The semantic structure of English words

Дипломатичні аспекти оформлення й розвитку Великого князівства Литовського й Руського. 2. Польський період української історії. Дипломатичні акції Запорозької Січі. 3. Пошук зовнішньополітичних пріоритетів Української революції 1648-76 рр. Дипломатія Б. Хмельницького. 4. Чинники зовнішньої політики й дипломатії Війська Запорозького другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

Attorneys

Every party in a trial has the right to be represented by an attorney or attorneys, although a party is free to conduct the trial himself. In a criminal trial, the defendant has a right to be represented by an attorney, or attorneys, of his choosing. If the defendant cannot afford an attorney, and the crime is more serious than a petty offense, the court will appoint one for him.

1. На спадщину загиблих правителів „Королівства Русі” - Андрія і Лева ІІ не бракувало претендентів, проте показово, що серед них не було жодного з-поміж Рюриковичів – так далеко зайшло регіональне відчуження колишньої руської княжої «братії». Але Владислав Локетек, спираючись на укладений у 1320 р. воєнно-політичний союз із угорським королем Карлом Робертом Анжуйським, активно підтримав кандидатуру свого далекого родича Болеслава (бл. 1306-40), що по матері – Марії Юріївни (бл. 1293-1341) доводився рідним племінником останнім Романовичам. На поч. 1325 р. хрещений за православним обрядом під іменем Юрія ІІ, молодий правитель із титулом «природженого князя і володаря Русі» (natus dux et dominus Russiae) обрав своєю резиденцією Володимир.

Гедимін, з огляду на потребу воєнного союзу з Польщею проти Тевтонського ордену, змушений був тимчасово відмовитися від реалізації далекосяжних планів посадити на Волині свого сина Любарта (1300-83/84), одруженого з дочкою Лева ІІ. Великий князь литовський тоді офіційно визнав Юрія ІІ Болеслава й задовольнився остаточним закріпленням за Вільнюсом Підляшшя. Все ж Гедиміну в 1331 р. вдалося видати за Юрія ІІ одну із своїх молодших дочок – Офку-Євфимію (?-1342), причому шлюб був звершений у мазовецькому Плоцьку за католицьким обрядом. Останній галицько-волинський правитель, прагнучи зміцнити свою владу перед лицем норовливого боярства, протегував чеським і німецьким колоністам, а також католицькому духовенству, що слідом за ними простувало на Русь.

Але конфронтація з Польщею дійшла до того, що в 1337 р. галицькі війська спільно з монголами напали на Люблінську землю й спустошили її. Занепокоєні таким перебігом подій, польський і угорський монархи зустрілися в 1339 р. у тогочасній мадярській столиці - Вишеграді на схід від Естергома (за польською версією, був присутній і представник Юрія ІІ Болеслава). Сторонами було досягнуто принципової домовленості про успадкування краківського трону угорським королевичем Лайошем (Людовиком) (1326-82) – сином Карла Роберта Анжуйського і старшої сестри бездітного Казимира ІІІ - Єлизавети (бл. 1305-80), якщо останній П’яст так і не матиме нащадка.

Польська історіографія стверджує, що ця угода була поширена й на Юрія ІІ Болеслава, який ніби-то дав присягу вірності й дружби угорському королю[1] та визнав Казимира ІІІ своїм наступником у Галицько-Волинській державі (польський король доводився Юрію ІІ Болеславу двоюрідним дядьком по лінії його матері) в разі відсутності спадкоємців чоловічої статі. Не виключено, що саме «витік інформації» про вишеградські домовленості прискорив виступ пролитовського угруповання волинських бояр, які 7 квітня 1340 р. отруїли у Володимирі Юрія ІІ Болеслава й запросили на княжий стіл Любарта Гедиміновича, хрещеного за православним обрядом під іменем Дмитра. Реально його влада обмежувалася лише Волинню зі столицею в Луцьку, безпосереднє ж управління Галичиною зосереджувалося в руках лідера змовників – старшого серед бояр Дмитра Дедька, що титулував себе «управителем Руської землі» (provisor seu capitaneus terre Russie).

Проте вже через кілька днів після отримання звістки про смерть Юрія ІІ Болеслава польський король, підтриманий з південного заходу мадярами, під приводом помсти за католиків, які загинули разом із галицьким князем, напав на Львів. Він пограбував княжий палац на Високому Замку, звідки вивіз дві корони (Данила і його онука – Юрія І) величезної вартості, оздоблені коштовним камінням і перлами, а також мантію й трон. Подальша доля королівських інсигній Романовичів („руського скарбу”) невідома.

Але утримати тоді Львів Казимир ІІІ не зміг, правителем Галицької землі до 1349 р. залишався Дмитро Дедько, що встановив режим боярської олігархічної республіки й звернувся з проханням про допомогу до хана Золотої Орди – Узбека [1313-41]. Розвідувальні дані про підготовку ординців до великого походу на Польщу настільки стривожили Казимира ІІІ, що він звернувся в Авіньйон за підтримкою до папи Римського Бенедикта ХІІ [1334-42] і католицьких правителів Європи. 1 серпня 1340 р. папа наказав гнєзненському, краківському і вроцлавському єпископам оголосити хрестовий похід на «татар», але оскільки чутки про їхній напад виявилися передчасними, Казимир ІІІ увійшов у дипломатичні переговори з Дедьком. Вони увінчалися угодою під присягою про взаємний ненапад, хоча, із зрозумілих міркувань, у звіті до папи Римського польський король стверджував, ніби Галичина перейшла під його опіку в обмін на гарантоване збереження Казимиром ІІІ руських обрядів, прав і звичаїв.

Натомість на Волині ук­ріпився Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення. В боротьбі за галицькі землі, що йшла з перемінним успіхом, симпатії українців були на боці Любарта, але сили були надто нерівними. До осені 1366 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Переми­шльське князівства, а Казимир III у своїй титулатурі почав вживати назви «король Польщі й Русі» та «пан і дідич Русі». У 1370 р., згідно попередньої домовленості, Галичина перейшла під владу племінника Казимира ІІІ - угорського короля Лайоша І Великого, що одночас­но став польським монархом.

Зі смертю в 1382 р. Лайоша І, який також не мав синів-спадкоємців, персональна мадярсько-польська унія розпалася, королевою Угорщини стала старша дочка покійного – Марія (1370-95), а в Польщі після дворічної анархії була коронована молодша дочка Лайоша І - Ядвіга (1373/74-99) [2]. До неї ж як персональна власність батька перейшла спадком і Галичина, але до державної території Польщі – «Корони Польського королівства» (Corona Regni Poloniae) земля ще не належала. Лише після одруження з великим князем литовським Ягайлом Ольгердовичем (Йогайлою) (1351-1434), що 4 березня 1386 р. коронувався в Кракові на польський престол під іменем Владислава ІІ, Ядвіга в лютому 1387 р. здійснила воєнний похід у Галичину й без бою роззброїла мадярські гарнізони.

Коли ж у битві під Мохачем 29 серпня 1526 р. мадярське військо було вщент розгромлене османами, а король Угорщини й Чехії Людовик ІІ Ягеллон [1516-26] загинув при відступі, австрійські Габсбурги привласнили «Корону Святого Іштвана» разом із західною смугою угорських володінь. Водночас, таким чином, до них перейшли й угорські династичні претензії на Галичину. Через два з половиною століття, під час першого поділу Речі Посполитої 5 серпня 1772 р. давні мадярські претензії, успадковані Габсбургами, стали «історичною підставою» для приєднання до Австрії польських Руського воєводства (без Холмської землі), Белзького й західної частини Подільського (між Збручем та Стрипою) воєводств загальною площею 83 тис. км².

Належні раніше до «Королівства Русі» землі між Дніст­ром і Прутом, у т. ч. територія сучасної Буковини [3], опинились у скла­ді Молдовського князівства, що сформувалося саме в цей час. Батиєва навала послабила державний зв’язок Буковини з Галичиною, і після перемоги мадярського війська над монголами в 1342 р. Буковина увійшла до складу королівства Лайоша І Великого. Він призначив воєводою в краї румуна з Мармарощини [4] Драгоша [бл. 1352-54], що сприяв переселенню до Буковини своїх земляків. Але в 1359 р. у результаті визвольної війни проти мадярських окупантів між Бистрицею, Сіретом і Дністром постало Молдовське князівство зі столицею в м. Байя (потім – у Сучаві та з 1564 р. – в Яссах), першим правителем якого був керівник повсталих - воєвода Богдан І [1359-65]. Після визнання Угорщиною незалежності Молдови в 1365 р. син і спадкоємець Богдана І - Ляцко [1365-74] поширив свою владу на Буковину, що залишалася в складі Молдови до австрійської окупації 1774 р. Проте, в 1387 р. внаслідок походу королеви Ядвіги в Галичину Молдовське князівство змушене було стати васалом Польщі, аж до розгрому в 1497 р. польської армії в буковинському Козьминському лісі господарем Стефаном ІІІ Великим [1457-1504].

Таким чином, поряд із румунською більшістю значну частину населення Молдовського князівства (за молдовським хроністом Мироном Костіним (1633-91) – «Чернівецький і Хотинський повіти, половина Ясс, половина Сучави») становили українці, в його устрої й правовій системі було чимало рис, які сформувалися в Галицько-Волинській де­ржаві, навіть грамоти господарів (румунською – domnitor) Молдови протягом тривалого часу укладалися староукраїнською мовою, а в церквах відправляли церковнослов’ян­ською з українською вимовою.

Після вокняжіння Любарта Гедиміновича в 1340 р. в Луцьку впро­довж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Ки­ївщина, Сіверщина та Поділля, в результаті чого майже вдвічі збі­льшилася державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних просторів було, безперечно, явищем парадоксальним, як, власне, і загальні темпи й вектори розвитку Литовської держави.

Від початку вона не була етнічно однорід­ною - вже за часів Міндовга включала з себе населену білорусами Чорну Русь, головне місто якої - Новгородок певний час навіть було столицею Литовського князівства. Потім ця держава зростала за рахунок східнослов’янських – білоруських, українських і частково російських (Верховські князівства, Брянщина, Курська земля та ін.) земель, що істотно переважали етнічну Литву як за своєю територією так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. Якщо наприкінці правління Гедимінаса в 1341 р. співвідношення східнослов’янських та власне литовських земель у складі князівства було 2,5:1, то в рік смерті Вітовта (Вітаутаса) Кейстутовича (бл. 1348-1430) – вже 12:1.

На­слідком цього стало «зрущення» литовської правлячої династії й усьо­го ладу молодої держави, що увійшла в історію як Велике князівство Литовське, Руське і Жмудське. «Король литовців і русинів» Гедимін був одружений тричі, і якщо матір’ю старших синів –Монвіда, Наримунта і Явнута була литовка, то майбутні великі князі-співправителі Ольгерд [1345-77] і Кейстут [1345-82] народилися від Ольги – Рюриківни з полоцької династії, а молодші сини Коріат (? – після 1358) і Любарт – ще від однієї «русинки» - Єви. Та й «чистокровний» литовець – пінський князь Наримунт побрався з Анною-Єлизаветою (? – бл. 1345) – дочкою слонімського й острозького князя Василька Романовича, онука короля Данила.

З Батиєвою навалою назавжди пі­шли у минуле часи, коли, за висловом автора „Слова про погибель Ру­ської землі” (1240-і рр.), „Литва з болота на світ не показувалася”. Вже при Гедиміні саме Литовська держава стала центром антиординської боротьби, спираючись на її підтримку західно- і південноруські землі сподівали­ся скинути ненависне монгольське ярмо. Приміром, великий князь смоленський Іван Олександрович [1313-59] уклав із Гедиміном договір про взаємодопомогу, визнавши себе „молодшим братом”, тобто васалом, литовського прави­теля. Розгніваний цим союзом хан Золотої Орди Узбек у 1340 р. від­рядив на Смоленськ свою рать на чолі з Тавлубієм-мурзою, до нього приєднався московський князь Іван Калита [1325-40]. Зустрівши мужній опір смолян, підтриманих литовцями, татари і московити „стояша ратию у города не много дни, а города не взяша”. 3 утратою ханом влади над Смоленщиною було покладено край поширенню влади Золотої Орди на західних руських землях.

Після смерті Гедиміна, гарантувавши безпеку західних і північно-східних кордонів князівства, його сини ОльгердіКейстут (їхнє співправління віддзеркалювало дуалістичну сутність литовсько-руської держави, коли незрівнянно більша територіально й за населенням українсько-білоруська частина, очолювана Ольгердом, потенційно протистояла переважно литовському ядру під владою Кейстута) висунули в 1358 р. програму об’єднання під своєю владою усіх балтських та руських земель, що була спрямована передусім проти Ордена і Золо­тої Орди. У відповідь на пропозицію польського короля Казимира ІІІ Великого, папи Римського Інокентія VІ [1352-62] та імператора Священної Римської імперії Карла ІV [1347-78] прийняти католицтво, Ольгерд висунув умову ліквідації Орденських володінь у Прибалтиці. Великий князь литовський і руський слу­шно запропонував, аби Орден «розмістився в пустелях між татарами і руськими для захисту їх від нападів татар і щоб Орден не зберігав жодних прав у руських, але вся Русь належала литовцям».

У ті часи Золота Орда роздиралася кривавими міжусобицями, що були відомі як «велика зам’ятня» після вбивства сина Узбека – хана Джанібека [1342-57]. Лише протягом 1359-61 рр. у Сараї змінилося сім ханів, з-під його влади випав Хорезм, а в 1362 р. внаслідок дій беклярибека[5] Мамая (?-1380) золотоординська держава розкололася по Волзі на дві ворогуючі частини. На той час Литві вдалося на договірних засадах із Сараєм інкорпорувати в формі кондомініуму Чернігово-Сіверщину (трубчевським і брянським князем став Бутав Ольгердович (бл. 1329-99), а новгород-сіверським – Корибут Ольгердович (бл. 1357-1405)) та Київщину, де вокняжився Володимир Ольгердович (бл. 1331-98).

Таким чином, склалася надзвичайно сприятлива ситуація для наступу литовських військ на Поділлі. Піс­ля відбиття чергового нападу хрестоносців, Ольгерд привів туди відбірний загін литовських лицарів, до яких приєдналося київське, чернігівське й волинське боярство, й особисто взяв участь у переможній битві з ордин­цями на Синіх Водах (нині – р. Синюха в околицях м. Ново-Архангельська Кіровоградської області)[6]. Вона розширила литовські володіння до гирла Дніпра і Дністра, відомий український історик Ф.Шабульдо (1941) справедливо назвав її «прологом до «Донського побоїща» (Куликовської битви 1380 р. – Авт.). Щоправда, приєднання до Великого князівства Литовського не означало цілковитого юридичного звільнення Південно-Західної Русі з-під влади Орди, їй продовжували сплачувати формальну данину.

Здавалося, що лідерство на Русі назавжди перейшло до Гедиміновичів, і в союзі з Твер’ю[7] Велике князівство Литовське спробує закріпити цей успіх на моско­вському Північному Сході. Але міжнародно-політичне становище Великого князівства Литовського й Руського, як і раніше, ускладнювала необхідність воювати «на два фронти»: проти хрестоносців і монголів чи проти хрестоносців і московитів. Тричі Ольгерд «ходив» на Москву (1368, 1371 і 1372 рр.), але без особливого успі­ху, й зрештою змушений був визнати «вотчинні» права нащадків Калити на Владимирське велике княжіння, тобто розділив з ними Русь. Історія об­межила плани литовського правителя, і грандіозне завдання відродження давньоруської держави в колишніх і навіть ширших кордонах не бу­ло вирішене, наткнувшись на спротив північно-східних князівств, які згуртувались навколо нового регіонального центру – Москви.

Спадкоємець померлого в розпал боїв із хрестоно­сцями в травні 1377 р. Ольгерда - старший син від тверської княжни Ягайло намагався продовжити «антимосковську» політику бать­ка і для цього відважився на союз із Ордою. Однак тріумф Москви на Куликовому полі 8 вересня 1380 р. примусив Ягайла шукати дружби з Дмитрієм Донським [1359-89]. Так виник проект союзу Москви й Вільно (переговори велися за посередництвом матері Ягайла - Уляни), що передбачав прилюдне хрещення ли­товського князя за православним обрядом і одруження його з однією з доньок Дмитрія Донського. Проте звістка про блискавичний похід-реванш чингізида хана Тохтамиша [1380-95] і спа­лення Москви наприкінці серпня 1382 р. підштовхнула Ягайла до пошуку інших союзів і від­мовитися від проекту, що міг би стати поворотним моментом у долях всієї Східної Європи.

Саме в цей час у Кракові оформилася ідея одруження Ягайла з королевою Ядвігою. Один із авторів 5-томної «Історії польської дипломатії» (1982-86) Зиґмунд Новак, який наголошував, що поряд із потребою протидії Тевтонському орденові, ідея державного об’єднання Литви з Польщею «диктувалася й іншими, не менш важливими мотивами, особливо з боку Литви, - використанням союзу з Польщею для просування на схід в руські землі, а також більш успішної протидії татарським наїздам. Малопольське панство, яке було мотором укладення унії Польщі з Литвою, вбачало в ній кращі можливості для здійснення експансії на схід, не лише в напрямку Червоної Русі (яку воно твердо вирішило врешті відібрати в Угорщини), але також Волині й Поділля».

За результатами переговорів 14 серпня 1385 р. в литовському замку Крево[8] було укладено документ, яким визначалися умови литовсько-польського союзу, що дістав у дипломатичній історії найменування Кревської унії. Вона передбачала, що після прийняття католицтва (разом зі своїми братами) та шлюбу з Ядвігою Ягайло ставав польським королем, за що обіцяв обернути в латинство всіх «нехрещених литвинів» (причому текст не уточнював, що йшлося про язичників етнічної Литви, а не православних християн); видати полякам всіх католиків, що перебували в Литві у полоні; «на вічні часи прилучити свої землі, литовські й руські до Корони Польської»; сплатити 200 тис. срібних флоринів неустойки колишньому нареченому Ядвіги – Вільгельму Габсбургу, а також допомогти повернути Польщі втрачені нею в минулому землі.

Але Кревська унія була здійснена лише в перших пунктах - у лю­тому 1386 р. Ягайло охрестився в Кракові, прийнявши ім’я Владислав і залишивши за собою титули великого князя литовського, одружився з Ядвігою і був обраний на сеймі польським королем, було хрещено й Литву - остан­ню язичницьку країну в Європі. Однак Ягайлу так і не вдалося інкорпорувати литовські, білоруські й українські землі до Польського Королівства, оскільки в особі його двоюрідного брата – гродненського князя Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичного суверенітету Великого князівства Литовського й Руського. За Островською угодою 1392 р. Ягайло номінально залишився «верховним князем», але реальна влада у Великому князівстві Литовському й Руському з титулом довічного правителя перейшла до Вітовта.

Хоча у зовнішньополітичних справах Вітовт змушений був зважати на інтереси «Корони Польської», дотримувався він їх не завжди послідовно, переслідуючи, передусім, власні цілі. Незважаючи на труднощі й ускладнення, що випливали з литовсько-польської унії, Вітовт намагався реалізувати загальноруську об’єднавчу програму Ольгерда й Кейстута. Тому одним із пріоритетних напрямків міжнародної діяльнос­ті Вітовта, що повністю співпадав з українськими геополітичними інтересами, було оволодіння чорноморським узбережжям.

Вітовт ініціював союз із ханом Золотої Орди Тохтамишем, підтримавши його в боротьбі проти центральноазійського владики Тимура (Тамерлана) (1336-1405). А поразка Тохтамиша в битві з ві­йськами Тимура в 1395 р. і втеча хана до Литви створили сприятливі умови для втручання Вітовта безпосередньо в ординські справи. Користуючись династичною кризою й послабленням Золотоординської держави, Вітовт спромігся отримати від колишнього її правителя ярлик на фактично підвладні Литві українські землі. А оскільки Північно-Східна Русь залишалася все ще формально підпорядкованою Орді, Вітовт розраховував дістати від чингізида і ярлик на Велике князівство Московське. В 1398 р. Вітовт уклав із Тохтамишем угоду, за якою зобов’язувався допомогти ханові поновити владу в Золотій Орді, а останній, після ретронізації, мав посприяти Вітовтові підкорити всю Північно-Східну Русь.

Однак домовленість стала широко відомою, й невдовзі литовський правитель опинився майже в повній дипломатичній ізоляції; незначну військову й політичну підтримку Вітовт отримав лише від Польщі й Тевтонського Ордену. Відмова литовського князя видати Тохтамиша ханові Заволзької Орди - Тимур-Кутлуку [1396-99] і його могутньому опікуну - емірові Єдигею (1352-1419) прискорила силову розв’язку конфлікту. Коли 5 серпня 1399 р. армія Вітовта й загони Тимур-Кутлука зійшлися на берегах Ворскли, останній, очікуючи на прибуття військ Єдигея, вступив у переговори з литовським правителем, але той зажадав щонайменше визнання його верховної влади над Ордою, сплати щорічної данини й карбування на ординських монетах Вітовтового «знамення». Однак через тиждень об’єднані литовсько-українські сили зазнали нищівної поразки від ординських військ, Вітовту ледве вдалося врятуватися «в малій дружині… коней перемінюючи». На думку відомого польського історика Людвика Колянковського (1882-1956), «в потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об’єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи».

З бігом часу Вітовт зумів повернути собі втрачені позиції в Північному Причорномор’ї: дипломатичним шляхом йому вдалося розсварити татарських ханів і поробити їх своїми васалами, була побудована система замків - Караул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород – на Дністровському лимані, Коцюбієво - біля сучасної Одеси, Івангород - на Нижньому Дніпрі. Коцюбієво стало значним чорноморським портом; через який ішли транспорти збі­жжя з України до Візантії. Навіть правителі Заволзької Орди і Криму шу­кали дружби в могутнього литовського князя, деякі з них корону­валися на ханство в Литві й займали престол за допомогою литовських загонів.

Та й Москва, де правив зять Вітовта - великий князь Василій І Дмитрійович [1389-1425], досить послідовно визнавала провідну роль Вільно в справах «всея Русі». Помираючи, великий князь московський доручив мало­літнього сина - Василія ІІ (1415-62) опіці Вітовта. Здійснюваний Вітовтом політико-дипломатичний курс об’єктивно підводив Велике князівство Литовське й Руське до державного унезалежнення від Королівства Польського, що мала юридично оформити коронація литовського правителя. Вперше Вітовт був проголошений литовсько-руською знаттю королем Литви ще у 1398 р., під час переговорів з Орденом, але поразка від монгольських військ на Ворсклі наступного року, по суті, скасувала коронацію. Реальнішою була друга спроба, пов’язана зі з’їздом європейських монархів у Луцьку в січні-березні 1429 р. за участю короля Угорщини, Німеччини й Чехії - Сигізмунда I Люксембурга, польського короля Владислава ІІ, короля Данії, Норвегії й Швеції Еріка Померанського (1382-1459) і великого московського князя Василія ІІ, що мали обговорити заходи протидії османській агресії.

Тоді Сигізмунд Люксембург запропонував Вітовту королівську корону, але великий князь спершу відмовився від заманливої пропозиції, небезпідставно вбачаючи в ній спробу розірвати литовсько-польський союз. Коли ж Вітовт дізнався, що польські магнати в Луцьку різко виступили проти планів проголошення його королем і підкреслювали залежність Литви від Польської Корони, обурений великий князь прийняв коронаційну пропозицію. Церемонія була призначена на 8 вересня 1430 р., на неї прибули Владислав-Ягайло, Сигізмунд Люксембург, магістри Тевтонського й Лівонського орденів, Василій ІІ, тверський і рязанський великі князі, посли Новгорода, Пскова, Візантії, Волощини й Орди. Але папські представники, що мали доставити королівську корону, були затримані в Польщі, й церемонія коронації була зірвана, хоча відвертому конфліктові між Литвою й Польщею вдалося запобігти.

Але після смерті Вітовта й громадянської війни 1432-40 рр. Велике князівство Литовське і Ру­ське остаточно втратило попередній наступальний порив: спадкоємці Вітовта відмовилися від загальноруської програми, зосередивши свої зусилля на збереженні цілісності держави. Перехід Гедиміновичів від наступу до оборони співпав у часі з успіхами об’єднавчої політики Москви за правління в ній правнука Вітовта - великого князя Івана ІІІ Васильовича [1462-1505]. Внаслідок цього у Східній Європі відбулася зовнішньополітична переорієнтація, сутність якої полягала в оформленні московсько-кримського союзу, спрямованого проти Литви і Заволзької (Великої) орди. Велике князівство Московське, зокрема, прагнуло остаточно позбавитися залежності від Орди і спрямувати войовничу енергію Гераїв проти Литви.

В 1478-80 рр. між Кримом і Москвою відбувся подвійний обмін посольствами, а Іван ІІІ навіть запопадливо називав у дипломатичному листуванні кримського правителя «царем», що було рівнозначно звертанню до монгольського великого хана. Завдяки угоді Івану ІІІ і Менглі І Гераю [1466, 1469-75, 1478-1515] вдалося розіграти блискучу операцію, яка увінчалася катастрофічною поразкою хана Великої Орди Ахмата [1465-81] після безрезультатного «стояння на Угрі» восени 1480 р. А після взяття у 1502 р. кримськими військами Сарая, що традиційно вважається кінцем існування Золотої (Великої) Орди як держави, Менглі І Герай оголосив Кримський улус ханатом, а рід нащадків Хаджі Герая – новою династією.

Оскільки після перемоги над Ахматом Іван ІІІ утратив інтерес до ординських справ, кримсько-московський союз обернувся проти підвладних Литві українських земель: як свідчить Новгородський літопис, 1 вересня 1482 р. „по слову великого князя Ивана Васильевича всея Руси прииде царь Минь-Гирей Перекопьскыа орды с всею силою и град Киев взял и огнем сжже, а воеводу киевского изымал и землю Киевськую учини пус­ту”. На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті портир і дискос із пограбованого собору Святої Софії.

Успіхи ж зовнішньополітичної діяльності великого князя московського Івана ІІІ відбилися на його титулатурі: він почав називати себе «государем і великим князем всея Русі». Це не лише підсумовувало об’єднавчу діяльність Івана ІІІ, а й містило в собі виразні претензії на зверхність над усією «київською спадщиною», більшість якої все ще перебувала в складі Литовської та Польської держав.

Литовські посли, що прибули до Москви в листопаді 1492 р. для врегулювання територіальних спорів, в дусі „шлюбної дипломатії” запропонували видати за великого князя, онука Ягайла - Олександра Казимировича (1461-1506) єдину дочку Івана III – Олену (1476-1513). Саме тоді в переговорах між Олександром Казимировичем і московськими послами Іван III уперше в практиці двостронніх взаємин був названий «государем всея Русі» (січень 1493 р.), що, зрозуміло, викликало у Вільнюсі рішучий протест: «Наперед того батько його, та й він до батька государя нашого так не говорив, ні предки їхні до предків государя нашого так не зверталися».

Роз’яснення з Москви надійшли лише за півроку: «Государ наш у своєму листі до вашого государя... ново­го нічого не вставив: чим його Бог подарував, з діда-прадіда, від початку є вродженим государем усієї Русі». Відверто ж ці загальноруські претензії великого князя московського були сформу­льовані пізніше, коли в розпал литовсько-московських війн у 1503-04 pp. Олександру І (він на той час став і польським королем) та його старшому братові – чеському і угорському королю Уласло ІІ Ягелончику (1456-1516) було пря­мо заявлено, що вся Руська земля є «отчиною» московських володарів, а не тільки ті міста й волості, «що, - за словами Івана III, - нині за нами». Причому великий князь московський, покликаючись на безперервний династичний зв’язок між московськими й давніми київськими Рюриковичами, не приховував власних намірів: «Своєї отчини все діставати».

Обстоюючи свої права на «руські» землі, в Кремлі «переглянули» генеалогію Рюриковичів, причому автором «нового погляду» на історію Східної Європи традиційно вважають Спиридона-Саву, званого «за резвость его» Сатаною - тверича із походження, колишнього київського митрополита в 1475-81 рр. He прийнятий Казимиром Олександровичем і ув’язнений, він згодом опинився в Москві, де був засланий до Ферапонтового монастиря (зараз – с.Ферапонтово Вологодської губернії). Коли Спиридону-Саві виповнився вже 91 рік,віннаписав послання до невідомої особи, знане в сучасному російському літературознавстві як «Послання про Мономахів вінець».

У ньому наголошувалося, що великі московські князі похо­дять від римського кесаря Августа й можуть титулуватися царями, оскільки їхній предок Володимир Мономах отримав царські регалії від візантійського імператора Константина Мономаха, нібито, внаслідок організованого Володимиром Всеволодовичем успішного походу на Фракію. Просячи миру, Константин Мономах (який насправді помер у січні 1055 р., тобто коли Володимиру Всеволодовичу ще не сповнилося й два роки), мовляв, передав йому через послів - ефеського митрополита Неофіта, єпископів і «рядників» - свій «вінець царський... на блюді золотому». Увінчаний Неофітом царським вінцем, великий київський князь, начебто, набув права звати­ся «відсіль боговінчаний цар... І з того часу князь великий Володимер Всеволодич нарікся Мономах і цар Великої Росії. І з того часу тим вінцем царським, що його прислав великий цар грецький Константин Мономах, вінчаються всі великі князі володимирські, коли стають на ве­лике княжіння руське».

Насправді ж Володимир Всеволодович, як зазначалося вище, звався Мономахом за матір’ю – «царицею грекинею» Анастасією, що була дочкою Константина IX Мономаха від першого шлюбу; візантійський правитель і гадки не мав про передачу онукові своїх імператорських інсигній, які в Москві набули вигляду «барм Мономахових і шапки». Першим же ними був увінчаний онук Івана III - Дмитрій Іва­нович під час його коронації як співправителя діда в 4 лютого 1498 p. (невдовзі помер малолітнім у 1502 р.). Взагалі ж ця «шапка золотая» східного (найімовірніше, центральноазійського) походження, що була подарована московським князям золотоординським ханом Узбеком; лише з 1721 р. значення коронаційного вінця перейшло до імператорської корони.

Але «Послання про Мономахів вінець» було покладено в основу офіційного «Сказання про князів Володимирських», яке, своєю чергою, стало наріжним каменем державної ідеології самодержавства у Московській Русі. Наявні в ньому «істо­ричні аргументи» охоче використовувалися російськими дипломатами, що обстоювали царський статус свого володаря, офіційно прийнятий Іваном IV y 1547 p.

Крім того, після взяття 28 травня 1453 р. Константинополя османами, що розглядалось православними ортодоксами як Божа кара за укладення візантійським імператором Іоанном VІІІ [1425-48] Флорентійської унії 1439 p., Москва намагалася перебрати на себе й духовне лідерство в православному світі. Спробою такого переосмислення став «Виклад пасхалії» московського митрополита Зосими Бородатого [1490-95], в якому він подав власну, несподівану й сміливу, трактовку відомої євангельської фрази: «І стануть перші останніми, а останні першими». На його думку, «першими» були греки (візантійці), на зміну яким, згідно з пророцтвом, приходять «останні» - московіти, а Москва – «новим градом Константина», тобто другим Константинополем.

З часом ця ідея модифікувалась у теорію «Москви - третього Рима», яку на поч. 1520-х pp. сформулював старець псковського Спасо-Єлеазарова монастиря Філофей. У своєму «Посланні на звіздарів» він висунув твердження, що ні «перший Рим», який загинув у 476 р., дозволивши єресі вкорінитися у ранньохристиянській церкві, ні «другий» - Константинополь, що уклав унію з «безбожними латинянами» й був вражений католицькою «єрессю», не здатні виконувати цю функцію; вона є довічною прерогативою «третього Риму» - Москви, від­повідальної за долю християнства у вселенському масштабі. «Адже два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути».

Очевидно, що ідеї стосовно Москви як «нового града Константина» й «третього Рима», продуковані на зламі XV-XVI ст., мали бути узгоджені з традиційними уявленнями про Київ – осередок правослв’я. Відтак сформувалася й концепція «Москва - другий Київ», саме під її впливом був, зокрема, автор «Історії про Ка­занське царство» з його запальним вигуком: «Засяяв нині стольний і преславний град Москва, яко другий Київ... і третій новий великий Рим, що засяяв у останні роки, як велике сонце у великій нашій Руській землі». Зрозуміло, що ця компромісна теорія не скасовувала необхідності вклю­чення Києва до складу Великого князівства Московського, адже місто було центром Давньоруської дер­жави – «отчины» московських государів. Тож сучасники мали рацію, конста­туючи, що після вінчання на царство Іван IV прагнув захопити Київ як «колишню столицю Русі» й неодноразово нагадував, що при його предках «і Вільна була, і Подільська земля, і Галицька земля, і Волинська земля вся за Києвом».

Тим часом становище православного населення Великого князівства Литовського і Руського корінним чином змінилося після його об’єднання з Королівством Польським у „єдину спільну Річ Посполиту” на сеймі в Любліні, що тривав 10 січня - 12 серпня 1569 р. Польську шляхту вабили безкраї обшири руських земель із зростанням попиту на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку[9], а Лівонська війна 1558-83 рр. з Московщиною виснажила матеріальні ресурси Литви і помітно позначилася на позиціях шляхти, що стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею[10]. Населення ж Волині та Підляшшя сподівалося, що унія по­кладе край постійним прикордонним конфліктам.

Королівською грамотою від 5 березня 1569 р. до Корони були приєднані Волинь і Підляшшя (після таємного залишення литовськими депутатами Любліна). У свою чергу, волиняни на сеймових засіданнях енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі - певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв’язків із своїми сусідами. Незабаром поляками бу­ло знайдено „докази” того, що Київ належить Короні, а заразом - і Брацлавщина. Виникла ціла теорія, згідно з якою вся Русь підлягала польсь­ким королям - внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання чи успадкування. Ці твердження перегукувалися із загальноруськими претен­зіям московських володарів, які продовжували простягати руки до укра­їнських земель - передусім до Києва. На цьому й наголошували польські політики, обстоюючи необхідність їхньої інкорпорації до корони. Брацлавщину і Київщину було „возз’єднано” з Польщею на початку червня, коли ж на сейм повернулася литовська делегація, всі українські землі опинилися поза державними межами Литви.

У такому „урізаному” вигляді Литовська держава і уклала угоду про унію з Польщею 1 липня 1569 р. За нею вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, що коронувався у Кра­кові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на свої сейми та зовнішні відносини, водночас позбувшись і будь-якого політичного значення, хоча й не припинила автономного існуван­ня (окремі адміністративна, судова та фінансова системи, армія, законодавство, уряди).

Пасивність української еліти дійсний іноземний член НАН України, директор Інституту східноєвропейських досліджень ім. В. Липинського НАН України Я.Пеленський (1929) пояснював тим, що „це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю ви­бору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була краї­ною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівсь­кою владою, гарантованими політичними свободами та становими привілея­ми, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною куль­турою, що не могло не приваблювати суспільну еліту...

Оцінюючи цей вибір з сучасної т. з., варто визнати його продуманим реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності напр. ХVІ – на поч. ХVІІ ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави ”.

2. І все ж, дотримуючись принципу історико-цивілізаційної об’єктивності, маємо визнати той факт, що саме політична культура Речі Посполитої уможливила «перше українське Відродження», яке й підготувало ґрунт для Національної революції 1648-76 рр. А за визначенням відомого українського історика й громадсько-полі­тичного діяча, нащадка славетного старшинсько-козацького роду Дмитра Дорошенка (1882-1951), справжньою школою дипломатії для Запорозь­кої Січі стала її молдовська політика.

Адже Молдова посідала важливу роль у відносинах Речі Посполитої з Османською імперією, виступаючи своєрідним політичним буфе­ром між ними. Незважаючи на те, що князівство перебувало вже у ва­сальній залежності від Стамбула, який ставив своїх прибічників із числа лояльних бояр на трон, польсько-литовські магнати часто втручалися в регіональні справи, намагаючись замінити османських ставлеників своїми.

На поч. 1560-х рр. у Молдові створилися гостра дипломатична ситуація внаслідок династичних інтриг: корінне населення князівства - румуни (волохи за білорусько-литовськими літописами), не бажаючи обрання твердого на руку боярина Стефана Томші (майбутнього господаря Стефана VІ [1563-64]), відправили посольство до засновника Запорізької Січі - Гедиміновича (з гілки Корибутовичів) Дмитра Вишневецького з пропозицією стати правителем. Князь погодився і влітку 1563 р. на чолі 4-х тис. козаків вирушив у Молдову.

Його авангард з’явився саме в той час, коли Томша взяв у облогу чинного господаря Геракліда [1561-63] в Сучавському палаці. Боярин погодився визнати Д.Вишневецького правителем і особисто вирушив зустрічати уславленого ко­зацького ватажка, але зрадив його й видав на розправу до Стамбула. 15 жовтня 1563 р. французький посол у Стамбулі повідомив свій уряд: «Сьогодні або завтра вранці привезуть сюди Дмитрашка з його товаришами», невдовзі Вишневецький та його соратник – польський «козакуючий» шляхтич Януш ІІ’ясецький були страчені. Мученицька смерть князя в Стамбулі оспівана в історичній думі про козака Байду.

Непересічна особистість, князь Д.Вишневецький ще близько 1550 р., з призначенням на посаду прикордонного старости канівського й черкаського, згрупував у пониззі Дніпра запорозьке козацтво й вважав себе самодостатньою постаттю, що мала власні політичні амбіції й намагалася в хитросплетінні різних міжнародних комбінацій використати силу інших держав для здійснення своїх планів захисту Наддніпрянщини. Так, у 1553 р. Д.Вишневецький, перебуваючи з приватною метою в Стамбулі, добивався від Порти припинення кримськотатарських набігів на українські землі.

Князь, як вважав М.Грушевський, мав задум створити дипломатичний союз на два фронти: спираючись на Литовську державу й підтримуючи добрі відносини з Османською імперією, тримати в руках Крим. Поїздку Д.Вишневецького до Порти [11] можна вважати чи не першим офіційним посольством запорозького козацтва до чужих урядів. Цією акцією воно було виведено на арену міжнародних відносин.

За прикладом Д.Вишневецького, козаки почали систематично й безпосередньо втручатися в молдовські справи. Та й господар Івоня (Іван) Лютий [1571-74], що прагнув вести самостійну зовнішню політику, вирішив виступити проти Стамбула й у пошуках союзників звернувся до щойно обраного короля Речі Посполитої Генріха ІІІ Валуа [1573-74]. Однак той, не бажаючи ускладнювати стосунки з Османскьою імперією, відмовив, і на допомогу Івоні прийш­ли лише запорізькі козаки.

20 березня 1574 р. загін во­яків під командуванням гетьмана Івана Свирговського, з’явився в Сучаві, де його урочисто зустрів сам господар. За допомогою запорожців війська Івоні Лютого поблизу Фокшан (тепер Румунія) через місяць розбили турецько-волосько-угорські сили і вступили в Бухарест. Однак подальшому успіхові союзників завадило загострення протиріч у молдовському таборі, до того ж Івоня у вирішальній битві з турецько-татарським військом біля Кагульського озера 9-14 червня 1574 р. зазнав поразки, потрапив у полон і був страчений. Гетьману Свирговському вдалося вирватися з оточення, однак він загинув того ж року під Кілією.

Та зі смертю І.Лютого й І.Свирговського боротьба не закінчилася, напр. листопада 1576 р. молдовани відрядили посольство до побратима козацького гетьмана – запорозького козака Івана Підкови (за походженням – молдованина) з проханням взяти у власні руки «батьківщину». Підкова із загоном у 330 козаків, над яким гетьманом був Яків Шах, рушив до Молдови, однак цього війська для досягнення поставленої мети було замало, й І.Підкова повернувся в Україну. Щойно обраний польським королем колишній трансільванський (семигородський) князь Стефан Баторій [1575-86], який свого часу мав чимало клопоту з Портою, побоювався, що козацький похід у Мол­дову може викликати ворожу акцію з боку Туреччини, й тому наказав заарештувати Підкову.

Однак польний гетьман[12] М.Синявський не зміг виконати королівського наказу внаслідок співчуття з боку шляхти до молдовсько­го походу. Восени 1577 р. І.Підкова на чолі нового козацького війська вступив до Молдови, розбив турецький загін, що був відправлений проти нього господарем Петром VI Кульгавим [1574-91], і 20 листопада з тріумфом увійшов до Ясс. Його було проголошено господарем Молдови, а Шах став правителем Волощини. Однак Підкова змушений був маневрувати між простим народом і боярами, марно він звертався й за підтримкою до польського ко­роля, а відправлений до турецького султана посол із проханням затверди­ти нового господаря Молдови теж отримав відмову.

Над головою козака-господаря згустилися хмари, незважаючи на блискучу перемогу під Ясами, І.Підкова мусив на початку наступного року відступити з Молдови, тим більше, що на підмогу Петру Кульгавому рухалося вій­сько трансільванського воєводи, брата польського короля - Христофора Баторія [1576-81]. Козацький ватажок повернувся у подільський Немирів, ма­ючи намір звідти пробитися до запорожців. Але за порадою брацлавського воєводи Підкова змінив маршрут і подався до Варшави, щоб домо­витися з королем про спільний наступ проти турків. Проте Стефан Баторій, що саме тоді готувався до сейму, на якому мало обговорюватися питання продовження Лівонської війни з Московським царством, наказав за­арештувати Підкову й на прохання султана стратив.

Такі наступальні дії запорожців на південно-східному кордоні Речі Посполитої поставили її уряд перед потребою визнання за козацтвом юридичного статусу. Запорозькі посли не лише були присутні на коронації Стефана Баторія, а й 16 вересня 1578 р. добилися підписання «Постанови з низовиками». Згідно неї, 600 козаків мали нести воєнну службу на користь монарха Речі Посполитої й отримували за це платню, а також судовий імунітет. З часом у козацькому середовищі такі угоди почали сприйматися як договір між сюзереном – легітимним королем і «низовим козацьким товариством», що мало певні державні привілеї.

Та й інші країни, яким безпосередньо загрожувала не­безпека з боку все ще могутньої Оттоманської Порти (Австрія, Священна Римська імперія, Іспанія, Венеція), почали виявляти зацікавленість запорозьким козацтвом. Ім’я запорозьких козаків зробилося відомим при дворі ініціативного імператора Рудольфа II Габсбурга [1576-1612]. В 1594 р. до Трансільванії, Речі Посполитої, Молдови і Московського царства було відправлено два посольства: від папи Климента VІІІ [1592-1605] - патер дон Олек­сандр Комулео (?-1598), від імператора Рудольфа II - Еріх Лясота (бл. 1550-1616), Яків Генкель і шляхтич С.Хлопицький. В переговорах із О.Комулео (хорватом за походженням, справжнє прізвище – Комулович) в квітні - червні 1594 р. біля Кам’янця-Подільського, з козацько­го боку брали участь сотник надвірної хоругви князя Василя-Костянтина Острозького (1526-1608) - Северин Наливайко (бл. 1560-97) і кошовий Базавлуцької Січі Богдан Макошинський. Останній листом повідомив О.Комулео, що готовий послужити папі Римському проти турок.

Тим часом посольство Е.Лясоти прибуло на Базавлуцьку Січ, по дорозі до нього приєднався московський дипломат Василь Никифорович із загоном козаків. 20 червня Е.Лясота був запрошений на козацьку раду й передав кошовому письмове імператор­ське «доручення вербувати військо». Але імператор не брав на себе жодних конкретних зобов’язань щодо запорожців, що рвались у бій із турками, тоді як козацька старшина обережніше ставилась до такої відповідальної справи. Після складних двотижневих переговорів запорожці, отримавши від імперського посла 8 тис. дукатів[13], тулумбаси і хоругви, зобов’язалися виступити на боці Священної Римської імперії проти турків. Водночас, не бажаючи ускладнень із польським урядом, козаки просили Рудольфа ІІ, щоб він гарантував кожному учасникові походу «вільний і безпечний проїзд та повернення на батьківщину».

Вірні своєму слову, запорожці двічі в 1594 р. й втретє навесні 1595 р. ходили проти турків у Молдову. В результаті походу в листопаді 1594 р. дипломатична місія сотника Демковича навіть прийняла від молдовського гос­подаря Аарона Тирана [1591-95] присягу на вірність Священній Римській імперії. Польський історик влучно заува­жив, що «цісарство раніш, ніж Річ Посполита, знайшло в козаках тако­го партнера, що міг допомагати як у війні, так і в справах суто політичних». За свідченням знатного римлянина, паломника й колишнього вояка папської армії П’єтро делла Валле (1586-?), в 1618 р. навіть перський шах Аббас І Великий [1587-1629] розраховував на можливий союз із козаками у боротьбі проти Порти.

Козацтву судилося відіграти помітну роль і в подіях т.зв. «Смутного времени» поч. ХVІІ ст. в Московському царстві. Саме до Києво-Печерської Лаври в 1602 р. втік монах московського Чудова монастиря Григорій Отреп’єв, що видавав себе за найменшого сина Івана ІV – Дмитра (1582-91), який загадково загинув в Угличі. Оголосивши себе царським сином перед архімандритом Лаври і відомим церковно-культурним діячем Єлисеєм Плетенецьким (1550-1624), самозванець за його рекомендацією був переправлений до Острога шукати підтримки могутнього князя Василя-Костянтина Острозького. Не діставши її, він сміливо подався до запорожців.

Щоправда, невдовзі Григорій змінив козацьку шаблю на польську й латинську граматику, яку ретельно студіював у Гощі на Рівненщині, що була тоді одним із провідних центрів протестантів-социніан. Звідти самозванець навесні 1603 р. перебрався до двору князя Адама Вишневецького (?-1622), який представив Лжедмитрія вже безпосередньо королю Сигізмунду ІІІ Вазі [1587-1632]. До табору Отреп’єва під Черніговом прибуло 17 тис. запорожців, які лишилися із Лжедмитрієм І навіть після того, коли більшість магнатських почтів повернулася на батьківщину. Чимало козаків було і в загонах ще одного російського самозванця – Лжедмитрія ІІ, що видавав себе за попередника, який нібито дивом врятувався під час повстання в Москві 17 травня 1606 р. й наступного року з’явився в Стародубі.

У війську ж Сигізмунда ІІІ, яке облягло в 1609 р. Смоленськ, українських козаків налічувалося взагалі до 50 тис., а в московській кампанії 1611-13 рр. лише на офіційній королівській службі значилося 30 тис. козаків. Навесні 1618 р. на чолі 20-тис. козацького війська гетьман-шляхтич Петро Конашевич (Кононович) Сагайдачний (бл. 1577/1578-1622) здійснив блискавичний похід на Москву, щоб допомогти королевичу Владиславу Вазі (1595-1648) посісти царський престол. Але успіхи козацької зброї виявилися даремними, хоча Річ Посполита й повернула собі Чернігівщину та Новгород-Сіверщину. Зате вирішальна роль козацького війська в порятунку майбутнього короля Речі Посполитої - Владислава ІV від ганебного полону уможливила укладення другої угоди між П.Сагайдачним і С.Жолкевським 8-17 (18-27) жовтня 1619 р. на р. Роставиці поблизу с. Паволочі (тепер Попільнянського району Житомирської області).

Згідно неї, реєстр збільшувався до 3 тис., але козацька старшина мала погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король, і зобов’язувалася покарати козаків, що брали участь у морських походах на Крим і Туреччину. Нереєстрові ж козаки мали право жити на Запоріжжі й охороняти кордони за спеціальну платню в розмірі 40 тис. злотих. Реєстровці повинні були виселитися з маєтків шляхти й духівництва до королівських володінь, інакше вони перетворювалися на кріпаків.

Тоді ж, задля подолання кризи у відносинах із Москвою та вчинення політичного тиску на Варшаву, П.Сагайдачний у січні 1620 р. відрядив до царя Михайла Федоровича Романова [1613-45] посольство, очолюване сотником Петром Одинцем. Формально воно мало з’ясувати умови прийняття запорожців на царську службу (у врученій козакам на останньому прийомі в Посольському приказі 21 квітня 1620 р. царській грамоті висловлювалася згода на встановлення політичних стосунків із Військом Запорозьким на засадах воєнної служби козаків за певне грошове жалування).

Але, як гадає низка вітчизняних дослідників, зокрема, відомий київський історик П. Сас (1955), крім вироблення моделі політико-дипломатичної поведінки, в основі якої лежала ідея виходу з підданства монарха, що нехтує правами своїх підданих, і набуття нового підданства за кордоном, посольство П.Одинця було певною мірою пов’язане з цілями руху на відновлення православної церковної ієрархії, ліквідованої Берестейською унією 6-10 жовтня 1596 р. Вірогідні контакти П.Одинця з єрусалимським патріархом Феофаном ІV [1608-44], що саме тоді теж перебував у Москві, так чи інакше сприяли налагодженню конструктивного діалогу між останнім та П.Сагайдачним і, зрештою, висвяченню патріархом 9 жовтня 1620 р. ректора Київської братської школи Іова Борецького (1560-1631) на православного Київського митрополита.

З початком Хотинської війни 1620-21 рр. між Річчю Посполитою й Османською імперією П.Сагайдачний очолив посольство до короля Сигізмунда ІІІ з вимогою надання політичних і національно-культурних прав та привілеїв православному населенню і Війську Запорозькому, причому король усно пообіцяв її задовольнити. А у вересні 1621 р. з 41,5-тис. козацьким військом гетьман приєднався під Хотином до польсько-литовської армії (35 тис. вояків), що відіграло вирішальну роль у здобутті перемоги над турками. Показово, що перед походом на «Лехістан» султан Осман ІІ [1618-22] відрядив на Запоріжжя своїх таємних агентів, намовляючи козаків до союзництва й обіцяючи в разі перемоги створення автономної козацької округи з центром у Києві чи Кам’янці-Подільському.

Проте військове братерство, що єднало козаків із поляками в боротьбі проти спільного ворога – турків, кримських татар, московітів чи шведів, збереглося недовго. Смерть П.Сагайдачного від рани в Хотинській кампанії прискорила спалах ворожнечі, стримуваної доти дипломатичними талантами козацького гетьмана. Блискавичний і вдалий вихід Війська Запорозького на міжнародну арену, наполегливе прагнення відігравати самостійну роль у взаєминах із сусідніми державами спричинило неабияке занепокоєння польського уряду.

Натомість висвячений під охороною козацької шаблі православний Київський митрополит Іов Борецький наголошував у «Протестації» (1621), що козаки - це не безрідний натовп, а «плем’я того чесного руського народу..., яке і по Чорному морю, і по суші воювало Грецьке царство. Це військо того коліна, яке за руського монарха Олега плавало на своїх човнах по морю і по землі, приладнавши колеса до човнів, і штурмувало Константинополь. Це ті ж самі, що за Володимира Великого, святого руського монарха, воювали Грецію, Македонію та Іллірію».

Оточення Війська Запорозького ореолом героїки Київської держави Рюриковичів стало першим кроком до фундаментального політичного процесу зміни національного лідера: натомість старої княжої аристократії, що швидко полонізувалася, приходила козацька старшина в особі П.Сагайдачного та його наближених. Водночас слід зазначити, що той же митрополит І.Борецький, вбачаючи у Московському царстві та його правителеві захисників православ’я, вже в 1624 р. сформулював ідею єдності православної Русі, потрактував українців-малоросіян як молодших, а росіян-великоросів як старших братів, що утворюють одну сім’ю. З того часу в свідомості частини козацтва й інших прошарків суспільства витворюється погляд на Московію як потенційну союзницю у боротьбі з «ляхами», що започаткувало становлення в їхньому середовищі промосковської течії.

Водночас козацтво активно втрутилося в справи Кримського ханату, де Мехмед ІІІ Герай [1623-28] і його молодший брат Шагін Герай розраховували на допомогу Запорозької Січі в боротьбі за самостійність від Османської імперії. У травні 1624 р. загін запорожців здійснив сухопутний похід на Кафу, щоб допомогти братам відбити турецьку каральну експедицію, а в липні й серпні, доки османський флот блокував Крим, щоб приборкати непокірних васалів, запорозька флотилія тричі висаджувала десант в околицях Стамбула.

В грудні 1624 р. Шагін Герай відвідав Січ і запропонував юридично оформити добросусідські відносин між козаками й ханатом, а зі свого боку обіцяв не здійснювати набігів на територію Речі Посполитої й надавати на її прохання військову допомогу проти ворогів. Козацька старшина на чолі з гетьманом Михайлом Дорошенком [1622-28] висунула зустрічні вимоги, що передбачали надання ханатом, у разі потреби, допомоги Війську Запорозькому, встановлення мирних відносин із союзниками запорожців (донськими козаками) та негайну сплату Січі тих «поминок», які Крим щороку отримував від Варшави (15 тис. злотих).

Зрештою, під тиском козацької сторони в остаточному варіанті союзного договору, підписаного 24 грудня 1624 р. в двох примірниках (польською й кримськотатарською мовами), була відсутня будь-яка згадка про Річ Посполиту, а натомість Шагін Герай присягав не завдавати жодної шкоди запорожцям (у противному випадкові видати «десятьох за одного») й приходити їм на допомогу, якби хто вчинив напад на Січ; запорожці у свою чергу зобов’язалися підтримувати Мехмеда і Шагін Гераїв у боротьбі проти третьої сторони. Відповідаючи наступного року королівському представникові щодо чергових нападів на околиці Стамбула, козаки зухвало наголосили, що їм відомо про мирну угоду Сигізмунда ІІІ із султаном, яка підсумувала Хотинську війну, але «козаки з султаном» угоди не укладали.

Шлях до компромісу між Військом Запорозьким і урядом Речі Посполитої було перетнуто високою греблею, що втрималася на диво довго – протягом «десятиліття золотого спокою», як назвали період 1638-48 рр. польські історики. Цією греблею став не лише урядовий терор, який тоді й віддалено не можна порівняти, приміром, із каральними експедиціями в Московському царстві. Не меншу роль відігравав і той факт, що Річ Посполита протягом зазначеного періоду не провадила жодної крупномасштабної війни, тож не потребувала козацької шаблі й не провокувала тим самим подальшого внутрішнього конфлікту додатковими наборами нереєстрових козаків.

3. Національна революція на українських землях, що спалахнула як найбільш масштабне козацьке повстання 25 січня (4 лютого) 1648 р. на Січі, швидко й органічно доповнене грандіозною Селянською війною, увінчалася того ж року появою на політичній карті Європи нового утворення - автономної Української козацької держави, чи Війська Запорозького Його Королівської Милості за тогочасною термінологією [14]. Становлення козацької державності спричинило істотні зміни геополітичної си­туації в регіоні: Україна, що з сер. ХІV ст. виступала здебільшого лише як об’єкт міжнародної політики, стала її важливим і впливовим суб’єктом.

Ті буремні події помітно змінили політичну карту довкілля, проклавши нові кордони України, Речі Посполитої, Московського царства, а невдовзі – й Кримського ханату та Османської імперії загалом. „Хмельниччина”, як образно закарбувалася та революція в історичній пам’яті народу, на кілька століть наперед, якщо не до розпаду СРСР, визначила національний ідеал, навколо якого чи не вперше у єдиному ритмі почали обертатися і елітарна, і простонародна політична культура – постать героя-козака, символічного борця „за волю України”.

При цьому слід завжди пам’ятати, що попри всі вади „аристократичного республіканізму” Речі Посполитої, вона була на сер. ХVІІ ст. однією з наймогутніших держав Європи. Сусіди Речі Посполитої із заходу – держави клаптикової Священної Римської імперії були серйозно спустошені страшною Тридцятилітньою війною 1618-48 рр., яку за руйнівними наслідками для Європи військові історики небезпідставно порівнюють із Першою чи Другою світовими війнами. А військово-економічний потенціал давнього конкурента Речі Посполитої в Балтійському регіоні – Швеції, що формально стала переможцем, також був істотно послаблений тривалими бойовими діями.

Так само східний опонент Речі Посполитої – Московське царство ще не залікувало ран, завданих „Смутним временем” поч. ХVІІ ст. і поразкою в Смоленській війні 1632-34. На півдні не кращі часи переживала Османська імперія, де яничарські бунти розхитували трон, а по державі мародерствували ватаги розорених постійними війнами солдатів-селян. Кримський хан Мехмед ІV Герай [1641-44, 1654-66], заборонивши походи на Московське царство, втратив підтримку власних беїв і залежних від ханату північнокавказьких земель.

Тим часом Річ Посполита, широко розкинувши свої кордони „від можа до можа” й здобувши, в т.ч. й за допомогою козацької шаблі, низку блискучих воєнних перемог, виглядала впевнено й мала блискучий міжнародний імідж. Але за цими вражаючими дипломатичними шатами крилися невиліковні хвороби, що неминуче мали породити гостру внутрішньополітичну кризу й обвал: слабкість королівської влади, політична корупція й занепад шляхетського патріотизму, соціальні антагонізми між магнатсько-шляхетськими колами й різними верствами простолюду, національно-релігійне протистояння між „Ляхами” й „Руссю”, негасиме прагнення козацтва й, передусім, старшини до суспільно-політичного реваншу за поразки повстань кін. 1630-х рр.

Історія розпорядилася таким чином, що Хмельниччина була певним чином пришвидшена воєнно-дипломатичними планами Владислава ІV і його найближчого оточення остаточно вирішити „південну” проблему. Існувала й прихована внутрішня мета цього задуму: застосувати заново створену регулярну армію (30 тис. поляків і 20 тис. реєстровців) у боротьбі з магнатським свавіллям за впровадження міцної урядової вертикалі влади. Тому Владислав ІV вирішив скористатися допомогою Венеції й папи Римського Інокентія Х [1644-55], але замість потрібних 500 тис. талерів[15] на кожен рік війни папський нунцій і венеціанський посол пропонували лише 200 тис.

Великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський (1592-1646) вважав за можливе піти на воєнно-політичний союз із Московським царством, обіцяючи в разі перемоги віддати йому Крим, а також залучити до походу на татар українських козаків. З цією метою польський уряд відрядив до Москви так зване „велике посольство”, а до козацької старшини – ломжинського старосту Ієроніма Радзейовського. Після переговорів із ним козаки вирішили, в свою чергу, сформувати посольство до короля, щоб уточнити низку практичних питань і „натиснути” на нього з метою пом’якшення умов „Ординації” 1638 р.

На поч. березня 1646 р. козацьке посольство в складі військових осавулів Івана Барабаша (?-1648) й Ілляша Караїмовича (?-1648), полкових осавулів Максима Нестеренка, Романа Пешти і Яцька Клиші та чигиринського сотника Богдана Хмельницького (1596-1657) вирушило до Варшави. Близько 10 квітня, вночі, в присутності прибічника компромісного курсу щодо козацтва - коронного канцлера Єжи Оссолінського (1595-1650), відбулася таємна зустріч послів із Владиславом ІV, під час якої вони дали згоду підтримати королівські плани війни проти Порти в обмін на збільшення реєстру до 12 тис. (за іншими даними, до 20 тис.) та відновлення „старих вольностей”. Але на осінньому сеймі 1646 р. під тиском великопольської шляхти й магнатів Владислав ІV формально відмовився від своїх планів, хоча й здобув авторитет козацького захисника.

Вже після початку повстання нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі за широку автономію для „козацьких областей” Лівобережжя й частини Київського воєводства на південь від Білої Церкви (в рамках „козацького автономізму”) та забезпечення гарантій для існування модерної національної державності зумовили надзвичайно активну дипломатичну діяльність гетьманського уряду. Польський медієвіст Людовік Кубаля (1838-1918) стверджував, що, „здається, не бу­ло і дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатич­них агентів, кур

Дата добавления: 2014-01-11