Концепція самості Джорджа Герберта Міда

Подальшу розробку концепція Чарльза Хортона Кулі отримала в працях Джорджа Герберта Міда (1863-1931), який зробив до неї досить вагомий внесок.

З точки зору Міда, є два аспекти людської самості: “я” (І) – суб’єктний аспект та “мене” (me) або об’єктний аспект. Наприклад, обмірковуючи, чи поскаржитися викладачу на незвичайно велике та складне завдання, студент може сказати собі: Якщо я поскаржусь, викладач буде вважати мене ледачим та безпорадним. Краще я цього не робитиму".

В цьому прикладі студент уявляє собі ставлення викладача. Роблячи це, студент розумово приймає роль викладача та дивиться на себе як на об’єкт “мене”. В той же час він виступає як суб’єкт або “І”, який вирішує, що краще не скаржитися. Використання займенників “я” та “мене” у цьому прикладі ілюструє суб’єктний та об’єктний виміри самості. Те, що стосується очікування інших людей щодо студента, є його “мене”. Його реакція на ці експектації - це його “я”.

Коли людина визначає напрямок своїх дій, вона припускає подвійний підхід - від “я” та від “мене”. І поведінка людини є результатом внутрішнього потягу та взаємодії між двома постатями самості. Звичайно, перед тим, як розпочати дію, “я” бере до уваги “мене”, але іноді поведінка буває спонтанною, імпульсивною та непередбаченою. Тобто “мене” не завжди стримує імпульсивне “я”.

В цілому, концепція Міда стосовно самості, виходить з того, що “я” рухає поведінку людини, в той час як “мене” спрямовує її.

Водночас Мід стверджував, що ключовою умовою розвитку самості є здібність користуватися мовою. Проводячи внутрішню розмову - звертаючись до самої себе та відповідаючи самій собі - людина викликає в собі такі ж почуття, як і у інших людей. Людина, наприклад, нерідко питає себе: “Якщо я хочу, щоб ця особа відреагувала таким-то чином, що для цього потрібно? Щоб спонукало б мене діяти таким чином?”

Інакше кажучи, для Міда мислення - це внутрішня розмова, у якій знаки, особливо мовні знаки, надають можливість людині відтворювати зовнішній світ у своєму внутрішньому світі, у своєму розумінні.

Згідно з Мідом, діти звичайно проходять три стадії розвитку самості: стадію імітації, стадію гри в когось (play) та стадію ігор за правилами (games).

На першій стадії - імітації - діти віком до трьох років імітують людей з їх оточення без розуміння того, що вони роблять. Наприклад, дитина може робити вигляд, що вона мов би “читає” книжку, хоча вона читати ще не вміє. На цій стадії дитина ще не виконує ролі, але готується сприймати ситуації інших людей та діяти так, як вони діють. Тому ця стадія є також підготовчою до прийняття соціальних ролей.

На другій стадії - стадії “гри в когось”, так би мовити акторської гри - діти грають в “дочки-матері”, “лікаря та пацієнтів”, “вчителя та учнів”, “поліцейських та розбійників” та інші, тобто діти намагаються брати на себе певні соціальні ролі. Під час такої гри діти вперше навчаються бачити навколишній світ з точки зору, яка не є їх власною. Особливо часто дитина приймає ролі людини, що є центральною у її житті. У соціології така людина називається “значущий інший”. У нормальних сім’ях “значущим іншим” для дітей на цій стадії є звичайно матір або батько. Наприклад, дівчинка намагається поводитись із своєю лялькою так, як мати поводиться з нею самою.

Третя стадія - ігри за правилами - починається звичайно з раннього шкільного віку, коли діти починають брати участь у спортивних та інших іграх, що організуються за певними правилами. Це вже вступ до ігор життя - тобто до ігор, в яких їх ролі є реальними та в яких вони мусять враховувати ролі та очікування всіх учасників гри. Особливо це помітно у спортивних командних іграх, таких як футбол, баскетбол та інших. В таких іграх індивід повинен враховувати одночасно ролі та дії багатьох гравців, а також ту систему правил, за якою йде гра.

В колективних іграх діти мусять абстрагувати узагальнену роль, виходячи з конкретних ролей окремих учасників. Уявлення про них поширюються, щоб охопити всіх людей в одній ситуації - тобто “команду”. Інакше кажучи, діти формують образ “узагальненого іншого” (generalіzed other) - вони приходять до бачення своєї поведінки з точки зору досить великої групи. І це готує їх до бачення своєї поведінки з точки зору тих чи інших соціальних груп і спільнот. І думати про свою поведінку таким чином - це означає взаємодіяти у думці з самим собою з точки зору певної спільноти людей.

“Узагальнений інший” - це той механізм, через який індивід стає суспільством у мініатюрі. До складу його особистості входять домінуючі ставлення його суспільства. Соціальні психологи та соціологи називають цей процес інтерналізацією (internalization). У цьому процесі зовнішній соціальний контроль стає внутрішнім самоконтролем. Без цих інтерналізованих ставлень неможлива ані самість людини, ані спільне життя людей.

З точки зору концепції Міда, особистість виступає як структура тих статусів та ролей, які, - коли вони інтерналізуються, - стають самістю людини. Тобто, інгредієнти з яких формується самість - це основні компоненти соціальної структури.

Водночас саме суспільство постійно відтворюється людьми через динамічну взаємодію між “я” і “мене” та поведінку, що є результатом цієї взаємодії. Тобто, не тільки суспільство формує самість людини, але й самості людей формують суспільство.

Дата добавления: 2014-01-11