Способи набуття права власності

У систематичному визначенні способи набуття власності згідно джерел римського права поділялись на первісні та похідні.

Первісними називаються такі способи набуття власності, коли право набувача не залежить від попереднього права власності на відповідну річ. До них відносяться, перш за все, такі способи, за допомогою яких набувається річ, яка нікому до цього не належала (захват безхазяйної речі, або ж на підставі набувальної давності). Похідні способи набуття права власності засновуються на праві попереднього власника. Перехід власності визнавався тільки між особами, які мали право відчужувати та набувати майно згідно договорів та на підставі відповідних правочинів (наприклад, спадкування за заповітом).

До договірного набуття власності застосовувались три способи: манципація (mancipatio), уступка права (in jure cessio), традиція (лат. traditio - передача).

Манципація (mancipatio), як специфічний римський спосіб набуття власності, зберігся фактично на протязі всього часу існування римської держави і зник тільки за часів імператора Юстиніана. Суть цього способу полягав у тому, що його застосовували тільки римські громадяни, які були наділені правом торгувати (ius commercii) в разі придбання манципних речей. За змістом це була складна процедура, яка полягала в тому, що продавець (venditor) та покупець (emptor) доставляли річ (наприклад, раба) або відповідний символ речі (наприклад, пригорщу землі при продажі земельної ділянки) до місця, де знаходились 5 свідків та вагар (libripens) з терезами та міддю. Покупець урочисто при свідках оголошував: «Цей раб мій», - і передав при цьому продавцю як символ вручення покупної ціни злиток металу (міді), попередньо ударивши ним по терезам. З цього моменту угода вважалась завершеною і право власності на річ переходило до покупця.

Спосіб набуття власності шляхом уступки права (in jure cessiо) являв собою фіктивний судовий процес, який застосовувався для передачі права власності. Цим способом, особа, яка мала право брати участь у римському судовому процесі (позивач), за допомогою претора відсуджувала річ, яка наче б то належала їй. А дійсний власник речі (продавець) або не захищався перед позивачем, або визнавав право власності позивача. Після цього претор констатував право позивача та видавав відповідний акт, який підтверджував волю сторін, спрямовану на передачу речі від відповідача позивачеві.

Традиція (traditio) як спосіб набуття права власності була визнана правом народів (ius gentium), і зберігає своє юридичне значення в сучасних правових системах. На початку традиція застосовувалась до неманципних речей, та до покупців, які не мали римського громадянства. Згодом дія цього способу була поширена на манципні речі, які були предметом відчуження між римськими громадянами. Для передачі права власності за допомогою tradition велике значення мала відповідна юридична підстава (justa causa possessionis), за якою відбувалась передача. Такими підставами були договори купівлі-продажу, дарування, міни або інші дії, наприклад, відмова від власності. Наявності однієї із таких угод було достатньо для переходу права власності. Гола (безпідставна) передача речі не переносила власності.

У Кодексі Юстиніана, традиція повністю витісняє як манципацію, так і уступку правом, перетворившись у єдиний спосіб набуття власності.

До інших способів набуття права власності, які не мали широкого розповсюдження в римській державі і використовувались тільки в особливих ситуаціях відносяться: окупація (лат. occupatio – захват речі), переробка речі (specificatio), з’єднання та змішування речей (accessio), набувальна давність (usucapio).

Під окупацією (occupatio) розумілось привласнення та заволодіння майном з наміром утримувати його у себе. Вона розповсюджувалась на всі безхазяйні речі відповідно до принципу який був зазначений у Законах ХІІ таблиць – безхазяйна річ слідує за першим загарбником. До таких речей відносились речі, які не мали власника (res nullius), речі, від яких власник відмовився (res derelictae – кинуті речі), речі військового противника (res hostiles), що підлягали захвату у стародавні часи розвитку римської держави. Також ті речі, які належали всім (res omnium communes), були головним об’єктом для такого захвату шляхом полювання, риболовства та птахоловства. Тобто, римське право не визнавало за власником земельної ділянки виключного права полювання на ній, що заважало б захвату іншими особами. Виключенням з цього правила був тільки скарб (thesaurus), тобто ті речі, які мали велику цінність. Половина скарбу переходила до особи, яка найшла скарб, а друга половина – власнику земельної ділянки, на якій було знайдено цей скарб.

Переробка (specificatio), як один із способів набуття права власності за часів Юстиніана полягала в тому, що нова річ (nova species) належала власнику матеріалу, із якого вона була зроблена, або ж виконавцю цієї роботи, залежало від того, чи можливо було цей виріб, що виник у результаті переробки, повернути у первісний стан. У тому разі, якщо виконавець роботи був ще і співвласником матеріалу, то виготовлена річ належала йому в будь-якому випадку, але переробник речі (специфікатор) зобов’язаний був відшкодувати власнику вартість переробленого матеріалу.

Злиття (confusio) та змішування (commixtio) речей. Даний спосіб набуття права власності підтверджував, що факт злиття для рідких речовин (олія, вино і тощо) або змішування для твердих речей (зерно, скот, тощо), які належали до цього декільком власникам, припиняв первісне право власності і виникала спільна власність двох і більше суб’єктів на все злите (з’єднане) або змішане майно у частках, пропорційних вартості цих речей. Виключенням з цього правила був тільки випадок змішування чужих монет (nummi). Особа, яка змішувала чужі гроші із своїми, визнавалася виключним власником, також і в тому разі, якщо вона їх украла. При цьому особа зобов’язувалась відшкодувати потерпілому еквівалентну суму грошей.

Набувальна давність (usucapio). Якщо особа, не будучи власником, володіла річчю на протязі певного часу, при наявності відомих умов, то вона набувала право власності. Так, на початку розвитку римської держави набувальна давність застосовувалась тільки до італійських земель і між римськими громадянами. Як засіб набуття права власності вона використовувалась для рухомих речей (ceterae res) – при володінні ними на протязі одного року, а нерухомих речей (земельної ділянки - fundus) – на протязі двох років. При цьому, відповідно до Законів ХІІ таблиць не вимагалось ні законної підстави володіння річчю, ні добросовісності володільця, за виключенням украдених речей. Набуття власності на такі речі було заперечене не тільки Законами ХІІ таблиць, але пізніше і законом Атонія (ІІІ ст. до н.е.). Законом Плавтія (70 р. до н.е.) було заборонено застосовувати набувальну давність стосовно рухомих та нерухомих речей, які були захоплені насильно (vi possessa). Таким чином, на час набуття володіння особа повинна бути «добросовісною», тобто вважатись такою, що ця особа не порушує нічиїх прав.

У післякласичний період розвитку римської держави відбулось злиття usucapio і longi temporis praescriptio (припис давності – аналогічний інституту набувальної давності, який використовувався у провінціях) у єдиний правовий інститут. Така можливість виникла у зв’язку із скасуванням різниці між римськими громадянами (cives) i перегинами (peregrini) та між італійськими і провінціальними землями. Це було відображено у праві Юстиніана, яке і підвело підсумок розвитку цих двох інститутів. У Кодексі Юстиніана передбачались відповідні строки володіння для рухомих та нерухомих речей, а також визначені певні умови для набуття права власності за давністю володіння, а саме: придатність речі (res habilis), законність підстави (titulus), добра совість (fides), володіння (possessio), строк (tempus).

Під придатністю речі (res habilis) розумілось, що відповідна річ була здатна для набуття права власності за давністю володіння. Таким чином, із речей виключались всі ті, які були украдені або насильно утримувались володільцем, або ж які були вилучені із майнового обороту.

Під законністю підстави (titulus) володіння необхідно розуміти такі підстави набуття речі, що вказували на виникнення права власності, незалежно від того, що ці підстави могли бути і дефектними відповідно до деяких причин.

Під доброю совістю (bоnа fides) необхідно розуміти добросовісність володільця, який набуваючи річ не знав про те, що вона на момент передачі не належала відчужувачу.

Під володінням (possessio) розумілось матеріальне утримання і забезпечення речі, яке супроводжувалось наміром зберегти річ за собою. Це також було пов’язане із безперервністю володіння майном.

Під строком (tempus) розумілась тривалість безперервного володіння річчю, яка встановлювалась у 3 роки – для рухомих речей, у 10 років – для нерухомих речей відповідно для осіб, які проживали у одній провінції, і 20 років – для тих, які проживали у різних провінціях. Крім того, Кодекс Юстиніана закріпив так звану екстраординарну набувальну давність тривалістю у 30 років. Сплив цього строку породжував право власності і при відсутності правомірної підстави (iustus titulus), а інколи і відносно недобросовісного володільця.

Також римському праву був відомий інститут правонаступництва у давності володіння (successio possessionis), відповідно до якого спадкоємець мав право об'єднати строк свого володіння річчю з періодом володіння річчю особою, яка була спадкодавцем.

Історично в основі власності лежить володіння будь-яким предметом, захоплення цього предмета. Сама основа приватної власності, володіння - є факт, при цьому непояснювальний факт, а не право. Лише завдяки юридичним визначенням, які суспільство дає фактичному володінню, воно набуває значення правового володіння, приватної власності.

Власність у Стародавньому Римі могла належати тільки римському народу, а згодом - окремим римським громадянам. Звідси і назва власності -dominium ex jure Quiritum - квіритська власність. Ця власність базувалася на нормах цивільного права (jus civile) і характеризувалась обов'язковим поєднанням у ній таких специфічних ознак: а) її суб'єктами могли бути тільки римські громадяни (винятком з цього правиЛа були лише латини, наділені jus commercii, тобто ті, які визнавали себе повноправними особами в галузі майнових відносин; б) її матеріальним об'єктом були речі, які підлягали складній процедурі передачі - манципації.

Слід зазначити, що квіритська власність мала замкнутий характер, і поки Римська держава була невеликою, вона відповідала її внутрішнім потребам. Але з перетворенням Римської держави у світову квіритська власність стала гальмом розвитку цивільного обороту. Усе це зумовило пом'якшення формалізму квіритської власності і виникнення більш гнучких форм власності.

Преторська (бонітарна власність). Як відомо, цивільне право для передачі права квіритської власності на res mancipi вимагало формальних актів mancipatio і injure cesio. Одндк на практиці дуже часто, особливо з розвитком ремесла і торгівлі, зокрема міжнародної, відчуження res mancipi відбувалося без будь-яких формальностей. За старим цивільним правом, право власності в такому випадку не переходило до покупця. Продавець залишався квіритсь-ким власником, а покупець ставав тільки володільцем речі. Якщо продавець був недобросовісним, то ніщо не перешкоджало йому повернути собі продану річ на тій підставі, що манципації не було і покупець не став квіритським власником. Звичайно, такий набувач міг захищати своє володіння за допомогою володарських інтердиктів і не тільки проти посторонніх осіб, але й проти самого квіритського власника. Але посесорний захист не був остаточним, продавець міг пред'явити петиторний позов (rei vindicatio) і тоді набувач повинен був повернути йому річ.

Така несправедливість привернула до себе увагу претора - недобросовісні люди могли використати це як засіб наживи - продавши річ і одержавши гроші, можна було вимагати річ назад, тим більше, що з розвитком обороту самі формальності старого цивільного права втрачали свій смисл і гальмували розвиток ділових відносин. З огляду на це, для того щоб запобігти такій недобросовісності з боку продавців, претор почав давати набувачам exceptio doli (заперечення з обману) і тим самим захищати їх від нападів відчужувачів. В ексцепції претор указував на те, що річ підлягає поверненню лише в тому випадку, коли вона не була продана і передана відповідачеві на підставі вільного волевиявлення сторін і оплачена грошовою сумою, про яку сторони домови­лися під час укладення договору, хоч і не додержуючись формальностей манципації, претор в ексцепції акцентував увагу на тому, що дія позивача, який пред'явив свою віндикацію, була несправедливою, і відмовляв йому у вимозі. Так претор захищав покупця речі від віндикаційного позову квіритського власника.

Однак становище такого набувача залишалося ненадійним. Він міг втратити річ всупереч своєї волі (приміром, ним куплена тварина втекла назад у двір продавця), а захистити свої інтереси шляхом володарського інтердикту було важко, а іноді й неможливо. Власного позову він пред'явити не міг, бо згідно з цивільним правом, власником залишався продавець речі. А інтердиктом (зокрема, інтердиктом utriibi) захищався той, хто протягом останнього року володів річчю більшу частину часу. Якщо куплена кимось тварина на другий день втікала до продавця, то покупець не міг одержати її за допомогою цього єдиного для рухомих речей інтердикту. Проте було очевидно, що раз претор визнав справедливим захищати покупця від віндикаційного позову продавця, то необхідно продовжити цей захист, даючи покупцеві не тільки ексцепію, але й якийсь позов для одержання набутої ним речі як від продавця, так і від сторонніх осіб.

І тут претори прийшли на допомогу покупцеві. Зокрема, в останньому столітті республіки якимось претором Публіцієм (ні ім'я претора, ні час реформи точно невідомі) був виданий едикт, який мав назву edictum Publicianum і який встановив відповідний до цього позов. Позов, який давався на підставі цього едикту, носить назву публіціанського. Формула цього позову, описана Гаєм. У ній претор пропонував судді задовольнити позов, допустивши фікцію, що позивач нібито володів установлений термін давності володіння і став квіритським власником цієї речі. Отже, цей позов був одним з прикладів actio ficticia. Ним захищалися тільки такі володільці, які мали усі підстави набути власність за давністю, а захист його є ніби випередженням цієї можливої у майбутньому власності.

Якщо ж річ якимось чином повернулася до квіритського власника і покупцеві доводилося пред'являти свій actio publiciana до нього, то власник виставляв проти позову посилання на своє квіритське право (exceptio just dominii). Однак претор позбавляв сили і заперечений, кидаючи позивачеві репліку, що "річ продана і передана". У результаті виявилося, що особа, яка придбала річ хоч і без дотримання формальностей mancipatio, діставала всебічний захист як тоді, коли поставала як позивач, так і тоді, коли вона була відповідачем. При цьому право продавця не скасовувалося, однак воно ставало "голим" - не забезпеченим захистом.

Ким же став набувач речі, вигравши процес? Володільцем? Але ж ним можна стати через купівлю речі. Та й ніхто не може перешкодити набувачу речі вільно розпоряджатися нею. Отже, він став власником? Це, безперечно, так, але не цивільним, не квіритським, а преторським, або бонітарним, власником, оскільки річ міцно закріплювалася в його майні, in bonis. Звідси пішла назва -бонітарна. або преторська власність. Однак це не означає, як вже зазначалося, що набувач залишався вічно бонітарним власником. Із спливом набувної давності бонітарна власність набувала титулу власності квіритської, цивільної.

Власність перегринів. Перегрини не володіли jus commercii, а тому не мог' ли бути квіритськими власниками. їх тривале безправ'я зрештою виявилося невигідним для самих римських громадян, що змусило їх надати перегринам певну правоздатність. Доступ до римської власності шляхом здійснення пра-вочинів був відкритий перегринам на початку республіканського періоду головно у галузі рухомих речей і в інтересах самих римських громадян. Але до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрини тривалий час не допускалися, їх участь обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними договорами, а набуте таким чином право власності захищалося едиктами перегринського претора за допомогою позовів з фікцією, тобто робилося припущення, що перегрин став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності, хоч право пере-грина на річ не є квіритська власність.

Однак розвиток римського приватного права, зокрема права приватної власності, у класичний період спричинив чимало наслідків. Разом з асиміляцією jus civile та jus gentium відмінність права квіритів і перегринів пом'якшувалася, а з 212 р. вона зникає зовсім. Згладжується також різниця між квіритською і бонітарною (преторською) власністю.

Провінційна власність. Справжнє квіритське право могло поширюватись тільки на землі, які входили до складу римської території в повному смислі слова, тобто з встановленням громадянства по всій території Італії. Провінційна власність - це землі, завойовані Римом, які розглядалися як державна власність. Поділялися ці землі на дві частини. Одна частина захоплених земель вливалася у державний земельний фонд і ставала власністю Римської держави, інша також переходила у власність Римської держави, проте надавалася попереднім володільцям відповідно до їхнього національного законодавства. Таке володіння і користування могли бути припинені Римом у будь-який час, оскільки власником землі була Римська держава. Провінційні землі розглядалися як загальне надбання усього римського народу, тому володіння окремих осіб певними ділянками цієї землі характеризувалось не як власність, а як володіння. Однак насправді їхнє право було рівнозначне праву власності, тому що вони могли не тільки володіти й користуватися земельними наділами, але й розпоряджатися ними, і провінційними судами таке володіння практично захищалося як власність, хоч у сфері приватного права, приватного обороту провінційні власники не могли користуватися юридичними актами цивільного права, а повинні були звертатися лише до права народів (jus gentium). Це полегшувало й спрощувало встановлення і передачу цієї власності, а "також і сприяло розвиткові у провінціях обороту нерухомого майна.

Провінційна власність на землю відрізнялася від квіритської власності на італійські землі, особливо у сфері публічного права головно тим, що з власників провінційних земель стягувалися на користь казни особливі платежі, так звані stipendium або tributum. Однак поширення на італійські землі земельного податку, встановлення єдиної форми публічної реєстрації земельного правочину на всій території Риму згладжувало всяку різницю між італійськими і провінційними землями. Отже, відмінності у правовому режимі різних видів власності поступово зникають і вже в законодавстві Юстиніана було вироблене єдине поняття права приватної власності - dominium ex jure privatum.

Спільна власність. Про спільну власність уже згадувалось у зв'язку з обмеженням права власності. Розглянемо це питання дещо в іншому плані. Спочатку римляни не припускали можливості існування прав декількох осіб на одну і ту ж річ. Якщо одна особа мала право власності на якусь річ, то інша, вважали вони, такого ж самого права мати не могла. Проте, уважно вникаючи в реальний стан справ, вони виявили випадки, коли одна і та ж річ була власністю декількох осіб. Це, зокрема, траплялося у випадках створення товариства, дарування, спадкування. Тоді виникає так звана спільна власність, тобто річ перебуває у спільній власності кількох осіб, з яких кожна особа має право власності тільки на ідеальну частину речі, яку можна охопити лише думкою, аше фізично. Користуватися і розпоряджатися річчю, яка перебувала-у спільній власності, можна було лише за загальною згодою усіх співвласників, причому кожний користувався однаковим голосом, незалежно від його частки. Кожний співвласник міг робити все, що було цртрібно для збереження спільної речі, проводити необхідні витрати; мав право на участь у прибутках відповідно до своєї частки, а також вимагати розподілу. Під час розподілу суддя керувався доцільністю і можливістю розподілу у натурі. Оцінка домашніх речей повинна була проводитись за реальною їх вартістю.

Віндикаційний позов (rei vindicatio) - позов про повернення речі з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов мав за мету доведення позивачем свого права власності на річ. Однак, в цьому процесі обидві сторони виступають в ролі і позивача і відповідача, оскільки в рівній мірі претендують на отримання права власності на певну річ. У випадку визнання права власності за позивачем, він зобов’язаний був відшкодувати відповідачу зроблені ним відповідні затрати на утримання речі. Але це право стосувалося лише добросовісного володільця. Недобросовісному володільцю затрати не відшкодовувалися, за виключенням тих, що були необхідні для збереження речі. Крадію не відшкодовувалися ніякі затрати на річ. Негаторний позов (actio negatoria) – позов про заборону будь-яких дій, що впливають на річ, обмежуючи можливості власника щодо законного володіння цією річчю. Підставою для подання цього позову є відсутність можливості власника володіти своєю річчю внаслідок створення іншою особою різноманітних перешкод, що в нормальних правовідносинах виникати не повинні.

Дата добавления: 2014-01-11