Апокрифи

Апокрифи (від грецького - таємничий, прихований) - твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею.

Основні теми:

- створення світу;

- життя і пригоди перших людей на Землі;

- злигодні стародавніх народів;

- народження, життя і загибель "сина Божого", діяльність його учнів;

- "кінець світу", "страшний суд" і доля людських душ у пеклі й на небесах.

Це твори християнського фольклору і письменства.

2.2.1.5. Житійна література:

Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) - це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії.

- основна тема - оспівування і звеличення подвигів найвидатніших християнських святих, змалювання їхнього життя й тих чудес, що їх вони творили з ласки Божої за життя і по смерті;

- цей жанр зародився відразу після виникнення християнства;

- переклади творів житійної літератури на Русі з'явилися відразу після її охрещення;

- були відомі переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

2.2.1.6. Патерики:

Патерики (від лат. pater - отець) – різновид перекладів агіографічних оповідань про подвиги пустельників певної території (Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини общин, скажімо, Синаю чи Афону).

- у кладалися не за календарем, а за топографічним принципом.

Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та інших патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

2.2.2. Перекладна література світського характеру.

Основні жанри літератури світського характеру:

1. Природничо-наукова література.

Відомі перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний "Фізіолог", "Шестоднев" Іоанна Екзарха та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова.

- переклади природничо-наукової літератури на Русі мали науково-просвітницьке, пізнавальне та естетичне значення (наявні багаті фантастико-поетичні ілюстрації, словесні додатки перекладачів, що містять характеристики героїв, країн, тварин, місцевостей та ін.);

- з'явилися на Русі в кінці XII - початку XIII ст.

2. Історична література.

Цей жанр представлений перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали ("малао" - по-сирійському "проповідник"), Георгія Амартоли ("амартос"- по-грецькому "грішник") та Георгія Синкела ("синкел" - по-грецькому "секретар").

- ці твори - компілятивні збірники, не стільки науковими трактати, скільки читанки, хрестоматії повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.

3. Повісті.

- найбільш популярний, найпоширеніший і найулюбленіший жанр перекладної літератури на Русі;

- порівняно з іншими перекладними творами представлений найповніше, найбільшою кількістю книжок:

- повість "Александрія", що оповідає про життя і подвиги Александра Maкедонського;

- популярними на Русі були переклади повісті про Варлаама і Йосафа (повість перекладено з оригіналу, тобто з грецької, десь в XI ст.);

- повість про Іудейську війну (або "О полонении" чи "О разорении Иерусалима") Иосифа Флавія (було перекладено з грецької у середині XI ст.). До нас твір дійшов у списку XV ст. "Іудейська війна" - це великий твір, у якому опис численних подій зроблено так образно і майстерно, що він справедливо вважається видатним літературним явищем стародавнього світу.

- повість про "Девгенієве діяння " (перекладена на Русі в XII - ХШ ст.) На сьогодні відомо три списки перекладів цього твору. Характерна риса твору - билинно-богатирський дух, що виявляється і в образах повісті, і в зображенні битв, і в стилістично-художній структурі;

- повість про Акира Премудрого - одна з найдавніших літературних пам'яток Сходу, засвоєних Руссю, приклад перекладного твору афористичного характеру, які були ніби енциклопедією тогочасної житейської мудрості;

- повість "О троянских временах" ("Троянські діяння") із хроніки Іоанна Малали. За цим твором, а не за "Іліадою" Гомера, у домонгольські часи Русь була обізнана з подіями Троянської війни (XII ст. до н. е.). Твір характеризується описовістю, відсутністю художнього змалювання воєнних дій. Великої популярності цей переклад на Русі не мав.

2.2.3. Оригінальна література.

Писемність доби Київської Русі характеризується і наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і розвивалась на місцевому, національному грунті.

Характерні риси:

- відтворення народних традицій та національної самосвідомості;

- провідна тема – відтворення прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами (переважно кочівниками), так і з внутрішньою роздробленістю.

2.2.3.1. Мислителі Київської Русі.

Лука Жидята, "Повчання до братії".

Основні ідеї:

- головне місце в творі посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми;

- заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів'я;

- характерною є домінуюча орієнтація на стародавні регламенти.

Київська Русь засвоювала християнство початково не в євангельському, а в біблійному варіанті, тому що релігійно-світоглядні принципи старозаповітної системи за змістом були близькі русичам. Біблійні ж тексти не містять вчення про потойбічне життя, не заперечують культури пращурів, не сіють зневаги до реального, земного життя. Пекло у Старому Заповіті - це звичайне місце поховання людей. Без огляду на визнання єдиного Бога, повністю зберігається віра у буття інших (чужих) богів, і сам старозаповітний Бог все ще мислиться у зв'язку з матеріальним: він виказує себе лише завдяки "чуду", природному знаменню. Все це в основних моментах збігалося з тим, у що вірив і чим жив руський язичник.

Богословський напрям, представлений Лукою Жидятою, істотно вплинув на розвиток давньоруського проповідництва. Однак йому не вистачало виднокола, широти розуміння тих завдань, які ставила перед собою великокняжа влада.

Іларіон, " Слово о Законі і Благодаті ".

Видатний мислитель і публіцист вітчизняного середньовіччя, Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської.

Основні ідеї твору:

- безпосередня розробка нової соціологічної теорії державного централізму і самобутності Київської держави;

- переконання, що "закон" і "благодать", Старий Заповіт і Новий Заповіт є протилежними, взаємовиключаючими;

Мислитель переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв'язує проблеми не богословські, а мирські, державні.

- "закон" роз'єднує народ, підносячи одних і принижуючи інших, він засвідчує рабський стан людства. Істина ж універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна "благодаті";

- алегоричне тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповітів слугує реабілітації язичництва, приводить до проголошення язичницьких народів істинними спадкоємцями Христа (вони відкриті істині, спрямовані до неї);

- християнська віра нероздільна з єдинодержавством;

Постулати євангельської доктрини Іларіон підпорядковував світській політиці, обгрунтовуючи ідеологію централізованої влади.

- висловлення проти "візантизації" київської церкви;

- аргументом позиції Іларіона слугувала теза про те, що благодать, заперечуючи закон, прокламує свободу.

Клим Смолятич, "Посланія пресвитеру Фоме", кілька (за приписом) "слів".

Другий після Іларіона український митрополит Київської держави, обраний на цю посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим - продовжувач лінії Іларіона, його наступник у боротьбі за незалежність Української Церкви від Візантії.

Кирило Туровський: йому приписується авторство "Притчи о человечестій души и о телеси " (про сліпця і хромця), " К Василию игумену Печерському " (про безтурботного царя і його мудрого радника), " Сказания о черноризьчьстім чину " (тобто про чернечий стан), вісім похвальних "слів" тощо.

Автор притч, повістей, казань, "слів", послань, молитов, видатний майстер урочистого красномовства. Усі його твори писалися з пропагандистською метою.

Ідея самобутності Київської церкви є провідною і для таких жанрів оригінальної літератури Київської Русі, як "повчання" (" Повчання " Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича) та житійна література.

2.2.3.2. Тематичний поділ житійної літератури (XI-XIII ст.):

1.Твори, що прославляють подвиг хрестителів Русі, "рівноапостольних" княгині Ольги та її онука князя Володимира.

Всі оповідання про Ольгу грунтуються на детальній (досі ще не знайденій) церковній повісті про хрещення і смерть першої української княгині-християнки, їх зміст складається зі стислої біографії Ольги і короткої похвали святій.

Про хрестителя Русі Володимира Великого, очевидно, також існувала якась повість (знову ж таки, нам невідома), що вплинула на подальшу творчість агіографів. Вона входила до складу найдавнішого літописного зведення. Хрестителя Русі визнали святим ще в XI ст., тобто тоді, коли було складено "Пам'ять і похвалу" йому. Авторство твору приписується "мніху Іакову". Твір складається з біографічної, власне житійної і панегіричної, риторичної частини. Невдовзі після "Пам'яті" виникає коротке проложне житіє Володимира, як наслідок його офіційної канонізації. Опісля виникло ще кілька проложних житій Володимира, в основі яких лежало коротке проложне житіє.

2. Твори про князів, яких спіткала мученицька смерть (Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші).

Найпопулярнішими і найулюбленішими святими на Русі були сини

Володимира - Борис і Гліб. Відразу ж після трагедії (їх насильницької загибелі) виникає кілька оповідань про них. Окрім літописної повісті 1015 р., з'являється анонімне, приписуване монахові Іакову " Сказаніє и страсть и похвала святую мученику Бориса и Гліба " (відоме вже в списку XII ст.) та " Чтеніє о житій и о погубленій блаженную страстотерпцу Бориса и Гліба " Нестора Печерського, створені на межі XI-XII ст.

Перу Нестора належить також і житіє Феодосія Печерського (1108 р.). Це перший оригінальний зразок староукраїнської агіографії, де зображено подвиги аскета, ченця, засновника українського чернецтва. Автор подає повну біографію Феодосія - "от юны версты" до його смерті в 1074 р.

3. Канони і молитви місцевим святим.

- належать до жанру житійної літератури доби Київської Русі;

- створені тогочасними агіографами;

- характерне наслідування візантійській гімнографії.

Такими є канон Борису і Глібу митрополита Іоанна І, канони і молитви інока Григорія, Кирила Туровського та ін.

2.2.3.3. "Києво-Печерський патерик ".

- оригінальна українська збірка легенд і житій початку XIII ст.;

- включає порівняно невеличкі за обсягом легенди та усні перекази раніших часів;

- відомау вигляді послань київського ченця Симона та оповідань ченця Києво-Печерської лаври Полікарпа;

- основна мета авторів - довести особливу святість Києво-Печерського монастиря.

Обгрунтуванню святості місця заснування монастиря присвячено цілий цикл легенд, особливо - про спорудження головної печерської церкви, Успенського собору. Святість монастиря виявляється й у подвижництві його чорноризців. Описові їх подвигів присвячено переважну більшість легенд "Патерика". За цими легендами, печерські святі люди - особливого складу, вони будь-що прагнули досягнути аскетичного ідеалу життя.

2.2.3.4. Паломницька література.

Паломництво як суспільне явище на Русі виникло відразу після запровадження християнства. Це - ходіння до "святої землі", до Палестини, "Гробу Господнього". Матеріали про мандри українців бачимо і в творах усної народної творчості (билина про Василя Буслаєва), і в літописах (за 1163 р.), і в книжних легендах ("Києво-Печерський патерик"). Пілігрими (мандрівники) розносили по світах відомості про Русь і знайомили українців з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих країнах. Ті ж паломники, що не вдовольнялися усними розповідями, бралися за перо. Так виникла паломницька література або літературний жанр так званих "хожденій".

Найвідоміша пам'ятка паломницької літератури - "Житіє и хоженье Данила, руськыя земли игумена " (автор - Добриня Яндрейкович). Також йому належать" Книга-паломник " та " Странник " - паломницькі записки, що описують відвідання Царгорода у 1200-1204 рр.

2.2.3.5. "Слово о полку Ігоревім" (повна назва - "Слово о полку Игореве, Игоря, сына Святослава, внука Ольгова" ).

- є найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури;

Знайшов цей знаменитий твір у кінці XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі на Московщині й у 1800 році видав. Про автора "Слова" на сьогодні нічого певного нам невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій і людина світська.

Велич "Слова" полягає в тому, що за невдалим походом Ігоря автор зумів роздивитись суть суспільних процесів свого часу, піднестися до високих регістрів історичного мислення, висловити найпрогресивніші на той час думки, що зводилися до ідеї: тільки під знаменом єдності може розквітати українська земля.

2.2.3.6. "Слово про погибель Руської землі". Ймовірна дата створення - між 1225 і 1238 рр. Автор невідомий, але є припущення, що він міг бути вихідцем з південноукраїнських земель:

- це лірична ламентація (скарга, нарікання), плач по втраченій могутності й величі Русі;

- твір за жанром дуже близький до "Слова о полку Ігоревім";

- до нас дійшов фрагмент, який у чотирьох списках XV-XVI ст., композиційно розпадається на три частини;

У творі оспівано красу, велич і багатство Київської Русі; колишню її могутність; після цього починається плач про лихоліття, пов'язане з татаро-монгольською навалою.

- твір поєднує елементи книжкового стилю з уснопоетичними формами пісенної мови.

2.2.3.7. "Моленіє" Данила Заточника ("Слово", "Посланіє".)

Творилося на межі XII-XIII ст., автор невідомий.

- в основі твору - ідея сильної князівської влади;

- князь - опора і надія підданих, тільки у нього варто шукати порятунку і захисту від усіляких бід та напастей;

- князь - джерело багатства й слави для всіх, хто йому служить.

2.2.3.8. Літописання.

Спочатку літописи - це записи подій, що велися ченцями в монастирях, поступово вони перетворюються на літературно-наукові твори.

До порічних записів стали вносити:

- докладні описи подій;

- спостереження;

- характеристики дійових осіб;

- різного характеру сентенції (вислови повчального характеру).

Порічні записи поступово перетворювалися на " енциклопедії, збірки найрізноманітнішого літературного матеріалу" (Д. Чижевський).

Автори літописів:

- висловлювали в них свої погляди, власну ідеологію;

- редагували праці попередників.

Це дозволило дослідникам, наприклад, О. Шахматову, виділяти з літописів окремі фрагменти і встановлювати за ними хронологію редакцій. Виходячи з цього, вчений визначив дату написання першого відомого літопису Київської русі.

Літописи Київської Русі:

1037-1039 рр. - у Софійському соборі в Києві написаний перший вітчизняний літопис (Київський звод);

близько 1050 р. - складений другий за часом творення Новгородський літопис;

З другої половини XI ст. літописання розвивається і в Києво-Печерському монастирі.

1073 р. - чернець Никон склав перший Печерський літописний звід;

До нього увійшли розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава.

1093-1095 рр. - ігумен Іоанн написав другий Печерський звід, (названий О. Шахматовим Початковим).

У ньому йдеться про зростання міжкнязівських усобиць та боротьбу Русі з половцями.

Всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу.

Першим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається "Повість врем'яних літ".

1113 р. - чернець Києво-Печерського монастиря Нестор написав " Повість врем'яних літ ".

- до твору увійшли всі попередні зводи та доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами;

- головна мета, яку поставив перед собою Нестор - з'ясувати походження Русі;

- Нестор першим серед істориків створює "норманську" теорію, виводячи князівську династію від варягів;

Це було аргументом, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої держави українців.

- це - літературно-енциклопедичний твір історичного спрямування;

- це - перша спроба вітчизняних дослідників описати історію східних слов'ян, визначити місце Русі в загально-історичному процесі, пов'язати свою історію зі світовою.

2.2.3.9. Обласницьке літописання.

У XII ст., в період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання значно змінюється, з'являється так зване обласницьке літописання.

- виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Заліському, Володимирі-на-Клязьмі;

- продовжується літописання у Новгороді та інших містах;

- з'являються нові форми літописання: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, твори про княжі доброчинності і злочини;

- київське літописання XII ст. продовжувалося у Видубицькому монастирі, де за часів князя Рюрика Ростиславича ігумен Моїсей склав власний Київський літописний звід, гідний продовження "Повісті" Нестора. Завершується цей звід на останніх роках того ж століття.

середина XIII ст. - важливим центром літописання стає галицьке місто Холм.

Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису - звід Данила Галицького, доведений до 1260 р.

Звід Данила Галицького (створений у м. Холм, доведений до 1260 р.):

- тема - опис боротьби з крамолою (бунтом) бояр, звеличення князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича упродовж сорока років наполегливо відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.

3. Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання.

3.1. Шкільна освіта.

Виникнення та поширення писемності сприяли швидкому розвиткові освіти, науки й взагалі культури на Русі. Особливо позитивно цей вплинуло на подальший розвиток шкільної справи.

Свідчень про поширення освіти на Русі в дохристиянські часи ми не маємо. Але той факт, що у нас були в ті часи писемні люди, засвідчують укладені договори українських князів, різні написи на предметах матеріальної культури, згадки авторів візантійських, римських та інших хронік.

Письмо і книжка в ті часи не були чимось небаченим. Князі та вищі стани Русі давали освіту своїм дітям за кордоном, первинні навички освіти здобували здебільшого самотужки (особливо щодо читання).

Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Проте спершу "книжне письмо" не набуло більш-менш значного поширення, обмежувалося невеликим числом "луччих людей" або "нарочитих чадей".

Є відомості, що Володимир після охрещення Русі 988 р. створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі.

Потреби життя вимагали певного рівня знань, освічені люди були потрібні й для церкви, й для держави (для заміщення церковних урядів та адміністративних посад, для підтримання торговельних зв'язків, ведення великих господарств у боярських маєтках та ін).

Будівництво палаців та храмів, що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Дипломатичні й торгівельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов'язковим знанням грецької та латинської мови. Її вивчення було необхідним для практичної діяльності тогочасного дипломатичного корпусу і різних торговельних, культурних та інших зв'язків Русі з закордоном.

З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав 1037 р. створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з'явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи.

Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим за візантійські вищі школи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (ті, що зводили в єдине ціле кодекси "Руської правди") Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців - претендентів на корони королів.

За деякими відомостями, в різні часи в школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці.

Літопис серед наук, що вивчалися в цій школі, називає богослов'я, філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. З її стін вийшло багато діячів української культури.

Після смерті Ярослава Мудрого школи створювали при єпископських осередках для підготовки духівництва. У них учили навикам читання, писання, церковного співу, основ віри й моралі, потрібних для священиків. По парафіях, при церквах, існували школи початкової освіти для дітей простих людей.

3.2. Особливості поширення освіти на Русі.

- до освіти прилучалися, опановували її діти обох статей;

Шкільна освіта поширювалася, хоч і не в таких масштабах, серед дітей жіночої статі. Відомий історик XVIII ст. В. Татіщев наводить такий приклад з літопису, датованого 1085 р.: онука Ярослава Мудрого Янка (Ганна) Всеволодівна в цьому ж році відкрила в Києві спеціальну школу для 300 дівчат, у якій окрім грамоти навчали ще й різному рукоділлю.

Надзвичайно високоосвіченими були чернігівська княгиня Параскева, Параскева Полоцька та інші жінки у княжих родинах. Вони знали не лише "афинейські премудрости", а й "философию, риторию и всю грамматикию". Вчили їх тут співу, шляхетної поведінки, гаптування, вишивки, кравецтва. Та ж Параскева Полоцька "была умна книжному писанию" і сама писала прекрасні книжки.

- участь в освітянському процесі духовенства та монастирів;

Наприклад, вже в XI ст. у Києво-Печерському монастирі виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Тільки до татаро-монгольського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з'явився і набув свого розвитку феномен літописання. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр; у XII ст. був складений "Києво-Печерський патерик" - визначний твір, історичний первісток Київської Русі.

- окрім вміння читати й писати у школах Русі навчали й арифметиці;

Літопис доніс до нас такий цікавий приклад: новгородський диякон Кирик року 1136 обчислив, скільки днів минуло від створення світу - 29 120 652. В "Руській правді" подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали тоді й дроби та користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках.

Такий спосіб шкільної освіти на Русі, що утворився під впливом візантійських шкіл XI-XII ст., став традиційним. Пізніше він поширився на північно-новгородські та московські землі і зберігся серед народних мас як доступний їм спосіб здобування освіти.

3.3. Наукові знання у Київській Русі.

Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на розвиток наукових знань. Науковими центрами в період розквіту Київської Русі були Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський.

У цих містах існували школи, засновані духовенством, серед якого були вчителі, письменники, оратори, художники, літописці, творці тодішньої української науки.

Українська наука, як і вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, яка на той час, поряд з Римом, вважалася другим світовим центром науки та літератури.

3.3.1. Характерні риси науки у Київській Русі:

- ядром науки була теологія, часто забарвлена філософським змістом;

- основні теми - думки святих отців Церкви, міркування античної філософії, власна народна мудрість та її оригінальний світогляд;

- опрацювання (на базі теології й міфології) інших галузей знання - історії, права, природознавства, математики, астрономії (в тих же межах, що й у Візантії та Західній Європі).

Історична галузь представлена перекладами візантійських хронік І. Малали, Г. Амартоли і Г. Сінкела, "Історії Палестини" Иосифа Флавія.

Природознавчі твори:

- "Шестоднев" Василя Великого, перероблений болгарським екзархом Іоанном (характеризує окремі царства природи відповідно до днів їх творення за Біблією);

- "Фізіолог" – твір про різних тварин, частково про рослини та каміння;

- "Космографія" Козьми Індикоплова - подає загальну характеристику світобудови.

Церковне право розроблялося в багатьох "кормчих" книгах.

Енциклопедична література представлена збірниками статей ("Ізборники" князя Святослава 1073 і 1076 рр.) та афоризмів ("Пчела", "Ізмарагд", "Златая цепь " тощо).

Вітчизняні оригінальні наукові досліди стосуються передусім тих галузей науки, якими Візантія не цікавилася. Літописи до відомостей про історію людства від створення світу, почерпнутих з Біблії та грецьких джерел, додають міркування авторів щодо походження слов'ян, їхньої мови, етнографічної приналежності, описують звичаї племен, що належали до Київської держави.

Дата добавления: 2014-01-11