Тема 8. Мораль та міжособистісне спілкування

1. Поняття спілкування.

2. Моральні передумови спілкування: повага, толерантність та співчуття.

3. Товаришування, дружба та любов як особливі види спілкування.

1. Поняття спілкування.

Спілкування має фундаментальне значення для розвитку кожної людини та людства загалом. У ХХ столітті проблемі спілкування надається належне значення і як зазначає В.Малахов у філософії відбувається справжній комунікативний поворот – поворот від позиції єдиного самодостатнього суб’єкта до прийняття принципів діалогу, інтерсуб’єктивності як основних принципів осмислення людського буття та діяльності. Значної уваги проблемі спілкування ще в ХІХ ст. надав Л.Феєрбах. До його ідей повертаються і мислителі ХХ ст. Наприклад, М.Бубер розглядає людське буття як діалог, як відношення між «Я» та «Ти». Центральним поняття «комунікації» є для К.Ясперса, К.-О.Апеля, Ю.Габермаса та інших філософів.

Суб’єктами спілкування можуть бути особа, група, чи суспільство загалом.

Спілкування може бути безпосереднім та опосередкованим (за допомогою технічних засобів – радіо, телебачення, пошти, Інтернету тощо).

Для того щоб спілкування відбулося необхідні деякі передумови: суб’єкти спілкування мають перебувати в контакті, розуміти один одного, мати бажання цього спілкування, бути на нього налаштованим тощо. Спілкування досліджують різні науки. До моральних вимірів спілкування перш за все належать повага, толерантність та співчуття.

За допомогою спілкування людина засвоює соціальний досвід та морально-етичні норми поведінки. Увага дослідників зосереджується перш за все на тому, як саме завдяки спілкуванню, конкретний індивід засвоює досвід, що виробило людство, долаючи тим самим обмеженість власного існування.

Процес самопізнання людина здійснює лише в спілкуванні (із собою та з суспільством), в ході якого відбувається її розвиток як особистості.

Спілкування - складний, багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між людьми, що породжується потребою спільної діяльності і який містить у собі обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприймання і розуміння іншої людини.

Всі види спілкування можна умовно поділити на вербальне, невербальне та письмове спілкування. До невербального спілкування відносяться: мова тіла, візуальний контакт, мова жестів та ін.

Далеко не завжди процес комунікації є ефективним, адже між тим, хто доносить інформацію і тим, хто її сприймає можуть виникати комунікативні бар’єри - психологічні перепони, які людина установлює, аби захиститися від небажаної, втомлюючої або небезпечної інформації. Виділяються такі типи бар’єрів, залежно від причин їх виникнення:

Бар'єр взаєморозуміння. Може виникати через огріхи в процесі передачі інформації. Наприклад, коли комунікатор говорить невиразно, надто швидко, нечітко або вживає велику кількість звуків-паразитів.

Семантичний бар'єр. Виникає, коли одне і те ж слово різні люди розуміють по-різному, вкладають в них свій власний сенс. Таке викривлення може бути наслідком особливостей особистісного сприйняття людини, її професійної діяльності.

Стилістичний бар’єр. Він виникає при невідповідності стилю мови того, хто говорить, і ситуації спілкування або стилю мови, стану того, хто в цей час слухає.

Логічний бар'єр. Виникає, коли логіка міркування того хто говорить або занадто складна для розуміння слухаючого, або здається йому неправильною, суперечить властивій йому манері доказів.

Соціально-культурний бар'єр. Його причиною стають соціальні, політичні, релігійні і професійні розбіжності в поглядах, звичках, традиціях, що призводять до різного пояснення і сприйняття тих або інших понять, явищ, розумінь.

Бар'єр авторитету. Іноді перешкодою може стати саме несприйняття того, хто говорить через його неавторитетність в очах слухача. Або ж навпаки, під час спілкування з людиною, яка є для співрозмовника дуже авторитетною, він може губитися, бути неуважним, не знати, що відповісти.

Бар'єр відносин. Йдеться про виникнення почуття ворожості, недовіри до того хто говорить, а потім — і до інформації, яку він передає.[3]

2. Повага, толерантність та співчуття.

Повага – таке ставлення до людини, що реалізує на практиці (в діях, поведінці, відношенні) визнання людської гідності. Повага стверджує цінність іншого. Повага постає як певна настроєність на спілкування. Коли не має поваги до гідності людини, то спілкування стає практично неможливим. Тому повагу не можна звести до певних одноразових актів чи вчинків людини, воно є постійною передумовою спілкування. Повага пов’язана з пошаною, тобто визнанням особистих чеснот індивіда та його належності до певних спільнот. Проте певний ступінь поваги має бути гарантований кожному, тоді як пошану ще необхідно заслужити. Крім поваги до інших абсолютно необхідною є для особистості самоповага. Це є обов’язок людини не тільки перед собою, але перед іншими.

Люди є дуже різними, вони різняться в своїх поглядах, переконаннях, стилі життя. Проте для нормального спілкування вони мають вміти співіснувати одне з одним. Тут важливим є поняття толерантності. Толерантність - від лат. толеро – «несу», «витримую», «терплю».

Бути толерантним перш за все і означає терпіти, або витримувати інших, такими якими вони є, визнавати за ними право жити та мислити по-своєму. Толерантність спрямована на приборкання ворожості між конфесіями, націями, державами і окремими людьми. Вона є своєрідним мінімумом у стосунках між людьми. Без неї не можливо уявити нормального спілкування, але в то же час її для спілкування не достатньо.

Проблема толерантності займає особливе місце в сучасному глобалізованому світі. З одного боку людина в своєму житті постійно зустрічається з представниками інших культур, національностей, релігій тощо. З іншого боку, регулярно нагадують про себе міжетнічні конфлікти, деякі з них вже набули «хронічного» характеру: баски та каталонці у Іспанії, Північна Ірландія у Великий Британії, арабо-ізраїльський конфлікт на Близькому Сході, провінція Квебек в Канаді. У країнах Європи набувають популярності радикальні націоналістичні рухи та партії. В Україні проблема нетерпимості виникає як стосовно інших національностей та рас так і між самими українцями, які належать до різних релігій, мають різні політичні та взагалі світоглядні погляди.

Одним з яскравих прикладів нетолерантності та несприйняття навіть фізичної відмінності між людьми є популярні наприкінці ХІХ – напочатку ХХ ст. на Заході «Людські зоопарки». Такі зоопарки були створені у багатьох містах, таких як Лондон, Барселона, Мілан, Варшава, Н’ю Йорк та інших. Вони були своєрідною розвагою для «цивілізованих» європейців та демонстрували арійців та африканців у їх ніби-то примітивному вигляді. Іноді такі демонстрації виставлялися поряд з мавпами, щоб показати їх спільне походження.

Не дивно, що проблемі толерантності в тій, чи іншій формі, приділяли увагу чимало філософів (М.Лютер, Б.Спіноза, Дж. Локк, Ф.М.Вольтер, Д.Дідро, Г.Э.Лессінг, М.Монтень, Ж.-Ж.Руссо, Дж.С.Міль та інші). Дослідження проблем толерантності продовжилося і у ХХ та ХХІ століттях (зарубіжні: Дж.Ролз, Р.Дворкін, Ю.Хабермас, О.Хьоффе, М.Уолцер, А.А.Гусейнов, вітчизняні: В.А.Малахов, С.Кримський).

Латинський термін «tolerantia» означав пасивне терпіння, добровільне перенесення страждань, асоціювався з такими поняттями, як «біль», «зло» і т.п. В ХVІ ст. до цього додалися і інші значення «дозвіл», «стриманість». Історично, толерантність, в першу чергу, стосувалася віротерпимості і була пов’язана з конфесійним розколом. Протягом ХVI-XVII століття поняття «толерантність» набуває правового значення. Першим правовим документом, що стосувався віротерпимості був Нантський едикт (фр. Édit de Nantes), прийнятий Генріхом IV 13 квітня 1598 року. Едикт був вистражданий жорстоким релігійними війнами і став результатом тридцятилітнього періоду Релігійних війн у Франції. Едикт встановлював рівноправність (хоча часткову) між католиками та протестантами. Жоден едикт ХVІ ст. у Західній Європі не гарантував такої терпимості. Першою ж статтею заборонялося взагалі згадувати те, що відбулося «з одного та з іншого боку». Що правда Нантський едикт був відмінений Людовиком ХІV у 1685 році.

Пізніше межі поняття «толерантність» розширилися і воно перестало вживатися лише щодо віротерпимості і стосується взагалі тих, хто думає по іншому. Толерантність регулює не лише правові, політичні та міжрелігійні стосунки. Вона є нормою міжособистісних стосунків та особистою чеснотою. Як зазначає А.А.Гусейнов, толерантність є «терпиме ставлення індивіда до відмінностей, які ним самим оцінюються негативно». При цьому, він наголошує, що предметом толерантності є не просто відмінності між людьми, а глибинні відмінності людей, що стосуються їх світоглядних принципів, вірувань, переконань.

Нетолерантність є наслідком того, що людина вважає свої погляди та переконання істинними та єдино можливими. Будь-хто, хто не підтримує наших поглядів, перетворюється на ворога: «хто не з нами – той проти нас». Така людина усвідомлює себе носієм та власником істинності, відмовляючи в цьому іншим. Вона не помічає власної недосконалості та не передбачає можливості своєї помилки. Тільки людина, яка бачить свої помилки може визнавати право інших на помилку. Про це гарно сказав С. Кримський: «…коли, прокидаючись уночі з думкою про те, яка ти погана людина, ти шукаєш виправдання для себе і не знаходячи його, знаходиш для інших!» [3] Толерантна людина усвідомлює свою недосконалість та обмеженість як людської істоти.

Толерантність стверджує цінність свободи та рівноправності людей. Кожен має рівне право на настільки широкі межі свободи, яка б не заважала такій самій свободі інших. О.Хьоффе зазначає, що активна толерантність «заснована на свободі та гідності кожної людини, ця толерантність об’єднує здатність на власну інакшість з визнанням інших у якості рівноправних» [5; 141]

Толерантність заснована на цінності плюралізму культур та індивідуальностей. Згідно «Декларації принципів толерантності» прийнятій ЮНЕСКО 16 листопада 1995 року наголошується, що «толерантність означає повагу, прийняття та правильне розуміння багатої різноманітності культур нашого світу, наших форм самовираження та способів вияву людської індивідуальності» [2]. У декларації наголошується на ідеї, що «терпимість – це гармонія у багатоманітності» [2]. Принцип толерантності дозволяє чути інші думки та інших людей, а далеко не завжди найкращі ідеї пропонує той, хто робить це «найголосніше». Толерантність дозволяє бачити світ та людину у всій різнобарвності та багатоманітності. Світ толерантності не поділяється на біле і чорне, в ньому є місце для усіх кольорів та відтінків.

Страх відмінності та переконання у власній єдиноістинності безумовно стають значною перешкодою для спілкування. Для того щоб спілкуватися з іншою людиною необхідно приборкати своє вороже ставлення до неї, прислухатися до неї такої, якою вона є. Для того, щоб почути іншу людину потрібно бути готовим з повагою вислухати будь-яку точку зору, поважати людину як таку, навіть якщо вона інша. Толерантна, конструктивно налаштована людина має бути готовою відмовитися від своїх поглядів, якщо для цього будуть представлені достатні раціональні аргументи.

Як писав Д.Дідро енергія та розум величезної кількості людей могли б бути застосовані значно ефективніше, якби вони спрямували їх не на переслідування та полеміку, а на вирішення інших важливих для людства проблем. Можна додати, що цей пошук важливих рішень був би результативніший, якби вони при цьому чули один-одного.

В той же час, толерантність піддавалася і піддається критиці. Суттєвим є питання меж толерантності. Чи має бути суспільство терпимим, наприклад, до нетерпимості? Наприклад, Ж.П. Сартр зазначав, що «антисемітизм не відноситься до розряду ідей, що підпадають під захист прав на свободу думок» [6]. Дійсно, якщо толерантність – безмежна, то ми маємо бути толерантними і до нетолерантності? Як тоді бути з частиною людей, які потенційно можуть стати «переслідуваними» через свою національність, вірування, чи політичні погляди? Така абсолютна толерантність несе в собі небезпеку для потенційних жертв нетолерантності та для суспільства загалом.

Повага та толерантність є необхідними для спілкування, але не достатніми, оскільки спілкування також передбачає активну зацікавленість та вникання у турботи та проблеми іншого.

А. Шопенгауер виділяє три типи мотивів: 1) егоїзм, який прагне власного блага; 2) злоба, яка прагне чужого горя та 3) співчуття, яке бажає чужого блага. Співчуття заставляє відчувати тіж самі, або схожі почуття та емоції, які відчуває інша людина. При цьому створюється враження спільного почуття. Співчуття поєднує людей, зменшує відстань між ними, робить благо та зло іншого безпосередньо близьким моєму серцю. При цьому співчуття має поєднуватися із свободою та гідністю людини, інакше воно може призвести до негативних результатів. Різні релігії, такі як буддизм, іслам, іудаїзм, християнство та інші, закликають до співчуття та милосердя.

Принцип милосердя, співчутливого, доброзичливого та розуміючого ставлення до людей, виявляється у готовності прийти на допомогу, тому хто її потребує, чи пробачити когось. На думку Марка Аврелія "природа Цілого влаштувала розумні істоти одне для одного, і тому вони мають допомагати одне одному відповідно до своєї гідності, а ніяким чином не шкодити".

У своєму романі "Ідіот" Ф.М. Достоєвський описує історію про хвору дівчину Марі, яка до того ж вчинила вчинок, який суперечив нормам моральності і місцева громада фактично виключила її з своїх членів: їй не давали роботу, не подавали милостиню, діти ображали її та дражнили і, навіть, рідна мати не розмовляла з нею. Пастух, який пригощав Марі залишками свого обіду (хлібом та сиром) вважав це "за велику милість з свого боку" [44; с.81]. Натомість, князь Мишкін, один з головних героїв роману, із співчуттям підтримав Марі, нехай і таку, яка в якийсь момент відійшла від норм моралі, справді допоміг їй, та дав змогу, хоча б померти щасливою. Автор роману в цю історію вкладає ідею, що іноді звичайна людська підтримка та доброзичливе ставлення може бути для людини важливішою навіть за шматок хліба.

Дата добавления: 2014-01-11