Поняття та значення соціалізації

ТЕМА 9. СОЦІАЛІЗАЦІЯ.

З цієї теми ми починаємо знайомитись з мікросоціологічними засадами мікросоціальних теорій.

Від народження людське немовля є, так би мовити, незакінченою істотою і тому - безпорадним, безпомічним організмом. Новонароджений нічого не знає, майже нічого не вміє, і не може прожити більш ніж кілька годин без допомоги інших людей. На відміну від інших живих істот, людське немовля повинно навчатися фактично усім формам його майбутньої поведінки. Тим чи іншим шляхом ця первісно біологічна істота повинна трансформуватися у людську істоту, в особу, що може ефективно брати участь у суспільному житті.

Інакше кажучи, ми не народжуємось людьми, ми стаємо людьми тільки у ході взаємодії з тими, хто вже став людьми раніше. Сукупність процесів, через які відбувається ця трансформація, - тобто наше „олюднювання”, - дістала назву соціалізація. За Вандером Занденом, соціалізація - це процеси, через які людина набуває знання, ставлення, цінності та форми поведінки, суттєві для ефективної участі у суспільному житті.

Але виникає запитання: чи відносяться до соціалізації процеси, через які людина набуває знання, ставлення, цінності, форми поведінки, що не є суттєвими для ефективної участі у суспільному житті? Або є суттєвим для неефективної участі у суспільному житті? Хіба це не результат соціалізації? Безумовно, це теж результат соціалізації, і тому точнішим видається визначення Робертсона:

Соціалізація - це ті процеси соціальної взаємодії, через які людина набуває особистість та опановує спосіб життя у своєму суспільстві.

Соціалізація є з’єднуючою ланкою між індивідом та суспільством. Ця ланка настільки важлива, що ані індивід, ані суспільство не можуть вижити без неї. Індивіду соціалізація дає володіння соціальними нормами, цінностями, мовами, вміннями, навичками, віруваннями та іншими формами мислення, відчуттів та дій, що необхідні для соціального життя. Для суспільства соціалізація - це не тільки процес транслювання своєї культури від покоління до покоління, це невід’ємна складова процесу свого відтворення, а саме - процес “виробництва” основних елементів суспільства - людей як соціальних істот, людських особистостей.

Особистість - утворення дуже багатогранне. Для соціолога основне значення має те, що особистість - це система внутрішньої регуляції (і в цьому розумінні - саморегуляції) соціальної активності людини, зі становленням якої людина стає суб’єктом цієї активності, а через це - і суб’єктом тих соціальних відносин, в які вона вступає.

Особистість людини виявляється для інших людей в її діяльнісних проявах, і тому виявляється як певна сукупність соціально значущих рис особи. В цьому аспекті особистість - це відносно стала сукупність людських якостей, відповідно до формування яких в процесі дорослішання індивід стає соціально визнаним суб’єктом поведінки.

В правовому аспекті це виявляється в тому, що індивід стає соціально відповідальним суб’єктом своєї поведінки.

В соціально-психологічному аспекті це виявляється в тому, що індивід набуває відносно сталих форм мислення, відчуттів та дій, які стають для нього типовими. В цьому аспекті особистість розглядається як утворення, яке складається з трьох основних видів компонентів:

q когнітивних, розумових (cognіtіve) компонентів: думок, переконань, сприйняття, пам’яті;

q емоційних компонентів: любові, ненависті, заздрощів, симпатій, гніву, гордості та інших почуттів;

q поведінкових (behavіoral) компонентів: вмінь, навичок, здібностей, здатностей та інших можливостей.

Жодна людина не народжується видатним математиком, політичним діячем чи вмілим теслярем. Люди можуть народжуватись з потенціалом, що дозволяє стати ким-небудь з них, але ким вони дійсно стануть, залежить від їх унікального життєвого шляху.

Соціальна взаємодія завжди має місце відповідно до норм і цінностей культури кожного суспільства. Тому зміст соціалізації та типи особистостей, що є найбільш поширеними у різних суспільствах, помітно відрізняються. В той же час спроби достеменно визначити “національні характери” мали тільки відносний успіх.

Одна з проблем полягає в тому, що досить важко виробити науково обґрунтовані способи виміру характеристик особистості, особливо такі, що дозволяють проводити адекватні міжкультурні порівняння. Інша пов’язана з тим, що сам наш підхід до людей інших суспільств, напрямок пошуку їх типових рис часто знаходиться під впливом етноцентризму або навіть домінуючого клімату у міжнародних відносинах.

Коли сьогодні я прошу студентів, приготувати ручки і на рахунок “три” написати слова, які першими спадають на думку, коли запитують про те, якими є німці (на це дається 1 секунда), то епітети переважно позитивні. А після другої світової війни для мешканців України слово “німець” було синонімом таких слів, як “фашист”, “вбивця”, “бузувір”, “недолюдок”. І це не випадково. Так, за даними досліджень американських соціологів під час другої світової війни американці найчастіше вважали японців жорстокими та віроломними, а зараз американці найчастіше вважають японців винахідливими та працьовитими.

Хоча в кожному суспільстві є характерні особисті риси, що є результатом спільного досвіду соціалізації в особливій культурі відповідного суспільства, але в кожному суспільстві кожна особа відрізняється від інших, і ці відмінності також є продуктом процесів соціалізації. Адже ми народжуємось та живемо не тільки у певному суспільстві, але й у його специфічних частинах, і тому кожен з нас з народження знаходиться під впливом особливих субкультур того чи іншого класу, раси, релігії, регіону, так само як й таких особливих груп як родина, сусіди, друзі. Особливий новий досвід у цих контекстах завжди поєднується з особливим старим досвідом, так що біографія кожної особи та її особистість завжди унікальні. І дослідження процесу соціалізації допомагає з’ясувати як загальні “схожості” особистостей та соціальної поведінки у певному суспільстві, так й багатство відмінностей, що існують між різними особами.

Соціалізація відбувається впродовж усього життєвого шляху (lіfecourse) — біологічної та соціальної послідовності народження, дитинства, зрілості, старості та смерті. На кожній стадії життєвого процесу ми постійно зустрічаємо нові або змінені обставини, як персональні так й соціальні, й мусимо навчатися, пристосовуватися до них.

Найважливіша фаза соціалізації відбувається у дитинстві, починаючи з народження, коли закладаються емоційні основи майбутньої особистості. Хоча вже отримані дані про вплив на формування психіки також й пренатального періоду, коли ще до народження дитини поведінка матері та її оточення впливають на розвиток психіки ембріону. Але дослідження цієї фази знаходиться поки що на початковому етапі.

Основну увагу соціологи приділяють періоду так званої первісної соціалізації - від народження до того періоду, коли складається особистість як відносно самостійна система внутрішньої регуляції соціальної поведінки людини. Тобто до того часу, коли її визнають соціально відповідальною, а тому й дієздатною у правовому відношенні.

2. Природа та виховання ("Nature" and "Nurture")

З середини минулого сторіччя вчені дискутують з приводу того, чим визначається людська особистість - спадковістю (природою) чи вихованням (суспільством).

Формулювання проблеми у формі "або...або..." подібне до дискусії про те, кисень чи водень важливіший для утворення води, довжина чи ширина важливіша у визначенні площини прямокутника. Сьогодні більшість вчених схиляється до того, що обидва фактори - природний та соціальний - визначають особистість людини, що ці два фактори тісно пов’язані й не можуть бути відокремлені один від одного. Людина є спільним продуктом природи і суспільства, продуктом їх взаємодії.

Загалом, складається враження, що спадковість робить людину прихильною до певної поведінки і встановлює межі цієї поведінки, а оточення - формує вияв спадкових можливостей. Наприклад, інтелект частково визначається генами, успадкованими від батьків. Але сім’я, в якій індивід виховується, і де його інтелектуальна активність може стимулюватися різною мірою, кількість та якість шкільної освіти, вплив кола друзів, та особистий вибір, що саме робити, - все це впливає на розвиток інтелекту.

Переконливим аргументом на користь великого значення соціального оточення для формування людської особистості дають численні описи поведінки дітей, яких знаходили після довготривалої ізоляції від інших людей (знайдений в лісі на півдні Франції у 19 столітті хлопчик 11 років; діти різного віку знайдені у різні часи в лісах Індії; знайдені у Сполучених Штатах дві дівчини, які утримувалися в ізольованих приміщеннях протягом всього або майже всього життя - Анна віком 6 років та Джіні (Genіe) віком 13 років та ін.). Усі ці діти не володіли навіть елементарними навичками, необхідними в соціальному житті.

Що ж стосується формування особистості у звичайному соціальному оточенні, то лише у деяких крайніх випадках генетичні фактори, так би мовити, “гарантують” певні наслідки. Наприклад, незалежно від соціального впливу, усі індивіди, що отримали при зачатті залишкову 47-му хромосому (три замість двох хромосом 1-ої пари) мають хворобу Дауна - одну з форм уродженого недоумства, олігофренії. Хвороба виявляється у розумовій недостатності, нейромоторних неспроможностях та інших фізіологічних аномаліях. Підтримка соціального оточення поки ще не може змінити обставини такої спадковості, але це оточення може забезпечити компенсаторну інституціоналізацію хворого, допомогти йому в певній мірі брати участь у соціальному житті.

Найкращі докази певного генетичного впливу на формування особистості дають дослідження однояйцевих близнюків, що мають від народження точно однакову генетичну спадковість. Якщо б гени були єдиним фактором, що визначає особистісні риси, то однояйцеві близнюки мали б абсолютно ідентичні особистості. Однак цього ніколи не буває, хоча однояйцеві близнюки завжди з більшою ймовірністю мають схожі особистісні риси, ніж двояйцеві близнюки або інші брати чи сестри. Навіть тоді, коли однояйцеві близнюки ростуть окремо, у різних сім’ях, вони найчастіше мають більш подібні особистості, ніж двояйцеві близнюки, що виховуються разом, в одній сім’ї. В той же час, однояйцеві близнюки, що виховувалися у різних сім’ях, набагато менше подібні, ніж ті, які виховувались разом.

Проте, здебільшого, генетичні фактори забезпечують тільки вихідні можливості. Людина навчається розвивати та задовольняти свої потенції у соціальному оточенні. І головним чином саме її соціальний досвід визначає, чи реалізує вона свої потенції, чи занедбає їх. Тобто, можливо, сáме соціальне оточення - за нормальних генетичних передумов - відіграє вирішальну роль в тому, чи стає людина з деякого ступеню свого розвитку продуктом не тільки природи та суспільства, але й також і самої себе, тобто ще й продуктом самовиховання, продуктом дії тієї особистості, тільки перші підвалини якої формуються у взаємодії одних лише спадковості та соціального оточення.

Здатність створювати, використовувати та змінювати культуру є специфічною особливістю людських істот. У людський природі немає, наприклад, крил або органів для відчуття електричних полів, як у деяких риб. Тільки завдяки створенню культури люди набули здібностей для того, щоб літати та виробляти чутливе обладнання для виявлення електричних полів. Справа в тому, що у людський природі є здатність видозмінювати своє середовище так, щоб неможливе від природи ставало можливим на основі культури. Людина здатна до творчості - створення того, чого раніше не існувало. Тобто, люди не є пасивними істотами, що запрограмовані внутрішніми генетичними програмами та сформовані зовнішнім середовищем. Люди створюють, руйнують, змінюють та перетворюють зовнішній світ своєю власною діяльністю. З цієї причини люди не замкнуті у незмінному тілі або у незмінній соціальній системі. Люди є активними суб’єктами, що формують і самих себе й своє оточення.

Але люди змінюють не тільки світ, у якому живуть. Внаслідок своїх власних дій вони також і самі формуються й трансформуються. Саме взаємодія між людьми та їх оточенням є основою людського інтелекту, знань та всієї культури. Адекватним прикладом того, як це відбувається, є процес навчання.

Дата добавления: 2014-01-11