Контрольні питання. 1. Що відноситься до загальновизнаних принципів у екологічній сфері?

1. Що відноситься до загальновизнаних принципів у екологічній сфері?

2. Що передбачають спеціальні екологічні принципи?

3. Надайте визначення об’єктів міжнародно-правової охорони навколишнього середовища.

4. Джерела міжнародного екологічного права.

5. Які існують міжнародні правові акти з охорони довкілля?

6. Які основні положення Конвенції про біологічне різноманіття?

7. Які основні положення Рамсарської конвенції?

8. Які основні положення Бернської конвенції?

9. Які основні положення Бонської конвенції?

10. Які основні положення Орхуській конвенції?

Тема 6. Право власності на природні ресурси та
право природокористування.

√ Поняття права власності на природні ресурси та його особливості.

√ Форми власності на природні ресурси.

√ Об’єкти та суб’єкти права власності на природні ресурси.

√ Зміст права власності на природні ресурси.

√ Об’єкти та суб’єкти природокористування.

√ Зміст права природокористування.

Власність – категорія економічна, через яку проявляється характер зв’язку суспільних систем, колективних груп, окремих індивідів з об’єктами матеріального світу і результатів матеріального виробництва, його предметами і речами. Ця категорія визначає порядок розподілення об’єктів матеріального світу, порядок їх присвоєння, визнання «своїми» для одних і «чужими» для інших суб’єктів суспільних відносин. Вона є визначальною у відносинах, оскільки через характер привласнення – матеріальну, економічну сторону проявляється їх соціальна сторона – взаємодія і взаємовідносини між суб’єктами. Саме з метою врегулювання останніх будь-які відносини закріплюються за допомогою норм права. І тоді власність у правовому розумінні набуває форми права власності.

Право власності в об’єктивному розумінні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності в тій чи іншій правовій системі, закріплюють володіння, користування і розпорядження власністю, охороняють і захищають власність від протиправних дій третіх осіб.

Стосовно екологічного права об’єктивне право власності – це система правових норм земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, природоохоронного законодавства, що регламентують правовідносини в сфері реалізації повноважень, породжених власністю на природні ресурси.

Право власності у суб’єктивному розумінні – це закріплена у відповідних нормах можливість конкретного власника володіти, користуватися, розпоряджатися належною йому власністю (предметами, об’єктами, майном) на власний розсуд, але в межах, передбачених законом.

Суб’єктивне право власності на природні ресурси – це сукупність повноважень суб’єктів екологічних правовідносин щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами. Суб’єктивне право власності носить абсолютний характер. Це означає, що саме правомочному суб’єкту належать виключні права щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами і поведінка всіх інших осіб (не власників) повинна бути відповідною: такою, що не перешкоджає власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право.

Підставою виникнення суб’єктивного права власності на природні ресурси як і права власності стосовно іншого майна є юридичний факт – обставина, з якою законодавство пов’язує зміну власника (форми права власності) на землю, надра, рослинний і тваринний світ та інші об’єкти природи. Виникнення права власності посвідчується державним актом на право власності і цивільно-правовою угодою на придбання об’єктів власності.

Відповідно до Конституції України власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству тому екологічне законодавство обмежує громадянські права громадян в першу чергу щодо встановлення їх права власності на природні об’єкти. Так, наприклад, відповідно до діючого законодавства (ЗУ «Про власність») не можуть бути у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, в тому числі тваринний світ (за винятком диких тварин та об’єктів тваринного світу, вилучених із стану природної волі, розведених у неволі чи напіввільних умовах або набутих іншим, дозволеним законодавством шляхом).

Важливою ознакою, яка характеризує сутність права власності, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. Власник має право вільно користуватися належним йому майном (навіть псувати чи знищувати), змінювати його місцезнаходження та здійснювати інші будь-які дії, якщо тільки вони не суперечать закону.

Що ж до реалізації уже набутого права власності на природні ресурси, то правомочності їх власника обмежені законом в інтересах охорони і збереження природних об’єктів і ресурсів. Так, законодавство вимагає тільки цільового використання природних об’єктів відповідно до умов їх надання. Власник не повинен завдавати їм шкоди, негативно впливати на їх якісний стан, допускати погіршення екологічної обстановки на природних об’єктах і територіях в результаті реалізації його права власності. Наприклад, з цією метою обмежується господарська діяльність в прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах тощо. У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться будь які об’єкти природо-заповідного фонду нові землевласники зобов’язані забезпечувати режим їх охорони і збереження незалежно від їх наміру використовувати набуту у власність землю.

Форми власності – це юридичне визначені напрями суб’єктивної належності об’єктів власності. Відповідно до ЗУ «Про власність» власність в Україні виступає в трьох формах: приватна, колективна, державна. Екологічним законодавством визначені природні ресурси державної власності, колективної власності і природні ресурси приватної власності. Але враховуючи їх особливу значимість для суспільства питома вага форм власності на природні ресурси різна, хоча всі форми власності є рівноправними, мають рівні умови для їх розвитку та захисту.

Відповідно до Конституції України та ЗУ «Про власність» «земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності народу України». Отже, законом встановлено загальнонародну власність, яка є особливою формою привласнення в інтересах народу. Народ України має право безпосередньо, шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об’єктів, їх використання і охорони або здійснювати своє повновладдя в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів через республіканські органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Рівень управління і закріплення природних об’єктів за певними формами власності визначається значенням окремих природних об’єктів, ресурсів, систем для масштабів держави та суспільства в цілому. Тому в державній власності розрізняють загальнодержавну власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну, муніципальну власність) на природні ресурси.

У приватну та колективну власність природні ресурси, що знаходяться у державній власності, передаються у випадках і з дотриманням умов, передбачених законодавством.

Об’єктом права власності на природні ресурси є природні чи штучно створені, але невідділені від природних умов і екологічно взаємопов’язані об’єкти та екологічні системи, які виконують життєзабезпечувальні екологічні функції і зареєстровані в обліково-кадастрових та інших юридично визнаних документах як об’єкти володіння, користування і розпорядження. Тобто можуть бути об’єктами власності земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, природні багатства континентального шельфу, виключна (морська) економічна зона. Практично визнаються об’єктами власності повітряний простір та інші природні об’єкти у натуральному стані, які знаходяться в межах території України.

Всі природні ресурси як об’єкти права власності за загальноприйнятою схемою характеризуються сукупністю притаманних їм внутрішніх властивостей:

- властивості природного об’єкта – типові для даного об’єкта ознаки (наприклад: родючість ґрунтів земель сільськогосподарського призначення, продуктивність лісових насаджень і їх корисні властивості та ін.);

- стан природних об’єктів чи ресурсів – зміни, які виникли в них в результаті природних процесів чи господарської діяльності (наприклад, зміна родючості грунтів внаслідок розвитку вітрової та водної ерозії, заболочення і засолення земель; руйнування берегів, дамб в результаті шкідливої дії вод; забруднення і засмічення вод внаслідок втрат мастила, хімічних, нафтових речовин; зсуви гірських порід);

- природні процесії, що відбуваються в даному природному об’єкті (наприклад, втрата гумусу, погіршення структури ґрунту, пошкодження насаджень кореневою губкою і т. ін.).

Крім того, природні об’єкти характеризуються їх екологічними зв’язками з іншими природними об’єктами та екологічною системою в цілому.

Все це в сукупності визначає значущість природних ресурсів для суспільства, розпорядження ними з боку державних законодавчих органів та органів управління.

За видовою ознакою об’єкти власності на природні ресурси об’єднані в фонди – земельний, водний, лісовий і т.д. Але залежно від сукупності якісних характеристик природних об’єктів, що входять до складу кожного окремого фонду, існує внутрішня класифікація всередині кожного фонду.

Співвідношення державної та інших форм власності складаються під впливом двох основних факторів: інтересів держави в максимальній ефективності виробництва та економіки в цілому і інтересів держави щодо збереження природних об’єктів та всієї екосистеми країни. Не можуть передаватися у колективну та приватну власність, наприклад, об’єкти тваринного світу, що становлять особливу природоохоронну, наукову та естетичну цінність, а також види тварин, занесені до Червоної книги України (крім випадків, коли ці тварини отримані шляхом розведення у неволі або придбані у власність за межами України).

Отже об’єкти права власності на природні ресурси — це індивідуальні природні об’єкти, наділені певною самостійністю, які одночасно є складовими цілісного інтегрованого об’єкта – екологічної системи країни і її частин – підсистем екологічної системи, кожна з яких характеризується своєю неповторною цілісною відокремленістю і нерозривним зв’язком з іншими. Тому правове регулювання використання і охорони екосистеми країни здійснюється на трьох рівнях: використання і охорона екосистеми в цілому, окремих екосистем, що входять до складу екосистеми країни (ландшафти, природні комплекси), і окремих природних об’єктів – землі, надр тощо. Правове регулювання останніх здійснюється за допомогою нормативно-правових актів, які взаємопов’язані між собою і забезпечують тим самим комплексне правове регулювання еколого користування.

Суб’єктом права державної власності на природні ресурси України є народ України, який відповідно ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» має право на володіння, використання і розпорядження природними багатствами республіки.

Від імені народу України право власності на природні ресурси, розпорядження ними здійснює Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради народних депутатів – обласні, районні, міські, сільські і селищні.

Зміст права власності на природні ресурси є сукупність трьох головних правомочностей щодо них: права володіння, права користування і права розпорядження. Вказані правомочності виникають у власника разом з набуттям права власності на природні ресурси і в сукупності можуть належати лише власникові. Наприклад, орендар земельної ділянки має право на її використання відповідно до цільового призначення, але не має права на передачу її у власність іншому власникові.

Право володіння природними ресурсами – це забезпечена юридичними нормами можливість фактично і безперешкодно, хоча і з дотриманням вимог законодавства, впливати на них. Це гарантована належність власнику, яка означає невід’ємність природних ресурсів від власників без згоди останніх або без належних на те підстав, це визнання їх абсолютних прав на природні об’єкти і ресурси та недопущення впливу на них інших осіб.

Право користування природними ресурсами – це використання їх корисних властивостей, забезпечене наявністю юридичних норм щодо такого, яке реалізується на декількох рівнях: суб’єктами права приватної та колективної власності, забезпечується юридичне гарантованою можливістю для самостійного їх господарювання; державою і органами місцевого самоврядування для задоволення різноманітних потреб громадян і суспільства в цілому, яке забезпечується діяльністю спеціальних уповноважених державою органів, яка спирається на правове закріплення і регламентацію в нормативних актах.

Право розпорядження – це юридичне забезпечена можливість визначення фактичної і подальшої долі природного об’єкта. Особливістю права розпорядження природними ресурсами як власністю є необхідність визначення для цього їх правового статусу.

Правовий статус природного об’єкта це:

визначення його основного цільового призначення;

віднесення його до певної категорії відповідно до встановленої законодавчими актами класифікації. Наприклад, всі землі за Земельним кодексом України поділені на 7 категорій залежно від їх цільового призначення: землі населених пунктів, землі запасу, землі водного фонду тощо; території та об’єкти природно-заповідного фонду за завданнями, науковим профілем, особливостями природоохоронного режиму поділяються на природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні природні парки.

Встановлення подібних характеристик в нормативних актах практично для всіх природних об’єктів і визначає напрямки розпорядження ними при реалізації повноважень власності на них, а значить, є першим етапом права розпорядження. В подальшому право розпорядження передбачає розподілення природних об’єктів за суб’єктами власності, володільцями, орендарями, користувачами – надання у власність чи користування, або процес перерозподілу природних об’єктів – вилучення із власності або користування і зміну користувача (власника, володільця, орендаря, наймача).

Дата добавления: 2014-01-11