Судовий процес в Римі

Характерні риси кримінального права.

Злочини публічного та приватного характеру.

До злочинів публічного характеру відносилися: злочини проти Римської держави, зрада, перехід на бік ворога, вбивство, образа дівочої або жіночої честі, підпал, лжесвідчення, викрадення, порушення межових знаків, порушення клятви, посягання на особу народного трибуна; всі релігійні злочини; злочини вчинені патронами щодо своїх клієнтів (наприклад, порушення патроном своїх обов’язків перед клієнтом).

В Римські державі починають розмежовувати крадіжку (таємне викрадення чужого майна) і грабіж (відкрите викрадення чужого майна).

Види кваліфікації крадіжок: крадіжка зі зломом, нічна крадіжка, крадіжка в лазні, крадіжка худоби. Злодія, захопленого на місці вчинення злочину можна було вбити (за умови, що той, хто впіймав злочинця має негайно криками зібрати народ).

Покарання: смертна кара (в період принципату була дуже жорстока: спалення, розп’яття на хресті,утоплення в зашитому мішку, віддача диким звірам і ін.). З прийняттям християнства було заборонено розп’яття, таврування.

Каторжні роботи з позбавленням всіх прав і обернення в рабство.

Вигнання з общини, держави (в такому випадку особу перетворювали на перегрина), вигнання без втрати громадянства.

Ув’язнення, майнові штрафи, конфіскація майна, тілесні покарання.

Злочини, вчинені вищими верствами населення потребували санкцію імператора (їх називали екстраординарними.

Відокремлення цивільного і кримінального процесу

Цивільний процес

Найбільш характерною формою захисту порушених прав був судовий захист. Право на позов (позов (actio) – це право особи на захист в судовому процесі свого порушеного права) могло бути реалізоване за допомогою судового процесу. Найдавнішою формою судового процесу був легісакційний процес (legis actiones – законний позов), тому що була заснована на законі, на противагу застарілим нормам саморозправи (Гай). В легісакційному процесі потрібно було чітко дотримуватись суворо визначених формальних дій, жестів, слів сторонам процесу. Найменше відхилення від форми звернення призводило до втрати права на позов і процес припинявся. Отже, легісакційний процес – це процес, заснований на законі, в якому потрібно було чітко дотримуватись суворо визначених формальних дій (форми), жестів і слів сторонам процесу.

Характерними рисами легісакційного процесу в Римі було те, що він складався з 2 стадій: in jure i in judicio.

In jure – справа розглядалася в магістраті (як правило, у претора), до якого звертався позивач, і заявляв свої претензії, та відповідач. У випадку, якщо відповідач погоджувався з позивачем процес завершувався на І стадії. Як правило, відповідач урочисто (за формулами) заявляв про свою незгоду. В такому випадку розпочиналася ІІ стадія

І стадія in judicio полягала у вирішенні справи по суті. Її розглядав суддя або колегія суддів (наприклад, справа про спадщину). суддів обирали народні збори. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду певної справ. Суддя збирав докази, перевіряв їх, заслуховував покази свідків, сторони, їх захисників. Розібравшись в справі суддя виносив рішення (в усній формі), яке було остаточним і оскарженню не підлягало.

У ІІ пол. ІІ ст. до н.е. на зміну легісакційного (який був заформалізований і незадовольняв потреби економічної практики) був замінений формулярним процесом. У формулярному процесі позивач звільнявся від обов’язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі. Обов’язок юридично грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги покладались на претора. В цьому процесі підвищується роль претора, який, вислухавши сторони, їхні докази, самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав у спеціальній записці, висновку судді, яка отримала назву «формула», а процедура судочинства – формулярний процес.

Відмінною ознакою формулярного процесу була заміна ритуальних дій на першій стадії – формулою, яку складав претор.

У формулі містився виклад юридичної сутності спору. Вона складалась з певних основних і додаткових частин:

- завжди починалася з призначення судді, якому доручалося вирішувати справу (наприклад, «Хай Октавій буде суддею»);

- виклад претензій позивача;

- заперечення відповідача;

- вказівка на особливі обставини, на які судді слід звернути увагу;

- вказівка судді задовольнити претензії, якщо вони обгрунтовані, якщо на – то звільнити відповідача від відповідальності.

Тобто висновок (формула) претора це було не тільки формулювання юридичної сутності майнового спору, а й інструкція судді, як треба вирішувати справу за конкретних обставин, певні обов’язкові межі, в яких суддя має вирішити спір.

В період принципату значного поширення набув екстраординарний процес: в ньому був відсутній поділ на 2 стадії і магістрат вів справу від початку до кінця, без передачі справи судді.

Цивільний процес був усним, хоча заяви сторін фіксувалися в спеціальних протоколах, справи розглядались у закритих засіданнях, за участю сторін. У разі неявки позивача – справа припинялася, відповідача – спочатку тягла автоматично програш справи, пізніше – розгляд справи без нього.

Судові функції виконували адміністративні органи: у столиці – начальник міської поліції; у провінціях – їх куратори. Деякі спори розглядав імператор та муніципальні магістрати. Рішення можна було оскаржити імператору, але незабаром – префекту і префекту преторія. Скарга подавалася у найближчі дні після винесення вироку. У разі повторного програшу справи накладався великий штраф.

Кримінальний процес.

В кримінальному процесі існувало 2 принципи:

1) обвинувачення мало надходити тільки від римського громадянина;

2) Обвинувачення мало надходити в письмовій формі з підписом громадянина.

Судді визначалися жеребкуванням, а потім погоджувались сторонами всі кандидати.

Спочатку заслуховували обвинувачення, потім промови сторін, адвокатів, далі вивчали докази. Доказами були: покази свідків (за злочини проти держави могли свідчити діти, жінки і раби), документи (надавалися суду за 3 дні до судового засідання), речеві докази.

Рішення виносилося присяжними за більшістю голосів. З 139 р. до н.е. введено таємне голосування.

Присяжні могли винести вердикт: «виправданий», «звинувачений», «справа не з’ясована» (знімалося обвинувачення, але особа залишалася під підозрою).

Після завершення розгляду справи до оголошення вироку могла бути відстрочка – щоб обвинувачений міг залишити місто, визнати себе винним. Після виголошення вироку – покарання негайно виконувалось. Звільнялися від покарання вагітні жінки. При засудженні до страти давалося 10 днів відстрочки для того, щоб обвинувачений вбив себе сам, це б зняло ганьбу з його сім’ї.

Дата добавления: 2014-01-11