізована продукція (верстати, тканини, устаткування, збіжжя тощо), але й результати інтелектуальної праці - світовий ринок патентів, "ноу-хау" і т.д., а також послуги, що включають працю у сфері туризму, фінансів, охорони здоров'я, освіти, транспорту, зв'язку, посередницьких організаціях тощо. Відображенням руху матеріальних та нематеріальних наслідків праці є світовий кредитний та валютний ринки. У сучасних умовах господарювання функціонує також міжнародний ринок праці, свідченням якого є масова міждержавна міграція трудових ресурсів.

Налагодження взаємозв'язків між окремими товаровиробниками - одна з основних функцій ринку. Світовий ринок є важливою умовою підтримування зв'язків між національними або регіональними ринками, які є складовими частинами загальносвітової ринкової системи.

Пошук нових джерел енергії, сировини, прогресивних технологій втягнув у міжнародні економічні зв'язки країни з різним рівнем соціально-економічного розвитку, поглибив міжнародний поділ праці. Зв'язки між різними національними господарствами, що входять до світового ринку, настільки зміцніли, що виникла світова господарська система.

Формування світового господарства завершується створенням світового ринку капіталів, валюти, інформації, появою і зростанням транснаціональних корпорацій (ТНК). Найвищою формою міжнародного об'єднання стали економічні інтеграції країн світу. Класичним прикладом є Європейський Союз. Новими формами зовнішньоекономічних зв'язків стали вільні економічні зони, тобто території з пільговими режимами для зовнішньоекономічних зв'язків, спільні підприємства та фірми, зони прикордонної торгівлі тощо.

Розвинені країни світу, а особливо Європи, пройшли класичний шлях інтеграції у світове господарство. Це найкраще видно на прикладі розвитку мануфактурних виробництв, які на початках промислового розвитку концентрувалися в однорідних галузевих центрах-містах (XIV-XV ст.). Такі центри були слабо пов'язані між собою, але розміщались, як правило, у прибережних портових містах, пристосованих до ввезення сировини та вивезення продукції.

Мануфактурному періоду розвитку Європи відповідають початкові форми міжнародної економічної інтеграції, які сприяли появі промислових районів. Перші такі райони формувались у Фландрії (західна частина Бельгії).

Завдяки економічним зв'язкам із Фландрією, в Англії теж у XIV ст. сформувалися центри переробки овечої вовни.

Прикладом раціонального розвитку промисловості у до фабричну епоху був Ліонський район Франції, що спеціалізується на виготовленні шовку.

Перші гірничо-металургійні центри і райони виникли у Німеччині, Швеції, Росії, були спроби організувати їх в Українських Карпатах, тобто там, де були значні запаси деревини, що служило сировиною для отримання деревного вугілля - першого високоефективного палива, здатного підтримувати в металургійних печах температуру, при якій можна було плавити руду і кувати залізо. Таким центром був Бірмінґемський район металообробної спеціалізації в Англії, де виробляли дрібні металеві вироби - від цвяхів і замків до зброї, або швейцарський район годинникової промисловості і центром у Женеві.

Успішний розвиток мануфактури дав змогу здійснити первинне нагромадження капіталу, набути досвід підготовки кваліфікованих кадрів для наступного етапу розвитку промислового виробництва - фабричної і машинної індустрії. Технічною передумовою такого переходу було впровадження парового двигуна. У цей період відкрито еру машинобудування - з'явились бавовнопрядильні машини, металообробні верстати та інші механізми. У металургії почали використовувати кокс.

Поява бавовнопрядильних машин стимулювала розвиток виробництва бавовняних тканин. Цьому ж сприяло ввезення дешевої сировини з колоній, що стало важливим чинником здешевлення виробництва високоякісної продукції, попит на яку невпинно зростав. Класичним прикладом промислового району бавовняної спеціалізації в Англії став Ланкашир. Саме тут було прокладено першу залізницю, яка з'єднала порт ввезення бавовни Ліверпуль з основним центром його переробки Манчестером.

Прискореними темпами розвивалася в Англії машинобудівна промисловість. Цьому сприяли територіальна близькість вугільних і залізорудних родовищ, первинне накопичення капіталу, розвиток торгівлі і, звичайно, підпорядкування колоній економічним цілям метрополії.

В інших країнах Європи формування районів машинної індустрії почалося пізніше. У Франції цей процес тривав з кінця XVIII ст. до середи XIX ст. У Німеччині розвиток таких районів розпочався лише в 40-ві рр. XIX ст., але цей процес тут проходив швидко і завершився за двадцять років. Тут сформувався потужний Рейнсько-Вестфальський район важкої індустрії.

Важливим етапом на шляху індустріального поступу людства став транспорт. Відкриття двигуна внутрішнього згоряння у другій половині XIX ст., формування цілісної транспортної системи в Європі значно посилили розвиток промислових центрів, районів, держав. Зменшилася залежність промислових підприємств від сировинного чинника, який був до цього визначальним у розміщенні виробництва.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. промисловість розвинених країн досягла такого рівня розвитку, що вже не могла обійтися без кооперації не лише окремих виробництв, а й цілих галузей.

Машинний етап виробництв завершився на рубежі 20-30-х рр. XX ст. Йому на зміну прийшов етап з більш продуктивним потоково-конвеєрним, згодом і автоматизованим потоково-конвеєрним способом виробництва, який найбільш повно проявився наприкінці 70-х та у 80-ті роки XX ст.

Входження країн, що розвиваються, в систему світового господарства було непростим. Більшість із них упродовж століть підпорядковувались іншим державам. Це не могло не вплинути на їх господарську діяльність. Адже колоністи намагалися нав'язати свою систему господарювання, що вело до зміни традиційного характеру виробництва.

Найкраще підготовленими до впровадження європейського стилю господарювання виявилися країни Середземномор'я, чимало районів Південно-Східної Азії.

У доколоніальну епоху країни "третього світу" пройшли власний історико-географічний шлях формування господарських структур, які базувалися на первинних галузях виробництва. Виділяють чотири форми доколоніального господарювання: привласнювальну економіку, рухоме підсічно-вогневе землеробство; кочове і напівкочове скотарство, осіле землеробство.

Привласнювапьна економіка була характерною для доколоніального періоду, особливо у вологих тропічних районах, де збереглася до нашого часу (Амазонія, басейн Конго, деякі острови Індонезійського архіпелагу). Тут люди пристосовувалися до природних ритмів життя, використовуючи для власних потреб дари природи. Жодних господарських структур ще не існувало.

Рухоме підсічно-вогневе землеробство було наступним етапом господарської діяльності людини. Воно ще збереглося в умовах вологих тропіків і найбільш характерне для Африки. Тут з місця на місце переміщувалися не лише люди, а й будівлі, тобто цілі поселення, що було викликане надмірним виснаженням використовуваних земель. Тому, наприклад, в Африці південніше екватора майже до XX ст. виникали тільки невеликі поселення з торговельними функціями і зовсім не було великих міст.

Кочове і напівкочове скотарство розвивалось у районах зі складними природними умовами, де не можна було впровадити постійне землеробство (пустелі, напівпустелі, гірські території). Такий спосіб господарювання сприяв географічному поділу праці і товарообміну між різними територіями. Власну продукцію кочові і напівкочові народи постачали на торгові ринки караванами верблюдів.

Осіле землеробство розвивалося переважно в долинах рік, що затоплювались у період паводків, і в районах мусонних дощів в Азії, тобто там, де було достатньо вологи.

У період колоніальної і напівколоніальної залежності територіально-господарська структура країн "третього світу", у першу чергу, залежала від того, яка із держав закріпилася на захоплених територіях. Англія, наприклад, була колискою індустріального поступу, що не могло не вплинути на економічний розвиток залежних від неї колоніальних країн світу. Натомість, більш відсталі на той час Іспанія та Португалія, колонізувавши країни Латинської Америки, не змогли забезпечити їм високий рівень розвитку.

Важливим чинником диференціації колоніального світу стали зміни в етнічному складі населення. Деякі корінні народи (інки, ацтеки) майже повністю були знищені, а на звільнені землі масово переселились європейці. В інших краях відбувалося змішування туземців із прийшлим населенням, що особливо характерне для Латинської Америки. У деяких регіонах (Індія) колонізація майже не вплинула на зміну етнічного складу місцевих народів.

Індустріальний наступ європейських країн вимагав нових ринків збуту і щораз більше сировини. Створення спеціалізованих ареалів видобувної промисловості вплинуло на формування структури господарства колоніальних країн. Усе це мало вирішальний вплив на колоніальний експорт, точніше, на вивіз товарів. Якщо раніше з колоній в Європу вивозили переважно дорогоцінні метали, коштовності, продовольство, то з кінця XIX ст. почали масово транспортувати паливо, гірничорудну сировину тощо.

Розширення видобутку корисних копалин стимулювало виробництво обладнання для галузей важкої індустрії в самих колоніях і завезення сучасної техніки з метрополій. Однак чимало територій, які не володіли унікальними природними ресурсами чи були віддалені від транспортних магістралей, залишалися відсталими з архаїчними формами господарювання.

Під впливом метрополій і зацікавлених ділових кіл виникали нові форми господарської діяльності, що принципово змінювали стан розвитку і розміщення господарства у колоніях. Так, у Латинській Америці переважали великі сільськогосподарські підприємства поміщицького типу - латифундії, які володіли десятками тисяч гектарів землі, їхні фільварки були центром соціального і суспільного розвитку.

Ранчове скотарство вважалося спеціалізованим варіантом латифундій. Воно розвивалось у районах із засушливим кліматом. Та вузька спеціалізація й екстенсивне ведення господарства не сприяли підвищенню ефективності цих форм господарювання (Венесуела, Кенія, Замбія, Зімбабве).

Найхарактернішою формою господарювання у тропічних районах стали плантаційні господарства. Вони не лише змінювали природні ландшафти, а й впливали на культуру землеробства: виникали господарства з великими площами земель, з високим рівнем товарної спеціалізації і з використанням найманої праці. Такі плантації створювались іноземними інвесторами, а продукція була зорієнтована на потреби світового ринку.

Новий тип господарств - фермерські господарства, створювали в колоніях переселенці з Європи. Такі господарства в найбільш чистому вигляді формувалися в Африці. Вони виникали на найкращих землях і орієнтувалися на високотоварне виробництво. Отже, нові форми господарювання, хоч і ускладнили територіальну економічну структуру, але не ліквідували автохтонних (місцевих) багатоукладних господарств доколоніального періоду.

Найхарактернішою ознакою такої економіки стали значні диспропорції у розвитку територій. Так, плантаційні та фермерські господарства, займаючи родючі землі, освоювали території вздовж транспортних артерій, насамперед залізниць. Використовуючи найману працю, вони обезлюднювали малопродуктивні місцеві господарства, тобто розорювали дрібних власників.

На початку XX ст. розширювалось іригаційне будівництво, що дало змогу додатково залучити в господарський обіг землі прибережних районів Чилі, засушливої частини Пенджабської рівнини у Британській Індії. У результаті значно зросла щільність населення на обезлюднених до цього територіях. У Британській Індії, наприклад, в середині 20-х років XIX ст. вона вже досягла 120 осіб/км2.

Невеликі автохтонні міста-поселення часто занепадали, і лише наприкінці XIX ст., коли туди почали проникати нові господарські відносини, вони поступово відновлювалися. Більшість міст у період колоніальної і напівколоніальної залежності були адміністративними і торговельно-транспортними центрами. Промисловість тут розвивалася слабо, хоч численним був сектор кустарів і ремісників. Створення фабричної індустрії відбувалося повільно, але на початку XX ст. спостерігається зростання кількості міст і чисельності міського населення, особливо в районах переробки і вирощування бавовнику, де організовувалися великі текстильні фабрики (Бомбей).

Пожвавлення економічної діяльності наприкінці XIX - на початку XX ст. сприяло посиленню руху за національну незалежність колоніальних країн. Отримали політичну незалежність колишні колонії в Азії та Африці. Особливо активізувався цейпроцес після Другої світової війни.

2. Світовий ринок. Міжнародні економічні відносини. Міжнародна торгівля, її види і структура. Міграція робочої сили. Міжнародний рух капіталу.

З виникненням суспільного поділу праці і товарного виробництва розпочався процес формування ринку, тобто обміну за законами товарного виробництва та обігу. В своєму розвитку ринок пройшов через кілька форм: внутрішній ринок, національний ринок, міжнародний ринок і світовий ринок.

Внутрішній ринок становить собою найпростішу форму товарно-грошових відносин між виробниками та покупцями, при якій товари реалізуються самими виробниками покупцям, які відразу оплачують товар і забирають його з ринку. Внутрішній ринок був характерним для ранніх стадій розвитку товарного виробництва.

Невдовзі після виникнення грошей на ринку між продавцем та покупцем (як безпосереднім споживачем товару) з'явився посередник, ім'я якому - купець. З їх появою розпочався процес спеціалізації ринків та формування національного ринку. Національний ринок - це внутрішній ринок, частина якого орієнтується на іноземних покупців. В рамках національних ринків товарів відбувся поділ на роздрібні ринки та оптові ринки, ринки праці, ринки товарів. При цьому частина національного ринку почала орієнтуватися на іноземних покупців. Міські ринки поступово переростали у регіональні, державні, міждержавні, тобто у міжнародні ринки. Міжнародні ринки становлять собою ту частину національних ринків, яка безпосередньо зв'язана з зарубіжними ринками. Такі ринки вперше виникли в Європі, на Близькому і Далекому Сході.

З виникненням великого промислового виробництва в епоху первісного нагромадження капіталу в результаті розвитку міжнародного поділу праці та її міжнародної кооперації склався єдиний світовий ринок Його формування завершилось в кінці XIX століття. Світовий ринок становить собою сферу стійких товарно-грошових відносин між країнами, що базуються на міжнародному поділі праці та інших факторів виробництва.

Світовий ринок має такі риси:

збут продукції здійснюється за національними межами;

рух товарів між державами відбувається під впливом не тільки

внутрішнього, а й зовнішнього попиту і пропозиції;

виступає засобом оптимізації використання факторів виробництва, даючи інформацію про те, в яких сферах та країнах або регіонах вони можуть бути застосовані найбільш ефективно;

виконує сануючу роль, виштовхуючи з міжнародного обміну товари та їх виробників, якщо ті останні неспроможні забезпечити міжнародний стандарт якості продукції при конкурентних цінах.

У складі світового ринку розрізняють ринок товарів і послуг, ринок робочої сили, ринок капіталів, ринок технологій і валютний ринок. Про кожного з них мова йтиме в наступних темах. А тому в даному випадку обмежимося розглядом лише найбільш загальних характеристик феномену світового ринку.

Головною зовнішньою ознакою існування світового ринку є рух товарів та послуг між країнами, тобто наявність міжнародної торгівлі.

Міжнародна торгівля - становить собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світової співдружності. В економічній літературі термін "зовнішня торгівля" вживається стосовно однієї країни. Стосовно торгівлі двох країн вживають термін "міждержавна, взаємна, двостороння торгівля". Термін "міжнародна торгівля" або "світова торгівля" вживається стосовно торгівлі всіх країн між собою. Міжнародна торгівля так само, як і зовнішня та міждержавна, може здійснюватися не тільки товарами, а й послугами, які не завжди мають уречевлену форму і відрізняються від товарів деякими параметрами.

Міжнародна торгівля включає в себе два зустрічні потоки товарів і послуг: експорт та імпорт і характеризується торговим сальдо і торговим оборотом. Експорт становить собою продаж та вивезення товару за кордон. Імпорт - це купівля товару за кордоном та ввезення його в країну. Торгове сальдо становить собою різницю між вартісним обсягом експорту та вартісним обсягом імпорту. Торговий оборот - це сума вартісних обсягів експорту та імпорту.

Обсяги експорту та імпорту перебувають під впливом цілого ряду факторів. Однак при інших незмінних, обсяги експорту визначаються розмірами надлишкової пропозиції товару, а обсяги імпорту - розмірами додаткового попиту на товари.

За існуючими загальносвітовими стандартами, торгівля вважається міжнародною, продаж товарів - експортом, а купівля – імпортом лише тоді, коли має місце перетин товаром кордону та фіксація цього факту в митній звітності. При цьому немає значення чи змінив товар власника чи ні.

Скажімо, якщо якийсь підрозділ американської корпорації "Дженерал моторз" продасть (а фактично, передасть) автомобіль своєму німецькому підрозділу, то він вважається експортом США і імпортом Німеччини, незважаючи на те, що власником товару залишилася американська корпорація "Дженерал моторз".

Стосовно платіжного балансу діє інший порядок. Тут визначальним є зміна товаром власника, а тому продаж німецькою фірмою сировини чи комплектуючих німецькому філіалу американської корпорації "Дженерал моторз" буде вважатися німецьким експортом, хоча сировина або комплектуючі не перетинали кордон.

Світовий ринок показує основні функціональні взаємозв'язки між внутрішнім попитом і пропозицією на міжнародному рівні, визначає кількісні обсяги експорту та імпорту. Останні зазнають впливу коливань і змін в динаміці виробництва та капіталовкладень, цін та процентних ставок і інших економічних показників, тобто зазнають впливу кон'юнктури. Розрізняють загальногосподарську кон'юнктуру і кон'юнктуру товарних ринків. Загальногосподарська кон'юнктура характеризує загальний стан всього світового господарства або загальний стан економіки окремої країни чи групи країн.

Кон'юнктура товарного ринку характеризує поточні зміни та коливання в сфері виробництва і збуту певних товарів. Зміни кон'юнктури того чи іншого товарного ринку, посилення чи послаблення впливу на нього коливань господарської кон'юнктури чи поточних змін на інших ринках відбуваються в процесі розвитку економічних циклів. Тому для розуміння тих змін, що відбуваються на товарних ринках, необхідно враховувати циклічний характер розвитку ринкової економіки, і передусім найважливіші ознаки кожної фази циклу. Адже одна кон'юнктура буде на товарному ринку в період кризи і зовсім інша - на фазі піднесення. Об'єктивність і безпомилковість вивчення ринкової кон'юнктури залежить від вміння її досліджувати і прогнозувати.

При здійсненні такого дослідження передусім необхідно визначити, які саме країни чи ТНК на даному ринку відіграють вирішальну роль як виробники і споживачі, експортери та імпортери. Аналіз статистичних даних дає можливість, по-перше, виявити кількісні та якісні зміни, що відбуваються на товарному ринку; по-друге, встановити місце та роль на ринку окремих країн і рівень їх залежності від зовнішнього ринку.

Аналіз кон'юнктури ринку вимагає також врахування тих змін, Що відбуваються в структурі фірм, які працюють на даному ринку. Іншими словами, необхідно знати, яку роль відіграють основні фірми Даного ринку. Важливим аспектом дослідження кон'юнктури ринку є вивчення тих змін, що відбуваються в цінах. При цьому необхідно з’ясовувати причини, що викликали ті, чи інші зрушення в цінах. Діючи таким чином, суб'єкти міжнародного ринку мають можливість прогнозувати майбутні зміни та коливання попиту і пропозиції, експорту та імпорту.

В сучасних умовах існує чимало різноманітних методів прогнозування, серед яких найбільше розповсюдження одержали метод екстраполяції, метод експертних оцінок, метод економіко-математичного моделювання, балансовий метод. Метод екстраполяції базується на аналізі закономірностей розвитку економічного явища в минулому і в даний період та їх перенесення на майбутнє. Метод експертних оцінок базується на досвіді, знаннях та інтуїції висококваліфікованих спеціалістів. Економіко-математичне модулювання дозволяє виявити певні кількісні закономірності, що характеризують розвиток ринку, і дати якісну оцінку ролі окремих показників, що відображають вплив різних кон'юнктуроутворюючих факторів. Балансовий метод застосовується для прогнозування кон'юнктури деяких ринків сировини органічного походження. Суть цього методу полягає в складанні балансу попиту і пропозиції. Прогнозні оцінки зміни ринкової кон'юнктури дають можливість країнам і фірмам повніше реалізувати свої стратегічні цілі.

Міжнаро́дний по́діл пра́ці — вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва. Процес спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг. Процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об'єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності.

Індустріально розвинуті країни посідають провідне місце в міжнародному поділі праці. Особливо активна діяльність транснаціональних корпорацій США та Канади, Японії, Німеччини, Великої Британії, Франції. Країни, що розвиваються, виступають у якості постачальників ресурсів для промислово розвинутих країн.

3. Проблеми інтеграції України у світове господарство.

Основу економічної взаємодії постсоціалістичних країн СНД, їх інтеграції у світове господарство становить міжнародний поділ праці, який дає їм змогу спеціалізуватися на виробництві тих або інших видів продукції, наданні послуг та їх взаємному обміні. Зрозуміло, що орієнтація економічної політики цих держав на самозабезпечення, самоізоляцію, згортання економічних зв'язків між країнами СНД, іншими державами світу - це згубний шлях для їх національних економік. В умовах динамічного розвитку інтернаціоналізації виробництва та обміну, зростання ролі міжнародних зв'язків у розвитку національних економік існує об'єктивна необхідність формування в цих країнах зовнішньоекономічного комплексу, орієнтовного на участь у міжнародному поділі праці, їх подальшу інтеграцію у світове господарство.

Участь цих країн у міжнародному поділі праці стає умовою формування сучасної народногосподарської структури, яка має забезпечити оптимальний розвиток національного виробництва з метою більш повного задоволення потреб суспільства та його громадян. Щодо зовнішньоекономічного комплексу України, то він має формуватися на ринкових засадах як органічна складова національної економіки, що пов'язана з економіками інших країн і орієнтована на вирішення проблем щодо задоволення різноманітних потреб суспільства та його членів.

Україна має необхідні передумови для входження у світове господарство та отримання певного місця в системі міжнародного поділу праці. Серед них - наявність сировинних ресурсів, родючих земель, дешевої та відносно освіченої робочої сили, рекреаційно-туристичних можливостей, значного науково-технічного та інтелектуального ринку товарів і послуг, вигідне геололітичне становище "моста" між Західною Європою та Азіатським континентом, спільного географічного та економічного простору з країнами східної Європи.

У процесі ринкової трансформації економіки України необхідно досягти двох цілей: здійснити реструктуризацію національної економічної системи на ринкових засадах з урахуванням внутрішніх можливостей і одночасно вийти на світові ринки на основі використання наших потенційних конкурентних переваг. Зовнішньоекономічний комплекс України є результатом впливу існуючої національної економічної системи, а також основних закономірностей розвитку, притаманних світовому господарству.

Через зовнішньоекономічний комплекс економіки забезпечується вплив НТП на національне виробництво. Конкуренція на світових ринках підвищує рівень конкурентноздатності національних товаровиробників, їх орієнтація на зовнішні ринки вимагає дотримання міжнародних стандартів виробництва та умов спеціалізації. Останнє можливе за умови, коли підприємства використовують у виробничому процесі інновації та новітні технології. У такому разі зовнішньоекономічний комплекс сприяє соціально-економічному зростанню країни.

Однак формування сучасного зовнішньоекономічного комплексу України припадає на період, коли світові ринки вже переважно поділені між основними суб'єктами міжнародних економічних відносин — державами і транснаціональними корпораціями. Для сучасного етапу розвитку світового господарства можна виділити основні тенденції, які мають значний вплив на формування і розвиток зовнішньоекономічного комплексу України. Серед них такі:

– розвиток процесів інтернаціоналізації у світовому господарстві внаслідок інтенсифікації міжнародного поділу праці, структура якого, з одного боку вже склалася, а з іншого - перебуває у стані модифікації;

– остання передбачає перехід до нової моделі міжнародного поділу праці, який грунтується на частковому і, значною мірою, на одиничному поділі праці. Це призвело до виходу процесу виробництва з окремого підприємства за межі країни, зумовивши розвиток міжнародної промислової кооперації. Остання відображає новий рівень усуспільнення виробництва, за якої безпосередньо виробничі зв'язки між підприємствами різних країн стають постійними і набувають повної самостійності щодо товарообмінних операцій на світовому ринку та реалізується у вигляді світових промислових комплексів;

– перехід до якісно нової моделі світового розвитку на основі становлення принципово нового технологічного способу виробництва шляхом впровадження в усі галузі національної економіки високих інформаційно-інтелектуальних технологій, які базуються на електронній автоматиці, інформації та біотехнологіях, використанні матеріало-, енерго-, ресурсо- і працезберігаючих виробництв;

– створення глибоко інтегрованих міжнародних об'єднань.

При формуванні свого зовнішньоекономічного комплексу з метою інтеграції у світове господарство Україна має брати до уваги як наявність міжнародних інтеграційних об'єднань, так і особливості тієї політики, яку проводять країни-члени цих формувань. Це означає, що вимоги організацій та регіональних інтеграційних об'єднань мають бути узгоджені з національними інтересами нашої держави.

Інтеграція України у світовий економічний простір вимагає від неї чіткого визначення стратегічних і тактичних інтеграційних цілей. До стратегічних цілей слід віднести орієнтацію на інтеграційні структури, що розвиваються на основі ЄС. Тактичні цілі полягають у посиленні співробітництва України в межах Економічного союзу країн СНД при збереженні її статусу асоційованого члена, а також із країнами Східної Європи. Це створить умови, з одного боку, для зміцнення її становища на ринках колишнього постсоціалістичного простору, а з іншого — дасть змогу нарощувати експортний потенціал і отримувати ті види товарів, послуг, робочої сили та технологій, в яких Україна відчуває гостру потребу.

Отже, для прискорення процесу входження України у світове господарство слід брати до уваги такі обставини:

– основними орієнтирами українських товаровиробників мають бути технологічні фактори, світові стандарти, культура виробництва та динаміка ємності світового ринку. Природні фактори у таких випадках практично не відіграють суттєвої ролі, тому що визначальна роль належить суто технологічним можливостям. Під впливом дії технологічних факторів підприємство переходить на параметри світового виробничого процесу: якість продукції, її асортимент, відповідність моді, рівень витрат. Уніфікується також його виробництво незалежно від розмірів країни;

– необхідною умовою сучасного ефективного виробництва стало наближення потужностей підприємств, технологій, технічного оснащення та серійності до таких світових критеріїв оптимальності, як орієнтація не на масове виробництво, а на конкретного споживача. На ці критерії повинні орієнтуватись експорто-орієнтовані підприємства, що дасть змогу інтегрувати національну економіку зі світовим господарством;

– внаслідок інтернаціоналізації продуктивних сил немає потреби створення в країнах світового господарства максимально галузево розгалужених виробничих систем, включаючно підприємствами з повним технологічним циклом, що на попередніх етапах розвитку країн світу випливало з концепції максимального самозабезпечення.

В нинішніх умовах економічно доцільною стала активна участь Щ

– країн у міжнародній спеціалізації; - характерними тенденціями розвитку світового товарного ринку стало розширення його меж, зростанням обсягу потреб та зміна їх § структури, що потребує динамічного оновлення товарної номенклатури. В нинішніх умовах жодна країна не може тривалий

– час залишатись монополістом навіть у виробництві, де застосовуються новітні технології;

– вплив таких традиційних факторів МПП, як природні ресурси, географічне положення, виробничий досвід значно зменшився порівняно з факторами, що визначаються науково-технічним прогресом.

Крім врахування цих обставин інтеграція України у світове господарство у постсоціалістичний період залежить від ринкових трансформаційних процесів, які будуть сприяти посиленню конкурентоспроможності національних товаровиробників на зовнішніх ринках та позбавленню нашої економічної системи від державного монополізму, невизначеності напрямків структурної перебудови національної економіки, нерозвиненості ринкової інфраструктури, визначення шляхів подальшого розвитку військово-промислового комплексу.

Для подолання негативних рис, притаманних сучасній економічній системі України, необхідне здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення її інтеграції у світове господарство. Серед них важлива роль належить формуванню механізму зовнішньоекономічних зв'язків на ринкових засадах. Під останнім мають на увазі сукупність конкретних форм зв'язків та систему інституціональних, правових, організаційно' управлінських та фінансово-економічних регуляторів, які забезпечують ефективну взаємодію національних суб'єктів підприємництва зі світовими на макро- та мікрорівнях, з метою розвитку продуктивних сил та соціально-економічного прогресу суспільства. Механізм зовнішньоекономічної діяльності має забезпечити найбільш оптимальне входження економіки України у світове господарство шляхом досягнення певних цілей у процесі трансформації національної економіки. Серед них слід виокремити:

– формування ефективно функціонуючої ринкової системи, яка базувалася б на загальних ринкових принципах, нормах, економічних механізмах та інститутах;

– використання можливостей світового господарства для структурної перебудови національної економіки;

– перетворення зовнішньоекономічного комплексу на активний фактор динамічного економічного зростання національної економіки.

Основою функціонування та розвитку зовнішньоекономічного механізму мають бути принципи демократизації, демонополізації та деідео-логізації зовнішньоекономічних зв'язків, що передбачає максимальне скорочення адміністративних обмежень на експорт та імпорт товарів і послуг, підвищення ролі митного Й валютного регулювання міжнародних господарських зв'язків, надання суб'єктам зовнішньоекономічної підприємницької діяльності широкої самостійності відповідно до світової економічної практики. Зовнішньоекономічний механізм має діяти відповідно до національних інтересів держави, забезпечуючи розвиток конкуренції між учасниками зовнішньоекономічних відносин з метою підвищення якості продукції та послуг на українському ринку.

Основними складовими зовнішньоекономічного механізму є валютна, кредитна, податкова, депозитна, цінова та митно-тарифна політики. В Україні використання цих складових зовнішньоекономічної політики має ще недосконалий характер і потребує загального поліпшення.

Входження України у світове господарство на основі лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків має розвиватися поступово, щоб пом'якшити втрати, пов'язані з пристосуванням до ринкових правил, та наслідки можливих банкрутств підприємств, зниження прибутковості.

Відповідно до існуючих форм міжнародних економічних відносин інтеграція України у світове господарство можлива на основі використання набутих та наявних переваг у цих сферах. Серед них міжнародне виробниче наукове-технічне співробітництво необхідно розвивати на основі максимально ефективного використання як науково-технічного потенціалу нашої країни, так і можливостей, які надають ці форми міжнародних економічних відносин.

Виробнича кооперація українських товаровиробників з іноземними можлива у трьох формах: на фунті вже існуючої предметної, подетальної та технологічної спеціалізації при збереженні взаємних зобов'язань, які зафіксовані у контрактній формі на відповідний період; на основі єдиного технологічного циклу, коли кооперуються підприємства різних країн, які є нерозривними ланками єдиного технологічного ланцюжка. В такому разі підприємства можуть бути трансформовані в організаційно-господарські структури за типом ТНК, зв'язки між якими здійснюються у вигляді внут-рішньокорпораційних поставок; спільні розробки, тобто фінансування та реалізація наукових та виробничих програм зі створення спільних підприємств у різних галузях виробництва.

З урахуванням рівня розвитку коопераційних зв'язків країн-членів СНД, обсяги яких зберігаються на рівні 20% міжреспубліканського обігу (цей показник у країнах ЄС менший - 18%), доцільно і в майбутньому розвивати міжфірмові коопераційні зв'язки в тих галузях, де рівень інтеграції найвищий. Це стосується енергетичного, хімічного, важкого, електронного машинобудування, авіа-, авто- та суднобудування, радіотехнічної та мікроелектронної промисловості. Адже більшість галузей машинобудування України на 50% залежать від коопераційних поставок з інших держав СНД.

Щодо виробничої кооперації України з економічно розвиненими країнами світу, то її масштаби незначні. Такий стан зумовлений невідпра-цьованістю інституціональних, правових, організаційно-економічних та валютно-фінансових аспектів співробітництва, а головне - відсутністю зацікавленості західних підприємців у таких контактах з Україною.

Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації українських товаровиробників з підприємцями інших країн можливий у таких формах:

– використання науково-технічних коопераційних зв'язків для модернізації та будівництва підприємств у матеріальній та нематеріальній сферах;

– обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими та проектними матеріалами, сприяння їх використанню в усіх галузях національної економіки;

– співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної та економічної інформації, створення спільних баз даних для розвитку науково-технічної та науково-виробничої сфери в Україні. Для цього необхідне прийняття Державної програми розвитку науково-виробничої сфери, яка передбачала б як один з напрямків використання науково-технічного потенціалу нашої країни, так і можливостей міжнародної науково-технічної та виробничої кооперації, міжнародного обміну науково-технічними знаннями.

У процесі інтеграції національної економіки України у світове господарство необхідне створення національних високотехнічних експорто-орієнтованих виробництв. З цією метою доцільно спрямувати державну підтримку підприємствам, які мають високу базисну кваліфікацію робочої сили і намагаються вийти на ринок з новітньою продукцією. Значна частина інноваційної продукції (наприклад, мікроелектроніка) виробляється тільки за наявності висококваліфікованої робочої сили й невеликих прямих інвестицій, які можуть бути забезпечені за допомогою спеціальних методів фіскальної і монетарної політики. Це сприятиме забезпеченню експорту інноваційних виробів на окремих підприємствах.

Для забезпечення відповідності зовнішньоторговельного сектору України сучасним світовим тенденціям, пріоритетами його розвитку мають стати:

– модернізація металургійної галузі на основі застосування новітніх технологій;

– виробництво верстатів, літаків, суден, приладів, побутової техніки, надтвердих матеріалів, кераміки, продукції порошкової металургії та інших товарів з високою часткою доданої вартості;

– переробні галузі агропромислового комплексу, продукція яких характеризується високим ступенем обробки;

– різноманітні послуги (туристичні, транспортні, включно з використанням центрально-континентального розташування країни), транзитні (перевезення вантажів, транспортування нафти, газу), науково-технічні послуги та ін.

Значна роль у вирішенні проблем реструктуризації трансформаційної економіки та її інтеграції у світове господарство належить прямим іноземним інвестиціям. Вона полягає у можливості передачі сучасних технологій, які допоможуть виробляти конкурентну продукцію, що користуватиметься попитом на зовнішніх ринках.

Однією з найбільш поширених форм вкладення прямих іноземних інвестицій в економіку України є створення спільних підприємств (СП).їх кількість на початок 2007 р. складала 5291.' Найбільше СП створено з фірмами Німеччини, Росії, США, Польщі, Австрії, Болгарії, Угорщини. Розвиток мережі СП ставить на меті як довгострокові цілі, так і короткострокові завдання.

Серед останніх слід виокремити:

– ліквідацію дефіциту на споживчому ринку товарів та послуг України;

– збільшення кількості високооплачуваних робочих місць;

– залучення іноземної валюти для ведення підприємницької

– діяльності та її одержання за рахунок розширення експорту. До завдань перспективного характеру належать:

– доступ до передових технологій, ноу-хау тощо;

– надходження інвестицій у галузі, які гостро потребують інвестиційних ресурсів;

– отримання новітніх управлінських технологій;

– підвищення рівня фахової підготовки працівників;

– підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

– розвиток експортно-орієнтованого сектору економіки України.

Використання прямих іноземних інвестицій в національній економіці не відповідає вимогам формування високотехнічного експортно-орієнтованого сектору. Основні потоки прямих іноземних інвестицій спрямовуються не у наукомісткі галузі, а у внутрішню торгівлю та харчову промисловість, тобто в галузі, які працюють на внутрішній ринок. У машинобудування, у розвиток фінансово-кредитної сфери, в інші галузі надходить незначний відсоток від загального обсягу прямих іноземних інвестицій. Нині не отримано значних соціально-економічних наслідків від діяльності СП і на інших напрямках. Шляхом створення спільних підприємств передбачалося отримати доступ до новітньої техніки, технології та менеджменту. Проте їх обсяги досить скромні та істотно не впливають на рівень технологічного розвитку нашої країни. Реалізуючи свою продукцію за кордоном, спільні підприємства поки що не прагнуть отриманий прибуток інвестувати в економіку України, а залишають його на рахунках в іноземних банках.

Економіка України на початок XXI ст. вимагає докорінної технологічної і технічної модернізації промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту та переорієнтації на вищі світові стандарти з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Для цього необхідне максимально ефективне використання можливостей передачі технологій. Це передбачає закупівлю нашими товаровиробниками ліцензій на різні види промислової власності, ноу-хау, надання іноземними фірмами інженерно-консультаційних послуг та ін. Використання прогресивних зарубіжних технологій — це найбільш раціональний спосіб у короткі строки здійснити оновлення основного капіталу, підняти його технічний рівень.

Викладач: В.М. Адаменко

Семінарське заняття №6.

Теми 12, 13. Роль держави в ринковій економіці та світова економіка.

План

1.Економічна функція держави. Форми і методи державного регулювання.

2. Фіскальна (фінансова) політика.

3. Монетарна (кредитно-грошова) політика.

4. Міжнародний поділ праці.

5. Нерівномірність розвитку економіки окремих регіонів і країн світу.

6. Міжнародна торгівля, її види і структура.

7. Міграція робочої сили, міжнародний рух капіталу.

8. Міжнародна валютна система.

9. Економічна інтеграція.

Література:

1. Башнянин Г.І., Л.Ю. Лазур, В.С. Медведєв. Політична економія. — К., Видавицтво «Ніка-Центр Ельга», 2000.

2. Губин Е. Методы, свойства и формы государственного регулирования экономики. М., 2001.

3. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000 — 209 с.

4. Державне регулювання економіки: Огляд Законів України / Зарембо Ю.Г.– Рівне, 2001.– 163 с.

5. Куликов Л.М.. Основы экономической теории.Учеб. пособие. – М.: Финансы и статистика, 2001.

6. Макроекономічна політика / Савченко А.Г.– К., 2002.– 135 с.

7. Міжнародна економіка / Дахно І., Бовтрук Ю.– К., 2002.– 216 с.

8. Мочерний С.В. Основи економічних знань — Львов, 2000.

9. Мочерный С.В., Симоненко В.К., Секретарюк В.В., Устенко А.А. «Основы экономической теории» — К., Издательство «Знання», 2000.

10. Ревенков А. Планирование в системе государственного регулирования экономики. // Экономист. – 2001. -№8.

11. Трансформація споживчого ринку та його регулювання в перехідній економіці: Автореф. дис. канд. екон. наук / Гродецька Т.М.– Х., 2002.– 16 с.

12. Ходов Л.Г. Основы государственной экономической политики. М.: БЕК, 1997.

13. Чепурин М.Н. Роль государства в рыночной экономике. Киров, 1999.

14. Шамхалов Ф.И. Государство и экономика (власть и бизнес). М., 2001.

15. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень — К., 2000.

16. Економічна теорія: політекономія. Підручник / За ред. В.Д.Базилевича.-К.: Знання-Прес, 2001р.

17.Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2002.

18.Основи економічної теорії: посібник для студентів вищих навчальних / Рибалкін В.О./ К.: - „Академія”, 2002.

Поняття і категорії:

Державне регулювання економіки, економічна функція держави, економічна політика держави, мінімальні функції держави, фіскальна політика, монетарна політика, держконтракт, субсидія, субвенція, дотація, ліцензування, квотування, контингентування, соціальний стандарт, грошова маса, казначейський білет, світове господарство, світовий ринок, міжнародний поділ праці, міграція робочої сили, ТНК, міжнародна інтеграція.

Запитання для активізації пізнавальної діяльності студентів:

1. У чому полягає сутність міжнародних економічних відносин?

2. Розкрийте зміст міжнародного виробничого і науково-технічного спів виробництва як форми міжнародних економічних відносин.

3. Чим спричинений вивіз капіталу?

4. Дайте характеристику основних форм міжнародного вивозу капіталу.

5. Що таке транснаціональні корпорації?

6. Охарактеризуйте міжнародну торгівлю як складову міжнародних економічних відносин.

7. Як регулюється міжнародна торгівля товарами та послугами?

8. В яких формах здійснюється міжнародна передача технологій?

9. У чому полягають соціально-економічні наслідки міжнародної міграції робочої сили?

10. Які основні переваги та недоліки різних способів організації світової

валютної системи?

11. Охарактеризуйте основні складові інфраструктури міжнародних економічних відносин.

12. Чим викликана необхідність інтеграції економіки України у світове господарство?

13. У чому проявляються особливості створення зовнішньоекономічного комплексу в трансформаційних економіках постсоціалістичних країн?

14. Які порівняльні переваги має Україна?

15. Дію яких факторів слід враховувати при входженні України у світове господарство?

16. Проаналізуйте основні форми зовнішньоекономічних відносин України зі світовим господарством.

Теми рефератів:

1. Євроінтеграційні процеси у зовнішній політиці України.

2. Сучасна світова валютна система.

3. Вплив на Україну глобалізацій них процесів.

Викладач: В.М. Адаменко

Экономика – хозяйственная (экономическая) деятельность человека. Появилась, как только человек «отделился» от обезьяны.

Появились люди, которые занимаются описанием хоз. Деятельности человека. Так появилась экономическая теория. Возникла через тысячи лет после того, как появилась сама хозяйственная деятельность.

Кроме того, экономика – дисциплина для изучения. Появилась в середине 50-ых годов (учебник Пола Самуэльсона). Сейчас – «Экономикс» (Макконнелл).

План лекции:

1. Предмет и методы.

2. Основные экономические проблемы, стоящие перед любым обществом и возможные механизмы их решения.

3. Альтернативные экономические системы.

4. Экономические ресурсы и платы за них

5. Категория «редкость экономических ресурсов».

6. Проблема выбора в экономической жизни (модель - кривая производственных возможностей).

7. Практическое применение кривой произодственных возможностей, понятие альтернативной стоимости.

Экономическая теория - описывает поведение человека, основанное на действии на него объективных экономических законов. Законы действуют в условиях рыночной системы хозяйствования.

Предмет исследования:

· Поведение людей в процессе производства и потребления, а также обмена и распределения материальных благ и услуг.

· Проблема эффективного, рационального использования имеющихся ресурсов с целью достижения максимального удовлетворения материальных благ

· Выбор, совершающийся людьми, используя относительно ограниченные ресурсы для удовлетворения безграничных материальных потребностей.

Потребности – нужда или недостаток в чём-либо для поддержания жизнедеятельности человеком, предприятием и обществом в целом. Выступают мотивом для активной деятельности человека. Экономические потребности проявляются через экономический интерес.

1. Рассматривается поведение людей на микроуровне (микроэкономика), изучает поведение отдельно взятого человека и экономическими единицами (субъектами) являются потребитель и производитель.

2. Макроэкономика рассматривает экономику в целом. Субъектами макроэкономики являются домохозяйство \ бизнес \ государство.

Методы:

А) метод научной абстракции. Используются модели, рассмотрение отношений в упрощённом виде.

Б) логический метод (синтез, анализ, индукция, дедукция).

В) метод сравнительного анализа.

Г) метод обобщений.

Д) метод «при прочих равных условиях».

Е) метод графических изображений (графики).

Основные проблемы экономики сформулировал Пол Самуэльсон.

Экономические потребности безграничны и они всё время увеличиваются. К этому приводит жизнедеятельность человека, а также под влиянием научно-технического прогресса.

Для утоления потребностей нужны факторы производства – экономические ресурсы. Экономические ресурсы – все природные, людские и произведённые человеком факторы, необходимые для производства благ (товаров и услуг, произведённых для потребления). Например, оборудование, деятельность, здания.

Классификация экономических ресурсов:

Ресурсы (факторы производства)	плата
Материальные ресурсы: А) земля (сырьё) Б) капитал	А) рента Б) процент
Людские ресурсы: А) труд Б) предпринимательство	А) заработная плата Б) прибыль
Дополнительные ресурсы: А) информация Б) время

Все экономические ресурсы редки и имеются в ограниченном количестве. Редки, т.к. относительно безграничных потребностей ресурсы будут редки.

Относительная редкость – ситуация, при которой экономических ресурсов недостаточно для удовлетворения всех экономических потребностей отдельно взятого человека и общества в целом. Общество не в состоянии произвести и удовлетворить потребности и вынуждено выбирать что, как (интенсивное или экстенсивное) и для кого производить. Интенсивное производство – основано на качественном производстве имеющихся ресурсов. Экстенсивное производство – основано на количественном использовании ресурсов.

В условиях рыночной экономики встаёт вопрос о наиболее эффективном использовании ресурсов, т.к. имеется конкуренция. Эффективность – отношение выгоды к затратам. Охватывает проблему затраты - выпуск. Характеризует связь между кол-вом относительно редких ресурсов и количеством произведённого блага. Чем больше это соотношение, тем больше эффективность.

Для эффективного использования ресурсов:

А) обеспечение полной занятости ресурсов (использование всех пригодных для данного производства ресурсов)

Б) полный объём производства благ (применение наилучших из имеющихся технологий)

Стоит проблема экономии имеющихся экономических ресурсов.

Альтернативные экономические системы (по форме собственности):

А) рыночная экономика свободной (совершенной) конкуренции.

Б) административно-командная система (=социализм)

В) смешанная система (современная рыночная система). Есть черты А) и Б).

Г) традиционная экономика

Иллюстрацией проблемы выбора (наиболее эффективного…) является экономическая модель, которая называется кривая производственных возможностей (КПВ).

Условия рассмотрения модели (=допущения):

1. Эффективная экономика (полная занятость, полное использование экономических ресурсов)

2. Использование постоянного количества ресурсов.

3. Использование неизменных технологий.

4. Производство только двух благ (продуктов)

-потребительские товары (Х)

-товары производственного назначения (станки, нефть и д.р.) (Y)

Таблица производственных возможностей и кривая производственных возможностей.

Вид продукта	А	Б	В	Г	Д
Масло (Х)
Пушки (Y)

+график (перенести это по осям Х и Y)

Каждая точка на кривой показывают максимальный объём производства двух альтернативных благ при наилучшем использовании экономических ресурсов. Если мы соединяем точки, получается кривая производственных возможностей. Она показывает ограниченность экономических ресурсов. (= кривая трансформации).

Измерение удава в попугаях – альтернативная стоимость. Дополнительные затраты на производство одной дополнительной единицы альтернативного блага. Выражение одного блага через другое.

Закон возрастающих альтернативных издержек – для получения одной дополнительной единицы Х мы должны жертвовать всё большим количеством Y (от А к Е в таблице).

Экономический смысл закона: экономические ресурсы не пригодны для полного их использования в производстве альтернативных благ. Т.к. ресурсы не взаимозаменяемы.

Дата добавления: 2014-01-11