Рівень злочинності - це абсолютна кількість вчинених злочинів, скоєних на певній території за певний проміжок часу, а також злочинців. Ці показники визначаютьстан злочинності

Вступ

ПЛАН

Одеса – 2011

1. Поняття злочинності та її види.

2. Основні показники злочинності.

3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють її існування.

Злочинність є основною частиною предмета кримінології, її центральною проблемою, навколо якої об’єднуються всі інші складові кримінології. Визначення поняття злочинності в різних підручниках дається не однаково. Ми наводимо шість визначень, які містяться у підручниках з кримінології. Перший підручник вийшов в СРСР у 1966 році з не дуже вдалим наведенням поняття злочинності, а саме як соціально та історично обумовленого явища. В підручнику 1968 року дано більш прийнятне визначення, де вказувалося, що злочинність є не лише соціальним та історично обумовленим явищем, але й названі причини її виникнення. В 1976 році вийшов третій підручник, який у поняття злочинності вводить таку ознаку, як сукупність діянь, визнаних суспільно небезпечними і кримінально караних. У четвертому підручнику (1979 рік) подане більш загальне визначення - історично-перехідне і мінливе соціально-правове явище суспільства, що становить сукупність усіх скоєних у державі (регіоні) за відповідний відтинок часу злочинів. Підручник 1988 року повторив цю дефініцію. Має право на існування й інші визначення щодо поняття злочинності.

Переходячи до основних характеристик злочинності, треба зазначити, що в кримінології ще нема єдності поглядів у цьому питанні, не все ясно і з термінологією та її змістовим наповненням. З нашого погляду, доцільно говорити про чотири елементи злочинності: стан, рівень, структура та динаміка.

Не меншої уваги потребує і територіальні розбіжності в злочинності (географія злочинності) та латентна злочинність.

Всі ці та інші питання докладніше буде розглянуто на лекції.

1. Поняття злочинності та її види

Злочинність - одна з найгостріших проблем суспільства. Згідно з результатами опитувань громадської думки, проведених в останні десятиліття, люди багатьох країн ставлять її за значимістю на друге-третє місце після проблем економічного характеру.

Багато мислителів приділяли увагу цій проблемі. Перші думки з цього приводу можна знайти вже у Аристотеля і Платона, які висловлювались щодо злочинності, розглядаючи філософські проблеми суспільного устрою, етики людської поведінки. З початком формування суспільства сучасного типу увага до проблеми злочинності значно зросла. У XVIII ст. до неї зверталися Ч. Беккаріа, Д. Дідро, Вольтер, К. Гельвецій, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Бентам, Дж. Локк та інші видатні вчені. Вони вбачали причини злочинності в соціальній не влаштованості суспільства та поганому вихованні громадян, пропонували правителям перейти від жорстоких покарань за вчинення злочинів до їх попередження.

Багато уваги злочинності приділили соціалісти-утопісти Т. Мор, А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен та ін. Вони стверджували, що злочинність породжується самою природою суспільства, заснованого на приватній власності, експлуатації та гнобленні людей. Через це вони вважали боротьбу із злочинністю шляхом застосування до злочинців кримінальних покарань неефективною. Подолати злочинність, на їхню думку, можна лише шляхом повної перебудови суспільства на соціалістичних засадах.

Сучасний погляд на це явище почав формуватися у XIX ст. із запровадженням регулярних статистичних спостережень злочинності. Перші кримінальні статистичні звіти були складені у Франції у 1826 р. і з того часу почали друкуватися. Дослідження, основані на аналізі статистичних звітів, були започатковані бельгійцем Дюкпетью, французом Гері і видатним бельгійським математиком і астрономом А. Кетле. В результаті цих досліджень, передусім праць А. Кетле, було встановлено дивовижну незмінність даних щодо злочинності, яка спостерігалася з року в рік. Це дало можливість глибше усвідомити сутність злочинності як соціального явища, виявити її закономірності. “Суспільство несе у собі зародки усіх злочинів, що мають бути вчинені, тому що в ньому наявні умови, які сприяють їхньому розвиткові; воно, так би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь-який соціальний стан передбачає відповідно певну кількість та певний порядок проступків, які є необхідним наслідком його організації”.

Розвиткові досліджень злочинності сприяли також значне зростання її рівня в 2-й половині XIX ст. майже в усіх країнах Європи, а також виникнення наприкінці XIX ст. соціології, кримінології та поширення конкретних емпіричних досліджень. Саме в цей період народилась теорія, яка суперечила поглядам на соціальну природу злочинності. Йдеться про теорію відомого італійського психіатра Ч. Ломброзо. В результаті проведених обстежень злочинців він дійшов висновку, що злочинність - природне явище, яке має значною мірою біологічне походження. Він стверджував, що більше третини всіх злочинців мають специфічні антропологічні, фізіологічні та психологічні ознаки, що зумовлюють їхню злочинну поведінку і роблять їх природженими злочинцями. У подальших працях Ч. Ломброзо визнав значення цілої низки інших факторів злочинності, розглядаючи біологічні як один із них. Теорія Ч. Ломброзо не дістала підтвердження у подальших наукових дослідженнях, але привернула ще більшу увагу суспільства до проблеми злочинності і стала основою біологічного напряму в кримінології.

В рамках цього напряму розроблялися ідеї злочинності як вияву неусвідомлених інстинктів та прагнень особи (З. Фрейд), успадкованої схильності до злочинів (О. Кінберг, Ж. Пінатель, Е. Гейєр та ін.), ендокринної схильності до злочинів (Ді-Туліо, Р. Фунес), конституціональної схильності до злочинів (Е. Кречмер) тощо. Ці погляди, певним чином трансформовані, знайшли прибічників і в радянській кримінології (І.С. Ной).

У той же час дістав подальшого розвитку погляд на злочинність як на соціальне явище. Французький соціолог Е. Дюркгейм розробив основні положення соціологічного підходу до злочинності. Він, зокрема, зазначав: “Злочин спостерігається не тільки у більшості суспільств того чи іншого виду, але в усіх суспільствах усіх типів”. Е. Дюркгейм вважав, що “злочинець зовсім не є істотою, відокремленою від суспільства, на зразок паразитуючого елемента, не є чужим та таким, що не піддається асиміляції, тілом в середині суспільства; це регулярно діючий фактор суспільного життя”. Відповідно він підкреслював, що “існування злочинності саме по собі нормально, але лише тоді, коли воно досягає, а не перевищує певного для кожного соціального типу рівня”. Ці ідеї були розвинені у працях таких вчених, як Р. Мертон, Г. Тард, Е. Сатерленд, Ф. Ліст, С. Берт, К. Шоу, П. Соліс, А. Коен, Д. Кресі, Р. Редфілд, Р. Куіні, Д. Гіббонс та ін.

Зазначимо, що серед кримінологів Західної Європи та США була і лишається досить поширеною традиція взагалі не вживати загальне поняття злочинності, а обмежуватися її робочим визначенням. Основна увага приділяється способам виміру та оцінки злочинності, встановленню зв’язку з іншими соціальними явищами, окремими видами злочинної поведінки.

В радянській кримінології після її відродження визначенню злочинності спочатку не приділялося багато уваги. В першому підручнику з кримінології цьому питанню був присвячений невеличкий параграф. У ньому зазначалося, що “злочинність містить у собі всю сукупність конкретних злочинів, вчинених у певний період часу в даному суспільстві, але не є простою сумою цих злочинів”. Далі розглядалися стан, структура та динаміка злочинності. Особливо підкреслювалось, що злочинність є явищем соціальним.

Найбільш серйозною працею в 60-х роках про злочини і злочинність була монографія Н.Ф. Кузнецової “Преступление и преступность”. “Злочинність - це відносно масове, історично мінливе соціальне, що має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, які вчиняються у певній державі у певний період часу” - зазначала Н.Ф. Кузнецова. Основні положення цієї праці дістали загальне визнання і відтворювалися у багатьох підручниках з кримінології. Майже в усіх виданих в останні десятиліття працях підкреслювалася соціальна природа злочинності, її історичність і класова обумовленість, розкривалися кількісні і якісні характеристики цього явища, співвідношення злочину і злочинності.

Ряд авторів аналізували злочинність у ширшому контексті, як вид поведінки, що відхиляється від встановлених суспільством соціальних норм. У деяких працях пропонувалося розглядати злочинність як своєрідну систему. Для досліджень злочинності радянського періоду були характерні певні методологічні недоліки, які стримували розвиток наукових поглядів на цю проблему. Це, по-перше, ідеологічна забарвленість питання про злочинність, яка й досі не зникла повною мірою і продовжує обмежувати науковий пошук, знижує ступінь об’єктивності дослідження. По-друге, мало місце переважання юридичного підходу до розгляду злочинності при недостатньому застосуванні історичного, соціологічного, економічного та соціально-психологічного методів аналізу. По-третє, для значної кількості праць характерним є загальнотеоретичний, умоглядний погляд на злочинність, явно недостатнє використання даних статистичного аналізу, результатів кримінологічних досліджень реального стану злочинності та окремих видів злочинів.

Узагальнення та певне переосмислення наукових поглядів на злочинність дає підстави для виділення таких її істотних ознак. Почнемо з питань найбільш загального характеру, які стосуються філософських, соціологічних та психологічних засад людської поведінки. Життя кожної людини складається з величезної кількості актів поведінки. Вони дуже різноманітні за характером діяння, його мотивами, метою, наслідками. Різноманітність актів поведінки характерна для будь-якого суспільства незалежно від ступеня його розвитку. Разом з тим, об’єктивно необхідною основою існування суспільства є стандартизація людської поведінки, встановлення соціальних норм, що обмежують її різноманітність шляхом визначення видів поведінки, які є корисними для суспільства, схвалюються більшістю його членів і підтримуються ними, а також тих, які пов’язані із заподіянням шкоди членам суспільства, засуджуються ним і тягнуть за собою застосування покарання щодо осіб, які їх вчинили. Дуже важливо підкреслити, що цей процес є природно-історичною формою створення та розвитку суспільства. Ті спільноти, в яких така стандартизація людської поведінки не відбулася або набували поширення види поведінки, що мали соціальне небезпечний характер, були нежиттєздатними і припиняли існування.

Але в жодному суспільстві, як свідчить історія, ніколи не вдавалося досягти повної стандартизації людських вчинків і виключити вчинення антисуспільних діянь. У соціології подібна поведінка називається такою, що відхиляється від встановлених соціальних норм. Це найбільш загальне формулювання, яке включає різні види соціальних відхилень - аморальні вчинки, порушення правил співжиття у побуті, правопорушення і, нарешті, злочини. Таким чином, злочин є актом поведінки людини, яка порушує встановлені в суспільстві соціальні норми. Такі діяння, взяті в сукупності, шкодять суспільним відносинам, що склалися, руйнують єдність суспільства. Отже, злочинність є крайнім, найбільш небезпечним видом соціального відхилення. Це її основна ознака.

Треба погодитись з Е. Дюркгеймом, який стверджував, що “оскільки не може бути суспільства, в якому індивіди більш-менш не відрізнялися б від колективного типу, то деякі з цих відзнак обов’язково матимуть злочинний характер”. Цей висновок підтверджується результатами багатьох етнографічних та історичних досліджень, згідно з якими антисуспільні дії, пов’язані із заподіянням значної шкоди членам суспільства, мали місце на найперших стадіях його розвитку і винні несли за це певні покарання. Так, спільноти того періоду були дуже не розвинені, низьким був рівень соціальної регуляції, з соціальних норм не виділялися кримінальні, але головні ознаки злочинності вже мали місце. Це дає підстави стверджувати, що злочинність не є породженням саме класового суспільства. Вона існувала, нехай і в нерозвинених, примітивних формах, ще до утворення класів. Інша справа, що саме в класовому суспільстві це явище значно поширилося.

На користь цього висновку свідчить і досвід існування соціалістичних країн у XX ст. У цих країнах були знищені так звані експлуататорські класи і антагоністичні класові суперечності, які, як вважалося, є основною причиною злочинності. На жаль, це не привело до зникнення злочинності, хоч її рівень внаслідок встановлення жорсткого тотального контролю за суспільним життям істотно зменшився. Через аналогічні причини низький рівень злочинності спостерігається зараз у ряді мусульманських країн. Але злочинність існує і там.

У радянській кримінології було загальним прагнення у самому визначенні злочинності підкреслити його класовість і тим більше - відмежуватися від немарксистських поглядів. Звичайно, класові, як, до речі, і всі інші суперечності, впливають на злочинність, характер конкретних видів злочинів, але вульгарне використання їх як риси, що відрізняє наше розуміння злочинності від інших, нічого корисного науці не принесло. Поглиблене вивчення злочинності показує, що основні закономірності її існування, як і детермінанти злочинності, однакові для всіх соціальних систем.

Наведене дає підстави стверджувати, що злочинність являє собою передусім вчинення частиною членів суспільства діянь, які спричиняють шкоду суспільству. При чому ці діяння є найбільш небезпечними серед усіх видів людської поведінки. Є всі підстави характеризувати злочинність як соціальне явище, властиве будь-якому суспільству. Це випливає з походження злочинності, її чинників, сутності та наслідків. Наголошення на цьому не здається нам зайвим, оскільки в кримінології існував та й зараз існує досить потужний біологічний напрям, у рамках якого не раз висловлювалася ідея про біологічне походження злочинності. Дослідження представників цього напряму, самі по собі досить цікаві й корисні, досі не дали підстав для такого висновку.

Злочинність за своєю суттю - явище негативне, що заподіює шкоду як суспільству в цілому, так і конкретним його членам. У той же час деякі мислителі ставили під сумнів таке розуміння. Проте біди, що їх несе людям злочинність, навряд чи дають змогу говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.

Чи є злочинність вічною? Це питання має здебільшого умоглядний характер. У радянській кримінології відстоювалась ідея про те, що злочинність є явищем в історичному плані тимчасовим, яке має зникнути в комуністичному суспільстві. Згодом ряд кримінологів відмовилися від цього погляду.

Ми вважаємо, що застосування такої невизначеної категорії, як “вічність”, у даному контексті є ненауковим. Можна лише стверджувати, що злочинність існувала й існує в усіх країнах і типах суспільства, а також те, що вона існуватиме в найближчу історичну епоху.

Злочинність є відносно масовим явищем. Це означає, що абсолютна більшість актів поведінки в суспільстві є соціально-позитивними або соціально-нейтральними. Соціальні відхилення як позитивного (героїчні вчинки, випадки самопожертви), так і негативного характеру, в тому числі злочини, становлять дуже невеликий відсоток актів людської поведінки. Проте вони є досить поширеними й істотно впливають на життя суспільства. Визначити й обґрунтувати якісь кількісні параметри злочинності, які є “нормальними” для суспільства, наука на сьогодні не може. Рівень злочинності є дуже різним, він залежить від низки економічних, соціальних, політико-правових, культурно-історичних та соціально-психологічних факторів, що діють у кожній країні. Так, згідно з даними Інтерполу, коефіцієнт злочинності у розрахунку на 100 тис. населення в 1997 р. був найвищим у Фінляндії (14027) та Швеції (13521), які за загальним визнанням є країнами з високим рівнем життя.

Важливою ознакою злочинності є її правовий характер. Це означає, що до злочинів належать тільки суспільне небезпечні діяння, які прямо передбачені кримінальним законом і вчинення яких тягне за собою встановлене цим законом покарання. Підкреслимо, що ця ознака дає можливість відокремити злочини від менш небезпечних правопорушень, а також реально існуючих діянь, які об’єктивно є суспільне небезпечними, але не визнаються такими кримінальним законом, тобто є некриміналізованими. Криміналізація чи декриміналізація у праві є єдиним легальним засобом зміни кола діянь, що є злочинними.

Злочинність має історично мінливий характер. Протягом усього розвитку суспільства коло злочинів істотно змінювалося. З ускладненням суспільних відносин збільшувалася і загальна кількість видів злочинів, ряд діянь були декриміналізовані, а то й взагалі перестали траплятися, виникли нові різновиди злочинних посягань. Мінливість властива багатьом соціальним явищам, але в даному разі вказівка на цю ознаку не є зайвою. Справа у тому, що злочинність є дуже чутливою щодо змін у житті суспільства і звичайно відображає їх.

До цього часу ми розглядали злочинність як сукупність усіх злочинів, вчинених у певному суспільстві. Багато авторів вживають більш конкретне формулювання - сукупність злочинів, вчинених на певній території (країні, області, районі тощо) в певний проміжок часу. Це дає змогу охарактеризувати її кількісні параметри. Слід зазначити, що злочинність є статистичною сукупністю актів анти суспільної, протиправної поведінки, непогоджених і прямо не пов’язаних між собою.

З цього положення випливають два питання, які часто обговорювалися в літературі. Йдеться про співвідношення конкретного злочину та злочинності, а також сукупності конкретних злочинів та злочинності. Співвідношення злочинності і конкретних злочинів звичайно розглядається як співвідношення цілого і частини, загального й одиничного. Тільки реальне існування конкретних злочинів, їх повторюваність дали можливість сформулювати поняття злочинності. Злочинність не виявляється іншим чином ніж через процес постійного вчинення конкретних злочинів, які, взяті в часових і територіальних межах, створюють певну сукупність.

Між тим, популярною є думка про те, що злочинність не зводиться до сукупності злочинів. Стверджується, що вона виявляє себе як у конкретних злочинах, так і в особах, які їх вчиняють, або включає всю сукупність вчинених злочинів і суспільне небезпечних наслідків. Такі тлумачення по суті порушують логіку побудови визначення, оскільки включають до нього явища, які перебувають за його рамками. Насправді, необхідним елементом кожного конкретного злочину є особа, яка його вчинила, і це є беззаперечним. Можна сказати, що є коло осіб, які вже вчиняли злочини або мають схильність до злочинної поведінки, але ці явища не охоплюються поняттям злочинності і є самостійними кримінологічними категоріями. Що стосується наслідків, то безпосередні наслідки злочинів прямо зазначені у кримінальному законі і входять до поняття злочину, а взяті у сукупності - до поняття злочинності. Щодо більш віддалених наслідків конкретних злочинів та злочинності в цілому, то вони також є самостійним явищем, яке виходить за межі злочинності і може розглядатися як соціальні наслідки злочинності.

Наприкінці 70 - 80-х років у кримінології поширився погляд, відповідно до якого злочинність має системно-структурний характер, є певною системою. Проте й дотепер цей погляд не є загальновизнаним. Спроби обґрунтувати злочинність як специфічне системно-структурне утворення робили різні кримінологи.

Одні автори вважали, що за системного підходу до дослідження цього явища має йтися про взаємозв’язок, взаємозумовленість злочинності та її причин, на думку інших - про взаємозв’язок злочинів та осіб, які їх вчиняють. Дехто вказував на взаємозв’язок різних під структур (елементів) злочинності. Зокрема, С.Є. Віцин зазначав, що для цього явища характерний комплекс взаємозалежних елементів, якими визнаються й окремі злочини, й види злочинності. Стосовно останньої вони виступають як підсистеми.

Ці погляди розвивалися у рамках популярних у той час методологічних течій - системного підходу та загальної теорії систем. Нам здається, що ідея про системний характер злочинності є сумнівною.

По-перше, взаємозв’язок, який існує між її видами, окремими злочинами не має самостійного характеру, а є лише відбитком тих закономірностей функціонування суспільства, що обумовлюють існування злочинності. Самі автори цих тверджень визнають, що конкретні злочини не пов’язані між собою. Те саме можна сказати про певні види злочинів. Те, що існує професійна та організована злочинність, злочинне середовище, що утворюється на основі зв’язків між особами, які відбували покарання у місцях позбавлення волі, не дає достатніх підстав говорити про злочинність як про систему.

По-друге, прихильники цієї ідеї надзвичайно широко трактують саме поняття “система”, відповідно до якого майже будь-яка сукупність одночасно існуючих, будь-чим пов’язаних явищ може розглядатися як система.

Розуміючи умовність і неповноту, властиву всякому визначенню, можна констатувати, що найбільш обґрунтованим і поширеним тепер є визначення злочинності як негативного соціального, історично мінливого правового явища, що полягає у вчиненні частиною членів суспільства вчинків, які заподіюють шкоду іншим членам суспільства або суспільству в цілому, відповідальність за які передбачена кримінально-правовими нормами.

Злочинність є вкрай неоднорідним явищем. Діяння, які вона об’єднує, є схожими тільки за двома загальними ознаками: всі вони становлять небезпеку для суспільства і відповідальність за їх вчинення передбачена кримінальним законом. У всьому іншому вони дуже різноманітні й істотно різняться між собою. Це зумовлює необхідність виокремлення різних видів злочинності. Критерії цього виділення можуть бути різними і відповідно існують різні класифікації злочинів. Але всі вони мають значення для кримінологічної характеристики злочинності.

За кількістю вчинених злочинів розрізняють первинну (сукупність злочинів, вчинених уперше) і рецидивну (сукупність повторних злочинів) злочинність. Як особливий її різновид останнім часом виділяється професійна злочинність (сукупність злочинів, що вчиняються постійно і є для злочинця основним джерелом існування).

За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок. За віком - злочинність дорослих і неповнолітніх. Також можна розрізняти злочинність молоді та осіб інших вікових груп.

За характером діяння звичайно виділяють корисливу, насильницьку і корисливо-насильницьку злочинність. За іншими критеріями розрізняють сімейно-побутову, вуличну, економічну, або господарську злочинність, наркозлочинність, посадову та необережну злочинність. Можна виділити двадцять видів злочинності за главами Особливої частини Кримінального кодексу України.

Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення багатьох проблем, а по-друге, це важливо для вирішення практичних завдань боротьби зі злочинністю загалом та окремими її видами.

2. Основні показники злочинності

Злочинність як соціальне явище має низку ознак, яких немає у злочині як індивідуальному акті поведінки. Ці ознаки відображаються рядом показників. Найчастіше у науковій та практичній діяльності використовують такі показники злочинності, як її рівень, інтенсивність, динаміка, структура, географія.

На ці показники можуть впливати зміни у законодавстві або у практиці його застосування. Прийняття нового законодавчого акта, криміналізуючого або декриміналізуючого діяння, тягне за собою збільшення чи зменшення кількості злочинів.

Щоб отримати дані, придатні для коректного порівняння у просторі та часі, використовують такий показник інтенсивності злочинності, як коефіцієнт злочинності. Коефіцієнт злочинності - відносний статистичний показник, який характеризує інтенсивність злочинності на певній території (країна, область тощо) і виражається в кількості злочинів, що припадає на кожну 1 тис. (10 або 100 тис.) чол. населення даної території. Коефіцієнт злочинності обчислюють за формулою:

_{К. з. =} ^{З • 1000}

^Н

де З - кількість злочинів, зареєстрованих на певній території за певний період часу, Н - кількість населення, яке проживало на даній території в певний період часу. Коефіцієнт злочинності можна обчислювати на все населення або на населення, яке досягло віку кримінальної відповідальності. В першому випадку коефіцієнт злочинності відображатиме ступінь враженості злочинністю населення даної території, в другому - ступінь його кримінальної активності.

Для чіткішого визначення коефіцієнта злочинності бажано враховувати не все населення, а лише ті вікові групи, представники яких можуть бути притягнуті до відповідальності за злочин відповідно до чинного кримінального законодавства. Часто при обчисленні цього показника не включаються не лише діти, а й частина населення похилого віку, оскільки на частку таких осіб припадає дуже незначна кількість вчинених злочинів.

Використовується також спеціальний коефіцієнт злочинності, який являє собою кількість злочинів певного виду, зареєстрованих на даній території за певний період часу в розрахунку на 1 тис. (10 або 100 тис.) чол. населення у віці 14 років і старше. Таким же чином можна обчислити спеціальний або деталізований коефіцієнт злочинної активності щодо статевих, вікових та інших соціально-демографічних груп населення.

Кількісні показники стану злочинності відіграють істотну роль при її вивченні. Їх використовують:

а) при порівнянні проявів злочинності у різні періоди;

б) для порівняння проявів одного структурного виду злочинності з іншим;

в) для порівняння однакових періодів проявів злочинності у різних територіальних одиницях.

Злочинність як явище матеріального світу перебуває у постійному русі і зміні, у безперервній динаміці. Динаміка злочинності -кримінологічна категорія, що означає зміни у стані, структурі, характері, географії злочинності, що відбувалися протягом певного періоду. Основним показником динаміки є темп зростання або зниження кількості зареєстрованих злочинів. Цей показник показує, у скільки разів або на скільки відсотків певна кількість злочинів або злочинців більша або менша за аналогічний показник, узятий за базу порівняння. За базу порівняння може бути взятий показник першого року періоду, за який аналізується злочинність, або показник кожного попереднього року. В першому випадку темп зростання або зниження обчислюється щодо постійної бази і називається базисним, а в другому - щодо змінної бази і називається ланцюговим. Темп зростання або зниження злочинності характеризує інтенсивність зміни її рівня за одиницю часу. Цей показник може бути обчислений за формулою:

_{Т. б. =} ^{Зі • 100 ,}

^Зо

_{Т. л. =} ^{Зі • 1000}

^{Зі - 1}

де Зі - кількість злочинів, вчинених у певному році; Зо - кількість злочинів, вчинених протягом першого року даного ряду динаміки; 3і - 1 - кількість злочинів, вчинених у попередньому році.

Ми розглядали кількісні показники злочинності, але вона, крім того, має і якісну сторону. Якісні показники злочинності - це її структура і характер.

Структура злочинності - це внутрішня властива їй ознака яка розкриває якісно різні групи або види злочинів, з яких вона складається, вчинених за певний проміжок часу і на певній території. Структура виразно говорить про те, що являє собою злочинність у конкретних умовах, яка визначальна якість цього явища. Основним показником структури злочинності є питома вага окремих груп або видів злочинів відносно їх загальної кількості. Питома вага - це відсоткове співвідношення частини злочинності до її загальної величини. Наприклад:

_{П. в. =} ^{Зв • 100 %}

^Зз

де Зв - кількість злочинів певного виду, Зз - загальна кількість зареєстрованих злочинів.

У науковій та практичній діяльності виділяються різні види структури злочинності. Злочинності, як і будь-якому іншому явищу, властива просторово-часова структура. Чинники, що формують злочинність, певним чином “розлиті” у просторі (по регіонах, населених пунктах різного типу) і часі (по годинах доби, днях тижня, порах року). Можна побудувати структуру злочинності виходячи із ступеня суспільної небезпеки злочинів (особливо небезпечні, тяжкі, менш небезпечні, що не становлять великої суспільної небезпеки). Певний інтерес становить структура злочинності за об’єктом злочинних посягань і психічним ставленням винуватця до вчиненого (за главами Кримінального кодексу або - умисні й необережні), за ознаками особи злочинця (чоловіча, жіноча, неповнолітніх, дорослих, первинна і рецидивна, пенітенціарна). Виділяють також злочинність одинаків і групову, майнову і немайнову, у сфері сімейно-побутових відносин, галузях народного господарства (будівництво, торгівля, банківська діяльність, транспорт), організовану і професійну.

Крім рівня, динаміки, структури і характеру злочинності, у кримінології існує поняття географія злочинності, під якою розуміється її поширення по різних регіонах (територіях) держави. Географія злочинності звичайно визначається за допомогою таких показників, як питома вага злочинності регіону у загальній кількості злочинів, вчинених у країні, а також регіональні коефіцієнти злочинності.

Практика показує, що географічна нерівномірність у рівні, динаміці та структурі злочинності пояснюється:

1) соціально-економічними умовами того чи іншого регіону;

2) національним складом і структурою населення;

3) рівнем соціального контролю за поведінкою людей;

4) рівнем культурно-виховної роботи та організації дозвілля населення;

5) станом боротьби зі злочинністю.

Виявлення і врахування територіальної різниці злочинності - ключ до ефективних заходів запобігання злочинам. У цьому випадку стають більш видимими і конкретні чинники злочинів, що має не лише пізнавальне значення, а й є основою для організації ефективної профілактичної діяльності.

Останнім часом дедалі частіше висловлюється думка про те, що поряд із традиційними показниками потрібно використовувати показник обсягу заподіяної шкоди, включаючи витрати держави на боротьбу зі злочинністю. На жаль, методику виміру реальної “ціни злочинності” поки що розроблено недостатньо. Однак такі показники, безумовно, є конче необхідними.

Характеристика основних показників злочинності буде неповною без урахування латентної злочинності, без цього неможливо визначити реальний стан злочинності у суспільстві.

3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють її існування

Під латентною (прихованою) злочинністю у кримінології та правоохоронній практиці розуміють сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені, але не стали відомі органам кримінального судочинства і відповідно не відображаються в офіційній статистиці. В юридичній літературі латентну злочинність часто визначають як “сукупність злочинів, які залишилися невиявленими, не відомими правоохоронним органам”.

Розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну та пограничну. Під природною латентністю розуміється сукупність тих випадків, коли злочин відбувся, але про нього не відомо правоохоронним органам. Штучна латентність має місце тоді, коли факт злочину відомий, але правоохоронні органи з різних причин не ставлять його на облік. Погранична латентність - це коли злочин відбувся, але потерпілий не усвідомлює цього. Наприклад, факт кишенькової крадіжки.

У західній кримінології виділяють такі різновиди латентної злочинності:

1) злочини, що залишаються нікому не відомими;

2) антисуспільні дії, що по суті є злочинними, але не визнаються такими (частина підліткової злочинності);

3) так звана прихована сфера злочинних кар’єр - невиявлені злочини, вчинені рецидивістами, професійними злочинцями.

Проміжну категорію становлять так звані напівприховані злочини, або “сіра злочинність”, тобто злочини, зареєстровані правоохоронними органами, але не розкриті або такі, що розкриті, однак підозрювані звільняються від відповідальності за недостатністю доказів вини.

Важко погодитись, що латентною є лише та злочинність, яка залишається нерозкритою, незареєстрованою, невиявленою. Адже є злочини, які хоч і розкрито, але з якихось причин не зареєстровано. Деякі з них хоч і розкрито, і зареєстровано, але вони не доходять до суду, внаслідок чого залишаються поза сферою кримінологічного аналізу. Точних відомостей про розміри латентної злочинності не існує. Безумовно, вона значна, її стан можна передати формулою:

Л. з. = Нз + Нр.з. + Зв,

де Нз - незареєстровані злочини; Нр.з - нерозкриті злочини;

Зв - злочини, за якими не винесені обвинувавальні вироки (але вони розкриті).

Існує також загальна формула обчислення латентної злочинності:

3. л. = Зф - Звр,

де Зф - злочинність фактична; Звр - злочинність врахована,

а також формула обчислення її рівня:

_{Р =} ^Звр

^Зф

З самого початку запровадження кримінально-правової статистики питання латентної злочинності визнавалось як проблемне. Для визначення латентної злочинності використовується багато термінів, особливо зарубіжними кримінологами (“чорне число”, “темне поле”, “сіре число”, “кавалерійські злочини” і т. ін.). Першим підходом до розв’язання цієї проблеми була теорія “закону постійних співвідношень”, яку відстоював А. Кетле. Він виходив з того, що між офіційно зареєстрованою і латентною злочинністю існує постійне і незмінне співвідношення. Тобто, якщо кількість зареєстрованих злочинів певного виду є значною, то відповідно значною є й кількість латентних злочинів, і навпаки, при незначній кількості зареєстрованих злочинів певного виду незначною є й їх прихована частка. На основі цього закону обстоювався висновок про те, що офіційно зареєстрована злочинність має симптоматичне (тобто таке, що відображає тенденцію зміни рівня офіційної злочинності) і репрезентативне значення для реальної злочинності. Згодом було доведено, що латентна складова злочинності істотно відрізняється з року в рік і злочинами одного виду від іншого. Внаслідок цього теорія А. Кетле була визнана необґрунтованою.

Для встановлення рівня латентної злочинності використовують загальні і спеціальні методи. До загальних належать: виявлення громадської думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка спеціалістів; вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, медичних закладів тощо. Спеціальними методами можна назвати аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх вчинення до розкриття і запровадження санкцій; екстраполяцію; системно-структурний аналіз тощо.

Можна виділити види злочинів, які найчастіше залишаються невиявленими, і навпаки. Низький рівень латентності мають очевидні злочини, внаслідок чого інформація про них швидко поширюється (вбивства, розбої, грабежі). Середній рівень - злочини, вчинення яких не настільки очевидне. Потерпілі не звертаються до правоохоронних органів за захистом порушених прав, але й не приховують факт злочину (незначний збиток, невіра у можливість знайти злочинця і т. ін.). Висока латентність - злочини, вчинення яких здебільшого відомо лише злочинцеві і потерпілому, причому останній часто зацікавлений у приховуванні злочину з різних мотивів (шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Такі злочини, з огляду на їх неочевидність і практично “нульову” активність потерпілого, залишаються невідомими.

Дослідження проблеми латентної злочинності були активізовані після Другої світової війни завдяки зусиллям учених США. Дискусія з приводу цієї проблеми точилася між двома течіями: інституціоналістами і реалістами. Перші виходили з того, що єдиною реальною злочинністю є сукупність офіційно зареєстрованих злочинів, щодо яких органи кримінального судочинства здійснювали заходи офіційного реагування. Реалісти прагнули до встановлення справжніх розмірів злочинності шляхом визначення кількості злочинів, які були реально вчинені, але не зареєстровані офіційною статистикою. Ця дискусія закінчилась перемогою реалістів.

Перше дослідження латентної злочинності було проведене О. Портерфілдом у Форт-Уерті (штат Техас) шляхом опитування групи студентів коледжу і підлітків-правопорушників. Обом групам були задані запитання: чи вчиняли вони коли-небудь якісь делікти. Суть методу полягала в тому, що нормативні назви певних складів злочинів були замінені описами протиправних діянь з використанням побутових понять. Виявилося, що представники обох груп вчиняли одні й ті самі протиправні дії, але студенти робили це рідше. Дослідження-самозвіти були повторені в кінці 50 - на початку 60-х років у країнах Скандинавії. Якщо узагальнити висновки цих досліджень, то вони матимуть такий вигляд:

- протиправна поведінка поширена значно більше, ніж це відображає офіційна статистика, переважна частина латентних злочинів не становить великої суспільної небезпеки (вандалізм, крадіжки з магазинів, заподіяння легких тілесних ушкоджень). Такі злочини вчиняє хоч би раз майже кожний підліток;

- протиправність у поведінці не є особливістю особи злочинця, вона властива всім громадянам, але ступінь її прояву дуже різний. Велика частина підлітків рідко вчиняє дрібні злочини і дуже малий відсоток неповнолітніх часто вчиняють тяжкі злочини;

- офіційна система соціального контролю вживає заходів лише щодо незначної частини неповнолітніх злочинців;

- латентність тяжких злочинів менша, ніж тих, що не становлять великої суспільної небезпеки, оскільки про тяжкі злочини повідомлення до поліції надходять набагато частіше.

До недоліків опитувань жертв злочинів з метою визначення ступеня віктимізації населення належать:

- обмеженість переліку злочинів, описи яких включаються до анкети;

- прагнення частини респондентів забути і не згадувати про неприємні для них події, що веде до викривлення інформації;

- помилки в юридичній оцінці протиправних дій, яких припускається частина опитаних, що призводить до викривлення результатів дослідження.

Нині у зарубіжних країнах дослідження латентної злочинності розглядається як необхідне доповнення офіційної статистики, яке дає можливість отримати точнішу картину криміногенної ситуації у країні. Крім національних досліджень такого роду в США, ФРН та інших країнах, був реалізований також проект міжнародного опитування жертв злочинів (The international Crime-Victim Survey). Це довгостроковий проект, який здійснюється Міжрегіональним інститутом ООН з вивчення злочинності і правосуддя (ІЛМІСКІ). Мета проекту - порівняльний моніторинг криміногенних ситуацій у різних країнах світу, вивчення динаміки злочинності та досвіду людей, які стали жертвами різних видів злочинів. Інститут широко публікує і представляє для міжнародного обговорення результати своїх емпіричних досліджень. Ця установа працює у тісному контакті з правоохоронними органами окремих держав, сприяючи розробці стратегій поліпшення криміногенних ситуацій, попередження злочинів і захисту населення.

До цього часу здійснено три етапи дослідження (1989, 1992 - 1994 та 1996 - 1997). Коло країн, у яких проводиться міжнародне опитування жертв злочинів, постійно розширюється. У 1996 - 1997 роках опитування проводилося у 54 країнах Європи, Америки, Африки, Азії, а також країнах СНД. Україна вперше брала участь у цьому проекті в 1997 р.

Стан латентної злочинності в Україні у даний час можна визнати неблагополучним. Мають місце випадки неподання громадянами заяв про вчинені щодо них злочини, порушення облікової дисципліни співробітниками правоохоронних органів, необґрунтованої відмови у порушенні кримінальних справ. Тому офіційна статистика значною мірою не відображає дійсного стану справ.

Опинившись поза обліком, латентна злочинність залишається поза соціальним контролем і тому є особливо небезпечною. Адже:

а) питання боротьби з латентною злочинністю не враховуються і не плануються;

б) якщо при розкритих злочинах заподіяні збитки певною мірою відшкодовуються, то у разі прихованих цього не робиться;

в) почуття безкарності заохочує осіб, які вчинили злочини, продовжувати свою злочинну діяльність;

г) латентна злочинність, оскільки вона все ж “помічається” оточуючими, руйнує їх моральні бар’єри, що спонукає деяких членів суспільства ставати на злочинний шлях.

Як частина загальної злочинності, латентна злочинність несе в собі всі її ознаки, обумовлені тими самими соціальними чинниками, спричиняє матеріальну і моральну шкоду суспільству. Існують об’єктивні і суб’єктивні фактори латентної злочинності. Об’єктивні належать до дії: середовище, обставини, в яких вчиняються злочини. Наприклад, недоліки у звітності і контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів; відсутність письмових і речових доказів тощо. Суб’єктивними факторами є небезпечність особи, яка вчинила злочин; небажання потерпілого повідомляти про злочин; недоліки у роботі правоохоронних органів тощо.

Латентну злочинність необхідно виявляти, щоб:

а) володіти інформацією про реальний стан злочинності на певній території;

б) визначити дійсну структуру злочинності;

в) мати чітке уявлення про тенденції розвитку злочинності;

г) визначити розмір збитків, заподіяних державі і громадянам;

д) виявляти чинники, які породжують злочинність, і визначати шляхи їх усунення;

е) прогнозувати і планувати боротьбу зі злочинністю з урахуванням рівня її латентності.

Дата добавления: 2014-01-11